понеділок, 11 грудня 2017 р.

Реакція

Зараз залишу тут геть нетиповий допис. Були кілька відгуків про книжки чи навіть концерт, але фільм! Я дивлюся періодами досить багато всякого. Часто хочеться просто чогось на рівні як для "киселе-мозку", щоб просто розпружитись. Але ото вчора надибала на фільм, який крутиться в голові досі. Говорю про "Mother!". Не маю на меті тут спойлити, але.... АЛЕ. Поки дивилась -було нерозуміння, очікування якоїсь змістової зав'язки, а  потім усвідомлення, що скоро кінець, а я чогось далі не доганяю.... А ще було таке нав'язливе відчуття роздратованості - але не фільмом, а скоріше таке емпатичне роздратування від імені героїні.

Друзі, коли пішли титри - мозок, що вперто намагався заснути, таки змушений був увімкнутися. Аналогії, символи, метафори..... Вау. Не пригадую, щоб коли відчувала таку просто-таки огиду до людства. Коротше, варто подивитись.


субота, 25 листопада 2017 р.

Два по два!

Якщо при роздільній здатності у один місяць (приблизно з такою частотою я заглядаю у блог), то тиждень - страшенно багато, бо ціла чверть. Але оцей майже що тиждень після нашого найголовнішого тепер свята - дня народження донечок - минув як одна мить. Бо з багатьома хочеться ділитися радістю, кусочком торта і хвалитися річним відео-дайджестом (мама таки це знову втнула, ага :)). Тож здається, що свято і далі триває. Плюс наш єдиний і неповторний дідусь несподівано вилетів у ....Китай на час святкувань. Отже, крапки ще не поставлено :). Поза тим половина дітей (Ясик) вже нарешті навчилася складати пальчики, "як у зайчика вушка" (© тато), показуючи ці омріяні, такі дорослі і "вейикі" 2 - два - два!


Дворічний рубікон застав нас цілком свідомими, вже "проявленими" і балакучими маленькими людьми. Розширився словничок (поки що окремі слова замість речень, але ж як влучно!!), розтягнулося часове вікно запам'ятовування. Більше того, таке враження, що все потужніше працюють ті приховані резерви, які акумулювалися раніше у режимі мовчанки. Мотають на вус і потім радо огорошують маму своїми премудростями. От чого б то, питається, їм пам'ятати, що на пательні смажать цибульку? :) А вони це відразу зазначили, коли розпакували новий пакет іграшкового посуду... А ще якось тицяли на фіолетово-ультрамаринову машину, що стояла припаркована неподалік, з вигуками "цікава!!!". То мама так колись прокоментувала незвичний колір автівки :). Гм. То, певно пора таки всерйоз "фільтрувати базар" та братися за викорінювання власних слів-паразитів? ....Невже вже!? :D

 

Цього місяця ми усі зробили дуже відповідальний крок - зважились на щеплення. Оскільки йшлося про БЦЖ, то довелось спочатку робити і манту. Тож та "мушка", що живе у тьоті лікарки в кабінеті, кусала нас не один раз. А перед цим ще й в пальчика кольнула (це ми так здавали кров перед обстеженням). Благо, що першого разу все завершилося великим фаном у вигляді шапочки для пальчика (медсестра заклеїла пальчик лейкопластирем :)), а наступні "укуси" винагороджувалися сочком із трубочкою. Врешті так виглядає, що вся ця катавасія викликала набагато більше переживань, сумнівів та хвилювань саме у батьків, як і мало бути. А дві героїні поводилися дуже навіть достойно!


Тут черговий раз звернуся до свого маленького винаходу - негативчики "загорнути у фантик" :D.  (маю на увазі запхати десь всередину допису, обклавши всякими мімішностями з усіх боків :)) Наразі це дійсно негатив-ЧИКИ, бо хай би то були вони найбільшими. Проте процес дорослішання - це також і ступання по шляху самоствердження і визначення кордонів. Традиційна конкуренція за іграшки (навіть за дві однакові!) стає все більш напруженою... хоча часом мама вже прикидається мертвою у таких випадках, відмовляючись вмільйонне бути рефері. Звичайно, всі ці хитрощі залишаються на рівні лише намагання, бо врешті потім треба цьомати буби, гладити голівки, любати малечу і знову й знову промовляти свої незрозумілі дорослі гасла типу "Поділися! Не забирай! Попроси!". То втомлює капітально. Але як же класно, коли вдається помирити двох когутиків: вони обіймаються і цілуються, щиро запевняють, що більше не будуть. І взагалі миритися люблять у нас  всі - тоді ніжності перепадає кожному :). Може, для того й існують сварки? Готова з цим змиритися, якби не.....укуси. Так, є у нас один крокодильчик на ймення Ясик, який без докорів сумління чесно попереджає: "кусь", після чого немилосердно кусає сестричку за руку, ногу, живіт..та все, що попадеться під зуби. А потім цей малий кусака так само невимушено намагається поцьомати сестричку. Ті цьоми - то як продовження екзекуції, бо  вкушений хрущ всяко видирається і вивертається, поки йому нав'язують любов і обіцяють-обіцяють-обіцяють, що більше так не буде. Ну от як із ними боротись?


Ще один із тих ...-чиків - то наш нестерпний абсолютно етап нічного неспання. Точніше спання із прокиданнями, плачами і вимогами в тій же хвилі піти гратися (Це в 3:30!??? Ага, у мене теж сіпається око!). Якось ми помалу проходимо цей марафон щоночі -колись легше, колись тяжче. Але, люди, як же сподіваємось, що то у всіх обов'язково минає :).

Все. Розібралась зі скаргами на долю. Можна перейти нарешті і до вихвалянь. А вихвалялки цього разу - у контексті діалогів :). Як вам така філософська балачка дорогою:
К.: "девеляяяя"
мама: "Так, дерева. А ви подивіться, які вони вже майже голі, листячко попадало...."
К. і Я. в один голос "Осііііінь!"
:)


Або типова розмова у ванні, коли бурхливо імітують чищення зубів і вголос сперечаються:
Я.: "гаяця" (гаряча вода себто)
К.: "доба!" (добра!)
(повторити разів сто)
:)

 


А ще на "їстівну" тему смішні:
мама: "Що їсть корова?"
Я.: "тавицька" (травичка)
мама: "А що їсть курочка?"
Я. (дуже швидко): "дябан"
мама: "ні,не банан,...вона їсть...зернятка!"
Я.: "ганат!!!" (гранат :))


або ще:
тато: "що любить їсть кабан?
К.: "паюсі" (палюшки)
:)

 

Я вже писала, що малі мудрагелі все собі десь записують у ті голівки. Якогось то тижня наш дідусь приволік із маминої батьківської хати ....роги! Справжні оленячі крислаті роги, декоровані дерев'яною різьбою, вони зайняли весь диван у маленькій кімнатці - саме там тривав огляд небаченого чуда. Подивились, посміялись та й забули. Наступного тижні збираємося в гості до бабусі-дідуся, і я звично чекаю вигуків "масьини!" ("машини" - бо вони і досі переховуються на дідусевому балконі і слугують неабиякою атракцією :)). Аж ні. На мою репліку, що ми йдемо в гості "До кого? Вгадайте?....До дідуся!" я отримую у відповідь незрозуміле "Оє! Оє!". Кілька хвилин знадобилося, щоб перекласти. Це ж "олень"!!! :) Отак змінилась асоціативна зв'язка і дідусь у нас тепер став нерозривно пов'язаним із оленями.

Мовленнєвий прогрес іде паралельно із новими горизонтами у освоєнні книжок. Як колись гризота уступила місце зацікавленому розгляданню (можна і догори дригом), так тепер ми цілком усвідомлено просимо прочитати щось саме те, а не інше. Полюбилась нам казочка про Івасика-Телесика. Щось, мабуть, є у ній :). Пригадую телесикоманію у племіннички...Еге. Так чи інакше, вимагають читати тільки це. Ну хіба що за разом третім можна зробити легкий ліричний відступ у вигляді якогось віршика. Телесика навіть намагалися намалювати паличками на піску! Отак йшли парковою доріжкою, колупалися в землі, креслячи всякі фігульки і каракульки. А коли я спитала "що це, доця?", то отримала негайну відповідь: "Телесик!". От і вся сторі :).


Палку любов наших птахів Телесик ділить ще хіба що із книжечкою, яку нам недавно віддарували - про звірячий будинок. Там на кожному поверсі хтось живе і займається своєю справою. "Ізяк", він же їжак або в народі "їзикот", шиє чоботи. При цьому чітко малята вимовляють слово "мастак!". Гм. У активному словнику їх мами воно навіть не лежало :). Або от ласкава зайчиха, та, що зразу над бобром поселилась. Вона смачно "кухаює" (кухарює), в тому числі напоюючи бегемота компотом. Серед улюбленців у нас є і справжній талант - слон. Там так і пише: "Знають всі, що слон - талант!". Тепер слони у всіх їхніх іпостасях у нас без варіантів талановиті :). Перше кричимо "талант", а вже тоді уточнюємо, що то ще й слон. Вибачаюсь за те, що так детально описую один-єдиний віршик. Проте ж він найперший! Ми проговорюємо останні слова у кожному рядочку, чим страшенно зворушуємо слухачів. Якось у черзі до каси в супермаркеті ми так репетирували, що не зауважили, як всі покупці перед нами давно пішли, а касирка сперлась на руку і замріяно слухає вірша :). Нарешті, я просто мушу згадати наш головний пришпил цього декламаційного та поетичного шедевра - останній куплет (те, що капсом - то говорять дітки).
Піднімаємось НА ДААААХ 
Тут живе веселий ПТААААХ!
Голосистий ПАААК (шпак)
Видатний ПИЯЯЯК (співак :D)
Ну і крім того, зайве говорити, що кіт, який у книжечці працює лікарем, тепер незмінно лікує всі наші буби. Варто вдаритись чи просто зачепитись за щось - зразу женуть шукати маленького котика, який має обцілувати всі проблемні місця :).

Взагалі епізодів смішних тепер не бракує. Ті смішні п'ятихвилинки, мабуть, задумані для того, щоб покрити всі вищезгадані ...-чики і підзарядити часом втомлену декретом маму. Бесіди стають змістовні, часом відкриваються несподівані речі :). Як от...ви в курсі, що крім сортів слив "Венгерка" та "Ксенія" є ще й сливка "Яська"? Виявляється є, бо ж інакше звідки вона взялась намальована у нас в книжці? :)

Все частіше просимось "малюти" - малювати, тягнемо ті ж "кині" - книги. А ще відкрили для себе світ музики і танцю. Тихенько скажу, що й світ мультиків і відео - поки що дуже дозовано, по пару хвилин, але цього виявилось достатньо для розвитку кіноманії - вимагають з завидною регулярністю і то дуже настійно! А для танців у нас навіть завелись свої костюми - витягуємо всякі літні сукні, спідниці, маємо двійко сценічних різдвяних костюмів  а-ля "Санта-Клауски". У цих всіх нарядах вишиваємо і кружляємо, маємо свої пісні-фаворити. У Ксені це "тобу" (пісня про автобус), а у Ясі - "баяці" ("Два маленькі баранці")...ну чи навпаки :).

Крім задоволення спілкування із свідомими дітьми помалу з'являються моменти, коли вони самі граються, а мама може трошки порефлексувати, помріяти і оцінити позитиви декрету :). Бо ж усі навколо спішать на транспорт, думають про роботу або ще мають хмару клопотів, а у нас всього то завдань:
  • постояти і поспостерігати, як зрізають велику гілку верби при дорозі (ООООО! Дяді! Паде!)
  • проконтролювати, як робочі викладають бруківку у нашому парку (Кубики! Дядя!)
  • з'їсти смачну мандаринку просто на вулиці, заляпавши куртку
  • довго дивитись на те, як повертає свою довгу стрілу будівельний кран і розмірковувати, куди і що він возить
  • знайти правильні палички (не задовгі, не закороткі, чисті, сухі), щоб можна було ними шморгати по землі, поки біжиш доріжкою, а ще вставляти у щілинки між бруківкою
  • зайти собі в гості в хатку-"церкву", де живе ...хто?  "Сусик!!" і "Гелики" (Ісусик і ангелики), де трошки посидіти і пообговорювати, що ж то за дяді намальовані на стінах
Ну і так далі у цьому ж дусі :). Плюс нечасті, але такі кльові посиділки із нашими тітками і сестричками :). Ми ж бо вже вміємо всіх правильно називати! "Тьотя Настя" чи "тьотя Хистя", чи "К(ц)еня" з "Натик"-ом, ну і, звичайно, наша маленька ляля "Дайинкааа" вона ж "Даюююся" (до речі, усіх маленьких ляль на фото тепер інакше і не називаємо).


І далі, незмінно і вірно, ми любимо усі види колісн-иць, себто усе колісне. Радощам не було меж, коли нарешті отримали омріяні велобіги та ще й шоломи до них. Арсенал поповнився ще й двома ляльковими візочками - ми їх возимо без сідушок та ляльок, адже головне що? Правильно, колеса :). А з подарованих конструкторів, яких тепер повно на всякий смак, ми насамперед також почали складати машини. От, "каЯтой", до прикладу - екскаватор у нас останнім часом (поки упорядковують парк неподалік) особливо на слуху. Тож ось так :).


Ну і, нарешті, витяги з нашого словничка (те, що мама не полінувалась собі записати у шпаргалку :)):

"Камони" або "камайони" - макарони
"уядки" - оладка
"нойосісь" (була один раз, але запало в душу татові :D) - носоріг
"куюдуда"- кукурудза
"няптя" (це мамине улюблене) - м'яско
"кусяйики" - сухарики
"но-но!" "цєйоний" - червоний (який означає "ноно, не можна" на світлофорі)
"капацьок" - хробачок

Отакими безмежно щасливими батьками приблизно 14-кілограмових та 86.5 (88) - сантиметрових доціків ми прийшли до цієї дати. Вже цілі два роки наш маленький світ осяяний не одним, а цілими трьома сонечками :). І в цьому місці я хочу подякувати усім силам за них, за те, що власне дякувати доводиться частіше, ніж просити. Хай ростуть щасливі :).

 



четвер, 19 жовтня 2017 р.

Вперед і вгору

 

Нині містична дата - 1 і 11. Три одинички - як пароль за замовчуванням, пропуск до нового етапу. Бо не за горами вже "да!" (два роки). Пам'ятаю, якими неосяжно далекими мені в дитинстві здавалися дорослі "колись" чи "через місяць" :), то тепер тільки тримайся за щось, щоб не знесло потоком.... Солодко усвідомлювати, що певною мірою я десь можу уявити собі їхні відчуття....пригадавши себе. Чи вони вміють вже відчути час, очікування, нетерпіння? Так виглядає, що відчувають і то гостро :), бо ж за тим чарівним "да" на них чекають ...."сипеди!!!".

Тут мама винна, каюсь. Якось проговорилась про те, що коли вони будуть великі і чемні, то бабуся їм купить велосипеди. Ця обмовка дуже швидко переросла у щоденну мантру, яку треба тепер повторювати впевненим голосом: "коли будете великі, коли вам буде два, і якщо будете дуже чемні, то куплять вам велосипеди". А оскільки слово не горобець, то мамі нічого не лишається, як все це озвучувати. Ще й користь яка-не-яка: тепер коли діти особливо вигадливі у своїй нечемності, то достатньо лише взяти в руки телефон і стурбованим голосом спитати: "ну що, розкажемо бабусі, що ви тут наробили?". Найпідліший шантаж тривалістю у місяць, що залишився :) - я готова до кинутих у мене капців.

А сьогодні мама проштрафилась. Погода чудесна, а мені все треба то цю дрібницю зробити, то ту.... догуздралась до обіду. Вже й спати скоро.... І так соромно стало! Негуляні мої імениннички. Щоб трохи загладити ситуацію, довелось організувати культурну програму. Під старі пісні Ріанни ми добряче набігались і натанцювалися - треба бачити, як охоче малЮчки повторюють рухи і верещать від захвату :).


А потім прийшла думка напекти мафинів ("мафу!!"). Вже звично птахи повилазили коло мене на табуретки і спостерігали за дійством, випробовуючи попутно все, що потрапить під допитливі долоньки. Не знаю всіх тонкощів виховання за Монтессорі, але  занурювати пальчики у різні субстанції нам дуже подобається: цукор, рис, пшенична каша.... - все таке різне. Підгигочуючи, малі експериментаторки обмацували тонкі макаронки у лотку, паралельно слідкуючи за тим, як мама поруч просіює біле борошно крізь сито у велику миску. Мені здавалося, що я сама фізично відчуваю, як нашаровуються там у голівках нові враження - треба частіше таке влаштовувати!

 


Взагалі мафини ми любимо. Хоча безцукрову дієту наче офіційно ніхто ще не відміняв, але час від часу мені так хочеться почастувати їх смачненьким. Тож шматочок "дорослого" печива, того   ж мафина, або ложечка меду дітлашні перепадає. Останній вони чомусь називають "Педом" та ще й іноді використовують ніжний аналог "П..едик" :D. Пам'ятаю, як вони вперше хором почали горланити це слово -  а я довго здогадувалась, що це вони вимагають додати меду їм у сирок.


Вони тішать і дивують :). Так жадібно вбирають нове і вміло застосовують те, що десь давніше відклалось у голівках. Вони нещодавно самі, без жодного натяку з боку дорослих, почали складати вежу - і потім щиро раділи з того, що у них вийшло, вигукуючи "вея! вея!". Знають багатьох тваринок, пташок і комашок, від тата навчилися, що у кабанчика є "носьо", а від мами, що лисичка каже не інакше як "я лисичка, я сестричка не сиджу без діла". Достатньо один раз звернути увагу на те, що у намальованого дятла на голівці "червона шапочка" - і всі наступні рази першим ділом вони вигукують "шапа!". Та й побутові алгоритми потрохи доростають до автоматизму: якщо щось брудне, то треба його "понити" (помити) або  "пати" (попрати), якщо загубилось - то треба пошукати неодмінно під диваном.

 

Завжди тішусь із того, як на будь-які мої розмови про те, що чогось там немає - мотоцикла чи, скажімо, сонечка в небі - Ксеня негайно і впевнено відповідає "Буде!". Альтернативний варіант боротьби із маминим "немає" - "капити" (купити). При чому, демонструючи всі провали у гендерному вихованні, малята впевнені, що купувати треба йти тільки до тьоті. Зате все "поляне" (поламане) має ремонтувати виключно дядя.

Іноді мене накриває з головою хвилею розчулення. То ж не соромно признаватися, що власні дітки видаються такими ідеальними? :) Мої щокасті пахучі дівчатка... Вони страшно верещать при спробі помити їм голову. Вони категорично відмовляються їсти щось інше, ніж лежить у дорослих тарілках, а тому у свої неповні два вже спробували лазанью і обожнюють спагеті. Вони люблять пізно ввечері перед сном трохи подуркувати, побігати із голою попою і нею ж собі всадитися на бильце дивана - а тато з мамою тільки давляться від сміху, споглядаючи на цих двох пухкеньких куріпочок на сідалі.

 


Вони вже усвідомлено і абсолютно віддано залазили по коліна у гори сухого листя та з азартом вимірювали глибину усіх доступних калюж. Вони прекрасні :) і видаються такими щасливими -  а я радію і трошки заздрю. А ще намагаюся іноді випірнути із дорослих клопотів, які існують у голові, і віддатися безтурботній насолоді. Як от експромтом поїхати з ними двома без візка-ерго-запасних_памперсів-і_т_д тролейбусом у центр і тинятися там досхочу. Або побігати за м'ячиком в оновленому парку неподалік.




 

 

Як завжди, на десерт, лишила я і свою головну цьогомісячну (навіть цьоготижневу) гордість... [урочиста, інтригуюча пауза]... На Покрову ми всі разом підкорили найвищу вершину Львівської області - гору Пікуй! І хоча минулого року я вельми тішилась майже-здобутій Парашці.... це не порівняти із тим п'янким відчуттям, коли ти стоїш на самій вершині! І ти туди здобувся всупереч самому собі :). Не те що не вірячи в успіх такої експедиції, а навіть зі спокійним усвідомленням, що ми точно повернемося назад, коли стане надто важко, я була здивована нами :). Дорогою були моменти, коли я ладна була смикнути нашого тата за рукав і повернутися. Але якимось дивом вгамувавши замаруджених зозульок, ми з радістю переконалися, що обідній сон таки нас порятував - півтори години якраз вистачило до точки ікс. Отож команда із тата, мами та двох 14-кілограмових згорточків, успішно видерлась на 1408 метрів над рівнем моря. Ура :). Звичайно, спуск вже відбувався на хвилі ейфорії невимушено і весело...навіть попри те, що довелось продиратись з ерго крізь косодеревину [розповідаючи байки про кущики, що хапають за ніжки, бо хочуть такі гарні черевички, як у Ксені :)], в ритмі вальсу змінювати підгузники.... - все сприймалося як належить, бо ж we did it!!!







середа, 20 вересня 2017 р.

1 і 10. Усінь і сьоно :)


Буду знову хвалитися. Не лише малятами, а й тим, якою крутою стає часом їх мама.Хехе. Почала раз в тиждень ходити на зумбу. То так здається, що вихвалялка геть така собі банальна, але колеги-декретчиці..ну більшість, мабуть....зрозуміють - це мега :).  Мега-задоволення, мега-лайфхак і взагалі. По-перше, це вже чітко мій час, який починається після повороту ключа в замку і триває півтори години. Насправді заняття проводяться майже що у нас вдома - 5 хвилин оббігти навколо будинку і на місці - але ж то паралельна реальність :). Отож, кайф номер один полягає у тому, що в іншому вимірі залишаються плачі, брудні памперси і форс-мажори. Кайф номер два дає давно забуте відкриття власного тіла. Це лише здавалося, що настільки близькі....гм... штуки, як власні ноги або руки ніколи не підведуть і знайомі до останнього сантиметра. Ось і ні. Два роки некористування певними групами м'язів (і це при тому, що  собі часом здаюсь важковаговиком пауерліфтером!) добряче даються взнаки :(. І гнучкість кудись поділася, і корчі хапають після години активного заняття...розвалюха та й годі.  Про прес взагалі мовчу - цей зрадник виставив мене перед усіма дамами у вигляді розм'яклої палюшки. Але я почала про кайф :) - він якраз тому такий грандіозний, що ти мало не призначаєш перше побачення власному тілу. Обережно, рух за рухом відновлюєш контакт і виразно відчуваєш, як же скучив. Мабуть,  щось схоже  уявляла собі Аліса, коли вигадувала, як буде листуватися із власними ногами.


Чергова мамо-крутість полягає у тому, що вже тепер я стала мало не експертом у подвійному мамуванні :).  Одні знайомі просять проконсультувати наляканих дабл-вагітних, інші розпитують про "наш досвід" у соцмережі.... Хе. Майже що гуру. От тільки часом не гУрУ, а гОрЕ-мама. Бо і далі трапляються моменти зриву.  Ось пригадується мені одна замальовка із життя під красномовною назвою "борщо-беспрєдєл": шматочки м'яска і щавлю на стінах, заляпані штори і дві задоволені красуні у кріслах посеред калюж зі сметаною. Було-було :).


Мої птахи проявляють все більше кмітливості і страшенно дивують тим, як доладно у них виходить змоделювати ситуацію. Найцікавіше, що я часто навіть не підозрюю, що на "задану тему" у них вже є якісь спогади і алгоритми. Так, якось Яся краєм вуха почула, що я Ксеню питала, чи не почистити їй паличкою носика..... Старшенька тут же активізувалася, побігла на кухню і голосно почала вигукувати "паля!паля!" ("паличка"), показуючи на шафку, де, власне, ми і тримаємо цей реманент. І це при тому, що використовуємо ми ті палички далеко не щодня.

 

Інший кадрик: Ксеня встала після сну, вилізла з покривал і мовчки помчала до дитячої. Ми з Ясею за нею, а вона відкрила шафку і витягує кофтину, коментуючи "мока!". Це вже потім я побачила, що її піжамка підмочена. Заспокоїлось мале чудо лише після того, як я одягла їй обрану (і ніяку іншу!) кофту. "Не моко!" - задоволено констатувала вона.


Такі більш тривіальні, але дуже корисні навички, як "метод сходинки" - присунути сходинку або стілець туди, куди треба вилізти вище - ми вже фактично повністю освоїли. Також чудово пам'ятають, де зберігається печиво ("пецень") разом із соломкою ("лямоня"  у К. або ж "льома" у Я.) - вказують пальчиком і просять. В цьому сенсі ми вже як усі нормальні діти :D. Аналогічно вимантуємо сметану до усього, що їмо - квасоля, каша, картопля чи навіть м'ясо - все смачніше з "сяманою" (К.) і "тамою" (Я.) :).

Наступила ера безкінечних історій. Коли гуляємо - мамин рот не закривається ані на мить :D. Треба коментувати усе: великі і маленькі машини ("елиииииикі" і "енькі" "бу!"),улюблені  велосипеди ("сипет") разом із мотоциклами ("цика"), тьоть і дядь, песиків, які поснули у тіні на траві, ляль у візочках, і те де, і те пе. Байки відволікають від бажання проситися на ручки чи часом - від пакостей. Ну і моральну канву закладаємо :). Побачила якось, що дітлашня нещадно шарпає за листя мої вазони - і поділилася, як рослинкам, бідолашним, живеться нелегко.....Бо он мама випадково "бубу" на листку зробила (надірвала колись листочок кротону, коли його протирала), або забуває їм дати пити..... Малята слухають і переймаються труднощами вазонного існування. Наш тато якось застав їх за звичною церемонією розціловування всіх "буб" на листочках - був страшенно розчулений :D. А з яким співчуттям Ясюня запропонувала розмарину попити ряжанки з власного горнятка! Отак і живемо :).


Потрошки вчимося долучатись до прекрасного - і разом це виходить настільки яскраво! Що ж може бути приємнішим за ті радісні оченята, коли ми собі на втіху танцюємо в кухні бугі-вугі! Тато нас іноді не до кінця розуміє, трохи з того підсміхаючись. Але ж ми дівчата :). А ще - естетки...хочеться вірити. Досі згадую той день, коли раптом почалась шумна літня злива - ми спочатку просто заглядали, як за шибкою шурхотять краплі, а тоді (при чому, за ініціативою Ясі!) влаштували власний глядацький дощо-зал. Розвернули кріселка до вікна, розсунули штори і дивилися на дощ. Він так якось радісно, ще по-літньому шумів, а доціки щось там жували (як то сеанс без перекусу :)). На фоні грав блюз і джаз.....і було просто страшенно гарно :).


До розділу естетики відношу і нашу "галочку" до цьогорічного Книжкового форуму, яку ми заробили, побувавши на одній із презентацій книг. То було видання "Не в капусті й не лелека", покликане помагати батькам посвячувати дітей у теми сексуальності та зростання на тому фоні. Так склалося, що саме у тому ж місці, в дворику "Копальні кави", минулого року ми теж були серед глядачів на презентації :). Цьогоріч нас супроводжувала хресна Мар'янка. Мамі було дуже цікаво і корисно послухати виступи грамотних спеціалістів, а донечки великодушно дозволяли це робити, виїдаючи печиво із спеціально наготованої заначки.

У Ксені настав якийсь концептуально новий етап, коли вона багато на що реагує недвозначно: "не фоцюци!" ("не хочу!"). Я сподівалася, що такі речі входять у пакет кризи трьох років, а тут вже тепер треба переконувати і довго впрошувати. Часом відмовляється від запропонованого одягу, іноді категорично відсуває тарілку...та застосування вельми широке :). Зате у неї ж нарешті...НАРЕШТІ....висунулися два верхні ікла! Два з восьми - це вже добре, бо ми чекали їх нетерпляче, з соплями та, часом, істериками. Щоправда, наша тьотя Христя сміялася якось, що зле мати вже всі зуби - позбуваєшся зручного пояснення усім капризам і стрибкам на термометрі :). Десь так і є.

Ксені перепало і перше серйозно розбите коліно - якось майже на рівному місці роздерла штани і заробила два глибокі порізи. Я себе потім переконувала, що то не я "накаркала", запакувавшись засобами першої допомоги: йод+перекис у аерозолі+пластирі і т.д. Ну зате на місці все привели до порядку. А пізніше на штани наклали латочку у вигляді сердечка :).


Ще мав би бути параграф про малих чистюль :). Нема права, що на столику лежало щось "зайве" - відкинута ложка, кісточка чи шматочок шкірочки від помідора - гвавт треба то все забрати. А коли йдуть вулицею, то показують пальчиком на кожен айтем сміття, яке, на жаль, часто перевертається просто під ногами. Мама має підійти, підняти і віднести до смітничка ("инька!!!"
©Я.). Ще один недопустимий момент - коли забруднилися ноги. Пісок у босоніжках - то "кака!!!" і треба негайно це все діло витріпати. Десь походили босоніж на дачі по траві - і вже маленький педант тими невмілими пальчиками оббирає кожну травинку з чебурека.


Найсвіжіше досягнення - перші свідомі малюнки! При чому якщо "соньо" (сонечко) більшою мірою таки навіяне мамою, то "усінь" - чисто Ксеніна вигадка. Якось зненацька вона провела хвилясту лінію і хитренько так оголосила, що то гусінь :). У відповідь на наші реготи і овації було намальовано ще добрий жмут гусені. Яся, натомість, вперто далі "мотала" закрутяхи - сонячні заготовки :).


Ну і накінець - традиційний фрагмент словничка. Цього разу серед татових улюбленців:
"токодий" (К.) або "гаядий" (Я.) - крокодил; каян" або "казян" - кажан.
Мама ж розчулюється геть у невіповідний момент коли чує романтичне "лялєти", що у Ясі означає...туалет :D. А ще є таке дуже сезонне "пуляля", тобто парасоля.

понеділок, 4 вересня 2017 р.

МИ....дощиТЬ

Просто, щоб зафіксувати одну  неймовірних митей....

Сидять вони у кріселках, повернутих до вікна, тому що ми дивимось на дощ :). Яся сама попросилась. Я нагріла нам гречки, що цього разу особливо густо пахла маслом, нарізала кілька скибочок твердого сиру і ввімкнула музику - альбом лише із композицій, де "першу скрипку" виконує саксофон.

Сидять, їдять, час від часу коментують "кап-кап" і "имить" (гримить, буває :)).... А мені так добре - годувального кріселка на мене не вистачило, то просто стоячи, собі сперлася спиною до відкоса і разом з тарілкою танцюю під музику. Саксофон самовіддано виплітає навколо нас музичний кокон, а майже нечутний вже тепер дощ штрихує вікна. Не хочеться відволіктись навіть на якесь там фото, бо занадто гарно :).

Один із улюблених віршів Ліни Костенко - про дощ, правда трохи більш меланхолійний і печальний варіант :). Бо зараз мене заливає, власне, відчуттям теперішнього моменту. Жодних шкодувань, нічого зайвого :).



Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! 

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих. 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

пʼятниця, 25 серпня 2017 р.

Кучеряві балакучки

Цьогомісячне 19-те припало на Спаса :). Ми з птахами мали свого маленького, але супер-гарного (без зайвої скромності) кошичка із всякими фруктовими смакотами, кількома мачками та квіточками (до речі, слово "квітка" уже в нашому словничку - "кіта", ха!).


Поки більшість людей чинно стояли попід церквою, дитяча зграя невтомно досліджувала всю територію навколо. Ясне діло, мої красуні не могли залишитись осторонь, хоча й були наймолодшими серед малих батярів. Ну також зрозуміло, що мамі довелось вчепити кошика на гілку дерева, там же лишити свою дамську сумочку (раз в тисячу років витягнуту з шафи замість наплечника :)) і страхувати бігунів. А бігуни бажали збігати вниз у рів, а потім видиратись круто нагору, а потім ще коло по зарослих травою горбах.... Тож як мінімум тижневу норму фіз-активності було виконано. Зрештою, кошик було посвячено, по сливці урочисто з'їджено, тож все завершилось хеппі-ендом.

Оскільки розпочала я з кінця, то тепер треба робити хмару ремарок :). Ремарка перша і супер-мімішна: ми тепер красуємось із зачісками. Нарешті маленька дівчинка, яка живе всередині кожної дорослої жінки і все ще хоче гратися ляльками, заплітаючи косички, повністю задоволена. Здійснилось! І мрія про кучерики, і про хвостички...навіть кіски бабуся пробувала плести. 

 

Взагалі бабуся тут відіграла ключову роль, адже саме вона вперше якось зауважила, що в таку спеку добре б підібрати їм волоссячко. А оскільки ті тоненькі пір'їнки такі неслухняні і тоненькі, як павутинки, то збираю я їх такими мацюпунькими ґумочками, з яких донедавна серед підлітків було модно виплітати всякі браслетики. Отаких пару плетених прикрас дісталося мені якось від похресниці - звідти і вишпортуємо :)

 

А сам процес зачісування приносить (наразі) купу задоволення - доціки чемно стоять і чекають, поки мама невмілими пальцями чаклує над зачіскою. Потім треба ще так само чемно потерпіти, щоб ввечері познімати всі ґумочки. "Ґума" - це у нас "ґумочка". І зазвичай, птах ще додає "на-на-на" - тобто ґумочка автоматично причетна до краси :). Краса, правда, поки що полягає у різнокаліберних хвостиках-пружинках. Якось ми розповідали нашій прабабусі по телефону, що у кожної на голові по 6 хвостиків, то цим дуже її розвеселили.


Ремарка друга і супер-важлива - ми вчергове розговорились. Якщо перше таке "розговорились" було чітко 6 березня минулого року, коли два кльоцки почали видавати якісь голосні звуки і викликали купу емоцій у тата, то тепер це дійсно, як то кажуть, радіо увімкнулося :). Якось зненацька і одномоментно почали все повторювати. Короткі слова взагалі без проблем - "дощ" ("доць"), "ніч" ("ніць"), "тінь", "око". Інші вербальні конструкції зозульки креативно перетворюють :) - "соломка" звучить як "льома" у Ясі та "лямоня" у Ксені, "хліб" - "льта" і "ліпі", відповідно. Найулюбленіша віднедавна сметана звучить як "тяма" (Я) або "сяманя" (К). Майстерно вміють використовувати слова "туть" ("тут"), "тям" ("там") і "той". А ще з'явилися дієслова! Для слова "пати" ("спати") навіть різні відмінки практикуємо, бо ще є "пить" - "спить".

Вже було майже навчилися дякувати після їжі - "дякаааа", а тепер на моє питання "що кажуть після їжі?" мої наминайки хором кричать "сєєєее" ("ще") :).

 

До речі, чітко запам'ятали мудрагелики, що в спеку песики собі сплять у тіні :) - використовуючи половину свого словникового запасу, вони залюбки переповідають цю бувальщину. Так і звучить: "гав ..... пить .....тінь". Одним словом, рахунок слів йде вже на десятки. Подумалось, що класно було би фіксувати обсяг словничка - потім можна будувати розподіл... Ггг. Скучила за роботою. А цього місяця точно би вийшов фазовий перехід :D.


Десь отут посередині допису розміщу невеличку мамину сповідь :). Так, щоб наприкінці не зіпсути враження :D. А йдеться про ще один маленький крок до мобільності - спроби гуляти без візків-ерго. Так, про перші вилазки а-ля "пройтися туди-назад попід будинком" вже я звітувала. Проте ось тиждень ми вже геть ризикові кобіти :). Точніше, ризикова мама (та, що "мамасіта" з якоїсь гарної статті про всевстигаючу і багаторуку маму в декреті). Бо ж не штука прогулятись з дітками за дві ручки.... от напакований рюкзак плюс в руках ще великий пакет та додатковий маленький із тендітними ожинками - це, треба визнати, нетривіально. Інша річ, що "нащо було те все купувати!?". Питання риторичне :(. Але маємо, що маємо - саме так починається історія про невелику Ясикову істерику, що маминими "зусиллями"перейшла у епік фейл. Бо та сама мама, що раніше собі так мило уявляла, як буде з розуміннями ставитись до "маленьких, але особистостей", поважати їх бажання і бла-бла-бла....ця мама в стані нав'юченого мула та ще й у спеку...вона виявилась слабачкою і взагалі... Бо ж у нормальній кондиції стомлену малЮчку можна чи то понести, чи заговорити, чи просто послухатись (!!) і дати посидіти на лавочці. А коли перед очима блимає єдине - "дотягнути-довести всіх і все додому і най світ западеться" - тоді і трапляються такі ситуації. Тоді люди зглядаються, мама дратується, дитина вже не ниє, а реве. І епічне завершення - добрячий шмат шляху Ясю довелось фактично тягнути за одну руку. Все. Зізналась. Традиційні соплі-сльози каяття були вже вдома, а осад лишився досі :(. Все-таки паличка-виручалочка у вигляді візка давала змогу диктувати свою волю менш ганебними способами. Ну та нічого, тепер спробуємо помудрішати :). Вже нині я собі подобалась - коли під супермаркетом Ясюньчик демонстративно виліз на один зі стільців коло літніх столиків кафе, то я спокійно дозволила їй там посидіти, ще й Ксеню всадила поруч. Посиділи-відпочили і без пригод дійшли ніжками додому :). Ура. 

 

А взагалі у такому вільному плаванні дуже допомагають маленькі "гуляльні" ритуали - ми маємо улюблений пандус коло магазину, де мусимо кілька разів побігати взад-вперед, ще є такі бетонні півсфери, що обмежують рух транспорту - то там присісти - це майже як "на удачу" :). Нещодавно з'явилася нова традиція - по дорозі на ринок ми трошки сидимо на міських велосипедах, які прищіпнуті на велостоянці. Машинки у супермаркеті також залишаються одним із улюблених пунктів програми.


Тепер можна перейти і до невеликих самовихвалянь. Якось непомітно виріс у нас показник "готовність до експромтів". З одного боку, вже до автоматизму доведена програма збирання: попити-перекусити-пару памперсів-запасний одяг різної теплоти-панамки-шапочки... ну і все решта й так перевертається у сумці: вологі серветки, йод у фломастері....З іншого боку, послабилась якась внутрішня пружина, яка раніше завжди тримала у мобілізованому стані. Я вже давно не "важу " подумки з'їжені грами, не боюся відходу від звичного режиму дня і навіть маю нахабство часом вигадувати страви на обід "по ходу справи".

   


 

Усім кажу, що наш розпорядок мені частіше допомагає, аніж заважає. Спрацьовує умовний рефлекс: розстелили плед на килимі, налили у пляшечки молока чи водички і заснули. Донедавна був ритуал присипляння і співу. Але й тут мама почала розводити власний кайф - лягаю коло них на подушку, читаю електронну книжку, ще й можу каву сьорбати. Доціки вже не лізуть пальцями в горня і не видирають девайс. Просто поруч спокійно засинають. Ото нереально приємно! Лишилося назавжди позбутися пляшечок - це поки що серед завдань на майбутнє.

 

Поки що експромтам навіть допомагає те, що ми досі не розлучилися із підгузками. Взагалі, до такого кроку ще далеченько (хоча часто в дітей все стається раптово і несподівано, тому будемо сподіватися :)). Проте вже зараз часом трапляються приємні успіхи в плані горщиків - підловлені або часом вже й замовлені - вони надихають :).

З отакими новими можливостями і готовністю ми тепер час від часу доєднуємось до сімейно-дівчачих променадів. Ми троє плюс наші тітки із своїми донечками - це вже, не мало і не багато, а 8 дівчат! Часом приєднуються ще й інші. Озброєні трьома візочками, кількома слінгами-рюкзаками, обвішані трохи речима - отаким дружнім і веселим караваном ми можемо зайняти великого столика у кафе, погуляти центром, покупатися у фонтані або ж влаштувати пікнік на шкільному стадіоні :). Хто б то міг подумати, що усі ми троє із сестрами колись будемо мамувати у декреті одночасно :). Я часом пробую уявити, як же буде виглядати таке збіговисько у наступній генерації, коли кількість дівчаток збільшиться у геометричній прогресії :D! І що ж то буде, коли колись до нашого однорідного кола вдасться увірватися хлопчуру :D.


У сімейному масштабі ми теж стали легшими на підйом. Тільки на дачу (іноді, правда, із пригодами по дорозі) можемо майнути зовсім неплановано. А в якісь вихідні зробили сімейний виїзд у Парк Культури. Там атракціони ще мого дитинства тепер ділять майданчик із сучасними надувними конструкціями, машинками на моторчиках і всякими новими привабами типу канатних лабіринтів між деревами або піратських куточків. Ми почали із класики - випробували автодром та "Веселі гірки". Ясюня була у захваті від машинок, а натомість Ксеня реготалась на гірках. День видався дуже жаркий, тож надовго розтягнути культурну програму не вдалось - підкріпилися бананом і чкурнули в гості до бабусі на обід :).


Що іще додати до звіту? За останній місяць вдалося діткам познайомитись із цілою купою нової для них живності. Так, ми бачили живих раків - Ксеня навіть умудрилася одного погладити :). Кілька днів тому по дорозі від бабусі-дідуся видивилися у вечірніх сутінках їжачка - доцьки так класно в унісон почали сопіти. А оце вчора теж вже майже у темряві побачили, як намотує кола невеликий кажан - оскільки я його ще назвала летючою мишкою, то малята потім довго ще згадували "пі-пі-пі" (бо ж так звично каже мишка).

Також поставили ми нову "галочку"- кажуть, традиційну - трохи помалювавши стіну у вітальні олівцем. Мама чесно намагалась знищити сліди злочину, але від тата влетіло усім. А малювати, видається, донечкам подобається все більше. Поки що це лише закарлюки, але виводимо іх із натхненням. Якось навіть наносили "мехенді" на мамину руку :) - добре, що фломастери змиваються водою.


Поза тим виглядає, що наші малята є порівняно чемними. Деякі мамині вказівки виконують напрочуд точно. Наприклад, якщо раніше треба було разів сто повторити, що на балкон можна виходити тільки в тапках, то тепер Ксеньчик приносить тапики, просить взути і лише тоді з почуттям виконаного обов'язку пролазить назовні :).  І через дорогу переходимо дуже гарно - за ручки, поруч із мамою. Достатньо наголосити, що починається дорога і їздять "великі машини" - відразу простягаються дві лапки.


Мудрагелики-розумашки :). Виявляється, вони вміють пускати бульбашки! А я купила їм було одну баночку з тим, що сама буду пускати, а вони побіжать ловити. Ги. Довелось через 10 хвилин іти за другою баночкою, бо обидвоє навперебій вимагали повправлятись у бульбашконадуванні.

 

Так смішно вони це роблять :). Спочатку намилене колечко прямо в рота запихали, а тепер так із силою шумно дують - і часто успішно! Поки що проблема лише із виливанням вмісту баночки. Варто мамі не догледіти (та й хіба то можливо?) - вже мокрі і шкарпетки, і штанята...а найголовніше - починаються жалісливі плачі.


* Питаю "хто то?", показуючи на картинку. Ксеня навчилася відповідати питанням на питання, коли не дуже знає, що відповісти. От і виходить: "хто то?" - "тьо тьо?" :).

* Понию, що такі очікувані зуби ще не вилізли. Маємо поки що знову затишшя перед бурею.


А загалом у мене зараз стадія самоподобання (за деякими виключеннями), коли я насолоджуюся простими декретними радощами. Особливо цьому сприяє можливість іноді вирватись у зовнішній світ, скажімо на зумбу :D. Словом, ти молодець, мамасіта! :)