М'якенькі друзі

Попакувала я валізи, збираючись додому із відрядження, помила горнята...і замість того, щоб покимарити годинки дві перед літаком, сиджу ото кнопаю. (А здогадувалась, що буде саме так :)). Знову ж таки, надихнув мене свіженький допис у "МЖО" :), а саме - той, що про фетрову ялиночку для малечі.

Моя власна цьогогруднева фетрова історія почалась із великого "ОГО", коли зовсім випадково дехто забрів у величезний рукодільний супермаркет. "ОГОГО" сказала я собі, коли побачила там ще й 2-й поверх :). Та нічого б путнього із того таки не вийшло, якби до того "ОГО" не додалась потреба привітати тутешню подругу із днем народження... Побігала я сходинками вгору-вниз, і захотілося відразу братися за десять ідей одночасно.... Одна із них навіть наполовину втілилась, але зрештою вийшла я звідти із цілим оберемком кольорових фетрових аркушів і роздумами про те, чи влізе те все добро мені потім у валізи :).

Кілька вечорів захопленої роботи паралельно з балачками по скайпу - і на поличці весело посміхається "подарунок": іграшки на ялинку у вигляді трійки кращих друзів-британців. Серед них іменинниця з потаємною кишенькою, де сховалося маленьке серденько (адже саме зараз у її животику теж мешкає ляля :)), веселий парубок із грецькою літерою "коппа" на грудях (так називається змінна, про яку пише у статтях друг-прототип :)) і ще один кругленький загадковий чоловічок, який любить шоколадки та пиво-ель (невідомо, що більше... :)).

Після того на фетровій хвилі принесло мені пару ялиночок (одна вже помандрувала до маленької захисниці ялинок, яка у свої 4 роки підготувала цілу міні-виставку малюнків на захист  ялинок від вирубування :)) і маленьку зірочку:

Ну і нарешті по-новорічному весело стало у кімнаті, коли поселилися на поличці ще й такі сусіди :):

Отак все гарно виходить, коли є багато вільного часу :P, святковий настрій і зернятко натхнення...

Веселих Свят усім нам! :)

Merry Christmas & Happy New Year! :)

Читалочки №2,3

Так-с. По свіжих слідах проковтнутих книг.... :)

Щойно закінчила читати "Квіти для Елджернона" автора Деніела Кіза (Daniel Keyes). Насправді є як оповідання, так і роман з однаковою назвою та фактично тим же сюжетом - другий "виріс" із першого. Обидва твори у свій час отримали нагороди, що є справою рідкісною. 

Зміст оповідання дуже незвичайний: фактично ми читаємо щоденник чоловіка із вродженою вадою, відсталого у розвитку. Поза тим Чарлі Гордон має щире і добре серце, відкритий до людей і вміє мріяти. А мрії його, здавалося б, такі прості - навчитися читати і писати, що в його розумінні означає стати розумним та, нарешті, "таким, як усі". І ось трапляється унікальний шанс - герой погоджується стати піддослідним у експерименті, завдяки якому може підвищити власний IQ. Спосіб написання книги, як на мене, є дуже специфічним - адже в міру порозумнішання Чарлі, його письмо стає все грамотнішим і виразнішим. Взагалі ...... читається на одному подиху.

Ну а перед тим був цикл (7 книг) дуже жіночий...але таки із домішком історичності :). Вікіпедія так і описує жанр письменниці Жюльєти Бенцоні (Juliette Benzoni) - історичний роман. Цикл "Катрін" - це такі милі жіночому серцю(і змученій після робочого дня  голові :)) любовні перипетії, а попри те - Париж, Діжон, Орлеан..... слабохарактерний французький король Карл VII, амбітний герцог Бургундії Філіп Добрий, Орлеанська Діва Жанна д'Арк...

Загублена і віднайдена пристрасть :)

Анонсую і хвалюсь - вже місяць насолоджуюсь новою електронною книгою, яку мені спрезентував мій уважний коханий мужчина :). Я трохи хвилювалась, щоб то не був один із випадків, коли "загорілось під хвостом" (© наш мамік), а потім той (по-модному скажу) ґаджет буде лежати забутий на полиці. Але так яскраво пам'яталась загіпнотизованість книжками, яка мене робила абсолютно нечутливою до зовнішнього реального світу колись у школі....

Колись я їх ковтала :). Книжки маю на увазі. І не буду вводити в оману - не якісь ениклопедії чи страшно інтелектуальні твори, а прості затягуючі романи і оповіданнячка, перечитувані іноді по 10 разів. Якось згодом я втратила ту залежність... Як правило, втома і бажання просто "потюленитись" приводило до якогось фільму на ноуті в ліжку.... Але не зникла пам'ять про насолоду, з якою я ховала книжки під підручниками (а мама якось так швидко все розгадувала і постійно наказувала "відклади художню літературу" - ну коли тепер таке почуєш!? :)). Пригадую, з яким нерозумінням і обуренням я бачила, що моя найменша сестра швидше рада була побалакати по телефону, ніж зачитатися книжкою :) (до речі, тепер я вже сама тихцем часом почитую книги на її столі).  Цікаво, а тепер діти взагалі читають?

Так чи інакше, а тепер зі мною у сумці подорожує червоненький друг-Нук :). І хоча я "позаливала" на електронні полички не тільки серйозні, саркастичні, сучасні речі, а й ...признаюсь..трохи жіночої літератури .... я вирішила ділитись враженнями про те, що потрошки перекочовує звідти у мою голову :). Я чесно старатимусь надалі більш прискіпливо вибирати читання :D.

Наразі розпочну з історичного роману  Генрі Хаггарта (Henry Haggard) "Донька Монтесуми". Я взагалі маю слабкість до історичних фільмів та книг - там вигадані пригоди відбуваються серед справжніх (або майже-справжніх) історичних декорацій. Так і у цій книзі вдається трішки зануритись у часи завоювання іспанцями Мексики. Мабуть, це моя єдина наразі книга про ацтеків :). Чого лише варті самі назви: місто-столиця Теночтітлан (тепер це Мехіко), вулкан Попокатепетль (досі діючий, до речі)... 

На фоні усього цього - історія життя англічанина, що пізнав дві великі любові та пройшов через переслідування іспанської інквізиції, загрозу бути принесеним у жертву богові Тескатліпокі, боротьбу на боці ацтеків з іспанцями та втратив усіх своїх синів на цьому шляху...

Настрої року 2013

Боюся, що зараз як почну писати, то загублю думку, яка мене змусила просто взяти і зайти у свій обліковий запис...  :) А таки ризикну. Зрештою, найбільше мені просто хочеться побалакати сама із собою...

Нині з'явилося таке невловиме відчуття, що виникає буквально перед тим, як знаходиться рішення задачки або доскладується пазл - передчуття відповіді.  Не знаю, чи повпливали на це постійні перечитування майданівських постів у фейсбуку, які так чи інакше виражають надію, що невдовзі все стане зрозумілим та очевидним. Чи, може, підштовхує до філософствування незмінно оптимістичний настрій дописів сестрички, яка потроху починає обмірковувати рік минулий та складати списки на майбутнє. Чи просто надто порожньо у стінах передсвяткового інституту, а біля робочих столів тих, хто ще робить заклопотаний вигляд, лежать запаковані валізи... Знаю одне - мабуть, вперше мені захотілося дійсно підвести підсумки минулого року. А ще добре було б трошечки помріяти - неодмінно правильно, життєстверджувально, енергетично і просто "професійно" :).

Навряд, чи вдасться мені знайти слово, яке стало лейтмотивом 2013-го, - скоріше, відбувалася поступова ротація внутрішніх векторів. Пам'ятаю, як якось так несподівано "звалився" на мене січень, коли майже експромтом треба було організовуватись у Варшаву на конференцію. На фоні мобілізації нечітко відчувався, але синергетично окреслювався мій внутрійшній настрій, до якого я вибираю слово "готовність".  Готовність проявляла себе у бажанні "взяти себе в руки", нарешті дати лад емоціям, налаштуватись на позитив. У такому настрої доречним доповненням стали спортивні заняття - такий собі спосіб активно помедитувати :).

Готовність у певному розумінні є еквівалентом відкритості для світу, а налаштованість на таку відкритість неодмінно причаровує якимись приємними незначними деталями. Так, у настрої "відкритість" ти йдеш звичною вулицею, якою проходив тисячу і один раз -  і раптом помічаєш красивий карниз будинку. В такі моменти хочеться зупиниться і розказати комусь, хто спішить дорогою назустріч, про своє чудове відкриття :). Лише будучи відкритими, ми так приємно п'яніємо від запаху осіннього листя із домішком дощу, замріяно розглядаємо кавову пінку і посміхаємось незнайомцям... Я б сказала, що відкритість штовхає нас в обійми моменту. Додаю слово "відкритість" до намиста-2013. Відкритою, готовою і, як наслідок, по-новому спокійною зустрічала я весну...

А весна принесла несподіванку вкупі з надією. А ще був страх....страх втратити цю надію. Не помилюсь, якщо скажу, що то був один із хитких моментів, коли наче стоїш на мотузяному містку над прірвою, коли кудись зникає впевненість і хочеться втікати назад. "Сум'яттям" вартує назвати той стан, в якому я потрапила в обійми Парижа. Проте саме це місто вміє заколихувати....Навіть у піку сум'яття дихалося і "звучалося" легко, в унісон із ним. Далі тривало відчуття перебування над прірвою, але все частіше з'являлася аналогія із великою гойдалкою: туди-і-назад ...над усім, що є внизу... Пригадується відчуття нереальності, коли спостерігаєш за самим собою, наче за героєм фільму. Не вірилось, що ступаю ногами по саме тій бруківці, що читаю на вказівниках вулиць назви, знайомі із книг. Мабуть, саме чар Парижа допоміг повністю не розчинитися у своїх сумнівах.

...


Добре, що на річному колі незмінними залишаються дві точки, що допомагають винирнути із безкінечності думок і просто зігрітися - Великдень та Різдво стали щорічним ритуалом очищення від неспокою, можливістю побути ще дитиною, відчути на чолі легкий бабусин поцілунок :). Це завжди так несподівано вчасно... Після сум'яття та порожнечі можна було трошки перепочити на острівці затишку.

А цього року додалась ще одна "пігулочка", що виліковує своїх тіток-бабів-дідів від похмурих думок. А ще вона так смачно пахне!! ...Має м'якенькі маленькі рожеві п'яточки, любить торкатися пальчиками дідової бороди і задоволено верещить від захвату, якщо посадити її на горгошки та ще й дозволити триматись за волосся :). Моя пельменька....

Якщо взяти усього цього по маленькій щіпці, додати незмінної уважності і такої.... ніжної надійності чоловіка - якраз вистачає на те, аби знову поміняти вектор. Із приходом літа раптом захотілося дитячої безтурботності. Зелень, сонце, і знову - Англія, стали тими інгредієнтами, на яких так несподівано і гарно виросли спокій і "безтурботність". Того липня було спекотно, трошки РОКово, і якось дуже легко; довелось побувати на правдивому барбекю-у-дворі (навіть спробувати соєвого бургера - хоча не раджу :)); вдалось пригадати, як то гарно можна фестивалити у всіх розуміннях того слова.... Вперше скуштувала тоді напою, до складу якого входили, крім усього решта, полуниця та свіжі огірки :), а також несподівано гулькнула у рів із кропивою :)....

Безтурботність так само гарно пасувала до нового купальника і довгоочікуваної відпустки на морі :). Відчуття тепла, що розтікається по усьому тілу і наповнює його начебто новим змістом... Сонячні цілунки діють однаково на людину чи, скажімо, на манго - додають м'якості та роблять нас солодшими :).

 

Осінь стала відкриттям.... відкриттям власної внутрішньої сили. Одне із двох - або той жорсткий стержень був всередині завжди, просто мені не вдавалось його виявити, або ж я просто натерла собі "там" міцного мозоля, який із болючого місця перетворився на захисний панцир. Був момент, коли внутрішніх векторів просто не залишилось... вони ніби розчинились у їдкій суміші болю, зневіри і відчаю. Тому замість слова я вибираю три крапки - мій улюблений знак пунктуації. Мабуть, "..." - то найбільш "людський" символ взагалі - багатозначний, містичний, обіцяючий, іноді благаючий. Трикрапку можна сміливо ставити у блозі, коли слова здаються надто пласкими. Трикрапка у житті, мабуть, означає молитву або внутрішнє пізнання себе. Адже коли зникають усі слова і думки - тоді несміливо починає виходити зі свого сховку істина...

Будь-яке падіння насправді є прекрасним. Сумним, але прекрасним. Це важко зрозуміти у процесі, коли сила тяжіння тягне тебе чи то до землі чи то у чорну діру. Але ніколи кольори не є такими свіжими, як після зливи; ніколи поцілунки не є такими жаданими, як після розлуки; і вода здається смачною, коли давно хотілося пити... Ніколи не буває такого внутрішнього зачудування світом, як після пережитої порожнечі. Парадоксально, але саме восени, коли природа потрошки готується до відпочинку, саме словом "пробудження" у всіх його сенсах я закінчую цей рік. Цю осінь я переживала так, як ніколи раніше - чуттєво, повно і емоційно. У цьому місці дозволю собі зробити копі-паст із свого допису де-інде :):

"Буквально вчора зробила для себе дивовижне відкритя....Все життя думала, що я не люблю осінь за те, що вона витісняє літо, а вчора йшла коло Стрийського парку, якось так запаморочливо пахло листя... і я раптом чітко усвідомила, що з усім навколо просто резоную!

Може, то вже вік? Може, з часом ми внутрішньо змінюємось у такому ж, тільки більш інертному циклі, як і природа? От і я "дорослА" до осені. Мені з нею так комфортно...Вона навіть "плаче" зі мною в унісон, вчасно-вчасно. 

Навіть важко передати це на словах....усно ще важче, ніж на словах клавіатурних. Найголовніше, що цей настрій так гріє зсередини, ніби десь там нарешті знайшовся маленький вогник. І хочеться кави з корицею, а ще ніяк не набридає той простесенький яблучний пляцок. Ще б гарячого пахучого вина. Так добре!

Багатозначні з осінню стосунки:
Вона то тішить листом золотим,
Або дощами заливає душу,
І водночас втішає подарунком...

Дарує настрій джазово-кавовий,
чи терпкий запах листя між дерев,
і соковитість груш з м’якеньким боком
Та жовтий теплий колір гарбузовий.

Секунди восени пливуть повільно:
Щоби обійми всі тривали довше.
...Рука в мітенці й ще в чиїсь руці....
І шарф – товстий і довгий неодмінно...

Між галасливим літом і зимою
Пора осіння для маленьких див,
Ревізії думок і одкровень,
Пора для тиші й зустрічі з собою. 

© "

Вийшло таке собі поппурі-2013. Мій локальний кругообіг почуттів. Цікаво, чи не з такої суміші народжується правдива віра в Нього? 

Мабуть, найкращим є те, що починала і закінчую я цей рік по-своєму позитивно. Не можу знайти у собі якоїсь сліпучої яскравої впевненості у дні прийдешньому, але мені подобається  переживати сьогоднішій.  Може, я просто потребую відпочинку від гострих емоцій як таких? Сподіваюсь, це не ознака старості :).

Смашні вітамінки

Цьогорічна осінь особливо активно "зваблювала" всілякими сезонними смаколиками. І тоді як, скажімо, груші, не набридали і після п'ятого кг, то гарбузи вже зустріли прихований, але відчутний опір мого дорогого "саботажника овочів" (це я про чоловіка :)). Тому після того, як чергову порцію вітамінів 50% нашої сімейки зустріли не надто радісно, я вже добряче сумнівалася щодо цілої купи шпинату у холодильнику....Довелось провести огляд "шпинатної літератури" :), перш ніж взятися до справи.

Ділюся такою простою, але смашшшною знахідкою (саме для нелюбителів зелених корисностей): шпинатні налисники!


Насправді нема що і розписувати - тісто робиться класично, як на будь-які інші млинці. Отже:

півлітри води та півлітри молока, 3 яєчка, трошечки цукру і солі, мука до потрібної консистенції....  Свіже листя шпинату гарно миємо, позбавляємо товстих стебел і подрібнюємо в комбайні чи у м'ясорубці, а тоді ще можна в блендері для кращого результату (в процесі додаємо трошки олії). Подріблений шпинат додаємо в тісто і смажимо млинчики.

В якості начинки я зварила і перемолола декілька курячих філе (розсіл, в якому варилось м'яско, можна не зливати повністю або ж додати пізніше - так маса буде м'якою), а тоді розмішала із смаженою цибулькою.

Ось так просто!Шпинат істотно не змінює смак млинців, надаючи їм веселого зеленого кольору + вітаміни :).

Смашшшшшного!

Фетрова дурничка

Виходжу на власний рекорд по швидкості дописів :), але довгі вихідні спричиняють аномальний ритм життя :). От давно вже повісила простенькі кольорові тюлі в одній із кімнат, а попідчіпати їх якось "руки не доходили". Найкраще б підійшли оті магнітні девайсики для штор...але вони якось жютко-дорогі при всій своїй надмірній блискучості і пафосності (одні пластмасові камЕні чого варті :)). То я вирішила сама їх змайструвати.

Довго шукала сам магніт - ні по господарських, ні по канцелярських магазних просто пари магнітів не купити. Можна хіба знайти набори для прикріплення оголошень на металеву дошку. Але ж попарно ті магнітні штучки не з'єднуються!!! :( 

Ну нічого! Хіба ми не вигадливі? Довелось озброїтись Максимовими молотками, трохи попріти і нарешті розгаратати на двох магнітах пластмасові накладки, які були вклеєні майже намертво.

Видобувши магнітні кружальця, можна вже було їх з"єднати попарно. Придумалось, що їх можна обшити фетром....можна по формі зірочок (пасуватимуть до люстри).

Вийшло щось таке: з одного боку просто фетрові "таблеточки", а з іншого - веселі зірочки :).

Півгодини часу - і вийшли такі веселі дурнички :). Легку тюль тримають чудово!

Жителі нашої квартири: кисличка трикутна

Майже рік тому подарували мені красуню кисличку із фіолетовими листочками, схожими на дивовижних метеликів, що повсідалися на тоненьких галузках. Пишний кущик-напівкулька такого незвичного для вазонів кольору став окрасою нашої вітальні....

Проте всього за пару місяців почало відбуватися щось незрозуміле: листочки опустилися і вже ніяк не формувалися у пишну "зачіску". Ні полив, ні "сухіший пайок" не змінили ситуацію, і я вже було думала, що то кінець. Проте навесні вирішила таки спробувати "штурхнути" свою красуньку: а раптом  то була дійсно зимова сплячка? Пересадивши крихкі шишечки-корінчики у нову землю, я ще пару днів не могла стримати розчарування: горшечки так і стояли порожніми! І лише ось пару днів тому я помітила маленькі пагінці поміж грудок землі :)  - ніжні паросточки, вкриті рожевуватим пухом. Як я втішилась цим малятам! Після цього вже без сумніві очікувала, коли розпустяться перші листочки :).

Ось така коротенька історія мого подаруночка :). Коли кисличка виглядала зовсім сумно, я постійно відчувала вину, що вчасно не підчитала якоїсь інфи, не подбала про неї.... Отож тепер надолужую...

Кислицю трикутну (оxalis triangularis) ще іноді називаю "щасливою конюшинкою", "метеликами" чи просто: "день-ніч". Насправді вона належить до бур'янів, тому не є вибагливою і легко розростається. Потрібно знати зовсім небагато, щоб щасливо уживатися із нею: позбавити її холоду і палючого сонця, додати трошечки сонячних промінчиків - і вона буде тішити око своїми квіточками та листям-метеликами.

Розрізняють два періоди "життєдільності" для кислички: росту та сплячки. На період зимового спокою, а це, як правило, з жовтня по лютий, - усі листочки можуть опуститися та зів'янути (можна їх обрізати) - тоді залишиться подбати лише за коріння, щоб навесні вазон відродився у всій красі. Взимку коріння поливати не потрібно, достатньо лише час від часу змочувати землю. Полив потрібно скорочувати, коли починається опадання листків.  Під час активного росту кисличку потрібно щедро підливати та додавати добрива .


Що необхідно охалісу для "повного щастя" :):

• просторий горшик
• звичайний, не щільний грунт
• багато світла, але не прямого палючого сонця
• температуру повітря не вище 20 градусів 
• вологе повітря (не зловживати обприскуванням листків ...)
• добрий полив, але не надмірний! (коли верхній шар грунту підсихає)
• "підгодовування" добривами двічі на тиждень, починаючи від середини весни і ціле літо
• періодичне "обскубування" старих і зів'ялих листків - щоб дати сили новим

 Якщо замало світла або зависока температура - кисличка може не зацвісти, а листкові стебла стануть надто довгими і витягнутими.

Оксаліс дуже легко розмножується: крихкі корінчики-шишечки достатньо просто розділити і вкопати в землю! Декілька хвилин - і є змога поділитися з іншими фіолетовою красою :).

"Печу-печу паску!"

Так приємно усвідомлювати, що є ще таки багато речей, про які можна написати "вперше", хоча часом здається, що вже нічого мене не здивує "щоб аж так". А життя тішить часом простими речима, в яких можна відшукати шматочок щастя.

Цьогоріч я вирішила вперше спробувати себе у "паскопечінні". Завдання ускладнювалось тим, що боячись ганебного провалу, я соромилась розпитувати про деталі процесу у когось із рідних. Як завжди, виручив дівчачий форум :).  Ціла тема з рецептами та всеможливими хитрощами знайшлася на улюблених "дівочих посиденьках"! Присвятивши два вечори дослідженню питання, я трохи підбадьорилась: виявилось, що не я одна така смілива - нас назбиралась ціла команда новачків для цього непростого завдання. Підсміхало те, як дівчатка із різних куточків Львова/Украни/світу питаються про ті самі речі і діляться зовсім однаковими переживаннями.... Відразу зазначу, що обраний рецепт - фаворит "паскової" теми - я тут наводжу практично без змін, лише з поправками чи коментарями, які з'явилися у процесі роботи. А так як із дріжджовим тістом я добряче на "ви", то коментарів і зауважень назбиралося чимало. Зрештою, знайдений рецепт особисто мене підкупив саме детальністю опису, завдяки якому майже не залишилось "підводних каменів" і вдалося відтворити всі кроки. Надіюсь, комусь допоможе і мій перепост :).

Цього разу інтригу не тримаю, а відразу похвалюся: пасочка у мене вийшла таки дуже добра :). Отак не зловживаю скромністю лише через те, що моєї заслуги тут зовсім не багато - я лише по-ламерськи йшла крок за кроком. Вдалий рецепт плюс дрібка удачі дорівнює пахучій і жовтенькій смакоті, яка ще й досить довго не черствіє (хоча хто ж перевіряв!? :)) начебто завдяки доданому коньячку. Отже....ділюся:



Продукти: готовність номер один!

• Борошно варто вибирати якнайкраще, з високим вмістом клейковини. Найкраще брати вже перевірену марку. При виборі можна перевірити склад: білків повинно бути не менше  10.3. Борошно із малим вмістом клейковини "пливе" (рідне), тому в крайньому випадку можна клейковину (ґлютен) докупити окремо і додати в тісто, замінивши столову ложку борошна. Інша хитрість - дрібно помолоти склянку манної крупи на кавомолці і додати замість склянки борошна. Борошно обов’язково напередодні залишити в кухні (щоб нагрілося до кімнатної температури) і просіяти!
• Масло найкраще брати домашнє, але можна обійтися магазинним доброї якості (ні в якому разі не спред!). Його можна розтопити або просто зранку вийняти з холодильника, щоб добре зм’якло (я трішки стопила на плиті).
• Яйця на паску - виключно домашні (вийняти ввечері з холодильника, щоб не були холодними). Кожне яйце потрібно розділити над окремою чашкою (щоб не попалося зіпсуте), відділивши білки від жовтків. Білки у цьому рецепті не знадобляться, а до жовтків треба додати солі на кінчику ножа та перемішати ложкою, а тоді залишити на 30 хв постояти (колір стане більш насичений).
• Дріжджі - мало не найважливіший складник. Можна взяти дві упаковки по 100 гр (традиційні, "мокрі") в різних продавців. Другу пачку - на випадок, якщо дріжджі не почнуть бродити (невикористані дріжджі чудово переносять заморозку). 
• Родзинки без кісточок (не дуже великі) добре промити (я ще заливала кип’ятком), викласти на рушник, дати підсохнути та добре посипати борошном. 
• Лимон краще брати з грубою шкіркою (більше цедри і не дуже багато соку) - а можна і два!

Пропорції: "сім раз відміряй - один раз відріж"!

* 1,5 кг борошна (може піти більше або менше, як "візьме тісто")
* 2 скл. (по 250 мл) теплого молока (або 50/50вершки і молоко)
* 15 жовтків
* 100 гр дріжджів
* 200 гр масла
* 2,5 скл. цукру
* 1-2 ст.л олії
* 1 ч.л солі
* по 100 гр світлих і темних родзинок
* 1 ст.л коньяку чи горілки (спирту)
* 1,5 пакетика ванільного цукру
* 1 лимон, (стерти цедру і вичавити сік)


Процес: з добрими думками і без перетягів :)
 
Спочатку треба підготувати усі продукти і викласти на стіл.

• борошно просіяне
• жовтки вимішані з сіллю
• масло м'якне
• родзинки промиті, запарені - сушаться (чекають на борошно)
• цедра стерта

Дріжджі розминаємо в руці і заливаємо теплим молоком (щоб не пекло в пальчик) + 1 ст.л. цукру + 2 ст.л. борошна. Розмішуємо до однорідності і ставимо на 15-20 хв в тепле місце, щоб підійшли. Якщо за цей час дріжджі не почнуть реагувати - без жалю виливати і брати іншу пачку!

"Тепле місце" - одна із запорук успіху. Потрібно уникати всіх перетягів, гуркотів і неспокою. Краще перед випіканням пасок добре нагріти кухню (щось зготувати :)). Має бути тепло і сухо. Якщо такі умови важко забезпечити, то можна схитрувати і використати духовку: нагріти її до 50 градусів протягом 20 хвилин, тоді вимкнути і через ще 10 хв ставити опару або тісто. Я ще в процесі вмикала на трошки конвекцію градусів на 30-35.


Через 20 хв дріжджі повинні мати вигляд пухкої маси, з багатьма бульками, щось подібне на не дуже круто збиті яєчні білки. Опара не мусить триматися: нормально, що вона може "впасти". До слова, хороші дріжджі є дуже активними: краще робити опару у великій посудині, бо доведеться її "ловити" :)!

2/3 частини від усього борошна (я починала з трошки менше, ніж 1 кг) всипаємо в мидницю або велику миску, в якій буде зручно місити, а місити доведеться довго!

До жовтків + цукор і збиваємо міксером до повного розчинення цукру, а це не менше 10 хв.

В борошно виливаємо розчинені дріжджі і збиті з цукром жовтки.

Починаємо місити, додаючи при потребі потрошку борошна, якщо виходить занадто вже рідке. Не спішити давати усю муку відразу! Якщо тісто здається зарідким, можна влити трошки олії - місити стане легше і тоді стане зрозуміло, чи дійсно не вистачає муки. Якщо таки затуге тісто - додати теплого молока.

Вигляд/структура тіста: воно не має ліпитися в колобка, а має бути м"яким, з бульбашками (які тріскаються з характерним звуком), жирненьким і відставати за рахунок жирності і повітря. Тісто на паску має бути вільним, на дотик - як мочка вуха. Воно не мусить ЗОВСІМ відставати від пальців, але коли на нього натиснути долонею - легко відставати від луки. Якщо руку з тістом тягнемо догори і бачимо пухирці. що тріскають - все добре вимішано. Якщо тісто легко відстає від силіконової лопатки - воно готове! 


Місити треба довго, до появи пухирців і характерного звуку їх тріскання. (я десь 1 год. вимішувала). Тоді + розтоплене масло, сіль, олію, горілку чи коньяк, ванільний цукор, цедру і сік з лимону, і знову добре вимішуємо (ще десь 1 год.).
Далі + родзинки, перемішуємо, накриваємо чистим рушником і залишаємо, щоб підійшло.

Тісто має підходити в теплому сухому місці без перетягів і гупоту (див. "тепле місце" вище).

Тісто викисати має довго - щоб добре попрацювали дріжджі. В результаті воно мало б збільшитись в 3 рази, але не дуже скоро.Тобто має бути об'єм + час. Якщо за 1 годину тісто дуже підійшло - зім'яти його назад у миску, можна так навіть двічі. Підходить тісто від 2.5 до 5 годин. Готове тісто має приємний кисленько-солодкий запах.

Форми готуємо наперед. Якщо металеві - вирізати з пергаменту кружечки на дно (трошки ширші, щоб по краях ще виступало), які просочити олією + намазати стінки. Тісто брати рукою і такий "колобок" класти у форми, розгладивши зверху змащеними в олії руками - десь на 1/3 від об"єму форми! Для блиску обмазати жовтком із цукром.

Лишаємо тісто підходити вже у формах. Воно мало б підрости хоча б вдвічі. Не спішити класти у духовку - має вирости до краю своїх можливостей, щоб не потріскали паски. Мінімум 30 хв., а може й 1.5 год. "Переборщити" тут важко - краще хай трошки довше постоїть.

Духовка має бути не дуже гарячою (бо потріскають паски). Я вмикала свою електричну духовку (низ+ верх без конвекції) на 180 градусів, а вкінці знизила трошечки до 165-160 градусів. При першій (трошки вищій температурі) печеться 15-20 хв, а потім ще десь 30 хв при нижчій. Ні в якому разі не відкривати духовку хоч перші 30 хвилин - паски попадають! Якщо припеклися надто голівки - вирізати круги з пергаменту, можна зволожити, і покласти зверху. Готовність паски перевіряти тонкою дерев'яною паличкою: якщо вона суха, то паска готова!

Виймаємо з духовки, даємо хвилин 10-15 відійти і виймаємо з форми: тонким довгим ножем проводимо між краєм паски і стінкою форми по кругу, і форму з паскою тримаємо горизонтально в одній руці, а іншою постукуємо по дну форми і перевертаємо. Буває, що паска така пухка, що відривається вершечок від низу - в такому разі просто покласти на деякий час паски у формах горизонтально на якусь поверхню (коли вони трошки охолонуть, то будуть міцнішими).

Вийняті з форми паски можна змастити поцукрованою водою і за бажанням посипати кольоровою посипкою.


Білкова глазур:останні штрихи
* ~200-250 г цукрової пудри
* 2-3 білки (холодні)
* 2 ст.л. лимонного соку

Збити дуже добре самі білки, а тоді потрошки додавати пудру. Вкінці + лимонний сік. Глазур має вийти дуже густа, щоб застигала. Щоб глазур не стікала з пасок - треба дати їй постояти хвилин 5-10.

Пасочкам треба дати трохи охолонути, а тоді їх опускати верхівкою в глазур і трохи підкручувати. Зверху посипати кольоровою посипкою, або намалювати щось спеціальними кулінарними олівцями. Можна на деякий час поставити в холодильник (я не ставила).



"Зозульки": на щастя і на долю!

Трошки тіста з паски + домісити ще трошки борошна, щоб вийшло тугеньке. Сформувати товстий шнурочок та зав'язати вузол: один кінець - голова пташки, з другого сформувати хвостик. Пекти ~10 хв.

Розпочала я цей допис із декількох речень про щастя. Так от, процес приніс мені таку хмару задоволення і ще потім довго тішив приємними спогадами, що інакше, ніж чистими і простими моментами щастя я це назвати не можу :).

СМАЧНОГО!! Христос Воскрес!

Гедонізм по-паризьки

Момент прощання із зимою та зустрічі весни занадто затягнувся, викликаючи легку меланхолію зі спалахами депресії. Довелося навіть братися за "важку артилерію" і позичити трохи оптимізму в моєї сестрички. І черговий раз вона намагалася мене переконати, що навіть у невиправних власників жовтих окулярів бувають моменти сумнівів і просто сум....у. Часом так непросто тішитись тій миті яка заглядає до нас через віконце, яка от прямо зараз ритмується серцем із такою ж наступною миттю: доброю, щирою і світлою. Часом непросто ввібрати те світло і прийняти те щастя. От на такій хвилі я таки витягаю "запилений" свій допис кількатижневої давності із надією знову вловити звучання миті: тієї, яка тішила мене у Парижі нещодавно і тієї, яка чекає моєї уваги просто зараз :).

---

Оце сиджу, розімліла від сонця, що нахабно протискається між планками жалюзі, і трохи розконцентрована від ритмічного стукоту і гупоту за шибкою (перманентний ремонт :))....Стільки планів, стільки пунктів у робочому списку, а в голову лізуть зовсім інші думки. Сюди б сніжну Львівську весну - щоб тонізувати і змусити набирати статтю :). Але у Парижі зараз буяє жартунка-весна. Як справжня панянка, вона підступає грайливо: крок сюди і два назад, а потім з розгону - і знову тут. Фліртуюча, тепла і романтична французька весна.

Оце вчора поділився тато статтею одного філософа, що розділяє людей на категорії, в залежності від їх сприйняття часу і моменту. Так, є типаж людей, що постійно "оглядаються через плече". Життя біжить, а вони відмірюють його спогадами: перебирають миттєвості, наче намистини на шнурку. Є й такі, хто спрямовує увагу лише вперед: майбутнє, плани, списки.... Організовані і зосереджені, дуже часто успішні. А поміж тими двома категоріями існує така собі оаза умиротворення. Там живе справжній Дзен :). А ще там живуть люди, які проживають вповні кожну секунду, насолоджуються теперішнім, пропускаючи крізь себе буття. Той філософ, автор статті, називає їх сучасними гедоністами.

Їм дуже часто можна позаздрити, адже саме з країни гедонізму ми усі родом. Будучи дитиною, можна не спішучи слідкувати, як блискучий жук перебирає лапками і пригинає все нижче травинку, як вискакують сонячні зайчики..... або можна лежати у наповненій ванні і уявляти собі океан! І той океан буде таким реальним, що навіть навколишні звуки загубляться у гуркоті уявних хвиль.... І ніякі турботи про те, що сталося, чи те, що може статися, не затьмарюють цього стану. Дзен-гедонізм, медитативний стан щастя?

Ото прочитала собі і думаю: хто ж я? Де моє місце? А ще такий неспокій: а раптом, коли я зможу себе прокласифікувати, мені не сподобається результат? Чи можна перескочити з однієї ніші в іншу? Єдине, що можу написати із впевненістю: в цю саму хвилину я є дуже близька до сприйняття моменту :). І сонечко, і гуркіт - все тішить.

А ще тішить Париж. Справжній осередок гедонізму :). На відміну від нашої столиці, тут люди не уподібнюються автівкам на автобані, які чи то мчать назустріч, чи то обганяють поруч. Тут люди-планети :). Сповнені якоїсь таємної думки, неспішно пропливають у просторі. А ввечері уся паризька галактика дещо набирає обертів: перехожі купкуються, страшенно багато палять (зокрема, жінки) і п"ють вино; вони не обганяють і не штовхаються, вони при зустріч цілуються в щічку (зокрема, чоловіки) і питаються "са ва?". І хоча приваби французької столиці неможливо оминути увагою, найбільше мене тут зацікавили саме люди. Вони саме такі, якими їх можна було б являти: романтичні хустинки і шарфи всеможливих конфігурацій, сумочки в колір до мештів, багато різних видів борідок і кашкетиків - милі французи :)! Мені особливо запам"ятався хлопець-бігун: у спортивних шортах і майці, кросівках і .... з легенькою рожевою хустинкою навколо шиї, що лопотіла на вітрі :) і робила його схожим на якогось скромного, але життєлюбного метелика :).

Особлива атмосфера панує в районі Монмартру. Ще лише піднімаючись крутими вузькими вуличками, вже відчуваєш цей дух якогось вільнолюбства, свободи і творчості. Картинки і репродукції, гірки кольорових солодощів-макаронів у вітринах, вуличні жонглери і приставучі майстри пензля, які що два кроки пропонують стати їх персональною моделлю....

Хочеться бродити тим натовпом, милуватися величною базилікою Сакре-Кер на вершечку (вона дещо схожа на повітряне тістечко бізе :)), і просто нікуди не спішити....або ще краще заблукати десь на півдня :).

Паризький ритм і настрій повністю втрачається лише у місцях скупчення туристів. Якщо не налаштуватись на зміну режиму, можна навіть злегка роздратуватися. Скажімо, у Луврі не виникає навіть відчуття близькості до мистецтва. Натовпи низеньких азіатів стараються усе зазнимкувати на свої кольорові смартфони. (Моні Лізі, видається, вже по-серйозному це  набридло ;)).

Російськомовні туристи, як правило, голосно розмовляють та уміло застигають у позах справжніх мистецтвознавців перед картинами :). Ще частина відвідувачів одного з найбільших музеїв світу привели діток: вони прогулються по центру галереї і фотографують картини виключно зі своїми чадами :). Зрештою, навіть цікаво поспостерігати. Хоча, якщо чесно, Лувр мене дещо втомив. За кілька годин ми із подругою-львів"янкою вирішили віддати себе більш земній справі і ...пообідати. Традиційна "їжа бідняків" - цибулева зупка вдало скрасила собою день :).

Якщо вже мова зайшла про музеї, то з найбільшим нетерпінням я очікувала зустрічі з Орсе. Моне, Мане, Піссарро, Ренуар ... - верхня зала на 5-му поверсі не відпускала мене аж майже до третього оголошення про закриття на ніч :). Забутий у наплечнику фотоапарат не удостоївся честі зазнимкувати мене коло якого-небудь "Сніданку на траві" :), проте легкі червоні мазки маків серед зелено-маїтості фарб поля досі перед очима. До усього мого захвату додалась доля гордості - "ініціали" у нас із Орсе однакові! (Іншу версію "проштовхує" мій чоловік Максим, стверджуючи, що то не що інше, як "Максим і Олеся" :)).

У Парижі приємно просто прогулюватись.. В принципі, можна прогулятися і до Ейфелевої вежі. Можна навіть піднятися туди :). Зрештою, відкривається дійсно гарний краєвид.

 

Проте неспішно гуляти вуличками - це істинне задоволення. Дивитись на перехожих, які йдуть з роботи і заходять до магазинчиків по свіжі багети, вдихати повітря.... Хоча якщо вже гуляти - то варто прогулятися до Собору Паризької Богоматері. Скільки разів перечитувала книгу, скільки разів уявляла собі той давній Париж...

І хоча реальні враження не гірші, проте вже позбавлені тієї уявної містичності. У світлі дня паризький Нотр-Дам де Парі виглядає розкішно: видно кожну завитульку, можна роздивитися характерні стоки для води у вигляді химер.

Проте його особливість найкраще відчувається ввечері: тоді дається домалювати в уяві навіть Квазімодо десь там, нагорі :). А ще ввечері можна послухати орган і дивні, чаруючі мелодії Служби, так не схожі до мотивів наших церковних співів. Можна собі присісти на один із солом"яних стільців, закрити очі, і просто слухати співочу французьку із вражаючими переливами музики.

 

Ввечері Париж стає знову загадковим і торжественним. Мости підсвічені різними кольорами, здалеку, як велика новорічна ялинка, переливається вогниками Ейфелева вежа, а з обох боків закликають до затишку вогники вікон та теплі ліхтарики терас з малесенькими круглими столиками. Люди сидять там тісно-тісно один коло одного. Сидячи так, можна з легкістю відчути запах вина, яке п"ють за сусіднім столиком...

Згадується Париж легко і з приємністю: типові і загадкові віконниці (люблю вигадувати, що ж там діється за прикритими вікнами), кам"яні химери (позвішувалися, щоб роздивитися гуляк внизу), мости (денні і нічні....понад могутньою Сеною, що на своїх плечах примостила баржі і кафе-на-воді), узорчаста стіна Арабського інституту (кожне віконце - витвір мистецтва: багато-багато металевих жалюзі, що діють за принципом діафрагми), смашшшні мідії (у соусі з сиром Рокфор та білим вином), картини-и-и (у Луврі, Орсе та Мармоттані, на вуличках Монмартру і сувенірних крамничках), багато-багато усього.

А найбільше згадую свій настрій: турботний і безтурботний, сумно-веселий, тортикоподібний: темний гірко-шоколадний корж і солодкий білий крем. Думаю, мені вдалося побути гедоністом примаймні на одну паризьку мить.