середу, 15 червня 2016 р.

Маленькі чемпіони

Щоразу, коли стається або ж приходить на думку щось варте фіксації, я роблю коротку шпаргалку - і тоді наприкінці чергового місяця собі все пригадую. Так ось, цього разу мого звичного папірчика забракло! :)


Почну із бомбезної новини, яку я вже мрію 3-й місяць тут написати: нарешті доцьки вміють самі перевертатись на животик!!! Першою розвіяла мамині переживання моя ніжна птаха Яся (2 червня). Я вже тривалий час перед тим помічала, що вона особливо чомусь старається, будучи на столику, а а підлозі якось втрачає інтерес до вправ. Дозволивши їй полежати там подовше під пильним наглядом, я власне і побачила той перший раз. Тягнулась доня за рулоном паперових рушників і гарно беркицьнулась, а потім ще й повторила подвиг кілька разів (в тому числі на камеру :)). Малий впертюх Ксеня "здалась" ще пізніше (14 червня). Що цікаво - коронний номер відбувся при аналогічних умовах: на столику і з рулоном рушників. Не знаю, чим малят так вабить цей нехитрий предмет, але свою важливу роль він зіграв :).




Тепер я залишаю діток на спинках, та не встигну відійти від їх "верети", а вони вже "пасуть коні". Вірю, що так по-чемпіонськи розпочавши своє друге півріччя, вони швиденько і самостійно сядуть :). Якраз завершуємо черговий курс масажу....який викликає в доціків неприхований захват :D, тож гарний заряд енергії маємо мати. Хоча щось мені підказує, що все стається в свій час і ніяк це не прискориш (ну чи навпаки не загальмуєш щось таке, за чим точно будеш сумувати потім...от як я сумую за спанням з малечею на животику....коли воно маленьке, тепленьке і пааахне :)).

Якось непомітно ростуть і змінюються  наші пташки.... а я дивлюсь на них і переповнююсь любов'ю, почуттям вдячності і замилуванням :). Помітила, що на зовнішньому боці долоньок дрібний пушок не лягає, а смішно стирчить - на просвіт рученята схожі на маленьких пухнастих павучків. І ці непосиди постійно в пошуку чогось, що можна вхопити і потягнути до рота :). І далі подобається донечкам долоньками досліджувати чиєсь обличчя, а ще вони із зацікавленням - і так якось благоговійно навіть - торкаються пасм мого волосся. Ще б пак! Лише у мами є таке щось незрозуміле і лоскотюче!

Деякі речі зозульки роблять геть по-різному. Яся коли хоче щось "сказати", то спочатку старанно натягує хоботка, а тоді вже протягує "ооооо". А Ксеня і далі любить від душі попищати. Яська заслужила кличку "принцеса несміяна" - так часом важко буває розкрутити її на посмішки. А Ксенька часом має такий вже реготальний настрій, що її смішить буквально все підряд - заливається навіть від намагань мами щось сказати строгим голосом :).


Але ще купу всього є спільного. Обоє обожнюємо веселі танці - коли взяти на руки і, підспівуючи, в ритмі танцювати....А ще краще - одночасно взяти обох і ще й звести їх долоньки між собою - такий четверний танець майже 100%-во викличе шалене захоплення і дзвінкий регіт. Обидвоє вперто і невтомно пнемось сідати - дві гусочки можуть нескінченно витягувати шийки і підсварюватись, вимагаючи подати їм пальці і допомогти сісти. Обидві маємо смішну звичку - витягувати вгору праву руку, коли їмо...а часом і коли спимо :). Ще ми зовсім, як ехо одна одної, однаково протягуємо "ииии", коли щось подобається або коли мама довірливим голосом повідомляє "я тебе люблю" :) - часом під час наших душевних розмов кілька хвилин повторюються ці ритмічі "ииии" справа, яким вторять "иииии" зліва :D.

Один із безвідмовних засобів заспокоєння вже кілька місяців є читання книжечки "Лугова лічилка". Слухають птахи про сімейство зозульок, від задоволення напружують рученята і ноженята, і широко посміхаються. Навіть коли малюче горе геть невтішне, коли навіть сльози горохом - і тоді можна заспокоїтись на кілька хвилин, слухаючи про зозульок на галяві. Вже тепер можна навіть обійтись без самої книжечки - достатньо почати декламувати вірша із звичною інтонацією :): "Сонечка, мамуся й тато...".


Потрошку наша бібліотека зростає - вже маємо цілу купку книжечок. Читаємо і віршики з абетки, і "А я у гай ходила...", навіть англійською мовою шукаємо звіряток у лісі або "крокаємо" разом із "фроґами" :).

Дорослі дітки - дорослі пригоди. Цього місяця ми суттєво розширили свою географію - окрім вже звичного шпацеру Львовом (вже навіть вибирались на морозиво з нашими хресними :)), побували на дачі в дідуся з бабусею. Там полежали на гамаку, надихались свіжим повітрям і вкотре подивували родичів тим, як ми виросли :).

  


А ще ми подалися ажжжж до Тернопільської області, коли поїхали вперше в гості до прабабусі Стефи. Бабця тішилась і відразу ж знайшла щось своє - сказала, що курносики тільки від неї можуть бути, бо лише у неї носик дивиться вгору :).


Отакий гордий вийшов допис :). А фундамент для наступних звершень закладаємо потрошку вже тепер. Працюємо над виробленням "харчового інтересу"....звучить то так по-науковому а виглядає просто: мама зі смаком їсть свої обіди-сніданки коло малят, демонстративно з'їдаючи шматочки і примовляючи "няммм-няммм" :). Оскільки нам за кілька днів АЖ 7 місяців, то пора пробувати дорослу їжу.... Наразі ми лизькали мамин палець, вмочений у соці...лимону (так, ми відразу до хардкору приступили :D), кусочок огірка і ще довго "ганяли по роті" гречинку.

В останній день нашого 6-го місяця ми ще встигнемо побувати на весіллі у тітки - ото вже натанцюємось! :)

 

четвер, 9 червня 2016 р.

Мамський дзен

Вчора отак сиділа після енного насиченого дня із двома енерджайзерами....і прийшло мені на думку, що ще, мабуть, ніколи в житті я не була настільки близько до усвідомленого стану "тут і зараз". Мамські будні настільки наближують до цього... адже не можна відволікатись - кожну мить твоя увага має бути загостреною на маленьку потребуючу людину (або й дві :)). А крім того коли, як не зараз, так чітко усвідомлюються усі здавалось би незначні моменти - звичайно, найбільше їх пов'язано із дітками, але є і такі трохи "свої". Це трохи нагадує мені проект 100 днів щастя - тоді теж було присутнє відчуття "звичайного чуда". Пам'ятаю, з якою насолодою я відкривала для себе світ весняних кольорів, попри які стільки часу ходив заклопотаний і не встигав потішитись. А тепер нема чого і дивуватися тому, скільки тепла якось знаходиться десь всередині, коли помічаєш милі дрібниці. Ось доціки так смішно тримають праву руку витягнутою перед собою, коли їдять (чого то так треба ту руку випростати - невідомо :)) або й сплять. А он коли лежать на животиках, то місця під колінками ну такі вже зворушливі і милі, що вже і зараз треба бігти їх цьомати :). А як же повно я насолоджувалась вчора, коли мала один із моїх рідкісних зараз "виходів в світ" - при чому навіть не через необхідність, а просто для себе. Трохи зі скреготом погодився наш тато мене відпустити на півтори годинки, але таки я їхала в маршрутці (вав, класно, я сама їду! :)... так, мабуть почувається школярик, якому вперше довірили поїхати самому :D), пройшлась до Оперного (а ті всі люди навколо так буденно навіть не здогадуються, як мені добре! :)), побалакала з сестрами (як я скучила за нашими кав'ярнями :))... Одним словом, вражень цілий вагон і позначка особистого внутрішнього акумулятора знов стрибнула вгору :). Звісно, це не зовсім по-дзенськи залежати у своїй втісі від таких зовнішніх обставин, зате як 100%-во я прожила ті півтори години! Найкраща медитація в світі :).

Одним словом, мамую і паралельно проходжу своєрідну духовну практику :D