«Хто не бачив Пікуя?» – один з заголовків листів у моїй електронній скриньці. Відразу відчувається дія невидимого магніта, до якого незмінно тягнеться душа: го-о-ори! З одного боку, стільки я вже встигла напланувати на ці дні, та й навряд чи мій милий спокуситься ідеєю... А як же хочеться :)! Зрештою, все вирішилося за хвилин п’ять...
- «То як, Олеся? Ти йдеш?»
- «Треба із чоловіком порадитись...»
- Йду! Йду!
І починається:
... що взяти...
... куди скласти...
... позичити спальника...
... наплечники усі десь «гавкнули»...
... вистачить двох консерв?...
... треба взяти по парі шкарпеток на щодень...
Вранці на приміському вокзалі у куточку під табло збираємось ми: заспані, засапані (вже так відвиклося!), злі на напхані маршрутки, знетерпілі (є таке слово?), щасливі.... Перші ж п’ять хвилин вибиваються із наміченої програми, адже виявляється, що наш потяг нині і завтра не курсує – ремонт колії. Закон підлості ніхто не відміняв :). Із трубки мобільного лається Олег: «Трясця його матері!». Але ми вже акумулювали достатньо впертості, щоб видиратися вгору та ще й з важкими наплечниками, тож на такі дрібні незручності її вистачить і поготів...
Що таке їзда у нафаршированій маршрутці із повними наплечниками розказувати не варто.
Одна тітонька присіла на складений «багаж» – не біда, адже печиво і ложкою їсти смачно :).
За якийсь час виявляється, що ми не одні прямуємо в бік Сянок: тепер всі хором думаємо, чим із Турки туди можна доїхати. Добре, що автобус вже чекає і навіть є час нарешті поласувати потовченми, але смачними і соковитими персиками: по руках стікає ароматний сік, пригощаємо персиками якихось тіток, виглядаємо страшенно гонорово серед місцевих, що скупчилися на зупинці і з-під лоба нас розглядають :).
Отак, дещо адаптувавши свою програму під ситуацію, ми нарешті вивалковуємося в Ужку.
Дорогою зустрічаємо розкішного тутешнього тигра :):
А пам’ятала же, що перший підйом першого дня походу завжди найважчий! Ноги і плечі ще протестують, а наплечник – повнісінький. Так і цього разу подумки дякую за те, що на нині заплановано невеликий шмат дороги, хоча все вгору та вгору. Зрештою, то є трохи непослідовно – жалітися на підйом, ідучи в гори :).
На першому привалі доїдаємо всякі лягумінки, які не поміщаються у наплечник - наше "прощання із цивілізацією" :). Місце нашого перекусу урочисто вшановано жовто-блакитним прапорцем :).
Десь за кущем чути дивний звук, ніби хтось гримає ложкою по порожньому баняку. Виглядає зацікавлена корова: по-тутешньому зґрабна, симпатична, кольору кави зі згущівкою . І дзвоник на шиї зовсім справжній – розміром як її півголови! :)
Ну все. Рушили... Перерва у шість років між тривалими походами дається взнаки: важко дихається, все муляє, а ще – постійно пересихають губи.... Ну але помаленьку ми долаємо перші метри висоти. Іринка біжить попереду, як справжня фронтвумен. А я тихенько заздрю :). Заздрю доти, доки мою увагу не відволікають ягідки ожини та чорниці обабіч: ням-ням! Люблю ці всі «берріз» :) (blueberry – чорниця, а blackberry – ожина). Солодкі прохолодні смаколики тануть в роті, розвіюючи мої сумніви...таки варто було йти!
Стежка в'ється попереду, гори виглядають привітно, наче також скучили за мною, а високі трави на вигляд такі пухкі та ніжні, що негайно хочеться серед них покатулятися :)
Мабуть, кожен горе-турист мріє почути слова про те, що знайдено місце на нічліг :). Нарешті! ...
Згадується анекдот, що став лейтмотивом нашого походу :):Піднімаються в гори початківець, дещо досвідчений, розрядник та інструктор. Лямки муляють плечі, важко долається підйом і кожен собі щось думає...
Початківець: "коли вже та вершина?"
Дещо досвідчений: "коли вже той привал?"
Розрядник: "коли вже вони попросять привалу?"
Інструктор: "ну і лосі мені попались – пруть і пруть!"
Наповнююся призабутими відчуттями злиття з природою і спокою. Це одна із тих місцинок, де травинка лягає до травинки, де ялини мають горду поставу справжніх володарок, де запах приємно паморочить голову, а все разом складається у таку мирну і чарівну картинку, яку хочеться запам’ятати назавжди. У такі запам’ятовані місця ми можемо повертатися подумки у часи хвилювань і депресій, ховатися від негативу і просто занурюватися, як у свій особистий шматочок Раю.
Перший нічліг – це вже справжні відчуття пригоди і очікування водночас.
Хлопці чаклують над вогнищем, витягують намети. Кожен чітко виконує свою роль. Один із них майструє лавочки для дам :) – для нас, а тоді починає шаманити: збирає «чепірнаті» гілочки для розпалу, готує різнокаліберну їжу для багаття – тоненькі галузки, сухі товстенькі патички, пару опецькуватих колод. Якщо знаходимо вже готове місце на вогнище, то спочатку треба обережно розсунути попіл (він заважає доступу кисню), а тоді побудувати «віґвам» з тоненьких прутиків. Справжній спеціаліст вогнищевої справи не забуває подумати і про наступний ранок, викладаючи порубане дерево навколо вогню, щоб остаточно його підсушити – наш «НЗ»!
Кашу на вогнищі варимо не так, як вдома. Тут звичайне вариво перетворюється у знову ж таки магічне дійство. Навіть вода закипає по-особливому: казанок починає «співати» і «танцювати» на гачку :). Не забуваємо посолити, дати ложки дві олії та вкинути цілу цибулину (любителі цього делікатесу потім її порціюють та хрумають разом із основною стравою). Коли каша готова, можна відкрити покришку, щоб вода до кінця випарувалася, а тоді - додавати тушковане м’ясо. Смакота!
Ранок розпочинається із звуків: «вжик» (розстібається змійка сусіднього намету), «тиньк» (хтось переклав порожнє горнятко у бляшану миску), «тук-тук-тук» (хлопці вже починають рубати дрова)... Ранок продовжується аж до першого горнятка гарячої кави із згущівкою :)...
Бачимо, як місцеві хлопчаки приганяють корів – одна із них обережно пробує жувати наш стяг :). Після розданих цукерок малята стають хоробрішими і просять подивитися у бінокля, а тоді вже зовсім галасливо щось коментують один до одного.
Нині святкуємо день народження колеги. Не обходиться без імпровізованого іменинного торта, .... а який же смаШШШШний сніданок: гречка з м’яском, запашний чай та купа солодощів з іменинникового наплечника на 80 літрів :). Нямка.
Перший повноцінний день походу: я вмовляю себе нарешті звикнути до темпу, наплечник все ще важкий, але груди переповнює відчуття простору. Іруська знову попереду, а я вже і не намагаюся наздогнати: мені хочеться все фотографувати, їсти чорниці і співати одночасно! Знову вгору... З розмов хлопців я розумію, що нині нам треба остаточно вийти на Вододільний хребет та дійти до так званого Руського Путі. Сонце щедро смалить (аж ввечері я зауважу спалену шию та хрумкі кінчики вух :)), черевики виявились підлими диверсантами і намагаються кусатись за п’яти...
Нарешті дійшли до Дрогобицького Каменя:
«За наступним горбом – Руський Путь» – вже вп’яте нас переконують хлопці, а за горбиком – горбик, і за горбиком – горбик... Як і завжди, при вигляді стежки, яка біжить хребтом, мені напрошується асоціація із лагідним добрим собакою, який вигинає спину, напрошуючись на ласку. Так само приязно нам під ноги лягає хребет. Тут вже по-іншому відчувається вітер та відкриваються краєвиди, які обов’язково хочеться поставити на заставку монітора :).
Не можу надивуватися красою наших Карпат...красою нашої України :). Дорогою постійно хочеться співати: "Ми йдем вперед, над нами вітер віє...".
Нарешті карта погоджується із тим, що ми на Руському Путі. Ура! Тепер ще пару підйомів – і можна шукати наступне місце для наметів. Шкода втрачати навіть п’ять метрів здобутої висоти, але перш за все треба орієнтуватися на воду. Хлопці знають, що десь недалеко має бути долина із цілими двома джерелами...
Вже у карамельному вечірньому промінні спускаємось нарешті на ночівлю. В долині мирно скубають траву корови, долинає дзюрчання струмочка... Звично розпаковуємо речі... В меню сьогодні – рибна зупа :).
Вранці сонечко наполегливо виманює із наметів. Човгаємо росянистою стежкою до струмка. Приємно вмиватися веселою водою, яка ще мить тому танцювала на камені. Здається, що це холодна есенція молодості і краси :).
Чути гойкання: місцеві хлопчаки гасають на конях. Один під’їхав прямо до наметів. Навіть ще сидячи всередині, добре чути, як кінь скубає траву... Цікаве смагляве личко хлопця, кумедна вимова і повна відсутність збентеження: він тут у себе вдома. На прохання позичити їм «патичків» хтось починає згортати частину висушених дрів, але виявляється, що то мають бути якісь особливі «патички, які можна розтерти». Здогадуємось, що мова йде про сірники :).
Ну що ж, нині ми готові до зустрічі із Пікуєм!
Третій день походу – а мені так добре йдеться! Чи то наплечник достатньо полегшився (рівно на дві бляшанки консерв та половину капустини), чи те загадкове «друге дихання» нарешті то відкрилося, але йдеться мало не з підскоком :). Нині маємо підкорити Пікуй, який вже видніється зовсім близько: потроху починаємо знимкувати наближення його ламаної вершини.
Навколо так гарно.... З-під землі виступають різко заломлені камені, мальовничі скелі нависають над урвищем. Відчуття безкрайності, польоту і свободи. Хочеться посидіти, звісивши ноги зі скелі, але Олег нервується і відганяє нас з Остапом від краю :). Все ж таки, ми троха батяри!
Вже на підході до вершини робимо пам’ятну знимку: «ми і Пікуй» :).
Я випадково наступаю на розімлілу від сонця змію. Вона втікає так щодуху, що ніхто не встигає її роздивитися, а я – налякатися :). Після цього мені вже постійно видається, що під п’ятою щось ворушиться :).
На вершині Пікуя на диво людно, що трохи заважає пірнути у власну нірвану :). Ми тусуємось на вершині: хтось щось жує, хтось тягнеться за сопілкою, а хтось – по бінокля...., а мені співа-а-ається :)...
Крутий спуск виявляється не менш напруженим, ніж підйом: наплечник підганяє вниз, а диверсанти-черевики постійно шпортаються за камені. Нині ми спускаємось із Вододільного хребта, щоб заночувати десь коло витоків ріки Латориця за селом із схожою назвою. Завтра залишається піднятися (вже не так високо) на Верецький перевал, щоб потрапити звідти до Воловця.
Ввечері ми з Ірою себе відчуваємо майже професійними "наметниками", але хлопці все ще допомагають все зробити гіпер-акуратно :). Нині ми розкладаємо табір майже у сутінках: добре таки довелось «пиляти» довгезними двома селами, поки знайшли собі затишне місце для ночівлі. Самі себе хвалимо і винагороджуємо кашею з качатиною: у Іри в наплечнику виявився справжній індо-качачий скарб :).
Останнє у цьому поході пробудження в наметі... Наплечник вже зовсім легкий, рухи набули автоматизму, дотискаємо до кави залишки згущівки. Підкрадається жаль, що вже кінець походу, але й починає хотітися додому :). Нині ранковий підйом оголошено раніше, щоб встигнути без поспіху на електричку, а ще перед тим мати трохи часу на морозиво...
Ми трохи блудимо, але, всупереч вказівкам місцевих «сусанінів», зрештою знаходимо стежку, що безапеляційно веде нас нагору. Далі кілька відгалужень ...і чомусь стежка стає більш зарослою, зате трапляються кущі ожини, щедро всипані важкими чорними ягодами. Їх просто неможливо пропустити! Бракує часу, щоб визбирати усі смаколики! Ням-ням! А далі стає зрозуміло, що ми натрапили, мабуть, на стежку ягідників: продираємось серед чіпких лап ожини, на ходу об’їдаючи солодке смакотиння. Ягід так багато, що вже не треба зупинятися: просто на ходу можна зривати їх зліва і справа. Наїлися досхочу....Аж тепер спадає на думку, що шлунок може злякатися такої кількості ожини :). Коли ягода вже «не лізе», починаємо думати, що робити зі стежкою... Плутаючись серед колючих гілок, все ж знаходимо дорогу.
Мабуть, ми надто втішилися, віднайшовши маркований шлях... Втрачаємо пильність і стрімко «падаємо», довірившись туристичній стрілочці. Надто пізно стає зрозуміло, що даремно ми опинилися в самому низу... Місцеві підтверджують нехороші здогади: до Воловця ще досить далеко, а найкоротше – таки через перевал :). І знову підйом!
Дорогою відкривається вид на Боржаву:
До відправлення електрички залишалося дві години, коли нас потішили, що у Воловець ми добіжимо за півтори. Проте з поправкою на «карпатські кілометри» загроза спізнитися виглядала дуже реальною... Яке вже там пиво! Останній ривок – бетонною дорогою, а тоді по трасі, що серпантиною спускається прямо до залізничної станції. На всіх парах біжимо вниз, відчуваючи себе за влучним виразом одного знайомого «лосями в кукурудзі» :).
Що сказати...пощастило, що ми добігли до станції 8-ма хвилинами раніше, ніж електричка :), тож встигли купити квитки і навіть запастися морозивом :)Купа вражень і подряпин, запах диму у волоссі та «зелені коліна» на штанях, чорні нігті і натерті п’яти, щасливі посмішки і спільні спогади: такими ми завалилися у вагон і такими повернулися із чергового казкового походу :).
Я бачила Пікуй, а ти? :)
