Немовляче "придане"

Колись мені здавалось, що час вагітності - це вагон часу на все, чим заманеться займатись або що відкладається в довгий ящик.  Пам'ятаю, як планувала, що підтягну свої знання з географії чи історії, почитуючи відповідну літературу у цей благодатний період :D... Насправді може і є такі трафунки, але мій" вагон часу" відбув від перону дуже швидко, при чому розумова діяльність була зведена до необхідного життєвого мінімуму - в голові творилося щось хаотичне, раціо уступало місце емоціям, і взагалі відбулося певне розм'якшення сірої речовини :D. І насправді це чудово і дуже природно - адже навряд чи то є час штудіювати науки чи вивчати нову мову програмування (хехе, і це ми пробували). В цей період усе має готувати майбутню маму до зустрічі із малюком...саме тому варто про-переживати, про-відчувати і про-левітувати в морі вільного часу і спокою. А ще самі собою накочуються "правильні" бажання - як от погніздуватися, почитати про малят, а ще виринають якісь (мабуть, підсвідомі) інстинктивні  бажання типу спробувати щось сплести-вишити-пошити-... 

Пам'ятаю, як після своїх заручин я взялася вишивати весільного рушника - вперше в житті, якщо не рахувати уроків трудового навчання і видатну серветку з качечкою, яку ми колись вишили разом з ... татом :). Ні разу після весілля я більше не бралась за вишивальну голку, але тоді задумане було здійснене. Так само і цього разу почали проскакувати наполеонівські плани, які впиралися у мою абсолютну необізнаність у техніці, проте підігрівалися вагітним запалом :). В результаті кілька "прожектів" я таки закінчила... насправді досить-таки простеньких, вибраних серед багатьох у просторах мережі. Тому, не претендуючи на авторство, викладу тут те, що пригодилося і що (на мою скромну думку) вдалося хоча б частково. Може, ще комусь пузатенькому пригодиться :).

Отже, моя маленька підбірка мамських виробів, виготовлення яких допомагало наблизитись подумки до малят і трошки акумулювати для них позитивної енергетики :) (якщо читатимуть фізики - то це так фігурально :D).

♥ 

Плетений теплий пледик

Серед купи просунутих схем знайшла одну простеньку ідею ось тут. Найпростіша в'язка одним видом петель (виворітні) і "родзинка" полягає лише у підборі ниток. Крім простоти, цей "рецепт" підкупив мене такою грубенькою в'язкою, що гарно пасує до вовняних речей. 

Плелося швидко і затримка була лише за придбанням ниток (я не вміла оцінити, скільки їх треба, тому докуповувала по одному моточку :)). Допоміг і наш тато -  заявивши що, повний фен-шуй буде тоді, коли ми докладемось обоє, він гордо виплів ен рядків :). 

В результаті вийшло два ось такі невеличкі пледики (однакові, лише по-різному чергуються кольори, а розміри - близько 90 на 60 см ) для наших двох пташок:

 

  

♥ 

Трикотажні шапочки

Виявляється, що "няшну" трикотажну шапочку із задерикуватим вузликом або двома можна з легкістю пошити своїми руками, використавши навіть тканину із футболки чи майки. Викрійку не обов'язково навіть шукати, а просто намалювати обриси шапочки з хвостиком (двома) із двох частинок, які потім треба зшити. Приблизно ось так:

Новачкам типу мене можна скористатись підказками щодо того, як не обробити краї тощо. Найважчим виявилось рівно прострочити трикотаж - треба вміти підібрати шов та натяг нитки... інакше може "зажовувати тканину". У мене вийшло геть нерівно ... ну зате з душею :)

До комплекту ще спробувала пошити нецарапки і пінеточки ... але вийшло менш вдало. А потім виявилось, що якщо до шапочок нам після народження рости ще місяці з три, то до решти - вдвічі довше, мабуть :).

♥ 

Слинявчики-бандани

"Виявляється, буває мода і на слинявчики" :), прочитала я отут. Знову-таки, такі штучки цілком реально можна зробити власними руками - це ж прості трикутнички, складені вдвоє :).Люблю так речі - робити швиденько і відразу видно результат....хоча насправді я дуууже довго шукала час, аби поставити із ними крапку і дошити липучки, бо наші малятка поспішили з'явитися до цього :).

Ще скажу, що нам такий аксесуар виявився не зовсім практичним, бо пташенята ну дуже вже багато плюються. Хоча так, виглядають вони класно :D.

♥ 

Плетені ельфійські шапочки

Мені здавалося, що виплести щось на кшталт шапки - це вже вищий пілотаж, ну але за наявності вільного часу (ееееех як же то було кльово! :)) вирішила спробувати... Перелопатила хмару відео на Ютуб із тим, аби знайти щось посильне, але не зовсім банальне. Не дуже мені подобалися класичні кругленькі "чепчики", тож зупинилась на таких ельфіських головних уборах :D:

 

На жаль, оскільки уялення про розміри голівок в мене були абсолютно туманні, вийшли шапочки досить таки величенькими - і це при тому, що  на власний розсуд не додала внизу частини рядочків. Чоловік розкритикував мої витвори, сказавши, що малята будуть як ку-клус-клан, але як на першу спробу ...може бути :).

Зав'язочки зробила із атласних стрічок з яких ще й присобачила збоку по маленькому бантичку....ми ж бо не просто ельфи...ми ельфійки! :). Правда, при виписці довелось одягати під низ ще одні шапочки, щоб маленькі голівоньки не загубилися :).

♥ 

Хрестильні сорочечки

Ну і нарешті - моя гордість :). Я неодноразово планувала розпочати вишивальний процес, аби до хрестин підготувати дівчаткам наряди. Проте хоча сама вишивка мене не лякала, вишивання власне сорочечки видавалось суперзавданням ...тому постійно відкладала реалізацію задуму. Врешті прийшло генаіальне рішення - пошити сорочечку і прикрасити її мереживом :), що буде і на вишиваночку схоже, і не зовсім типово, і простіше. Знайшла саме те, що шукала, ось тут.

 

 

Отаке вийшло мамське немовляче "придане" :). Тепер шкода, що маючи купу часу, не реалізувала купу всього іншого.... Але то не біда - все ще зробимо :), вже з доцями.

Фініш і старт

З одного боку, це наша історія пологів... з іншого - про самі пологи не розповім  ані слова, бо просто нічого не пам"ятаю. Як то кажуть "шел, упал, очнулся - гипс". Так і в мене вийшло - черговий раз розплющивши очі 19 листопада 2015-го року, вже була мамою. Проте з іншого боку, для мене наші післяпологові напружені 2 тижні стали природнім продовженям пологів, точніше їх особливою варіацією. В їх результаті народилися не лише дві дівчинки-зозульки - за словами оточуючих, важкенькі і величенькі як на двійнят, і крихітні та тендітні на мій погляд. Тривалістю у два тижні (а може, довше) народжувалась у мені мама - в тому сенсі, щоя крапля за краплею щодня набиралась віри, що так є і тепер так буде завжди; народжувався татко у чоловікові - хоча, здається, у нього ця трансформація відбувалася набагато швидше :); народжувалися ми як оновлена сім'я.

Але спочатку хотілося б трошки порефлексувати на тему, так би мовити, допологову. Ця, четверта за рахунком, наша вагітність не була важкою у класичному розумінні. Були нюанси (це тепер вони мені здаються нюансами, а тоді - справжнісіньким "фсьо пропало, шеф" :)) на самих початках, а тоді вже - "як книжка пише".

 

Проте ця вагітність була мегаскладною у психологічному плані. Кожен день відраховувався, кожен тиждень, що минув, сприймався як маленька перемога. І хоч від самого початку була якась така віра, що "ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ" - як я  усім кажу, це моя теперішня мантра на усі випадки життя  - проте бували моменти, коли я собі казала "як має бути, так буде, від мене залежить зараз лише не хвилюватися і приймати все, що мені дається". Так день за днем ми просувалися через весну, парке літо і холодну осінь у напрямку до передбачуваної для нас лікарями дати ікс - 25 грудня 2015 року (саме католицьке Різдво!).

Хочеться пригадати перше планове УЗД у 12 тижнів - воно нам принесло звістку про наше подвійне очікування. Пам'ятаю, як лікар так буденно каже "ну Ви ж в курсі, що у Вас двоє діток", на що я підсміхуюсь і кажу "це  Ви так жартуєте?" :). Пізніше я все намагалась пригадати вираз обличчя чоловіка при цьому :). А ще ... коли ми йшли з обстеження додому через місцевий ринок, то якраз продавали трускавки, а одна тітонька припрошувала "купуйте, вони чисті, домашні, можна дітям давати". Ми з посмішками на вустах купили у неї тих ягід, які "можна давати дітям". Напевно, в ту мить я вперше відчула якесь дивне нове відчуття - що у мене є хтось (навіть кілька), хто потребує моєї опіки :).

Далі було ще чимало обстежень, аналізів і буденних обліково-вагітних дурниць. Кожне УЗД ми сприймали, як свято - ішли з надією ще раз побачити наших зозульок :). Не потрібно було ні фото, ані відео...просто черговий раз почути "у вас все добре, гарно ростуть... однаково... в нормі". На тижні, здається, 33 чи 34 сказали, що дітки величенькі, одна малеча прямо таки "повненька" :). Якщо на знимці з 12-го тижня видно щось подібне до двох квасольок поруч в стручку, то після 30 тижня можна роздивитися вже губки бантиком і щічки кожної з дівчаток. Одна і направду виглядала пампулястою. Після того ще пару тижнів у нас із чоловіком нашим
таємним посміхайком був вираз обличчя з надутими щічками :).

Загалом вагітність проходила спокійно і без зауважень, але моя готовність до всяких новин нагадувала стан стисненої пружинки. Нарешті минув і ТОЙ тиждень.... власне "the week", якого я страшенно боялась. І, на диво та на радість, все далі було гаразд! Ще від дня, коли ми дізналися про двійню, я почала просвіщатись на цю тему у мережі - тож знала, що подвійні пташки часто народжуються раніше, ну але якщо вже після 34 тижня...то це добре. Просила своїх сидіти в пузику до кінця листопада - а вже після цієї критичної цифри 34 хай вирішують самі, коли з'явитися. І дітки послухалися. Хоч всеодно не дуже очікувано, але "постукались" вони в неповні 35 - точніше у 34 тижні і 5 днів.

  

Ми з чоловіком якраз увечері переглянули чергову серію нашого вечірнього детективу, як майже на титрах я відчула "щось не те" - якось тягнуло не так, щось загалом було не як звично. Пішла до ванни, а там вже у нас почали відходити води - чистенька водичка тонким, але впевненим струменем. Пам'ятаю, що з одного боку була трохи шокована, що вже таке відбувається, з іншого боку - десь трохи рада, що очікування скінчилось, а ще - здивована з власної незворушності. Адже я стільки разів прокручувала всі наші минулі історії і завжди приходила до думки, що я завжди занадто панікую, що "от якби зараз - я би повелась по-іншому". І от настало це "зараз" і дійсно, я спокійна, як удав. Йду до пакетів з недоскладаними речима, даю вказівки чоловікові... Ще думалось, що скоріш за все просто полежу в патології з крапельницею, ще почекаю пару тижнів :).

На огляді у ПБ сказали, що то безсумнівно таки води і що почалось маленьке відкриття. Потім я вперше у житті відчула перейми - періодичне оперізування напруженим болем - і якось відчула себе дійсно жінкою, яка народжує. А поза тим вже писались списки медикаментів на операцію, заходили якісь лікарі, ставили якісь питання... Мені не вірилось, що це дійсно вже фініш, що за якісь дві години це станеться. А вже ось я лежу на столі під лампою, руки розведені у сторони - вставляють катетери, копошаться медсестри, намазують живіт чимось холодним. І ще мені дуже страшно. Наче вже й не вперше, але страшно так, що я вже не знаю, чи зуби цокотять від зимноти, чи від страху. Останній спогад - до лиця наближаться маска і щось там жартує поруч анестезіолог (Вони всі такі жартуни? Першого разу теж такий був :)).Вже потім виявилось, що під анестезією я розповіла лікарю все - і імена рідних.. і навіть назвала своїх донечок (хоча доти ми ще не дійшли до єдиного рішення стосовно імен, а вже потім якось було зрозуміло, що іншого варіанту немає :)).

Прокидаючись, я чую голос чоловіка "Олеся, Олеся..."- кличе він мене. А очі відкрити так важко... а сфокусувати картинку вагалі не виходить - обходжуся одним оком, щоб роздивитись, де я. І цей момент, коли чую, що наші доні величенькі - 2500 і 2250 (тепер чоловік сміється, що я перепитувалась про це разів з десять і кожен раз, почувши, однаково полегшено зітхала), що вони жваві і красиві, народилися з різницею в 1 хвилинку (в 2:34 "перша" - як їх потім і кликатимуть лікарі, а у 2:35 "друга") .... цей момент заспокоєння і умиротворення. Тим же одним функціональним оком намагаюсь роздивитись фото на телефоні - невже це МОЇ ДІТИ??

Думка про близькість рідних крихіток - хоча і таку далеку, розділенням аж в два поверхи! - допомагає мені по-діловому виконувати всі післяопераційні вказівки типу спочатку крутитись у ліжку, а тоді же й встати і самій пройтись. Ще за трошки везе мене наш новоспечений татко на кріслі-каталці вниз, у віддлення, де зберігають найдорожчі скарби - новонароджених найменших маляток. НЕВЖЕ ЦЕ МОЇ ДІТИ!??? :) А вони величенькі.... а вушка мої, а губки твої.... Пізніше чоловік згадував: "стоїть вона над тими дітьми, плаче...".

Наступний день згадую із холодком по плечах, бо після таких багатообіцяючих новин і подій раптом "у вас животики здуті", "покличемо хірурга із Орлика для консультації" і т.д. :(. Моторошне де-жа-вю...страшно і ще раз страшно. Не забуду вираз безпорадності на обличчі чоловіка. І раптом починає все боліти - шви, серце, голова. А поруч цілу добу плачуть чиїсь здорові немовлята і цямають циці... Пригадую стан емоційного затерпання після того - не хотілось ані читати, ані розмовляти, ані ..нічого. Найпростіше було просто перечікувати хвилинка за хвилинкою і робити буденні речі, а це у нашому випадку були снування коридорами (профілактика післяопераційних ускладнень і емоційних ям), сніданок-обід-вечеря і слідкування за грудьми, які почали "прокидатися". У палаті дівчата догодовували малят із пляшечок, а я собі говорила, що хотіла б, аби мої "висіли на грудях", як то стільки раз читала від бувалих мам на форумі. Добре, що анабіоз тривав лише добу - вже наступний ранок виявився красивим - білим-білим від першого цьогорічного снігу. "Михайло приїхав на білому коні" - і привіз нам першу добру новину. Цікаво було спостерігати сама за собою - я себе почувала як дозріла брунька навесні: звідкись взялись сили і бажання щось робити, з кимось побалакати і навіть посміятись. Скільки то треба для щастя :).

Ще за пару днів ми із чоловіком знову виписувались із пологового без згорточків, проте із надією в серці. На форумі дали мені пораду помолитися дев"ятницю до Юди-Тадея про допомогу у безпорадній ситуації... І тут дійсно почалося ДИВО - фактично кожного дня від початку молитовного ланцюжка ставалися приємні грандіозні несподіванки. Пам'ятаю, як я у понеділок вранці вирішила випити доброї кави - вперше за багато місяців...адже нам виразно дали зрозуміти, що моє молоко ще не скоро підійде малятам у кувезиках... а про спільне перебування наразі тільки можна мріяти. І тут ...не встигла я задмухати  стрітенську свічку, як дзвонить чоловік із Орлика і каже - "терміново готуй молочко - одна манюня готова!". В мене шок і приємна паніка...а ще - переживання з приводу клятої кави (ще й по мережі довелось поповзати, щоб довідатись півперіод виведеня :)). А тоді дорогоцінний згорток із термосом, де серед холодильних елементів перевозилась малюсінька баночка із якимись 30 мілілітрами молочка, поїхав у реанімацію - із обережністю та урочистістю, з якою перевозять хіба що серця для трансплантації :).

На другий день знову звістка - вже друга манюня готова...правда наразі лише до 5!!!!! мілілітрів (спробуйте відміряти цю мізерну кількість, аби зрозуміти!). На третій день мене застала новина, що можна лягати на Орлика у палату до малят. "Що означає до малят?" - думали ми, - "це, мабуть, можна відвідувати і цідити молочко!?".  Приїжджаємо у лікарню, а там серед палати вже стоїть маленький лоточок із найсолодший згорточком - привезли нашу "другу" манюню! :) Перші секунди розгубленості, коли ти не вмієш ні взяти, ні переодягти дитинку, а тобі кажуть ще й пробувати відразу прикласти до грудей...Але ми всього вчились у лічені секунди. Тато з мамою у прискореному ритмі проходили "бойове хрещення" із підгузками, годуваннями (на жаль, зондом) і  милувалися-милувалися-милувалися тим крихітним личком серед покривалець. Вночі спати, залишивши зозульку в лотку, я не могла - хотілося притиснутись до неї всіма кліточками тіла. Так і спали ми обнявшись :)...правда недовго, бо виявилось, що дітки вміють не лише безпробудно спати цілий день, але й невтішно плакати цілу ніч :).

Так день за днем Небо посилало нам добрі новини. Буквально за кілька днів привезли і другий згорточок. Знову безпорадність і шок - як то справитись з обома!? Перша ніч, після якої о 8 ранку я дзвонила нашому татові із питанням "ти коли приїдеш, чому так довго??" здавалась чимось жахливим - плакали обидвоє і одночасно, а ті мізерні мілілітри, яких вони так вимагали, ніяк не витискались із маленьких грудей. Аже тепер ці проблеми видаються розв'язуваними...і то часом паніка перемагає мамську (точніше татську...бо мамська у нас зовсім крихка) незворушність :).

Отака у нас вийшла історія про перші тижні нашого нового життя. Після неї розпочалась інша - з не меншими труднощами і плачами (усіх трьох дівчат - двох маленьких і їх великої мами), з думками "я нагірша мама в світі", але і з втіхою від можливості понюхати діток за шийкою і поцьомати у дрібну дупцю. Словом....звичайні (лише помножені на два...я б сказала ще із певним коефіцієнтом :)) батьківські будні новонароджених малих впертюшок-красунь.

Лист 10. Наші булочки

10 листопада 2015 р.

Мало хто зрозуміє, з яким страхом і трепетом чекала я, поки мине 32, 33, а тоді їх замінить 34 тиждень. І ось серединка 34-го :) - збираємось на чергове УЗД-обстеження! Треба зізнатись, що ті часті УЗД, прописані для випадку з двійнею, - то як щомісячне "фуф" для мене і можливість переконатись, що у малят все гаразд. Просто заради цієї цікавості я б не ходила так часто...але "раз треба - то треба" :), а я і рада. Особливо цікаво стало на більших термінах - на екрані можна вже роздивитись обриси личок: губки батиком, оченята, носик.... А скільки захвату цього разу викликали пукенькі щічки! :) Так добре можна було роздивитись кожну із  красунь :) - а наш тато бурмотів задоволено під ніс, що вони обидвоє подібні на нього :D.

Тепер ми трошечки відрізняємось - справа сидить меньшенька (2100 г), а зліва ота наша гикуся набрала вже більше 2500 г! Я сміюся, що сидять у печі і печіться дві солодкі "булочки" - щокасті і симатичні :). Ще б попеклися вони з місяць, щоб мати силу голосно покрикувати (подивимось, скільки часу ці звуик будуть мені найкращою музикою :D), цямкати молочко і досліджувати новий для них світ. Просила доціків мінімум до 34 досидіти - послухались....тепер гладькаю і вмовляю ще на 4 тижні :).

Виростайте, мої солодкі булочки!

Лист 9. Спілкуємось активно!

27 жовтня 2015

Давно нічого не писала...Маю відчуття згрупованості перед стрибком - чекаю, прислухаюсь і готуюсь до зустрічі. Ще трішки зарано - пішов 32 тиждень, але це знаковий і тривожний час для нас. Кожна зміна лякає - замало рухаються зозульки, забагато, чи так по-різному... Все лякає. Хоча скільки приємності саме зараз від спостерігання хвильок по животику! Наче підводні човники пропливають з одного боку пузика в інший :).

Дуже помітна різниця між пташками - справа у нас майже цілодобово можуть відбуватися "фестивалі", натомість зліва пузайчика треба терпеливо впрошувати хоч трошки поспілкуватися...і може десь в глибині ворухнеться ліниво щось кругленьке - і то ще треба встигнути прикласти долоню, бо і не почуєш :). Як же можна бути такими різними? :)
Ще одна відмінність - зліва ми часто гикаємо :), що відчувається як ритмічна пульсація.....і якій мама дуже тішиться, теж приписуючи її до методів "контакту" із тихенькою "лівою" зозулькою.

Все частіше думається про те, як будуть виглядати наші дівчатка, чи будемо ми знати, котра із них лежала з якого боку і чи впізнаємо ті ж риси характеру, які зараз так проявляються :). Сняться сни, в яких вибираю лашки і шкарпеточки....тоді як справжні вже попрані, попрасовані і чекають свого часу в пакетах :).

Такий приємний і тривожний час! Іноді я намагаюсь собі його зафіксувати в пам'яті, бо здається, що прийде мить, коли сумуватиму за ним неймовірно...але вже без страху і тривоги, просто із солодкою ностальгією. Великий круглий животик не дає виспатись, але робить мене саму уособленням чекання і ходячою обіцянкою :) - що щастя вже так близенько, що скоро зможу поцьомкати паленькі п'яточки і понюхати складочки шийки :), а оченята будуть найрідніші у світі!

Лист 8. Спостереження, яке не хочу забути :)

Все планувала це записати.... а саме зафіксувати відчуття зворушення і мовчазної посмішки кожного разу, коли стягую с пузика широку гумку "вагітних" штанів: тоді з'являється не якась моя частина тіла, а таке кругле волохате звірятко :). Адже останніми місяцями у цьому місці ми вкрилися густим світлим пушком - і він так смішно виглядає, коли стирчить маленькими антенками. Волохата смішна домівка двох мишок :).

Лист 7. Наш татко

Вчора, як виявилося, було свято тата... Я щороку намагаюсь запам'ятати, коли ж воно і чомусь щоразу дивуюсь :). А це ж так важливо - пригадати і потішитися, що в нас є наші татки...сильні, надійні, всезнаючі і часом такі смішно-незграбні, особливо з доньками :). Вчора вперше отримав свого цьома і наш майбутній тато. Із безмежною надією, що відтепер цей день запишеться у наш сімейний щорічник, я наразі від імені наших зозульок дякую йому за те, який він є. Можна багато писати....але вистачить кількох мазочків, щоб змалювати ніжний і турботливий портрет :).

* Наш тато "відпрацьовує" додатковим екранчиком кожного разу, коли ми йдемо зустрічатись із малятами на УЗД обстеженні - мені не обов'язково мати змогу бачити безпосередньо....всі почуття відображаються на рідному обличчі - зворушення, подивування, розчулення. А ще я сміялася, що маю цілу 3Д-виставу, лежачи на кушетці, бо можу спостерігати, слухати, та ще й відчувати потиски руки в такт маленьким серденькам :).

* Наш тато нещодавно вперше спробував себе компотоварінні! Примовляючи про безумовну користь цілющого напою, від потім кілька днів ненав'язливо цікавився, чи п'ємо ми його компотик і як він нам смакував :).

* Наш тато тепер не виходить з дому без того, аби забезпечити нас цьомами на весь день - один мені і по одному кожній із пташок - прямо в пузика, якраз там, де приблизно вони лежать у гніздечку - справа цьом і зліва цьом!

* Наш тато вечорами кладе теплу долоню на животик і чекає солодких копнячків, при цьому сварячись на мене, коли я намагаюсь спровокувати дрібноту порухатись, натискаючи легенько пальцями :). А коли я прошу побалакати до пузика - він, мабуть, не знаходить слів, бо просто низьким басом гудить прямо в пупця :D. А ще наш тато любить притулитис до найбільш округлої тепер частини мого великого тіла носом і просити, щоб туцьнули його саме туди :).

* Наш тато нам зненацька любить принести жменю чищених горішків :) - корисно ж!

* Наш тато завжди розділяє з нами не тільки тривоги і жалі - особливо, коли мучить печія і не дає заснути - а й добросовісно бере участь у "лікувальних процедурах", поїдаючи гарбузове насіння :D.

* Наш тато вночі не спить так само, як ми - чує, як встаємо по надцять разів, як перевертаємось з боку на бік чи часом просто сідаємо і дивимось у темне вікно. Тоді схвильований голос питає "Дукі, у вас все добре?" :).

Список можна продовжувати....і я сподіваюсь, що ми матимемо багацько років всі разом, об насолоджуватись зворушливою чоловічою ніжністю нашого татка! :)

Лист 6. Перший ювілейчик і моя гірчична зернинка

10 серпня 2015

Непомітно пробираючись через тижні - повні тривог і щастя - ми дійшли до офіційного "екватора" :). Щоразу я ставлю собі найближчу відміточку - "от дочекаюсь свого ДН - нам буде вже майже 12!", "От 18 тижнів, то вже буде термін!".... тепер дуже хочу 24-х :).... Потрошку хвилювання якось бліднуть в порівнянні із насолодою чути своїх крихіток, "розмовляти" із ними. Мої золотульки, комашки, рибки, пташки.... :). Щоранку вмовляю їх привітатись зі мною, а ввечері і без намовлять вони завзято туцькаю "добраніч". Це ЩАСТЯ.

Страхи і забобони не відпускають не лише мене - наш таток теж тремтить внутрішньо....іноді це легко проявляється, але я відчуваю, що ми почуваємо в унісон. Тому сподіваюсь, що і мій хиткий спокій передасться і йому...хоч наразі він відмовився нас сфотографувати у наші 20. Маємо фрагментик :):

А мій маленький і виплеканий спокій - то подарунок згори, бо плекаю у обі віру, віру у добре. Хай та віра поки що малесенька, далеко не така, як гірчичне зернятко, але.... Вчора прочитала здавалось би дивну фразу: "Побачу - повірю, сказала людина. Повірю - побачу, відповів Всесвіт". А десь так воно і є?

Отак колихаюсь на хвилях настрою і, наче через теплі і холодні течії, перепливаючи то сплески хвилювання, то озерця умиротворення... ми чекаємо. Чекаємо....чекаємо....чекаємо вас, наші малята.

З кумедного: тепер у мами є свій портативний столик для книг, горняток і тарільчиків :). Іноді книжка весело підстрибує, ніби втось малесенький невдоволено буцькає ніжкою....це так гарно, солодко і особливо :).

Лист 5. "Привіт, татку!"

3 серпня 2015
 
Вчора було у нас невелике подвійне свято - вперше ми всі втрьох прийняли святе причастя - таке особливе відчуття освіченння і обнадієння :). А ще вчора ми перший раз привітались вранці із татком! Він вже якийсь час сподівався почути тук-туки, прикладаючи долоньки до животика, але пташенятка сиділи тихенько-тихенько....Аж вчора несподівано двічі туцьнули! Треба було бачити вираз обличчя нашого татка :)....

Лист 4. Такі вже різні зозульки

30 липня 2015
 
Дивлюсь на свій великий кругленький гарбузик і уявляю, як там тріпочуть дві рибки....рибки ереважно спокійні і чемні :). Мої рибоньки, мабуть, великі сплюшки - коли я хочу їх розбудити і викликати "на розмову", то це не вдаєтьс ані цукерками, ані лежаннями на боках, ані морозивом... Спіть, мої солодкі :), ще буде у нас багато хвилин, годин, днів, років. щоб я могла намилуватися вами. Чемні татові дітки.... чемні татові доці? Здається таку підозру нині висловив лікар? :)  А мені постійно здавалося, що там два зозульчики...хоча ще хтозна :).

Наразі мені вистачає того, що у вас все добре, рученята-ноженята на екрані такі малесенькі і крихкі...напівпрозорими видаються, але вони вже сильніші. Часом вже чую добрі такі туцьки - ніби хтось гладить зсередини, або пальчиком натискає :). 19 тижнів!

Нині на УЗД одна зозулька лежала попою донизу, а інша навпаки. Долоньки-п'яточки - все перемішалося :).... А одненьке ще й личко заховало від огляду. Вже й пішли ми поїли, і в коридорі на лавці полежали на усіх боках - дзузьки! Другеньке цілий кувирок зробило, а те потаємне далі собі в куточок забилося :). Ростіть собі тихесенько, мої найочікуваніші два дива.

Лист 3. Туць!

5 липня 2015

Ці два дні ви, мабуть, не могли зрозуміти, що відбувається - спершу гуркотить і трясе, а тоді раптом океан чистого повітря і кілограм малинки :). А це ми їздили на дачу..... Мабуть, наш новий стан сприяє нічогонеробленню і ніженню серед травички, бо давненько ми не виявляли бажання отак провести вихідні. А тут я просто ловила кайф від кожної миті. Все кругом пахло свіжістю і силою, серед зелених трав можна було повалятися досхочу, прямо із кущів (переважно чужих, правда....при стежці :)) наїстися ягід, еххх. Ал допси геть не про це! Він про туць!

Вертаючись назад, наш дідусь обережно об'їжджав ямки - що вельми непросто, коли їх більше, ніж рівної дороги - але однієї не помітив. І добряче ми гримнулись... Трошки переляку було, хоча я встигла згрупуватись і підняти попу із сидіння - сподіваюсь, вам, зозулятка, не сильно дошкулило. Тим не менш далі мені вже хотілось одног -поскоріше доїхати. А тут, вже у Львові, на світлофорі у заторі я почула Туць! Сумнівів вже не було :). Це було щастя :). Мабуть, малята вирішили нарешті подати голос і трошки посварити нечемних дорослих :). Це у нас серединка 16-го тижня!

Немає таких слів, які б описали це чудо...у такі моменти я так радію, що я жінка і можу це відчути :) ну і трошечки шкодую мужчин, а особливо вашого татка. Потім, відразу зайшовши до квартири, ми хвилин 10 лежали на килимі, намагаючись "почути" ще туцьки. Але всі було тихо - малята спали :).

Лист 2. То були метелики??

3 липня 2015

Вже кілька днів маю приємний сумнів - наче хтось в животику намагається дати пр себе знати :). Десь з кінця 15-го тижня так несміливо, так зозульчасто щось відбувалося. І хоча в ту мить коли мені видається, що я щось відчула, я завмираю, як у рекламі "най весь світ зачекає"....поки що чітко вловити нічого не вдається. Ті метелики (чи зозульки) настільки ще маленькі, а їх лапки такі тоненькі, що нема сил навіть полоскотати маму так, аби послати звісточку.

Але я все одно знаю - це ви, мої солодкі :).

Лист 1. "Відгукніться!"

21 червня 2015

Пташенята мої, я так рідко з Вами балакаю... наче боюся звикнути до того, що Ви коло мене. Боюся намріяти собі щось...хоча часом бачу картинку: двоє світловолосих малюків із пухкенькими рожевими п'яточками, багато сонця, і серце, напоєне спокоєм. :) Так гарно. Пора вже мені такі виплітати цей радісний узор у своїх мріях, адже ж пишуть, що на маминих мріях виношуються дітки. Пора, пора. Хоч і терпну від страху.... егоїстично так. Адже це не допомже ні мені, ні вам?

Спочатку я чекала 8-го тижня, тоді 12-го, тепер ось серединка 14-го... Чекала результатів УЗД, тоді ще одного... Може, вже варто не чекати, а жити моментом? Невже за ці роки я так і не навчилася так жити? Мені здавалося, що тільки так і можу..., а виявляється, я такий дилетант :).

Давайте хоч отак поговорю з вами. Давайте, розкажу, що мене так цікавить чи хвилює. Ну окрім того, чи все там гаразд із моїми птасями, які так мирно похитувались у "гніздечку" на чорно-білому екрані і які так гарно притулилися одне до одного на фото :).

Дуже мені цікаво, хто ви - зозульчики, чи дві зозульки. Хотілося б сказати, що байдуже...але ні. Якось неоднаково :). Насамперед, хочеться знати, як до вас звертатися....бо хоч зайченята, пташенята чи зозулята пасує, але все ж. А ще хочеться більше "цеглинок" для вигадування.... Якщо два дівчаточка, то можна собі уявляти, як я буду причісувати їх кучерики (чомусь думаю, що кучерики мусять бути, як не крути)..., як буду одягати їх у коротенькі яскраві спіднички - саме такі, щоб всі навколо замиловано казали "але то красуньки!" :). А якщо там два хлопченятка, то уявляється, як вони бррррр-кають - ну так дитячо, як це вміють маленькі хлоп'ята, з бульками слинки :D. А ще мої козаки вмітимуть їздити на велосипедиках...і звісно, грати в усі види спорту, де треба тримати ракетки :).


А ще я так чекаю, коли ви до мене постукаєте. Знаю, щ це катастрофічно рано...але ж в мене і так стільки див вже сталось. Чому б не ще одненьке? Іноді так уявляю ті перші тук-туки, що аж починаю сумніватись - то дійсно було, чи я напридумувала!? Так цікаво, чи чутиму я вас кожного окремо, чи зможу зрозуміти, що це одна пташка стукає, а он тоді інша? Пишуть мами на форумах, що чують... Може, і я зможу? Тоді щодня матиму дві вісточки: "мамо, у мене все гаразд".

Дуже-дуже чекаю, щоб ви нарешті відгукнулися.

Моє подвійне щастя

Маючи непросту історію планувань, я якось маю страх перед фіксацією отих особливих думок, коли наступає "той" період. Я і сама собі боюся признаватия у власних відчуттях... а ще більш моторошно їх випускати назовні. Боязнь того, що написане зараз доведеться витирати потім, що я перестану заходити у блог через небажання бачити ці дописи чи фото... На жаль, такий ПТС - посттравматичний синдром - я собі вже давно діагностувала.

...ПРОТЕ...

Сьогодні сталося щось таке, що сколихнло мене повністю...мене, яка вже вроді собі виробила мозоля на всі випадки життя і на всі категорії новин. Досі пам'ятаю першу свою думку після слів лікаря....подумалось, щодивні у нього жарти. Я це й озвучила :). Проте він якрах не жартував: зосереджено водячи датчиком, він твердо повторив - маєте двох діток.

- Як це так?
- Так може бути?
- Макс, ти чув?
....

мовчання....

Потім думка, що то зовсім не пасує отак мовчати на огляді :), нічого не питатись і взагалі "прикидатись мертвою" :). Але, знаєте, я і після 12 годин перебуваю у стані легкого оніміння. Ця фаза чергується якимось нестримним безпричинним сміхом і незмогою приховати посмішку.

У нас буде двоє діток :)....Ні не так..у нас отак в одну мить з'явилось аж двійко зозульчиків :). Вони мають носики і кругленькі, ніби вже "наїджені" животики, голівоньки і дрібні кулачки із крапочками-пальчиками! На одній знимці вдалось вловити дві голівки одночасно :).

Сумбурний допис...сумбурний стан. Важко описати мої думки і намагання абстрагуватись (хоча від чого!? ....сама не знаю, як так вийшло, що доводилось абстрагуватись від найчарівнішого стану у житті...ну або знаю). А ще були дивакуваті намагання уявити, що "там" живе хлоп'я - це чомусь викликало у мене міні-паніку. Натомість коли ми вийшли за двері кабінету, я з легкістю дозволила собі мріяти про двох хлопчисьок :) або ж двох красунечок :) - без страху, без паніки, а лише із глибоким почуттям вдячності за такий подвійний шанс на щастя :).

Д.С. Створюю нову, "вагітну" мітку - майже свято :). Але публікувати таки не буду....надто все це поки що тільки наше :).