Реакція

Зараз залишу тут геть нетиповий допис. Були кілька відгуків про книжки чи навіть концерт, але фільм! Я дивлюся періодами досить багато всякого. Часто хочеться просто чогось на рівні як для "киселе-мозку", щоб просто розпружитись. Але ото вчора надибала на фільм, який крутиться в голові досі. Говорю про "Mother!". Не маю на меті тут спойлити, але.... АЛЕ. Поки дивилась -було нерозуміння, очікування якоїсь змістової зав'язки, а  потім усвідомлення, що скоро кінець, а я чогось далі не доганяю.... А ще було таке нав'язливе відчуття роздратованості - але не фільмом, а скоріше таке емпатичне роздратування від імені героїні.

Друзі, коли пішли титри - мозок, що вперто намагався заснути, таки змушений був увімкнутися. Аналогії, символи, метафори..... Вау. Не пригадую, щоб коли відчувала таку просто-таки огиду до людства. Коротше, варто подивитись.

Люди та орбіти

Подумалося, що люди - ніби електрони, які мандрують своїми звичними маршрутами навколо якоїсь осі (ну чи ядра). Мабуть, грамотні фізики  знайшли б багато прогалин у моїх знаннях про електрони та їх орбіти....але така аналогія знайшлася. Отак ми крутимося, перебуваючи більшість часу в комфортному режимі збереження своєї енергії. Бо ступати слід-у-слід протореним шляхом не вимагає особливих зусиль, є звичним процесом, який, правду сказати, часто взагалі відбувається на автопілоті.

А щоб відключити цю автоматичну функцію чи перейти на новий рівень - така вже  нетривіальна річ вимагає вкладення, вимагає енергетичної жертви. Акумулюєш ото життєву прану, а потім візьми і віддай. За що? А за новий досвід. І за новий кут огляду. І взагалі ще невідомо, чи не це є сенсом нашого існування - шукати нових позицій, крутити свою дійсність перед очима як кубік рубіка і збирати якомога більше вражень.

Колекція вражень - чи не це є мірилом успішності нашого життя? Багатство спектру емоцій, різноманітність картинок у пам'яті чи нехай на зовнішньому пристрої.... Але щоб мандрувати орбітами чи рівнями - треба не боятись і не шкодувати віддати запас енергії. Перший крок - відчувається деяка спустошеність, бо освоюєш нові невідомі території, другий крок - приходить відчуття смаку новизни.

Новизна. Як наркотик... А може, все навпаки, і прагнення новизни - це свідчення нашої примітивності? Може вся мудрість якраз у тому, що осягати сенси без зайвих кроків убік?
Мабуть, треба покладатись на внутрішній компас, орієнтуючись на відчуття повноти. Коли востаннє я відчувала, що живу на 100%? Коли було чітке погодження з самим собою, що ти саме там, де треба і тоді, коли треба? У мене, певно, таке відчуття наступає, коли я таки долаю силу тяжіння і мені вдається відірватись у якийсь експромт. Сильне бажання полетіти в Едінбург чи Амстердам, рішення приєднатись до походу на Парашку із річними малятами в рюкзаках, або навіть буденна на перший погляд прогулянка в центр - але яка потребує цілого списку речей, готовності з годинку нести сплячі 13 кіло і всіх ризиків, пов'язаних із відходом від звичного режиму дня. Отакі речі заряджають і додають впевненості, що ти таки хоча б частково ще керуєш своїм життям. І варто лише захотіти....

А коли повз тебе пропливає невикористана можливість, чиясь несподівана пропозиція, запрошення від Всесвіту? Тоді почуваюся спустошеною і ображеною сама на себе. Почуваюся не головною дійовою особою, а частинкою декорацій. Якось сумно :(.




 

"Проміжний"

Ще зовсім не 19-те число місяця, зарубка не поставлена, але витягую з чернеток початок нового допису, доповнюю - і вже зараз хочу його відправити Всесвіту, такий собі message-in-the-bottle. А то от майже минув якийсь найдовший в історії понеділок....Гумовий і безкінечний, він з мене витягнув всі енергетичні соки. Тому, коли з роботи прийшов наш тато -  я відпросилась в іншу кімнату, щоб побути за дверима, самій. А коли зачинила ті самі двері, то взялася ось писати собі листи :). Незрозумілий зараз стан мене як мами і мене як окремої Олесі. Тому і допис буде незрозумілий і мозаїчний.


Про птахів:


Таке враження, що я зійшла зі звичного маршруту і прямую незнайомим треком: невідомо, куди поверну вже за 5 хвилин. Поведінка малят стає непередбачуваною: то Ясик  раптом відкрутив лялі голову, то на прохання позбирати сміттячко (розквантоване на манюсінькі часточки серветкове лялькове платтячко), вона це виконала....а просто потім скинула все мені в ранішню каву :).

Або наш "хіт сезону" - гуляння! Непередбачуване - це вже геть не те слово у цьому контексті. Якось уявлялось мені, як я - мама-квочка - буду йти,  за мною шнурочком мої курчатка, як будемо чемно гойдатися на гойдалках, годувати пташок,  давати мамі ручку. А вже перший "вихід у відкритий космос" показав, наскільки сміхотворними є такі очікування. Одне пташеня чемно чимчикує поруч, тримаючись за руку, а інше - ніяк не дасть потримати за дрібну долоньку, падає кожні два кроки, намагається видертись на кожну зустрічну лавочку і взагалі....Думаю, навіть не треба уточнювати, хто є хто :)


Сьогодні я у свій блокнот записала, що здійснилася нарешті одна з моїй мамських мрій - полежати-порелаксувати в обіймах лялі. Реалізувалася ця мрія, звісно, у версії "дві лялі". І в тому якраз вся суть! Спробуй но полежи з "лялею", коли її...двоє... Маленькі наче поміщаються, але ніяк не попадають в одну фазу: коли одненьке тулитися налаштоване, то друге якраз зовсім навпаки. А чим старші, то вже й не викладеш їх так до себе на живіт (за це, мабуть, в певній мірі треба подякувати ...хехе :), а то був би такий "пивний" бжух, що цілу ясельну групу можна розмістити, то переймалася б геть іншим :D). Аж ось настав момент істини!! Та-дам!! Головне тут - підібрати правильний момент, коли малята "притульні". Це у нас стається, коли вони щось попивають собі помалу - тоді й полащитись люблять. От я їх і вклала - а притримувала за ніжки, щоб не скотилися. Як же це класно!!! Це отак інші мами собі валяються з своїми  клубочками? Це як найнеймовірніше у світі спа-релакс-нірвана.... Туляться два чубки, спітнілі вже від пиття. Довго принюхувалася, щоб зрозуміти, чим вони мені пахнуть....Мабуть, такою молодою, але вже пишною літньою травою. І оце вперше за багато місяців мені просто ЗАХОТІЛОСЯ поспівати :), без вкладання-заколисування, а просто так. Отакий був момент. Моментище! ....І до слова, аж тепер я абсолютно "непокобелімо" їх двох і перенести можу. Бо тих крихких манюнь боялася якось взяти, притиснути не так, потім вже наче і заважко стало.... А тепер я просто згрібаю при потребі ці 2х11,5+ кілограм і несу, куди мені треба. Собі при тому нагадую маму-вовчицю, яка транспортує своїх вовченят за шкварку.

Про Олесю: 

А я часом отак погортаю свої записи і раптом подумаю: це щось записано вже рік тому, вау! І ще так виглядає, що власне рік тому у мене було якось більше часу, чи що. І з фетру щось там шила, читала трохи (ну це, правда, ночами :)). Мабуть, зараз напав весняний авітаміноз, бо переважно тільки мрію дотягнути до вечора і витягнути ноги....а година 22:30 на мобілці - це вже для мене однозначний сигнал, що пора "мити зуби і в ліжко". Не вистачає ввечері тепер заряду на подвиги. А ще я зауважила, що коли випадає можливість побути наодинці із собою (рідкооо :)), то часто слайдами миготять спогади з відряджень. Мабуть, саме вони найбільше асоціюються мені з моєю самістю, коли я відчувала себе абсолютно вільною від відповідальності, могла насолоджуватись довгими прогулянками (найчастіше переходами дім-робота чи у зворотньому напрямку, але все ж) з фоновою музикою в навушниках.... Скучила за собою. Хоча ніколи в житті не хотіла б назад! Десь от недавно прочитала, що хтось писав про перманентне інтуїтивне прагнення повернутись у свій колишній стан після народження дітей. І цей "хтось" переконував, що це навіть гріховно - так самолюбно хотіти навести СВІЙ порядок, всупереч новим обставинам. Може й так. Зрештою, по-старому вже точно ніколи не буде :). Певно, як зараз мрію про самотню прогулянку і заглиблення у думки, так потім ті думки будуть стабільно літати навколо двох курносиків, кучериків над вушками і солодких посмішок. Людина вічно хоче чогось, чого не має. Знову втік від мене дзен.

Синдром свят

Відома річ - у свята стається найбільше самогубств. ....Ото вже початок допису :D...
Наче вже "стопіццот" разів обговорено і переговорено тему свят на форумах, у чатах і т.д. А все одно,  добігає календар свій цикл - і знов по звичному колу ми починаємо депресувати, готуватися і обговорювати, що ті свята таке і з чим їх... перетравити :). Ось і вчора, в день приготування Святої Вечері, після допису у блозі, що обговорював деякі доведені до крайнощів наші святкові звичності, піднялась звична жіноча ФБ-суперечка. І погоджуватись доводилось з тими, хто казав: "лягти кістьми заради традиційних 12 страв, не маючи вже жодного задоволення від свята - то останнє діло". І правими були ті, хто стверджував, що "без ритуалів, повторюваних обрядів, без мусової неприємної суєти чи без посту те свято стає просто звичним ще одним днем". І я там теж була, мед-пиво... трохи дискутувала :). Бо ж в кожному, ймовірно, часом борються різні прагнення: і хотілося б, з одного боку, бути паростком від прадідівського дерева, зберегти щось традиційне, в колективному пориву відчувати те саме, що й люди, що жили тут задовго до нас (я так собі думаю), вчергове робити звичні рухи в очікуванні  традиційного свята. З іншого боку, внутрішній космополітичний бунтар часом цілком резонно зауважує, що суть Різдва то не в тому, щоб померзнути під церквою 2 години, думаючи при цьому лише про свої ноги чи ніс, чи не в тому, щоб напхатися суто 12-ма вишуканими святечними наїдками, а вже час відкинути луску пережитків, зосередившись на внутрішньому. А ще з іншого боку, дійсно хочеться вміти мати свято кожен день, і кожен день робити святом. Чому треба конче чекати на пампух до Різдва, коли його ТАК хочеться вже і зараз? Чому фарбувати відрослі кінчики треба напередодні свят, щоб гарно виглядати і на люди не встидно вийти? Та ж таке свято можна робити собі щодня! Такі міркування ще більш недоречними роблять ці часом такі надмірні передсвяткові зусилля.

І все-таки, думалось мені, як же я люблю традиційне і конче аби повторюване Різдво! І такі смачні мені вареники з капустою і "півником" (часничок з олією - одна з наших традиційних страв, що завжди готується разом з "курочкою" - цибуля з олійкою). І так вже чекається того збіговиська рідних, яких не вміщає вже жодна хата - шум, брак спальних місць..... весела колядка, купа навколородинних пліток, проскурка з медом з рук бабусі.... Такий вибуховий мікс  певних незручностей, які стають веселішими на фоні приємностей. Таки має бути той "піст" - у широкому сенсі - щоб і кутя солодшою була, і Різдво таким очікуваним.

З народженням малят останні кілька родинних свят довелось пропустити. З одного боку, це ж вперше я себе змогла відчути господинею, що й на Паску посвятила кошика :)! З іншого боку, все одно святкувалося наче половинкою душі - бо друга десь там була, коло всіх. І думалось про те, що за якийсь рік і наші пташки зможуть долучитись до звичної традиції, і з часом будуть теж асоціювати собі Різдво із часом десь нескладною, але такою класною багатоголосою колядкою і нарядними вишиванками, останніми клопотами на кухні, де кожен має якесь завдання, а ще - зі спалюванням Дідуха в ніч на 8-ме, коли усі вбираються у старі свої речі, давно здані в бабусин архів :). 

Цього Різдва до останнього моменту думалось, що таки вдасться нам зібратися з усіма, але так склалось, що Святу Вечерю мали вдома. Ще пощастило, що наша бабуся приїхала в повній бойовій готовності з не менш повними торбами вареників-вушок.... Але спершу зірваний "Різдвяний план" особисто мене вкинув у глибоке розчарування: так образливо було, що знов ми опинилися десь окремо, так сильно знов заскучалося за всіма. А зрештою,  концепція свята, яке ми маємо робити самі своїми руками, діє. Правда, вже не встиглося зготувати власну кутю, але вийшло набратися доброго гумору, нашити вишивані стрічки на сарафанчики доціків, довести до пуття паперовий вертеп (щоб можна було показати історію і поколядувати)... Геть нетрадиційною і смішною виявилась у нас 12-та страва: вирішила я побалувати нас бельгійським пивом, на яке давненько поглядала. І отак цеглинка до цеглинки - побудувалось щось таке дуже приємне і святкове :). А завершальним акордом стала телефонна коляда, яку, як у нас знають, я завжди "замовляю" поспівати: десь там, на засніженій Тернопільщині, за святковим столом, порядку 20-ти голосів весело заводили "три свічі восковіііі...." спеціально для мене - і я розуміла, що нікуди те свято не поділось.

Отак перестрибнувши від загального до конкретного (то дедуктивний метод у філософії, чи навпаки? :)), знову органічно повертаюсь до загального: як би там не було, а без свята ніяк. І без того, що щодня, яке ми собі творимо маленькими приємностями (от вже свято смакування бельгійського пива точно можна собі влаштовувати частіше, ніж раз в рік :D). І без того, що ми успадкували від предків і, надіюсь, передамо дітям - хай приходить зі своїми особливостями, часом незручними моментами, але так окрилює і перезапускає на новий рік. Бо свята - то привід вчергове задуматись над тим самим, над вічним, над насущним, зробити перерву в щоденному бігу, перезарядитись. Зі святАми нас усіх!

Хвилина слабкості

Ще не закінчила черговий допис про успіхи і мімімішності, про те, як мене тішать мої діти.... Аж тут настала якась така емоційно чорна смуга...може, вузька смужка, але дуже чорна. Якось відчуваю, що не залишилось внутрішнього палива, терпіння і просто витримки. Як колись на перших порах, знову іноді захлинаюся від відчуття неперервності і бездонності оцих ідентичних буднів. Але справа не в буденності і ритмічності - помічаю, що зриваюся тоді, коли мені власне не вдається слідувати моєму наміченому плану. Зварила свіжу зупку - от дітки поїдять "нашої їжі", вони люблять таке... - а ні, півкімнати в зупі, мої штани геть мокрі, у волоссі у всіх шматки броколі. Знаю, що нам конче поспати двічі на день - хай ті сміхотворні півгодини, але так треба. Вкладаю.....півгодини, вкладаю сорок хвилин, годину. Вже в горлі стали всі по колу проспівані і промугикані мільйонний раз пісні - народні і колисанки, батярські і повстанські, колядки і сучасні.... А діти не сплять! Вони крутяться, бавляться, піднімають дупці, сідають одна на одну, будять одна одну, пхають пальчики мені в очі, смикають за волосся, намагаються гризти сережки.... Цей список воістину безкінечний! А моє мамське терпіння вже на дні. Як дати собі раду? З повторюваністю і розпорядком можна змиритись, але він існує, як виявляється, лише в моїй голові. Може, проблема саме в тому і треба просто "попуститися"? Але коли я просто видихуюсь, махаю рукою і перестаю старатись - тоді в першу мить здається, що все ок (от як зараз, коли я не знайшла кращого виходу емоціям, ніж виписатись, перше добре виплакавшись, звісно - а діти радо повиповзали із покривал, ... наче бавляться), але потім відбувається "зсув по усіх пунктах". Не поспали - марудимо кілька годин, не поїли вчасно, то потім не встигаємо з"їсти свої всіма приписами приписані 5 порцій на день, і так все зв'язано, все одне-за-одним.

Отакі думки в голові, хочеться закрити вуха руками, не чути нікого - навіть їх, найрідніших. Народжується почуття провини і сорому. Звинувачую себе в егоїзмі і часом просто не реагую вже ні на що - слухаю крик і не реагую, не рухаюсь, просто тонУУуу! Це крайня точка?
Подивишся в ці заплакані оченята, і біжиш обіймати. Вони повисають з обох боків, вони вже геть роздратовані, а я в цю мить - пуста. Механічно гойдаю, гладжу по голівці, а десь всередині капля за каплею тільки назбирується чергова порція енергії, щоб знову відчувати тепло. Я собі вчергове нагадую, яка я щаслива, який виграла джекпот, як довго я цього чекала. Ще кілька разів і автотерапія подіє.

Хочеться вина і гіркого шоколаду. І тиші. Я вже наперед шкодую за все це - і думки, і допис, і слабкість - за зараз і за всі наступні рази. Як я стомилась, якось наче вже й забагато в моїх думках зараз мене :(. Буду виправлятись, бо я мама.

UPD: Дописую годину потому. Все гаразд :). Діти таки поснули на свої законні 30 хв - а їх вистачило на супер-терапію, яка включає чорний шоколад, каву з корицею і жовтий лак для нігтів (завжди хотіла спробувати, і ось вперше напуцькалась). Йдемо їсти :), the show is going on.

Невеличкий вийшов вінегрет: Ліна, Лариса і Олеся

Як любить казати мій шеф, "якщо я дізнався із семінару хоч щось нове - цей семінар був недаремний  і я задоволений". Мабуть, десь так можна сказати і про будь-який інший досвід: цінність його така суб'єктивна і вимірюється виключно тим, чи став конкретно ти на якусь краплю багатшим чи щасливішим. І якщо взагалі глобально думати - то в принципі все, що ми зустрічаємо чи маємо у житті вимірюється геть таким самим мірилом. І після цього речення треба дуже постаратись, щоб зараз мене не занесло в якісь рефлексування надто глибоко :). Бо ж останнім часом погода, необхідність "намотувати кола" надворі (бо тільки так погоджуються поспати мої дітки), музика, об яку я десь "зашпортувалась" у власній стрічці соцмереж ну і просто осіння класично самозанурна пора..... - все це кличе пофілософствувати і покопирсатись в своїй голові. І взагалі, скажу я вам, треба визнати, що особа я таки часто меланхолійна і занудна. А недавно ще й виявила, що скучила за смутком :). Занадто багато щастя теж недобре. Та й щастя - така досить таки банальна штука у сенсі, як от хтось десь сказав: щасливі всі однаково, а нещасливі кожен- по-своєму. Якась профілактична крапля смутку потрібна для зустрічі із глибинним собою....Ну от - власне класично я знов згубила свою нитку допису :).

А хотіла я написати про те, що вчора таки стала на дещицю багатшою. Ну насамперед це був рідкісний випадок, коли мене відпустили в вільне плавання - без особливої практичної потреби, просто відпочити :)....ну я сильно просилася. А побували ми на вечорі поезії Ліни Костенко, присвяченому її 86 дню народження. І зайве говорити про те, що то моя улюблена поетеса. І власне я про інше: відкрила для себе абсолютно новий жанр співаної поезії. Тобто і раніше чула пісня на відомі слова віршів, але якось специфіка жанру пропливала повз мене. Вчора фактично більшість часу кілька виконавців "співали Ліну Костенко" і я ловила себе на думці, що одні і ті ж слова звучать геть по-різному у різній інтерпретації та й взагалі покладені на музику.  Факт перший - виявилось, що музика може спотворити навіть геніальні рядки О_О. Факт другий - виявилось, що навіть геніальні рядки стають ще геніальнішими в симбіозі з музикою :).

Моє особисте маленьке відкриття - Лариса Бережан.Довгокоса доцент Чернівецького університету і здається навіть голова чогось пафосного типу Союзу українок... вона почала виступ без надриву і претензії на сакральність, а просто вдарила по клавішах фортепіано і заспівала чистим, таким дзвінко-молодим голосом. Як гарно підмітила моя мама - це звучало, наче маленькі бісеринки відскакують від поверхні. А вірші....вони просто наповнювали повітря у залі :).

Вкінці виступу я виявила, що крім регалій не запам"ятала точно імені виконавиці....але його величність гугл допоміг. Молодець Лариса Бережан :). І я знайшла кілька мр3 ;).

Я дуже тяжко Вами відболіла

Мамський дзен

Вчора отак сиділа після енного насиченого дня із двома енерджайзерами....і прийшло мені на думку, що ще, мабуть, ніколи в житті я не була настільки близько до усвідомленого стану "тут і зараз". Мамські будні настільки наближують до цього... адже не можна відволікатись - кожну мить твоя увага має бути загостреною на маленьку потребуючу людину (або й дві :)). А крім того коли, як не зараз, так чітко усвідомлюються усі здавалось би незначні моменти - звичайно, найбільше їх пов'язано із дітками, але є і такі трохи "свої". Це трохи нагадує мені проект 100 днів щастя - тоді теж було присутнє відчуття "звичайного чуда". Пам'ятаю, з якою насолодою я відкривала для себе світ весняних кольорів, попри які стільки часу ходив заклопотаний і не встигав потішитись. А тепер нема чого і дивуватися тому, скільки тепла якось знаходиться десь всередині, коли помічаєш милі дрібниці. Ось доціки так смішно тримають праву руку витягнутою перед собою, коли їдять (чого то так треба ту руку випростати - невідомо :)) або й сплять. А он коли лежать на животиках, то місця під колінками ну такі вже зворушливі і милі, що вже і зараз треба бігти їх цьомати :). А як же повно я насолоджувалась вчора, коли мала один із моїх рідкісних зараз "виходів в світ" - при чому навіть не через необхідність, а просто для себе. Трохи зі скреготом погодився наш тато мене відпустити на півтори годинки, але таки я їхала в маршрутці (вав, класно, я сама їду! :)... так, мабуть почувається школярик, якому вперше довірили поїхати самому :D), пройшлась до Оперного (а ті всі люди навколо так буденно навіть не здогадуються, як мені добре! :)), побалакала з сестрами (як я скучила за нашими кав'ярнями :))... Одним словом, вражень цілий вагон і позначка особистого внутрішнього акумулятора знов стрибнула вгору :). Звісно, це не зовсім по-дзенськи залежати у своїй втісі від таких зовнішніх обставин, зате як 100%-во я прожила ті півтори години! Найкраща медитація в світі :).

Одним словом, мамую і паралельно проходжу своєрідну духовну практику :D

Думки про щастя і трошки філософії

Останніми роками я часто повретаюсь до питання про те, що означає ЩАСТЯ. Що воно є для когось? Можна розпитати, спробувати зрозуміти головою.... але що воно є для мене? Проекзаменувавши себе у проекті "100 днів щастя", я помітила, що наповненність кожним днем і його кольоровість залежить не від того, що сталось назовні мене - ці почуття йдуть зсередини. Мабуть, у намаганні "побачити"  щось у своєму будні, я наближалась до того, що дає медитація. Насолода від споглядання, але найголовніше - ЛЮБОВ.

Не можна насолоджуватись квіткою чи тішитись смаколиком без почуття любові. І не треба думати, що оця "маленька" любов до банальних речей є гіршою, мізернішою чи примітивнішою за любов, оспівану у поезіях. Треба, мабуть, бути дійсно наповненою і самодостатньою людиною, що почувати любов до маленьких речей - а з цих любовей складається наще щастя.

Якось зрозумілася оце мені одна штука.... Справжня любов - то та, яка настає від внутрішнього наповнення і переповнення. коли всередині вже так багато її, що вона виливається назовні, розходиться навколо тебе, як кола по воді (такий приклад знайшла у Ошо)... Наповненість любов'ю - це коли ти покриваєш цим почуттям усе навколо. Тоді ця любов безкорисна, не жадібна, не спрагла і самодостатня.

Але як часто буває, що ми намагаємось заповнити порожнечу в душі, самотність чи якусь незаповненість - і тоді в кожному зустрічному чи в кожній події шукаємо відпочинку від цього стану. Ми спрагло хапаємо задоволення і емоції в надії наповнити себе любов'ю. Часто саме із такою спраглістю ми шукаємо собі коханих. Принаймні, я точно можу пригадати оцю внутрішню настороженість.... коли ШУКАЄШ ...ніжності, повності, любові. Що може вирости із такого почуття? Любов ненаситна, любов сумуюча і затягуюча. Та чорна діра всередині нікуди не дівається, вона вимагає все більше "вливань", більше слів, подарункі, вчинків, емоцій...Більше більше, більше... Жадібна любов. Вона теж приносить відчуття щастя - але лише на мить, коли втішається  черговим задоволенням.

Цікаво, яким чином можна здійснити чудове перетворення і перейти до тієї вищої форми любові до життя? Як позбутися ненаситності? Не вірю, що шляху немає. Дуже хочеться вміти розібратись із своїми чорними дірами і нарешті наповнитись.