Гедонізм по-паризьки

Момент прощання із зимою та зустрічі весни занадто затягнувся, викликаючи легку меланхолію зі спалахами депресії. Довелося навіть братися за "важку артилерію" і позичити трохи оптимізму в моєї сестрички. І черговий раз вона намагалася мене переконати, що навіть у невиправних власників жовтих окулярів бувають моменти сумнівів і просто сум....у. Часом так непросто тішитись тій миті яка заглядає до нас через віконце, яка от прямо зараз ритмується серцем із такою ж наступною миттю: доброю, щирою і світлою. Часом непросто ввібрати те світло і прийняти те щастя. От на такій хвилі я таки витягаю "запилений" свій допис кількатижневої давності із надією знову вловити звучання миті: тієї, яка тішила мене у Парижі нещодавно і тієї, яка чекає моєї уваги просто зараз :).

---

Оце сиджу, розімліла від сонця, що нахабно протискається між планками жалюзі, і трохи розконцентрована від ритмічного стукоту і гупоту за шибкою (перманентний ремонт :))....Стільки планів, стільки пунктів у робочому списку, а в голову лізуть зовсім інші думки. Сюди б сніжну Львівську весну - щоб тонізувати і змусити набирати статтю :). Але у Парижі зараз буяє жартунка-весна. Як справжня панянка, вона підступає грайливо: крок сюди і два назад, а потім з розгону - і знову тут. Фліртуюча, тепла і романтична французька весна.

Оце вчора поділився тато статтею одного філософа, що розділяє людей на категорії, в залежності від їх сприйняття часу і моменту. Так, є типаж людей, що постійно "оглядаються через плече". Життя біжить, а вони відмірюють його спогадами: перебирають миттєвості, наче намистини на шнурку. Є й такі, хто спрямовує увагу лише вперед: майбутнє, плани, списки.... Організовані і зосереджені, дуже часто успішні. А поміж тими двома категоріями існує така собі оаза умиротворення. Там живе справжній Дзен :). А ще там живуть люди, які проживають вповні кожну секунду, насолоджуються теперішнім, пропускаючи крізь себе буття. Той філософ, автор статті, називає їх сучасними гедоністами.

Їм дуже часто можна позаздрити, адже саме з країни гедонізму ми усі родом. Будучи дитиною, можна не спішучи слідкувати, як блискучий жук перебирає лапками і пригинає все нижче травинку, як вискакують сонячні зайчики..... або можна лежати у наповненій ванні і уявляти собі океан! І той океан буде таким реальним, що навіть навколишні звуки загубляться у гуркоті уявних хвиль.... І ніякі турботи про те, що сталося, чи те, що може статися, не затьмарюють цього стану. Дзен-гедонізм, медитативний стан щастя?

Ото прочитала собі і думаю: хто ж я? Де моє місце? А ще такий неспокій: а раптом, коли я зможу себе прокласифікувати, мені не сподобається результат? Чи можна перескочити з однієї ніші в іншу? Єдине, що можу написати із впевненістю: в цю саму хвилину я є дуже близька до сприйняття моменту :). І сонечко, і гуркіт - все тішить.

А ще тішить Париж. Справжній осередок гедонізму :). На відміну від нашої столиці, тут люди не уподібнюються автівкам на автобані, які чи то мчать назустріч, чи то обганяють поруч. Тут люди-планети :). Сповнені якоїсь таємної думки, неспішно пропливають у просторі. А ввечері уся паризька галактика дещо набирає обертів: перехожі купкуються, страшенно багато палять (зокрема, жінки) і п"ють вино; вони не обганяють і не штовхаються, вони при зустріч цілуються в щічку (зокрема, чоловіки) і питаються "са ва?". І хоча приваби французької столиці неможливо оминути увагою, найбільше мене тут зацікавили саме люди. Вони саме такі, якими їх можна було б являти: романтичні хустинки і шарфи всеможливих конфігурацій, сумочки в колір до мештів, багато різних видів борідок і кашкетиків - милі французи :)! Мені особливо запам"ятався хлопець-бігун: у спортивних шортах і майці, кросівках і .... з легенькою рожевою хустинкою навколо шиї, що лопотіла на вітрі :) і робила його схожим на якогось скромного, але життєлюбного метелика :).

Особлива атмосфера панує в районі Монмартру. Ще лише піднімаючись крутими вузькими вуличками, вже відчуваєш цей дух якогось вільнолюбства, свободи і творчості. Картинки і репродукції, гірки кольорових солодощів-макаронів у вітринах, вуличні жонглери і приставучі майстри пензля, які що два кроки пропонують стати їх персональною моделлю....

Хочеться бродити тим натовпом, милуватися величною базилікою Сакре-Кер на вершечку (вона дещо схожа на повітряне тістечко бізе :)), і просто нікуди не спішити....або ще краще заблукати десь на півдня :).

Паризький ритм і настрій повністю втрачається лише у місцях скупчення туристів. Якщо не налаштуватись на зміну режиму, можна навіть злегка роздратуватися. Скажімо, у Луврі не виникає навіть відчуття близькості до мистецтва. Натовпи низеньких азіатів стараються усе зазнимкувати на свої кольорові смартфони. (Моні Лізі, видається, вже по-серйозному це  набридло ;)).

Російськомовні туристи, як правило, голосно розмовляють та уміло застигають у позах справжніх мистецтвознавців перед картинами :). Ще частина відвідувачів одного з найбільших музеїв світу привели діток: вони прогулються по центру галереї і фотографують картини виключно зі своїми чадами :). Зрештою, навіть цікаво поспостерігати. Хоча, якщо чесно, Лувр мене дещо втомив. За кілька годин ми із подругою-львів"янкою вирішили віддати себе більш земній справі і ...пообідати. Традиційна "їжа бідняків" - цибулева зупка вдало скрасила собою день :).

Якщо вже мова зайшла про музеї, то з найбільшим нетерпінням я очікувала зустрічі з Орсе. Моне, Мане, Піссарро, Ренуар ... - верхня зала на 5-му поверсі не відпускала мене аж майже до третього оголошення про закриття на ніч :). Забутий у наплечнику фотоапарат не удостоївся честі зазнимкувати мене коло якого-небудь "Сніданку на траві" :), проте легкі червоні мазки маків серед зелено-маїтості фарб поля досі перед очима. До усього мого захвату додалась доля гордості - "ініціали" у нас із Орсе однакові! (Іншу версію "проштовхує" мій чоловік Максим, стверджуючи, що то не що інше, як "Максим і Олеся" :)).

У Парижі приємно просто прогулюватись.. В принципі, можна прогулятися і до Ейфелевої вежі. Можна навіть піднятися туди :). Зрештою, відкривається дійсно гарний краєвид.

 

Проте неспішно гуляти вуличками - це істинне задоволення. Дивитись на перехожих, які йдуть з роботи і заходять до магазинчиків по свіжі багети, вдихати повітря.... Хоча якщо вже гуляти - то варто прогулятися до Собору Паризької Богоматері. Скільки разів перечитувала книгу, скільки разів уявляла собі той давній Париж...

І хоча реальні враження не гірші, проте вже позбавлені тієї уявної містичності. У світлі дня паризький Нотр-Дам де Парі виглядає розкішно: видно кожну завитульку, можна роздивитися характерні стоки для води у вигляді химер.

Проте його особливість найкраще відчувається ввечері: тоді дається домалювати в уяві навіть Квазімодо десь там, нагорі :). А ще ввечері можна послухати орган і дивні, чаруючі мелодії Служби, так не схожі до мотивів наших церковних співів. Можна собі присісти на один із солом"яних стільців, закрити очі, і просто слухати співочу французьку із вражаючими переливами музики.

 

Ввечері Париж стає знову загадковим і торжественним. Мости підсвічені різними кольорами, здалеку, як велика новорічна ялинка, переливається вогниками Ейфелева вежа, а з обох боків закликають до затишку вогники вікон та теплі ліхтарики терас з малесенькими круглими столиками. Люди сидять там тісно-тісно один коло одного. Сидячи так, можна з легкістю відчути запах вина, яке п"ють за сусіднім столиком...

Згадується Париж легко і з приємністю: типові і загадкові віконниці (люблю вигадувати, що ж там діється за прикритими вікнами), кам"яні химери (позвішувалися, щоб роздивитися гуляк внизу), мости (денні і нічні....понад могутньою Сеною, що на своїх плечах примостила баржі і кафе-на-воді), узорчаста стіна Арабського інституту (кожне віконце - витвір мистецтва: багато-багато металевих жалюзі, що діють за принципом діафрагми), смашшшні мідії (у соусі з сиром Рокфор та білим вином), картини-и-и (у Луврі, Орсе та Мармоттані, на вуличках Монмартру і сувенірних крамничках), багато-багато усього.

А найбільше згадую свій настрій: турботний і безтурботний, сумно-веселий, тортикоподібний: темний гірко-шоколадний корж і солодкий білий крем. Думаю, мені вдалося побути гедоністом примаймні на одну паризьку мить.

Така різна Варшава

Оце лежу в готельному номері, закутавшись у теплу ковдру, а за шибкою дихає морозяним вечором польська столиця.... Їхалося неплановано [точніше надто плановано :), тому релакс не входив у плани] і вже з готовим упередженням. Всі знайомі, почувши "Варшава", як правило, відразу видихають: "аааа, ну там нема дуже на що дивитись!". Додайте ще зимову зюзю [таку, що я, лютий ненависник майок-колготок, без протестів вбралася дво-чи-й-три-шарово] = матимете мій настрій, з яким вчорашнього пізнього вечора я від'їжджала з Львівського автовокзалу. А для повного ефекту ще можна пригадати, що їхала практично без свого незмінного туристичного плану :).

Які ж перші враження? Несподівані. Сьогодні я почувалася абсолютно щасливо! Всупереч усім упередженням, на зло погоднім умовам назовні та всередині!! Пояснити неможливо, описати важко :). Може, й не у Варшаві то діло, але оцей перший мій спогад про неї залишиться назавжди. Резонанс із містом передбачити неможливо. І в цьому найбільша краса :).

День розпочався із оголошення водія "Приїхали! Заходня!". Тоді кілька хвилин метушні - і якесь легке здивування від того, що на англійську реагують неохоче, а от українську розуміють якось зовсім непогано :). Ще одна несподіванка - виявилося, що мій готель розташований фактично у центрі міста! Трішки невинного "кайфу" після дороги і холоду: гарячий душ і гаряча кава [звичайно, по черзі :)] - і я готова рушати на знайомство із новим містом.

Куди рушати?

Шурхочу величезною мапою, позиченою у тата. Вирішила, що буду йти "на колір", на червоний :). Червоним тут позначено найгарячіші туристичні цікавинки, коричневим - такі, що не входять у обов'язковий "to do" список...ну і так далі. Але ж я буду не я, якщо не розпочну все з кінця. Пам'ятаю, як у Лондоні подумки сварилася із собою, що не лишила  Грінвічський парк "на десерт" :).
Наступаю на граблі вдруге - починаю свій варшавський день знову із парку.


Якщо вірити карті, Łazienki Królewskie знаходяться в зоні пішохідної досяжності. Це цілий палацовий комплекс будівель XVIII століття, що розкидані посередині великого парку. З усіх архітектурних та культурних принад мене найбільше манив Палац-на-воді (Pałac Łazienkowski). Хоча....яка вода взимку?  Такі контроверсійні питання я лишила на "потім" і гонорово попрямувала до Лазєнок. Йшлося весело, хотілося підскакувати в такт музиці в навушниках....

До слова, серед мого занедбаного і коротенького плейліста більшість пісень сюди потрапили зі збірки "Наші партизани". Я сама себе відчувала в певній мірі партизаном, по-блюзнірськи посміхаючись пісні "А ми хлопці з Бандерштадту" і крокуючи Варшавою :).

Весело і грайливо я спершу обійшла парк.... а тоді виявила, що парк-то не той! Заспаний і заніжений Park Ujazdowski....Звідти мені найбільше запам'яталися качки, що жалібно тулилися одне до одного вперемішку з голубами за принципом "тісно і тепло" :). 

З-під білої високої шапки якось ніби роздратовано зиркали пам'ятники, особи яких, до мого сорому,  залишилися для мене невідомими - надто глибоко вони сиділи в снігу, щоб розгледіти надписи.

   

До Лазєнок я таки дійшла.... Щоб відшукати Палац-на-воді, довелось порозпитувати якогось милого дідуся.... Зрештою, зусилля завжди винагороджуються: окрім самої споруди, там виявилася ще одна потіха. Крім незмінних качок, що мерзлякувато кучкувалися перед входом, я помітила трьох павичів! Стараючись не звертати уваги на кричущу невідповідність цих розкішних птахів із зимовим пейзажем, я підійшла досить таки близенько :) і навіть зазнимкувалася з двома страждальцями. 

Як і павичі, трохи недоречно виглядали античні статуї: голі попки і копитця (це у сатира, якого я знайшла серед кущів) розпачливо виглядають з-під білих шубок :). 

Після цього, вирішивши, що мій план-мінімум на Лазєнки однозначно виконаний, я ще лише один раз заблукала :), а тоді рушила  в напрямку Старого Міста (Stare Miasto).

  

Щоб не забути, відразу опишу одне яскраве враження :). Буквально зійшовши зі сходинки автобуса, я потрапила у натовп черниць, монахів та священників :). Вузькими вуличками довелося буквально протискатися між заклопотаними людьми у рясах. Вийшовши на Замкову площу (Plac Zamkowy), я ще навіть застала завершення якоїсь торжественної ходи колони отців у таких характерних малинових шапочках із кутасиками :). Не знаю, що за подія тут відбувалася, але видовище цікаве!

 

Наскільки мені відомо, у Старому Місті Варшави практично всі будівлі є відновленими із руїн. Та все одно в повітрі витає відчуття старовини. Мабуть, якщо відбудовувати щось дійсно ретельно та благоговійно, то вдається зберегти якийсь невидимий дух місця.

 

У все більш грайливому настрої я довгенько блукала вузькими вуличками. На жаль, відвідинами храмів похвалитися не вийде - зайшла лише до одного, та й то довелось фактично лізти через огорожу :) [ну, насправді, через такого шнура, яким іноді безуспішно обмежують доступ туристам]- знову натовп, незрозумілий рух. Надалі обмежилася спогляданням ззовні.

Невдовзі мій капустяний наряд вже не рятував від морозу, хоча хотілося постояти серед на диво безлюдної площі Ринок (Rynek Starego Miasta) - симпатичні, часто розмальовані або покриті графікою будиночки викликали почуття затишку. Так дивно, але тут, всього за декілька кроків від гамірного натовпу, було тихо і по-домашньому. Моє внутрішнє умиротворення могла розділити хіба що русалка в центрі площі, що сором'язливо сховала під снігом лускатого хвоста.

Прикинувши відсоток оглянутих "червоних місць" з моєї мапи, я вирішила зробити нвеличку кавову перерву. Просто за муром - Барбаканом - знайшла кав'ярню у ...африканському стилі :). І хоча шукала чогось більш тутешнього, не змогла опиратися пахощам кави, шоколаду і цілого букету якихось неймовірних спецій. "Світ зачекає" :).

Надворі потихеньку сіріло, тож довелося замикати маршрут. Дорогою ще надибала Інститут театрального мистецтва - сподобалося оформлення центрального входу із гігантською долонею.

"На закуску" залишилась, мабуть, якраз найбільш еклектична складова розповіді.... Петляючи вуличками, якось несподівано я опинилася перед типовим екземпляром в дусі гігантизму часів Сталіна - теперішнім Палацом культури і науки (Pałac Kultury i Nauki). З одного боку, цей велет навіть дещо розмантично промальовувався у вечірніх сутінках, з іншого - чомусь викликав асоціацію зі старого фільма, де по хмарочосу повзе велетенська горила :). А взагалі якось самотньо виглядає цей шпиль серед сучасних і модернових, ніби з усіх сил (хоча дещо втомлено) намагається "тримати марку". Може, будинки теж потрохи старіють душею?

Ну от..... Свої Варшавські враження закінчу парою знимок пабу "У Швейка" (думаю, особливо їх зацінить мій тато :)), а ще - репризою: "Сьогодні я почувалася абсолютно щасливо!! Пояснити неможливо, описати важко :)."