Гей-гу, гей-га!

Ми скоро помандруєм,
не знаємо самі,
де завтра заночуєм,
чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га!
Чорти ми лісові!

Із таким настроєм і смакуванням самої думки про гори я їхала на задньому сидінні автівки, що прямувала кудись у магічне місце під назвою "Lake District". Я вже встигла і веб-сторінку відповідну відвідати...Аж смішно :) - я ото розшукувала інформацію про ночівлю у Хусті - то може бути тугіше, ніж розшукати сторінку якоїсь гори в Англії :). Ну насправді Лейк Дістрікт - це цілий національний парк, що манить мальовничими озерами (звідки назва) і гірськими маршрутами.

Дорогою пощастило побувати у "мініатюрному Стоун-Хендж-і". До енного чуда світу може й не дотягує, але уяву може розбурхати. Звідки посеред поля взялись ці каменюки, хто розклав їх таким гарним колом? Може, тут колись відбувались жахливі жертвоприношення? Або просто нарід збирався "потусуватись"? :)
Дещо можна було підчитати в шпаргалці:
... ну Європа як Європа - культурна хвірточка ІЗ КЛЯМКОЮ, дуже чемні овечки (ніби спеціально для декорації) та докладні, ілюстровані інформаційні стенди, навіть зі зменшеним макетом самої дивини:
Виявилось, що одне із ймовірних та насправді тривіальних призначень кам'яного кільця - це спеціальне місце обміну товарами, тобто така собі ринкова площа. Мабуть, не можна виключити і його ритуального значення - так легко собі уявити вогнище десь посередині, якісь пісні чи танці....Мало б бути файно :). А ми тим часом пороззирались, зазнимкувались (доказ нижче) і рушили далі.
Keswick - невеличке містечко на березі озера Derwentwater (я чомусь думала, що озера мають називатись типу "щосьтам-lake", але найчастіше чула назви "щось-там-water"). На догоду туристам, які полюбляють сюди приїздити, в Кесвіку практично на кожному кроці якийсь із котеджів пропонує кімнату для ночівлі. Цікаво, що майже усі будинки мають свою назву, наприклад: "Котедж маленької Джіні" :). Ну і типово для англійського містечка - купа-купезна різних затишних пабів. Неможливо описати ту незбагненну любов британців до пабів: їх просто таки притягує атмосфера "тусовки" та запах елю :). Як сказав мій друг, подружжя найчастіше може між собою поспілкуватись саме тут, а не вдома у процесі прасування білизни чи перегляду новин. І саме спілкування "на людях" рятує від ризику розлучення :)! Додайте сюди ще звичку "поводити козу" - тобто відвідати за вечір як мінімум 3 різні паби - і можна вважати, що часточка розуміння тутешній звичаїв уже є :).

Незважаючи на "пару пив" ввечері, вранці усі туристи вже готові до пригод. Можливо, я трохи романтично уявляю собі образ такого собі гірського мандрівника - підкочені штани, подряпані литки, старі черевики, а за плечима - великий наплечник із продуманим вмістом (щоб легше нести і посмачніше пообідати). Тут усе значно культурніше :) - вранці ми поснідали в готельчику і пішли на закупи сендвічів у одному із сендвіч-шопів. Особливо у цьому ділі мене розчулили індивідуальні пластикові упаковочки :) ггггг.

Зразу кидається в очі, що тутешня публіка - це приїжджі, ласі до гір та озер. Усі в спеціальних черевиках плюс спеціальні-таки сподні :), а ще - не менш спеціальні палички для ходьби (подібні на лижні палки). Отак продумано і цивілізовано всі починають туристичний день! Маршрут на суботу був задуманий Клер як прогулянковий - впродовж дня планувалось спочатку перетнути озеро на човні, а тоді пройти таке собі півколо практично навколо озера, потрапивши на зворотній рейс того ж човна.



Панорама ранкового озера, ще прикритого частково напівпрозорим молоком туману - це дійсно щось казкове. Навіть запах здається прохолодним... Хочеться відразу підійти до спокійної води і занурити туди пальці :). Коло води товчуться вгодовані качки і гуси - поводяться так, що однозначно зрозуміло, хто тут гість, а хто - господар :).
Нарешті рушаємо... Прохолодний вітерець і крапельки води на щоках - такий дивовижний ранок із атмосферою обіцянки гарної пригоди!
Посередині озера можна помітити рибалок - навряд чи вони у захваті від цікавих поглядів і шуму :).
Коли навколо така краса, що аж важко дихати від емоцій - хочеться затримати мить, наклацати побільше кадрів...А в іншу секунду вже хочеться просто вбирати у себе запах і бачити одночасно на всі 360 градусів! :).
У об'єктив потрапило кілька дивних "гусочок":
- думаєте, я могла б здогадатись, що то пелікани??? :) Так виглядало, що "гусочкові" пелікани ще не снідали - я ж із дитячих книжок ще пам'ятаю їх із місткими мішками під дзьобом. Навіть не можу собі пригадати, як я здогадалась взагалі, хто це - ніколи ж не знала їх назви англійською, а коли Клер почала про них говорити - воно само якось зрозумілось :).

Ще добре не зійшовши на берег, можна було розгледіти велику кількість овець, що паслись навколо. Незвикла до цих мохнатиків, я, мабуть, страшно смішила усіх навколо, намагаючись їх пофоткати :). А самі вівці налякано від мене сахались, хоча все ж одна із "моделей" виявила непідробний інтерес:

Щоб дійти безпосередньо до наміченого маршруту, треба було подолати декілька кілометрів (точніше, миль :)) вздовж дороги. Під час цієї прозаїчної асфальтної прогулянки я все ж відкривала цікаве для себе - скільки тут диких нарцисів!! Вони ростуть вздовж дороги, під деревами, просто під ногами - такі великі і пухнасті, як жовті сонечка. Хоча, може, вони зовсім і не дикі!? Хто ж їх тут посадив? Важкі суцвіття так довірливо схиляються перед кожним перехожим - аж страшно раптом наступити :).
Інша дивовижа - оті багатокілометрові кам'яні мури...Я все допитувалась у друзів - хто ж міг їх набудувати стільки? От скільки їхали ми трасою - а вони вздовж і впоперек розділяють поля. Може, то дійно колись був спосіб позначити свою ділянку або відгородити своїх овець....але ж хіба не можна було придумати чогось менш тотального? :) Виглядають ці мури дуже романтично, але скільки праці вкладено! І звідки стільки каміння? Ральф припустив, що то каміння, яке при обробці полів витягували із грунту і відразу складали, "вбиваючи двох зайців". А хто в курсі, що ті камені АБСОЛЮТНО НІЧИМ не закріплені? Ні тобі цементу, ні глини - вони просто поскладані одне на одного і за багато років укріплені порослим мохом. Отакі от пироги :). Сміх сміхом, а я мусила зробити знимку коло такого муру :).
Навіть крокуючи вздовж дороги, можна було вповні насолоджуватись ароматом весни: якось незвично раптово вона підкралася :). Навіть мої місцеві друзі дивувались такій стрімкій зміні сезонів... Я волію думати, що так сама природа нам сприяла у нашій подорожі :).

Справжня лісова пригода розпочиналась за мальовничим кам'яним містком:
Внизу, у водичці плавали закохані качечки, а під деревами тулилися все ті ж нарциси. Залишилось проминути останні декілька котеджиків, маленький паб, чайна (tea-shop) :)....
... і нарешті ми у лісі. Перше, що кинулось у вічі - свіжо-яскрава зелень моху. Він так манив своєю м'якістю, що хотілось в прямому значення прилягти собі десь під деревом :). Довший час наша подорож супроводжувалась дзюрчанням річки, час від часу зустрічалися ліниві групки овець. Страждаючи, мабуть, від спеки у своїх вовняних шубках, вони старались знайти хоча б клаптик тіні - в результаті майже під кожним деревом дрімала якась "панянка".
На одному дуже симпатичному містку нам зустрілась пара двох стареньких, що вийшли собі на прогулянку перед традиційним чаєм. Так зворушливо було дивитись на тих, що перейшли пліч-о-пліч через життя: чимось схожі усмішки і однаковісінькі черевики :).
Перша половина нашого маршруту була більш прогулянковою, а десь із "місця перекусу", тобто після lunch-у, ми потрошки почали підніматись (незмінні кам'яні мури супроводжували нас і туди :)).
Похвалитись подоланням високих вершин не вийде, але було дуже цікаво порівняти ці схили із нашими карпатськими краєвидами. Чи то ще наразі весняна зелень ще не розбуялась, чи ці жовті відтінки дійсно характерні тутешній природі... Часом можна було побачити поодинокі художньо вигнуті деревця, і так само періодично траплялися вівці. Якщо стежка перетинає мур, то у цьому місці обов'язково встановлена хвірточка таки із клямкою :). Мені аж трохи смішно було: то ж треба, щоб у горах не забути за собою закривати двері :). Швидше за все, таким чином старалися надійно обмежити ділянки випасу овець.
Описавши широке коло, ми мали повертатись знову до озера, щоб встигнути на останній рейс човном до Кесвіка. Коли перед нами став вибір: "ще один горб, чи пиво?", то ми чесно вибрали друге :). Таким чином приємно завершивши наш "похід вихідного дня", ми ще з півгодинки потягували легенький ель на терасі якогось старовинного готельчика. Після зимової перерви ноги трішки гуділи, голова йшла обертом від запахів, а око тішилось чудом весни:
І дорога назад... Гарний був день!

Солодкий букет

Нова приємність: тепер вмію робити ще одну цікавинку. Стандартні кроки: "проковтнута" наживка на форумі --> МК з інтернету --> швидким кроком по магазинах :)...

Але цього разу наперед не похвалюсь - доведеться дочитати до кінця!

Значить так: серед "інгредієнтів" у нас
- декілька цукерок такої форми, як "Зоряне сяйво"
- дерев"яні шпажки (такі, на яких продають невеличкі шашлики)
- гофрований папір
- ножиці
- всячина: скотч, дротики, клей....

Шпажки я купити не подумала. тому випросила в коханого старого мережевого кабеля :) - порубала його на шматки ... вийшло навіть цікаво :)

Значить так:

КРОК 1
Прикріплюємо цукерку до палички (як я вже написала, у моєму випадку, до шматка кабеля у вигляді трошки такої гнучкої палички). Насправді я прикріпила цукерку скотчем - дуже надійно, але видається мені, що над цим ще треба подумати-погуглити.


КРОК 2
Із гофрованого паперу (червоного) вирізаємо один трошки більший квадратик (зі стороною ~10 см) і багато менших прямокутничків.

Спершу у великому квадраті пальцями посередині ніби розтягуємо папір, випрямляючи "гофрованість" - виходить, що він ніби стає випуклим посередині. У цю ямку вкладаємо цукерку і краями обгортаємо її.

Інші прямокутнички ножицями підрізаємо у вигляді пелюстки: донизу тонше, а зверху кругло. І посередині так само робимо випуклості. Краї "пелюсток" ножицями закручуємо в той бік, де є випуклість (і відповідно не в той. де ямка :)).
Мають вийти класичні пелюсточки - і чим більше вони різні, тим природніше (отже, ріжемо "на око") :):
КРОК 3: і вже зрозумілий
Обгорнену цукерку, яка буде серединкою квітки, обкладаємо пелюстками. Краще їх накладати по черзі з різних боків квітки: тиць сюди і тиць туди :). Я притримувала пелюстки пальцями внизу, а вкінці скріпила їх флористичним дротиком.
КРОК 4
Беремося за стебельце. Але перед цим треба зробити для нашої троянди такі зелені "вусики", що підтримують пелюстки.

Із зеленого гофропаперу вирізаємо прямокутник десь 8 на 6. Тоді робимо заготовку:
Далі треба кожен "пальчик" зіжмакати на кінчику, імітуючи природні листочки. Я переконалась, що робити це найкраще вологими пальцями :)
КРОК 5
Прикліплюємо "вусики" під суцвіттям, заодно прикриваючи місце з"єднання пелюсток.
Далі вирізаємо довгий тонкий зелений прямокутник - для обгортки всього стебла.

От і все :). Троянда готова: симпатична, доступна у будь-яку пору року та ще й із солодким сюрпризом всередині! Залишилось "намотати" цілий букет :). До речі, можна ще поробити листочки: трохи гофропаперу і підручних матеріалів...

"З найкращими побажаннями!"

"Мохната" валентинка

На днях побувала на майстер-класі, де нас одна страшенно позитивна дівчинка вчила робити всякі цяцьки із збитої вовни... А так як справа була у перед-Валентинський тиждень, то "валяли" серця - червоні і білі, плоскенькі і товстенькі, асиметричні та рівненькі, з носиками-хвостиками...

Зібралась чудесна дівчача компанія, попри медитативний процес сухого звалювання точились всякі балачки. Пахло кавою і свіжою випічкою, бо ми займали великого стола у "Віденських булочках". Одним словом, процес був приємним, а результат - несподівано вдалим (скромно) :). Пишу,"вдалим", бо вийшло саме те, що собі задумала.

Спочатку ми навчилися надавати вовні довільної форми. Тут мені на руку зіграв досвід із намистом: коли зробиш хоча б тривіальну кульку, то вже з'являється відчуття контролю над витвором - ніби вгадуєш, куди кольнути, щоб вийшло задумане. Поверх готового серця кожна майстриня-валяльниця наносила "декор" - написи, завитки....що кому підказувала фантазія :).

А ось і мій фотозвіт (через мою нетерплячку у нас день закоханих почався раніше ;)):
Нанесений узор я назвала "деревом життя і любові" - сподіваюсь, що наше сімейне деревце буде кріпнути і зростати!

Багатовекторність

Перед тим, як написати перше речення, я під номером "нуль" викладу таке невеличке філософське міркування: наш світ щораз стає "тіснішим".

Думка не нова, але я її щойно обдумувала по-новому... Світ стає тіснішим не тільки просторово, не тільки стає концентрованішим у часі

...бо ж як можливо стільки ВСЬОГО вмістити в свій день!?...

але й часом тіснішає духовно - маємо нині унікальну можливість ділитись найпотаєнішими чи буденними думками, або ж просто "зайвими", які хочеться комусь передати, щоб позбутись такого собі дзижчання в голові :).

Ідея такої духовної близькості виникла після того, як на блозі сестрички прочитала її роздуми про минулий рік.

До слова, сподіваюсь, така дещо синтетична близькість ніколи не витіснить реальну, ту... з обіймами, чаюванням, з очима...

Яким був цей рік для мене? Сказати, що якоюсь ... емоційною безоднею...нічого не сказати. Але розвивати далі цю думку не буду. Хочеться все ж поділитись іншим. А саме - ще одним спостереженням

...Обережно! Немодерованість блогу спричиняє часом трошки безпідставне відчуття власної вседозволеності :)...

- мені так видається, що наші світлі смуги життя діють як розслаблююче СПА - хочеться поринути у мить, нічого не змінювати і просто ...гм...кайфувати!? Натомість темні смуги, які повлягалися бар"єрами нам на шляху - вони тонізують, вони часом творять дива. Бо як інакше можна назвати тотальні зміни в собі? А таки хочеться щось змінити! Найголовніші зміни невидимі сторонньому оку. Можна заплутатись, бо часом як дуже прагнеш тих змін, вже себе практично переконуєш, що так і сталось - що ти інша, що ти десь трохи залізна, що самодостатність - твоє друге "я". Але ж ось....раптом....якась дурничка.... - і все випливає назовні - і безпорадність, і якась душевна втома, і бажання покластись на когось, заритись обличчям у рідні обійми... І тоді розумієш, як сильно ж можна себе обманювати.

Отака філософія. Читати багато, а думати - ще більше.

Але я повернусь до теми, яку написала вгорі і міняти не хочу :). Мої власні темні смуги, які цього року переплелися в товстенного шарфа і часом стягували горло - вони мене штвохали до пошуку чогось нового.

Є стільки гарних речей, щоб забутись і трохи "подитиніти" :). А я і не знала. Добре, що є можливість підглянути чиєсь щастя - і тоді з"являються ідеї.

Цього року спробувала дещо нове -і все різне :). Нижче - фрагмент моєї цьогорічної багатовекторності у картинках:

Листівочка для брата - на ній почесне місце займає прототип його омріяного ноутбука :):

Фоторамочка для маленького сонечка :), зроблена із фетру - кольорова і м'якенька:
Про буси із валяної вовни я вже писала, але "з пісні слів не викинеш" :):

Ще була листівка-гербарій :) для маміка - виключно із добра, назбираного власноруч в Карпатах:
Невеличкий "прибамбасик"-міні-листівочка до подарунку хресній:
Кулінарні спроби: кексики, які тепер модно називати "мафіни" - пробувала апельсинові і бананові (рецепт - тиць і тиць)....Такі смашшшні вийшли :) - нескромне "ммм". Є фотки лише апельсинових (бананових не стало ще швидше!):
Фотогалерейку мав би завершити десерт Тірамісу, але фото також немає :( - робила вперше. Виявилось, що це зовсмі нескладно, якщо мати всякі італійські смакоти за переписом. Результат також сподобався! :)

Отакий вийшов допис. Якщо комусь мої підглянуті "вектори" вселять якусь гарну ідею - буду рада :)