Думки перед зльотом

Сидячи у літаку, через кругленький отвір (завжди при цьому чомусь виникає асоціація з акваріумом та рибкою-мною всередині :)) над самісіньким крилом спостерігаю, як величезні поважні літаки шикуються у чергу на зліт. Не можу позбутися думки про пташиний двір – такі собі округлобокі, «вгодовані» гуски поволі сунуться одна за одною. І от перший «птах» відділяється від вервечки, повертає у бік злітної смуги та пришвидшує рух... А далі – таке собі звичайне диво: важкенна гора металу разом із начинкою з пасажирів та їх багаточисельних пакунків раптом розвертається не направо, не наліво, а простісінько вгору! Спочатку важко відділяються від тротуару передні колеса (шассі по-правильному :)), а тоді так натужно і важко, але вперто підтягується масивний «зад». Ще одна мить – і здається, що уся ця маса просто гепнеться назад, але ні – на секунду зависає на фоні красивого блакитного неба і таки продовжує підніматись. Якось вже примирливо і легше сприймається невеличкий віраж – і сіра крапка зникає у синяві.

Далі, хоч лечу не вперше, не можу відвести погляду від асфальтної смужки, що втікає з-під крила вже нашого літака. А як же відрізняються враження, якщо спостерігати зсередини!? Розгін набираємо швидко – у салоні це відчувається скоріше за шумом, з яким розтинаємо простір, – хоча спостерігачеві здалеку це пришвидшення напевне видається страшенно «сонним». У момент відриву від землі знову оте відчуття зависання-начебно-сядемо-на-попу – і вверх! Тепер немає жодного сумніву щодо могутності двигунів та крил, воно замінюється легким зачудуванням: адже навіть здавалося б такий простий вигин кінчика крила насправді є детально прорахованим. ...А особливий присмак вдячності мають думки про ті сходинки, як мав подолати людський геній аби «приробити нам усім крила».

Останнє яскраве враження перед зануренням у звичний режим польоту – відчуття іграшковості простору унизу за вікном. Чомусь пригадуються комп’ютерні ігри-стратегії, де ти – володар світу, що має наповнити його купками будиночків, з’єднати їх ниточками доріг....а ввечері спостерігати, як підморгують мільйони світлячків внизу, ніби кажучи: «тут у нас цілий живий світ» :).

Читальний вінігрет :)

Мала би я знати. що ніяк не вийде мені щось періодично занотовувати..... Ну і добре. Буду без "галочок" :). Тим паче, що досі були як прочитані, так і лише "надгризені" книжки - тобто такі, яких, принюхавшись, я так і не вподобала.... Але от що вже читалось, то таке різне-прерізне!

Що ж, треба згадувати....

Отож, по старій пам"яті попався на очі ще один а-ля жіночий роман, який навіть колись був екранізований у вигляді короткого серіалу - "Ті, що співають у терні" Колін Маккалоу.

Таки дамський :), цей роман має деякі зовсім несподівані сюжетні лінії. Тут і діалоги совісті священника, який періодичне питає в себе, яка любов у ньому є сильнішою - до Творця чи до земної жінки. Тут і те, як людина приймає якісь невідворотні повороти долі. Ну і екзотичним особисто для мене є "бекґраунд" - Австралія :).




Далі - несподіваний поворот і ціла серія творів Марії Матіос :) - дуже її люблю.  Чомусь ще в школі мені страшно подобалась "Марія" Уласа Самчука, хоч головний мотив там далеко не радісний. Але імпонувало те, як автор так щиро описував життя людей - звичні емоції і стосунки, білозубі юнацькі посмішки і м'якенькі дівочі цілунки... Так само і Матіос вміє просто, але дуже підкупливо описати: які думки в'ються у голові жіночій чи чоловічій, як старі-наче-саме-життя пристрасті нуртують в серцях, як трембітають гуцули, чи як пахне у партизанській криївці.... 
"Майже ніколи не навпаки", "Апокаліпсис", "Нація" - цього разу саме так промовляла до мене Матіос.

"Отaм, між двомa нaйпишнішими верхaми, жилa би, як коло мaминої спідниці. Тримaлa би отaру сaмих білюсіньких овечок і день відо дня сaмa би їх пaслa нa нaйсоковитіших пaшaх. Брaлa би з собою чорних лютих псів, у пaзуху - сопілку й ішлa би шукaти овечкaм шовкової трaвички. Зaводилa би їх тaк високо, що хмaри пливли би крізь неї й отaру, a вонa би грaлa в сопілку й кaлaтaлa дзвіночком, щоб її чули сусідні вівчaрі." © М. Матіос

Знову карколомний викрутас - і черговим ковтком, з великим захопленням і отим солодким відчуттям залежності читався мені черговий бестселлер Дена Брауна "Інферно".

Супер! Так само, як колись гарно "пішли" його всіма знаний "Код да Вінчі", "Ангели та демони", "Цифрова фортеця" ... Перераховую в порядку яскравості пам'ятання :) і тому наприкінець згадаю "Точку обману" - маю відчуття, що я таки її читала хоча вже смутно пам"ятаю сюжет (як завжди, добра нагода перечитати). Хоча усі романи Брауна мені чимось нагадують один одного, а у багатьох випадках (чи у всіх!?) ще й ділять між собою пана Ленгдона у головній ролі :), але їх завжди страшенно пізнавально читати - звідки ще можна випадково дізнатись про походження слова "карантин" :) ?

До речі, ще один твір Дена Брауна - "Втрачений символ" - вже чекає на моїй електронній книжковій полиці :). Чекає своєї черги, коли у міжкнижковому метанні я таки його виберу - бо ж черга ого-го!

Закінчу цей допис першою книгою із серії Сюзанни Коллінз - "Голодні ігри". Пригадую, що екранізація мені теж "добре пішла" :), а десь нещодавно чула про презентацію вже другого фільму із трилогії. Цього разу я її спершу таки прочитаю :P! "За словами авторки, на написання роману її надихнув грецький міф про героя Тезея та чудовисько Мінотавра." (З Вікіпедії)

М'якенькі друзі

Попакувала я валізи, збираючись додому із відрядження, помила горнята...і замість того, щоб покимарити годинки дві перед літаком, сиджу ото кнопаю. (А здогадувалась, що буде саме так :)). Знову ж таки, надихнув мене свіженький допис у "МЖО" :), а саме - той, що про фетрову ялиночку для малечі.

Моя власна цьогогруднева фетрова історія почалась із великого "ОГО", коли зовсім випадково дехто забрів у величезний рукодільний супермаркет. "ОГОГО" сказала я собі, коли побачила там ще й 2-й поверх :). Та нічого б путнього із того таки не вийшло, якби до того "ОГО" не додалась потреба привітати тутешню подругу із днем народження... Побігала я сходинками вгору-вниз, і захотілося відразу братися за десять ідей одночасно.... Одна із них навіть наполовину втілилась, але зрештою вийшла я звідти із цілим оберемком кольорових фетрових аркушів і роздумами про те, чи влізе те все добро мені потім у валізи :).

Кілька вечорів захопленої роботи паралельно з балачками по скайпу - і на поличці весело посміхається "подарунок": іграшки на ялинку у вигляді трійки кращих друзів-британців. Серед них іменинниця з потаємною кишенькою, де сховалося маленьке серденько (адже саме зараз у її животику теж мешкає ляля :)), веселий парубок із грецькою літерою "коппа" на грудях (так називається змінна, про яку пише у статтях друг-прототип :)) і ще один кругленький загадковий чоловічок, який любить шоколадки та пиво-ель (невідомо, що більше... :)).

Після того на фетровій хвилі принесло мені пару ялиночок (одна вже помандрувала до маленької захисниці ялинок, яка у свої 4 роки підготувала цілу міні-виставку малюнків на захист  ялинок від вирубування :)) і маленьку зірочку:

Ну і нарешті по-новорічному весело стало у кімнаті, коли поселилися на поличці ще й такі сусіди :):

Отак все гарно виходить, коли є багато вільного часу :P, святковий настрій і зернятко натхнення...

Веселих Свят усім нам! :)

Merry Christmas & Happy New Year! :)

Читалочки №2,3

Так-с. По свіжих слідах проковтнутих книг.... :)

Щойно закінчила читати "Квіти для Елджернона" автора Деніела Кіза (Daniel Keyes). Насправді є як оповідання, так і роман з однаковою назвою та фактично тим же сюжетом - другий "виріс" із першого. Обидва твори у свій час отримали нагороди, що є справою рідкісною. 

Зміст оповідання дуже незвичайний: фактично ми читаємо щоденник чоловіка із вродженою вадою, відсталого у розвитку. Поза тим Чарлі Гордон має щире і добре серце, відкритий до людей і вміє мріяти. А мрії його, здавалося б, такі прості - навчитися читати і писати, що в його розумінні означає стати розумним та, нарешті, "таким, як усі". І ось трапляється унікальний шанс - герой погоджується стати піддослідним у експерименті, завдяки якому може підвищити власний IQ. Спосіб написання книги, як на мене, є дуже специфічним - адже в міру порозумнішання Чарлі, його письмо стає все грамотнішим і виразнішим. Взагалі ...... читається на одному подиху.

Ну а перед тим був цикл (7 книг) дуже жіночий...але таки із домішком історичності :). Вікіпедія так і описує жанр письменниці Жюльєти Бенцоні (Juliette Benzoni) - історичний роман. Цикл "Катрін" - це такі милі жіночому серцю(і змученій після робочого дня  голові :)) любовні перипетії, а попри те - Париж, Діжон, Орлеан..... слабохарактерний французький король Карл VII, амбітний герцог Бургундії Філіп Добрий, Орлеанська Діва Жанна д'Арк...

Загублена і віднайдена пристрасть :)

Анонсую і хвалюсь - вже місяць насолоджуюсь новою електронною книгою, яку мені спрезентував мій уважний коханий мужчина :). Я трохи хвилювалась, щоб то не був один із випадків, коли "загорілось під хвостом" (© наш мамік), а потім той (по-модному скажу) ґаджет буде лежати забутий на полиці. Але так яскраво пам'яталась загіпнотизованість книжками, яка мене робила абсолютно нечутливою до зовнішнього реального світу колись у школі....

Колись я їх ковтала :). Книжки маю на увазі. І не буду вводити в оману - не якісь ениклопедії чи страшно інтелектуальні твори, а прості затягуючі романи і оповіданнячка, перечитувані іноді по 10 разів. Якось згодом я втратила ту залежність... Як правило, втома і бажання просто "потюленитись" приводило до якогось фільму на ноуті в ліжку.... Але не зникла пам'ять про насолоду, з якою я ховала книжки під підручниками (а мама якось так швидко все розгадувала і постійно наказувала "відклади художню літературу" - ну коли тепер таке почуєш!? :)). Пригадую, з яким нерозумінням і обуренням я бачила, що моя найменша сестра швидше рада була побалакати по телефону, ніж зачитатися книжкою :) (до речі, тепер я вже сама тихцем часом почитую книги на її столі).  Цікаво, а тепер діти взагалі читають?

Так чи інакше, а тепер зі мною у сумці подорожує червоненький друг-Нук :). І хоча я "позаливала" на електронні полички не тільки серйозні, саркастичні, сучасні речі, а й ...признаюсь..трохи жіночої літератури .... я вирішила ділитись враженнями про те, що потрошки перекочовує звідти у мою голову :). Я чесно старатимусь надалі більш прискіпливо вибирати читання :D.

Наразі розпочну з історичного роману  Генрі Хаггарта (Henry Haggard) "Донька Монтесуми". Я взагалі маю слабкість до історичних фільмів та книг - там вигадані пригоди відбуваються серед справжніх (або майже-справжніх) історичних декорацій. Так і у цій книзі вдається трішки зануритись у часи завоювання іспанцями Мексики. Мабуть, це моя єдина наразі книга про ацтеків :). Чого лише варті самі назви: місто-столиця Теночтітлан (тепер це Мехіко), вулкан Попокатепетль (досі діючий, до речі)... 

На фоні усього цього - історія життя англічанина, що пізнав дві великі любові та пройшов через переслідування іспанської інквізиції, загрозу бути принесеним у жертву богові Тескатліпокі, боротьбу на боці ацтеків з іспанцями та втратив усіх своїх синів на цьому шляху...

Настрої року 2013

Боюся, що зараз як почну писати, то загублю думку, яка мене змусила просто взяти і зайти у свій обліковий запис...  :) А таки ризикну. Зрештою, найбільше мені просто хочеться побалакати сама із собою...

Нині з'явилося таке невловиме відчуття, що виникає буквально перед тим, як знаходиться рішення задачки або доскладується пазл - передчуття відповіді.  Не знаю, чи повпливали на це постійні перечитування майданівських постів у фейсбуку, які так чи інакше виражають надію, що невдовзі все стане зрозумілим та очевидним. Чи, може, підштовхує до філософствування незмінно оптимістичний настрій дописів сестрички, яка потроху починає обмірковувати рік минулий та складати списки на майбутнє. Чи просто надто порожньо у стінах передсвяткового інституту, а біля робочих столів тих, хто ще робить заклопотаний вигляд, лежать запаковані валізи... Знаю одне - мабуть, вперше мені захотілося дійсно підвести підсумки минулого року. А ще добре було б трошечки помріяти - неодмінно правильно, життєстверджувально, енергетично і просто "професійно" :).

Навряд, чи вдасться мені знайти слово, яке стало лейтмотивом 2013-го, - скоріше, відбувалася поступова ротація внутрішніх векторів. Пам'ятаю, як якось так несподівано "звалився" на мене січень, коли майже експромтом треба було організовуватись у Варшаву на конференцію. На фоні мобілізації нечітко відчувався, але синергетично окреслювався мій внутрійшній настрій, до якого я вибираю слово "готовність".  Готовність проявляла себе у бажанні "взяти себе в руки", нарешті дати лад емоціям, налаштуватись на позитив. У такому настрої доречним доповненням стали спортивні заняття - такий собі спосіб активно помедитувати :).

Готовність у певному розумінні є еквівалентом відкритості для світу, а налаштованість на таку відкритість неодмінно причаровує якимись приємними незначними деталями. Так, у настрої "відкритість" ти йдеш звичною вулицею, якою проходив тисячу і один раз -  і раптом помічаєш красивий карниз будинку. В такі моменти хочеться зупиниться і розказати комусь, хто спішить дорогою назустріч, про своє чудове відкриття :). Лише будучи відкритими, ми так приємно п'яніємо від запаху осіннього листя із домішком дощу, замріяно розглядаємо кавову пінку і посміхаємось незнайомцям... Я б сказала, що відкритість штовхає нас в обійми моменту. Додаю слово "відкритість" до намиста-2013. Відкритою, готовою і, як наслідок, по-новому спокійною зустрічала я весну...

А весна принесла несподіванку вкупі з надією. А ще був страх....страх втратити цю надію. Не помилюсь, якщо скажу, що то був один із хитких моментів, коли наче стоїш на мотузяному містку над прірвою, коли кудись зникає впевненість і хочеться втікати назад. "Сум'яттям" вартує назвати той стан, в якому я потрапила в обійми Парижа. Проте саме це місто вміє заколихувати....Навіть у піку сум'яття дихалося і "звучалося" легко, в унісон із ним. Далі тривало відчуття перебування над прірвою, але все частіше з'являлася аналогія із великою гойдалкою: туди-і-назад ...над усім, що є внизу... Пригадується відчуття нереальності, коли спостерігаєш за самим собою, наче за героєм фільму. Не вірилось, що ступаю ногами по саме тій бруківці, що читаю на вказівниках вулиць назви, знайомі із книг. Мабуть, саме чар Парижа допоміг повністю не розчинитися у своїх сумнівах.

...


Добре, що на річному колі незмінними залишаються дві точки, що допомагають винирнути із безкінечності думок і просто зігрітися - Великдень та Різдво стали щорічним ритуалом очищення від неспокою, можливістю побути ще дитиною, відчути на чолі легкий бабусин поцілунок :). Це завжди так несподівано вчасно... Після сум'яття та порожнечі можна було трошки перепочити на острівці затишку.

А цього року додалась ще одна "пігулочка", що виліковує своїх тіток-бабів-дідів від похмурих думок. А ще вона так смачно пахне!! ...Має м'якенькі маленькі рожеві п'яточки, любить торкатися пальчиками дідової бороди і задоволено верещить від захвату, якщо посадити її на горгошки та ще й дозволити триматись за волосся :). Моя пельменька....

Якщо взяти усього цього по маленькій щіпці, додати незмінної уважності і такої.... ніжної надійності чоловіка - якраз вистачає на те, аби знову поміняти вектор. Із приходом літа раптом захотілося дитячої безтурботності. Зелень, сонце, і знову - Англія, стали тими інгредієнтами, на яких так несподівано і гарно виросли спокій і "безтурботність". Того липня було спекотно, трошки РОКово, і якось дуже легко; довелось побувати на правдивому барбекю-у-дворі (навіть спробувати соєвого бургера - хоча не раджу :)); вдалось пригадати, як то гарно можна фестивалити у всіх розуміннях того слова.... Вперше скуштувала тоді напою, до складу якого входили, крім усього решта, полуниця та свіжі огірки :), а також несподівано гулькнула у рів із кропивою :)....

Безтурботність так само гарно пасувала до нового купальника і довгоочікуваної відпустки на морі :). Відчуття тепла, що розтікається по усьому тілу і наповнює його начебто новим змістом... Сонячні цілунки діють однаково на людину чи, скажімо, на манго - додають м'якості та роблять нас солодшими :).

 

Осінь стала відкриттям.... відкриттям власної внутрішньої сили. Одне із двох - або той жорсткий стержень був всередині завжди, просто мені не вдавалось його виявити, або ж я просто натерла собі "там" міцного мозоля, який із болючого місця перетворився на захисний панцир. Був момент, коли внутрішніх векторів просто не залишилось... вони ніби розчинились у їдкій суміші болю, зневіри і відчаю. Тому замість слова я вибираю три крапки - мій улюблений знак пунктуації. Мабуть, "..." - то найбільш "людський" символ взагалі - багатозначний, містичний, обіцяючий, іноді благаючий. Трикрапку можна сміливо ставити у блозі, коли слова здаються надто пласкими. Трикрапка у житті, мабуть, означає молитву або внутрішнє пізнання себе. Адже коли зникають усі слова і думки - тоді несміливо починає виходити зі свого сховку істина...

Будь-яке падіння насправді є прекрасним. Сумним, але прекрасним. Це важко зрозуміти у процесі, коли сила тяжіння тягне тебе чи то до землі чи то у чорну діру. Але ніколи кольори не є такими свіжими, як після зливи; ніколи поцілунки не є такими жаданими, як після розлуки; і вода здається смачною, коли давно хотілося пити... Ніколи не буває такого внутрішнього зачудування світом, як після пережитої порожнечі. Парадоксально, але саме восени, коли природа потрошки готується до відпочинку, саме словом "пробудження" у всіх його сенсах я закінчую цей рік. Цю осінь я переживала так, як ніколи раніше - чуттєво, повно і емоційно. У цьому місці дозволю собі зробити копі-паст із свого допису де-інде :):

"Буквально вчора зробила для себе дивовижне відкритя....Все життя думала, що я не люблю осінь за те, що вона витісняє літо, а вчора йшла коло Стрийського парку, якось так запаморочливо пахло листя... і я раптом чітко усвідомила, що з усім навколо просто резоную!

Може, то вже вік? Може, з часом ми внутрішньо змінюємось у такому ж, тільки більш інертному циклі, як і природа? От і я "дорослА" до осені. Мені з нею так комфортно...Вона навіть "плаче" зі мною в унісон, вчасно-вчасно. 

Навіть важко передати це на словах....усно ще важче, ніж на словах клавіатурних. Найголовніше, що цей настрій так гріє зсередини, ніби десь там нарешті знайшовся маленький вогник. І хочеться кави з корицею, а ще ніяк не набридає той простесенький яблучний пляцок. Ще б гарячого пахучого вина. Так добре!

Багатозначні з осінню стосунки:
Вона то тішить листом золотим,
Або дощами заливає душу,
І водночас втішає подарунком...

Дарує настрій джазово-кавовий,
чи терпкий запах листя між дерев,
і соковитість груш з м’якеньким боком
Та жовтий теплий колір гарбузовий.

Секунди восени пливуть повільно:
Щоби обійми всі тривали довше.
...Рука в мітенці й ще в чиїсь руці....
І шарф – товстий і довгий неодмінно...

Між галасливим літом і зимою
Пора осіння для маленьких див,
Ревізії думок і одкровень,
Пора для тиші й зустрічі з собою. 

© "

Вийшло таке собі поппурі-2013. Мій локальний кругообіг почуттів. Цікаво, чи не з такої суміші народжується правдива віра в Нього? 

Мабуть, найкращим є те, що починала і закінчую я цей рік по-своєму позитивно. Не можу знайти у собі якоїсь сліпучої яскравої впевненості у дні прийдешньому, але мені подобається  переживати сьогоднішій.  Може, я просто потребую відпочинку від гострих емоцій як таких? Сподіваюсь, це не ознака старості :).

Смашні вітамінки

Цьогорічна осінь особливо активно "зваблювала" всілякими сезонними смаколиками. І тоді як, скажімо, груші, не набридали і після п'ятого кг, то гарбузи вже зустріли прихований, але відчутний опір мого дорогого "саботажника овочів" (це я про чоловіка :)). Тому після того, як чергову порцію вітамінів 50% нашої сімейки зустріли не надто радісно, я вже добряче сумнівалася щодо цілої купи шпинату у холодильнику....Довелось провести огляд "шпинатної літератури" :), перш ніж взятися до справи.

Ділюся такою простою, але смашшшною знахідкою (саме для нелюбителів зелених корисностей): шпинатні налисники!


Насправді нема що і розписувати - тісто робиться класично, як на будь-які інші млинці. Отже:

півлітри води та півлітри молока, 3 яєчка, трошечки цукру і солі, мука до потрібної консистенції....  Свіже листя шпинату гарно миємо, позбавляємо товстих стебел і подрібнюємо в комбайні чи у м'ясорубці, а тоді ще можна в блендері для кращого результату (в процесі додаємо трошки олії). Подріблений шпинат додаємо в тісто і смажимо млинчики.

В якості начинки я зварила і перемолола декілька курячих філе (розсіл, в якому варилось м'яско, можна не зливати повністю або ж додати пізніше - так маса буде м'якою), а тоді розмішала із смаженою цибулькою.

Ось так просто!Шпинат істотно не змінює смак млинців, надаючи їм веселого зеленого кольору + вітаміни :).

Смашшшшшного!