Пакет "трохи-історичний"

тисячу разів переконуюсь у своїй неспроможності бути регулярною, періодичною і постійною :). І хоча я не математична функція, але такі риси часом страшне, як корисні... Проте я стихійна, емоційна, іноді апатична, а іноді - захоплена. З тим і доводиться жити. Ех....Куди мені до майстра списків і планувань :).

Будемо вважати, що короткий вступ є достатнім "екскюз" через те, що наобіцяла розповідати про всі прочитані книжки, а тоді сиджу і мовчу "в тряпочку". Насправді хочеться ділитися, як правило, тим, що сподобалось - плюс потрібен "писальний" настрій. От настрій з'явився і я вирішила розказати про кілька книжок, які із задоволенням - та великим здивуванням із самої себе у певних місцях - прочитала ще минулого (позаминулого!?) місяця. На фоні подій в Україні потягнуло на щось історичне, утверджуюче і патріотичне :). Вийшов непоганий історичний міні-набір.

Отже, спочатку я перечитала "Тараса Бульбу" М. Гоголя... Правда, читала в українському перекладі... Знаю, що у свій час сам письменник був проти перекладів на українську, не вважаючи нашу мову повноцінною - і цей факт читання саме українською викликав у мене якесь таке особливе дитяче задоволення, що називається "а візьму і все одно зроблю" :). Ну а ще мені дуже подобались вислови на кшталт "...шаровари широкі, як Чорне море..." - смачно так звучить! Органічно читалося про козаків, які щиро батярували на Січі та потім самовіддано йшли у наступ. Кожне слово викликало асоціації із Майданом і моїм улюбленим віднедавна козаком Гаврилюком :). Читала із відчуттям гордості за український дух хай хоч і вигаданих персонажів - впевнена, що незнаних, але таких справжніх українських героїв є ціле військо. А особливо переконуюсь у цьому з початку 2014 року. Кожна історія життя ангелів із Небесної Сотні, кожна розповідь наших найкращих чоловіків (як правило, молодесеньких - але від того не менше ЧОЛОВІКІВ), що не боялись йти під кулі - усе це вселяє тверду віру у нас, в українців. Але це вже не зовсім про "Тараса Бульбу" :).

Наступною у моєму історичному зібранні стала одна із книг Адріана Кащенка - "У запалі боротьби". Знову про козаків :). А ще там було про любов - і знову до польської панночки, і знову фатальна. Попри інше згадується про наступ козаків на польський тоді Львів - а читати про рідне місто трошки нагадує відчуття, коли по телебаченню раптом помітиш когось знайомого у кадрі :).

Далі була супер-книжка Є. Наконечного "Украдене ім'я: чому русини стали українцями". Вже зовсім історична, але написана легко і цікаво. Звичайно, найприємнішим моментом було акцентування на давній історії Русі-України, виокремлення нас як початково окремої і самостійної нації - у цьому я ніколи не мала сумніву, але не завадить почитати ще й аргументацію історика :). Корисно було б прочитати цю книгу росіянам, які всіх переконують не лише у однаковості України і Росії, а ще й у старшості російського "брата". А мені корисно було ще один раз відчути, як же нашій нації потрібне самовизначення - як повітря, як вода...


Іноді за перипетіями реального життя видається, що у своїх лінійці пріоритетів сучасні люди давно поміняли позиції місцями. Складається часом враження, що головними лозунгами у модерному світі є зручність і комфорт. Наприклад, коли кілька тижнів тому у Едінбурзі я спиталась продавчиню - як вона гадає, чи проголосує Шотландія за незалежність на вересневому референдумі - вона відповіла, що мабуть ні, бо економічно вигідно залишатись у складі Великобританії. Яось сумно мені було чути ці слова... Можливо, я занадто мало знаю про саму Шотландію і занадто її романтизую перш за все завдяки фільмам (чого варте лише "Хоробре серце"!!)... Мені завжди здавалось, що шотландці чимось схожі на українців - так само вперто боролись за незалежність, так само мають свого "старшого брата" за парканом. Навіть туристична прогулянка Едінбургом допомогла відчути шонталдську особливу ідентичність. І тут - "економічний комфорт" :(.

Так от, я щаслива від того, що ще раз і ще раз переконуюсь, що українці не зреклися свого прагнення бути українцями, що в Одесі, Донецьку і Львові - вони всюди гордо співають гімн України, тримають прапор і відповідають "Героям Слава". І тим більше приємно було читати, що так було завжди. Нечувано складну річ довелося сприйняти нашому народу, а саме - відректися від споконвічного імені заради того, щоб ні у кого не було сумнівів у нашій окремішності (щоб нікому не спало навіть на думку сплутати русинів і росіян, Русь і Россию). А найбільше мене вразив той факт, що хоч західним регіонам було все ще зручно називатися русинами в той час, як східна і центральна Русь втратила своє ім'я, - вони добровільно пішли на цей важкий крок і довели, що єдність є найважливішою. І особливо нині треба пам'ятати такі речі. Я тішусь, що на відміну від деяких шотландців, мої друзі кажуть "я готовий пожити економніше, але прямуючи у краще майбутнє". Слава Україні :).

Понаписувала багато і все не зовсім по темі допису :). Нехай....Завершу ще згадкою про одну книгу - яку я таки не дочитала (мабуть, легка набута форма тимчасової алергії на історичність!? :)). "Українська Дивізія «Галичина»" - спогади Гайке Вольф-Дітріха - уродженого німця, який був відряджений до української дивізії начальником штабу. Тут особливо цікавими для мене стали спостереження іноземця щодо специфіки українців. Якщо чесно, то я легко вгадувала риси, які дійсно нам дуже характерні :). наведу кілька улюблених уривків:

"...Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у протилежність до росіянина – спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть..."

Наступний фрагменті...тут не впевнена щодо пояснення любові до підперізування :D, але я таки побачила нашу таку дрібну часом впертість у тому небажанні носити німецькі підтяжки, яка проявляється вкупі з такою наївною "хитруватістю", що змушувала красти ремені :).

"...Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії. Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок, що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку. Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і контролюють почуття голоду..."

А хіба не впізнаємо себе у цому?:

"...Усі свята в Дивізії прикрашували музичні виступи українців. Їхній талант до музики й любов до пісні давали хвилини повні насолоди..."

Черговий уривок нагадує мені "батьківський день" у літньому таборі, коли мама привозила великі пакети з печивом, цукерками. А ще - приїзд бабусі з дідусем із села :) - цілий багажник смачного добра!

"...Великим недоліком вишкільного табору «Гайделяґер» було те, що він був відкритий і розташований недалеко від Галичини. Кожної неділі до табору сунулася справжня «мандрівка народів». Це були друзі й рідні, які приїздили відвідувати добровольців. Вони привозили з собою неймовірну кількість харчів і горілки. Прийняття і частування набирали небачених розмірів. Пізніша заборона цивільним особам вступу до табору малощо допомогла, бо вояки зустрічали відвідувачів на станції в Дембіці або у сусідніх лісах...."

Ось такі ми є - зі своїми гарними і не дуже рисами, але хочеться вірити, що на загал ми залишаємося СПРАВЖНІМИ.

"...Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею – матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий..."

Бавимося по-королівськи файно

Така собі нотатка на пам'ять про гру-нове-моє-відкриття "Kingdom Builder".

...А ще - про вечір у товаристві двох аспірантів із групи АМРС (Applied Mathematics Research Centre) :).

Господар вечора - галантний та надміру щедрий веселун Хамід приготував смачнючу вечерю, як і обіцяв, у традиційному перському стилі.

А загадковий та обережний Ерен приволік величезну теско-торбу із, як виявилося, великими коробками базової гри "Kingdom Builder" та розширень до неї.

 

Отож, ми в такій камерній приємній компанії смакували м'яско із якимось зеленим овочем та рисом, хрумали горішки з кислинкою, і розбудовували свої володіння :). 

Завданням гри є розкласти свої будиночки на розграфленому полі та захопити територію, але не довільним чином, а слідуючи правилам. Щоразу перед грою ці правила визначаються шляхом витягування карти. Скажімо, одного разу бали можуть нараховуватись за найдовші ряди будиночків, тоді як наступним завданням буде стояти якомога ближче до "гір". Цікавинкою гри є те, що правила змінюються, та й поле не зажди одне і те ж - у наборі передбачено їх кілька.

З першого ж разу мені вдалось "захворіти" грою. Особливо цікаво бавитися компанії із 3-х та більше гравців - тоді гарно проявляються стратегії один відносно одного, іноді відбувається стратегічне "міряння силами". Ну а супутні дружні пришпили тільки додають смаку :) - весело було спостерігати, як хлопці одне одного підколювали чи як по-німецьки педантичний Ерен не втомлювався перевертати Олесині хатки "з голови на ноги", кажучи - "ну де ти бачила, щоб хатки стояли на даху!?" :).

Ай лайк ит! :)

"Реве та стогне Дніпр широкий"

Нині нас запросили взяти участь у вечорі читання-слухання пезії англійською. На наш сором, ми так і не пішли....але з'явилася думка пошукати переклади української поезії англійською. Виявляється, дуже гарно звучить Шевченкове слово (прочитайте собі вголос :)):

The Mighty Dnieper

The mighty Dnieper roars and bellows,

The wind in anger howls and raves,

Down to the ground it bends the willows,

And mountain-high lifts up the waves.

The pale-faced moon picked out this moment

To peek out from behind a cloud,

Like a canoe upon the ocean

It first tips up, and then dips down.

The cocks don't crow to wake the morning,

There's not as yet a sound of man,

The owls in glades call out their warnings,

And ash trees creak and creak again. 

Реве та стогне Дніпр широкий

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

У мушлі

Останнім часом мене переслідує якийсь страх - страх роздумувати над усім, що відбувається в моїй Україні, страх це все перечитувати... З одного боку, неможливо залишатися осторонь, а з іншого боку треба собі признатися у ганебному бажанні нічого не чути і не бачити. Переглядаю, в основному, заголовки новин, які змінюються занадто швидко.

Відчуття тупого болю тримає вже четвертий місяць. ...Болю, наче від душевних синців. Відбуваються речі, які не вкладаються у  шаблони, які розривають мозок і залишають лише  бажання сховатися або ж все кинути і кудись бігти, щось робити. Але куди? Що робити? Найгірше те, що шок лише поглиблюється - спочатку треба було осягнути побиття студентів, тоді - пережити огидний цинізм влади, тоді - просто-таки померти разом із тими молодими людьми, яким ще жити і жити...., а тоді після короткої перерви - спостерігати, як хворі люди намагаються неприкрито ввести свої порядки і довести своє верховенство та ще й наймерзеннішим способом - пересваривши нас використавши наші бОлі і проблеми....

Тому хочеться заховатись у мушлю, не дати гострим колючкам ранити серце. Тому не пишуться вірші.... Хоча я вже знаю, що поезія дійсно виливається у момент найбільших емоцій, але не тоді, коли вони ллються за край. Коли ЗАНАДТО - тоді все німіє. Ніщо не виливається назовні і нічого не хочеться впускати досередини. Іноді черговий раз послідовність кліків виводить на якийсь непомітний ролик на ютуб, який називається просто "Спогад" і викладений туди татом 19-річного хлопця із Небесної Сотні... Тоді щось змушує ще раз і ще раз передивлятися, як його син десь у недавно загубленому минулому безтурботно розучує танцювальні рухи під музику: обличчя добре не видно, але постать дихає енергією молодості. І знову ступор...

Часом спресовані емоції починають викривляти сприйняття світу навколо. Хіба то нормально - дивитися на дітей, які ганяють м'яча на траві і безтурботно перегукуються між собою з їх такою чіткою британською вимовою, і в цей час питатися себе: "чому їх чекає спокійне розмірене життя, в той час як майбутнє маленьких українців таке невизначене?". І викликає внутрішній супротив самовпевнений вигляд якогось незнайомого англійця, який буденно розмірковує про те, що Шотландія не наважиться стати незалежною: "хоч вони нам не дуже потрібні, без нас не виживуть" - і чомусь наринають емоції, і хочеться когось захищати, хоча...мабуть, навіть не зовсім і Шотландію. Тепер кожен вияв несправедливості викликає болюче обурення.

А на вулиці вже так пахне весною. Коликоликоликоли настане наша весна?

Думки перед зльотом

Сидячи у літаку, через кругленький отвір (завжди при цьому чомусь виникає асоціація з акваріумом та рибкою-мною всередині :)) над самісіньким крилом спостерігаю, як величезні поважні літаки шикуються у чергу на зліт. Не можу позбутися думки про пташиний двір – такі собі округлобокі, «вгодовані» гуски поволі сунуться одна за одною. І от перший «птах» відділяється від вервечки, повертає у бік злітної смуги та пришвидшує рух... А далі – таке собі звичайне диво: важкенна гора металу разом із начинкою з пасажирів та їх багаточисельних пакунків раптом розвертається не направо, не наліво, а простісінько вгору! Спочатку важко відділяються від тротуару передні колеса (шассі по-правильному :)), а тоді так натужно і важко, але вперто підтягується масивний «зад». Ще одна мить – і здається, що уся ця маса просто гепнеться назад, але ні – на секунду зависає на фоні красивого блакитного неба і таки продовжує підніматись. Якось вже примирливо і легше сприймається невеличкий віраж – і сіра крапка зникає у синяві.

Далі, хоч лечу не вперше, не можу відвести погляду від асфальтної смужки, що втікає з-під крила вже нашого літака. А як же відрізняються враження, якщо спостерігати зсередини!? Розгін набираємо швидко – у салоні це відчувається скоріше за шумом, з яким розтинаємо простір, – хоча спостерігачеві здалеку це пришвидшення напевне видається страшенно «сонним». У момент відриву від землі знову оте відчуття зависання-начебно-сядемо-на-попу – і вверх! Тепер немає жодного сумніву щодо могутності двигунів та крил, воно замінюється легким зачудуванням: адже навіть здавалося б такий простий вигин кінчика крила насправді є детально прорахованим. ...А особливий присмак вдячності мають думки про ті сходинки, як мав подолати людський геній аби «приробити нам усім крила».

Останнє яскраве враження перед зануренням у звичний режим польоту – відчуття іграшковості простору унизу за вікном. Чомусь пригадуються комп’ютерні ігри-стратегії, де ти – володар світу, що має наповнити його купками будиночків, з’єднати їх ниточками доріг....а ввечері спостерігати, як підморгують мільйони світлячків внизу, ніби кажучи: «тут у нас цілий живий світ» :).

Читальний вінігрет :)

Мала би я знати. що ніяк не вийде мені щось періодично занотовувати..... Ну і добре. Буду без "галочок" :). Тим паче, що досі були як прочитані, так і лише "надгризені" книжки - тобто такі, яких, принюхавшись, я так і не вподобала.... Але от що вже читалось, то таке різне-прерізне!

Що ж, треба згадувати....

Отож, по старій пам"яті попався на очі ще один а-ля жіночий роман, який навіть колись був екранізований у вигляді короткого серіалу - "Ті, що співають у терні" Колін Маккалоу.

Таки дамський :), цей роман має деякі зовсім несподівані сюжетні лінії. Тут і діалоги совісті священника, який періодичне питає в себе, яка любов у ньому є сильнішою - до Творця чи до земної жінки. Тут і те, як людина приймає якісь невідворотні повороти долі. Ну і екзотичним особисто для мене є "бекґраунд" - Австралія :).




Далі - несподіваний поворот і ціла серія творів Марії Матіос :) - дуже її люблю.  Чомусь ще в школі мені страшно подобалась "Марія" Уласа Самчука, хоч головний мотив там далеко не радісний. Але імпонувало те, як автор так щиро описував життя людей - звичні емоції і стосунки, білозубі юнацькі посмішки і м'якенькі дівочі цілунки... Так само і Матіос вміє просто, але дуже підкупливо описати: які думки в'ються у голові жіночій чи чоловічій, як старі-наче-саме-життя пристрасті нуртують в серцях, як трембітають гуцули, чи як пахне у партизанській криївці.... 
"Майже ніколи не навпаки", "Апокаліпсис", "Нація" - цього разу саме так промовляла до мене Матіос.

"Отaм, між двомa нaйпишнішими верхaми, жилa би, як коло мaминої спідниці. Тримaлa би отaру сaмих білюсіньких овечок і день відо дня сaмa би їх пaслa нa нaйсоковитіших пaшaх. Брaлa би з собою чорних лютих псів, у пaзуху - сопілку й ішлa би шукaти овечкaм шовкової трaвички. Зaводилa би їх тaк високо, що хмaри пливли би крізь неї й отaру, a вонa би грaлa в сопілку й кaлaтaлa дзвіночком, щоб її чули сусідні вівчaрі." © М. Матіос

Знову карколомний викрутас - і черговим ковтком, з великим захопленням і отим солодким відчуттям залежності читався мені черговий бестселлер Дена Брауна "Інферно".

Супер! Так само, як колись гарно "пішли" його всіма знаний "Код да Вінчі", "Ангели та демони", "Цифрова фортеця" ... Перераховую в порядку яскравості пам'ятання :) і тому наприкінець згадаю "Точку обману" - маю відчуття, що я таки її читала хоча вже смутно пам"ятаю сюжет (як завжди, добра нагода перечитати). Хоча усі романи Брауна мені чимось нагадують один одного, а у багатьох випадках (чи у всіх!?) ще й ділять між собою пана Ленгдона у головній ролі :), але їх завжди страшенно пізнавально читати - звідки ще можна випадково дізнатись про походження слова "карантин" :) ?

До речі, ще один твір Дена Брауна - "Втрачений символ" - вже чекає на моїй електронній книжковій полиці :). Чекає своєї черги, коли у міжкнижковому метанні я таки його виберу - бо ж черга ого-го!

Закінчу цей допис першою книгою із серії Сюзанни Коллінз - "Голодні ігри". Пригадую, що екранізація мені теж "добре пішла" :), а десь нещодавно чула про презентацію вже другого фільму із трилогії. Цього разу я її спершу таки прочитаю :P! "За словами авторки, на написання роману її надихнув грецький міф про героя Тезея та чудовисько Мінотавра." (З Вікіпедії)

М'якенькі друзі

Попакувала я валізи, збираючись додому із відрядження, помила горнята...і замість того, щоб покимарити годинки дві перед літаком, сиджу ото кнопаю. (А здогадувалась, що буде саме так :)). Знову ж таки, надихнув мене свіженький допис у "МЖО" :), а саме - той, що про фетрову ялиночку для малечі.

Моя власна цьогогруднева фетрова історія почалась із великого "ОГО", коли зовсім випадково дехто забрів у величезний рукодільний супермаркет. "ОГОГО" сказала я собі, коли побачила там ще й 2-й поверх :). Та нічого б путнього із того таки не вийшло, якби до того "ОГО" не додалась потреба привітати тутешню подругу із днем народження... Побігала я сходинками вгору-вниз, і захотілося відразу братися за десять ідей одночасно.... Одна із них навіть наполовину втілилась, але зрештою вийшла я звідти із цілим оберемком кольорових фетрових аркушів і роздумами про те, чи влізе те все добро мені потім у валізи :).

Кілька вечорів захопленої роботи паралельно з балачками по скайпу - і на поличці весело посміхається "подарунок": іграшки на ялинку у вигляді трійки кращих друзів-британців. Серед них іменинниця з потаємною кишенькою, де сховалося маленьке серденько (адже саме зараз у її животику теж мешкає ляля :)), веселий парубок із грецькою літерою "коппа" на грудях (так називається змінна, про яку пише у статтях друг-прототип :)) і ще один кругленький загадковий чоловічок, який любить шоколадки та пиво-ель (невідомо, що більше... :)).

Після того на фетровій хвилі принесло мені пару ялиночок (одна вже помандрувала до маленької захисниці ялинок, яка у свої 4 роки підготувала цілу міні-виставку малюнків на захист  ялинок від вирубування :)) і маленьку зірочку:

Ну і нарешті по-новорічному весело стало у кімнаті, коли поселилися на поличці ще й такі сусіди :):

Отак все гарно виходить, коли є багато вільного часу :P, святковий настрій і зернятко натхнення...

Веселих Свят усім нам! :)

Merry Christmas & Happy New Year! :)