Амстердам у варіаціях

Ще ноги не встигли відпочити від прогулянок над каналами Амстердаму..... А вже маю відчуття страху забути якісь такі малі, але дуже характерні подробиці, які, як кажуть англійці, made my dutch weekend :). Спочатку хотіла назвати цей допис "Амстердам на колесах" - вийшов би такий двозначний заголовок :D, хоча малися на увазі колеса велосипедні :D.

Так сталося, що цього року Амстердам сам мене ніби покликав - одночасно кілька знайомих заходилися описувати його принади... Тому довелося планувати поїздку - від долі не втечеш :). Ще кілька місяців на питання "як справи" я відповідала, що збираюся до Амстердама. Тому за деякий час дехто починав думати, що я там вже побувала...може й не один раз :D. Але ж процес вимріювання часом є невід'ємною частиною подорожі - потім же, бачачи наяву втілення вимріювань, говориш собі подумки "ооох, нарешті" і стає так гарно :).

Цю розповідь про Амстердам я почала писати раніше у моїй манері "інструкції та поради". Може й непогано...але про це місто хочеться писати легко і невимушено, трошки романтично і "з перчинкою". Не знаю, чи зумію...

Мабуть, найперше, що спадає на думку, коли питають "як воно було?", - це мої емоції від наново відчутої закоханості ван Гогом. Гадаю, це прозвучить дещо банально... принаймні на таку думку наштовхує спогад про довжелезні вервечки бажаючих потрапити до музею художника. І все ж таки я поділюся, бо мені здається, що став він мені трошечки ближчим :).

Взагалі вийшла ціла історія... Начитавшись відгуків про стояння у чергах, я наперед придбала квиток до музею ван Гога. Його перевагою було право на пріоритетний прохід.  Вирішила, що побіжу до музею відразу по прильоті - щоб потім наступний день повністю присвятити знайомству із містом вже при денному світлі. "Побіжу" вийшло на диво реалістичним - нашвидку зареєструвавшись у хостелі, я взялась із швидкою спринтера перетинати канали :). Пам'ятаю перший шок від кількості велосипедистів - було таке враження, що вони шмигають прямо перед носом, при чому за своїми тільки їм відомими правилами.... приблизно таке відчуття виникає влітку у найкомариніший сезон - безнадійно розмахуєш руками і потім просто шукаєш собі закапелок, щоб заховатися.

Отак, чудом маневруючи вузькими вуличками, я майже вчасно встигла прибігти до музею, гонорово показати квитка і нарешті віддихатися. Яким же було моє розчарування, коли за годину-півтори я зрозуміла, що наразі побачила максимум 2-3 роботи ван Гога! Звичайно, мене потішила картина Моне і цікаво було глянути вживу на роботи Шагала....але... де ж ван Гог? Питаюся - кажуть, що оце він і був у залі номер 2 :(.

У дещо зніченому настрої вийшла я із музею. Вже сідало сонце і навколо так несправедливо весело далі пролітали двоколісні  "комарики".... Аж раптом погляд черговий раз ковзнув по великому надпису "Van Gogh Museum Amsterdam" і виділив стрілочку.....у протилежному напрямку!!! Виявилося, що якимось дивом я самовпевнено пройшла із неправильним квитком у міський музей Амстердама і більше години намагалась зрозуміти, чому музей не виправдовує своєї назви!

Історія врешті закінчилась щасливо - у справжньому музеї ван Гога мене пожаліли - а може, у них таких горе-туристів є чимало (хехе) - і видали мені ще один квиток на наступний день :). А зранечку в неділю я вже не схибила!

Мені завжди здається, що музеї існують для того, щоб оживляти для нас тих чи інших відомих осіб, яких ми знаємо із вікіпедії або книжок. Коли бачиш гребінець, яким щодня по кілька годин розчісували волосся молодій імператриці, коли можеш провести рукою по повехні стола письменника чи просто дізнаєшся, що визначний митець насправді творив лише короткі 10 років і бачиш, як еволюціонувала його творчість - усі ці деталі роблять плоскі фігури реалістичними, дають змогу їх зрозуміти і сприйняти як людей. У музеї ван Гога мене найбільше вразив перехід від темних фарб і, можливо, трохи депресивної відвертості нідерландського періоду до вибуху кольорів і пізнаваної техніки пізніших робіт. Така трансформація настільки дивна та очевидна, що якби не було підписів під картинами - важко було б повірити що це рука одного майстра. Не знаю, з якими враження виходять ті всі тисячі туристів, які чемною колейкою із аудіогідами в навушниках пройшли всіма поверхами музею, але у мене було відчуття, що маю нового знайомого :) - дивного і часом не дуже зрозумілого, але яскравого і справжнього.

Ще одне із найсильніших вражень пов'язане із нічним Амстердамом. Неможливо ним не захопитися... Здавалося б, вода і світло - але все це перемішується на палітрі нічного міста і створює незвичайну, казкову картину. На водяну поверхню лягають мерехтливі доріжки, прикрашені ліхтариками мости створюють містичну окантовку, а будинки з обох боків каналів підсвічені м'яким різнокольоровим світлом.

Нічний Амстердам - повний протилежностей. Поруч із загадковою романтикою вуличок починає пульсувати інший вимір - запалюється червоними вогниками одіозний Red Lights District, вмикаються неонові вивіски численних кава-шопів та еротик-магазинів, і місто перетворюється. Щільні натовпи туристів, звичайно, роблять атмосферу дещо попсовою :), але однозначно на це варто подивитися. Пухкенькі "жриці кохання" буденно розсідаються у своїх кабінках і приманюють пальчиками "витріщак" (спеціально полізла шукати українського еквіваленту до "зевака" :D). Світяться у темряві яскравів вивіски із зображеннями дурманних мухоморів або ж хтивих бананів :D.

 

Пікантний Амстердам! Де, як не тут, варто відвідати музей Еротики чи музей Сексу :). Навіть глибоко літнього віку пані з поважним виглядом купують квиточка за 4 євро, щоб подивитися - що ж там за експозиція! Особисто я ще таких не бачила :). Суміш трохи вульгарних приколів, занадто відвертих знімків з минулого сторіччя та дійсно давніх експонатів на кшталт франкомовної Кама-Сутри чи грецьких тарелів із збраженням еротичних сцен...., а ще "солодка" вітрина із тортиками у вигляді найпотаємніших жіночих принад :D. А що! Чим, як не таким десертом, можна відмітити "Happy Breastday" :D?

Велосипеди - ще одна варіація на тему Амстердаму. Як я вже писала, це був один із перших шоків у цьому місті. Не відразу вдалося пристосуватися до того, що ані автомобілісти, ані пішоходи тут не командують парадом. Такої їх кількості мені ще не довелося бачити! Вдень вони миготять взад-вперед - неможливо зловити кадр, де хоча б на передньому плані не виявився розмитий двоколісний силует :). Мимоволі я собі пригадала, як одна пані у Відні мені нзадоволено зробила зауваження - що на тротуарі треба робити "геген", себто ходити.... а я ж тоді вперше освоювала велосипед, пересуваючись із швидкістю дворічної дитини :D.

Про амстердамські велосипеди можна було б написати цілу казкову історію.....Цілком як люди, вони кожен мають свою індивідуальність. Є гламурні дівочі роверчики із рамою, прикрашеною квітами чи кольоровими стрічками.

Бачила одну епатажну пану верхом на велосипеді спереду із кошиком, прикрашеним рожевим пухнастим боа - мабуть, цей образ із Амстердаму я згадуватиму так само, як того паризького бігуна із тріпочучим романтичним шаликом :).

Є велосипеди сімейні - із спеціальними тачками попереду, куди можна посадити зо четверо дітлахів :). Є "тандеми" - для закоханих. Є крутого вигляду "залізні коні" для справжніх мужчин...

Новенькі і стильні виблискують рамами, підстаркуваті та покриті іржою - ніби стомлено опираються на поручні... Як і у світі людей, у світі велосипедів є свою маленькі та великі трагедії - я навіть зафіксувала одну спробу "суїциду" :D.



Раненько, поки туристи ще не висипали на вулиці, а міщани, мабуть, насолоджуються можливістю відіспатися, місто виглядає сонним. Коло поручнів на мостах та каналах, між будинками, серед сквериків....справ і зліва ...можна побачити, як дрімають велосипеди. Деякі схилилися одне на одного. Їх часто навіть зв'язують між собою, бо не вистачає на усіх вільного місця, куди зачепити замочок - тоді виникає враження, що вони поснули в обіймах :). Деякі вночі попадали і безладно валяються на тротуарі з повикручуваними колесами, наче напідпитку. Але ще годинка - і знову вони будуть ганяти вузенькими вулицями та дзеленчати на роззяв. Взагалі-то у Амстердамі бути велосипедом - справа навіть небезпечна - я читала що дно місцевих каналів вкрито двоколісними невдахами на кілька метрів :).

Звичайно, за два дні неможливо зрозуміти місто у всіх його вимірах.

• Амстердам художників із Рейксмузею. 
• Амстердам барвистих тюльпанів і вітряків. 
• Амстердам човнів і каналів, велосипедів і мостів.
• Амстердам кокетливих путан із вулиці червоних ліхталів. 
• Амстердам вузеньких вуличок, але тим не менше із купою зелених кущів (не ганджі - я придивилася :D).
• Амстердам низесеньких дверцят і затишних віконець.
• Амстердам пива Хайнекен і канапок із оселедцем (шкода, не спробувала :)).

....

Стільки варіацій я не встигла відчути. Але все ж "Iamsterdam" ♥♥♥.

 

Свидовець і ми

Вже встиглося забутися дещо із нашої чудесної і такої очікуваної пригоди, але переглядаю фотографії...а ще й шматки відео....і знову повертаюся у той стан карпатської нірвани :). Було б добре щось зафіксувати - була би міточка, за якою завжди б ховався яскравий спогад....Розкажу, як ходили ми у серпні цього року на Свидовець :).

.... Піти у гори з наметами хоча б на пару днів - про це я мріяла останні 2 робочі роки. Згадувався Пікуй і шквал емоцій, які ще довго змушували посміхатись :). Хотілося знову в гори - туди, де немає дедлайнів, де хоча й треба дотримуватися чіткого похідницького розкладу (ну так.....чіткого, але гнучкого ...як для нас, дамусіків ;)), але нестандартний розпорядок тільки додає драйву.

• проснулась.... за тоненькою стіною намету урізнобій дзеленькають дзвониками кози чи вівці....


• одним оком треба заглянути у маленьке люстерко - бо ж львівська панянка мусить "тримати марку".... заспане обличчя синюватого (чи зеленкуватого чи оранжевого....) відтінку під тон тента в наметі :D


• спочатку витягуєш надвір ноги - зимнувато! :)


• уже, як правило, неподалік тюкає сокира - наші невтомні хлопаки готують дрова на ватру...буде кава :)


• вилазиш для того, аби бездарно потупцяти коло трудяг, набрати роси на черевики і напитися ранкового запашного повітря...


• невдовзі над акуратно складеною пірамідкою із дрів вже похитується менашка... коли ж вона починає тоненько "співати", то це знак, що вода закипіла!


• кава зі згущеним молокоооооом :)


• ранішня каша з м'яском (коли воно так ще смакує, як не із запахом диму (не тим, що ідентичний натурльному :D)?), трошки релаксу та ще трошки смаколиків - і скоро Йосип закомандує "готовність нуль" :)


• починаємо складати намети та пакувати наплечники - рухи стають швидкими та зваженими: бандана на голову; де потенційно може натерти п'ятку - там кусок пластира; смоктульки розіпхані по кишенях; дощовик напохваті.... 


• ну, вперед!

Пригода розпочалась на Львівському вокзалі.... а моя особиста іще й раніше - коли вже коло обумовленого місця "під дашком" я пригадала, що забула зубну щітку. І хоча мої брудні 32-оє, може, сильно й не дисонували б із карпатською багнюкою під ногами... вирушати у 4-денний похід без щітки було внутрішньо некомфортно. І благо, що окрім пупер-щіток по 30-40 грн у аптеці, знайшлася опція у "все по 1" :) - до понеділка вистачить!

Далі весело збуджені і навантажені, ми зайняли наші бокові плацкартні місця у поїзді до Тячева. Все-таки то є особлива приємність - їхати більшою компанією, тішитися від передчуття класного відпочинку, жартувати і смакувати білоруський бальзам "Чародей" із присмаком чорносливу (за це "дякую" друзям із Білорусії....хоча пляшечка витрималась на нашій поличці роки так з 3-4)  ;).

У Тячеві якийсь вуйко відразу нас "запеленгував" і набив до свого мінібуса вперемішку із наплечниками - ще довелось трохи проїхати до смт. Дубове.

У цьому місці планувалося попланувати :D, тобто було кілька варіантів маршруту, які належало узгодити. Місцеві вуйки з йойками запевняли, що на Красний Грунь йти не дуже.....хоча й на Апецьку дертися таким навантаженим, і таки вже не сильно юним (про це свідчили їхні погляди :) та ще й обтяженим дівчатами (як я елегатно підкреслила, що вище йшлося, власне, не про нашу юність :D) доведеться довгенько. В результаті Остап довго буркотів через те, що Красний Грунь не увійшов до маршруту - жартував, що після підкорення цієї вершини прибуває втричі більше чоловічої сили :).

Протягом першого дня звично мали набрати основну висоту. Підйом на Апецьку проходив досить бадьоро, незважаючи на вантаж. По дорозі вдалося навіть добряче наїстися ожини :).

До обіду йшлося відносно радісно, а потім захват трошки вщух, коли побачили майже вертикальний підйом О_О. Враження крутизни підсилювалося через погоду - гаряче сонце заливало промінням усе навколо, нагрівало потилиці і обпікало щоки....тяжко йти у спеку. Але йти треба! Тож малюсінькими кроками тупцяємо вгору. Вже тоді на схилі думається, що треба б якось зберегти оце відчуття крутизни підйому до моменту, коли переглядатимемо фото - адже, як правило, там все виглядає позірно рівненьким :).

Під час такого підйому найбільша "засада" полягає в оманливості гори - вже здається, що лишилось 2 метри до вершини, а за черговим виступом відкривається ще шмат підйому. Зате як гарно потім полежати на вершині! Не менше, ніж з почуттям виконаного обов'язку! :D Можна повалятися від радощів у траві, роззутися і трохи подуркувати :). Дорогою їдуть ягідники і щось агойкають до нас -  а ми весело їх махаємо руками.  А один місцевий парубок взагалі екстремалом виявився - по тому самому підйому (із теперішнього ракурсу вже спуску) з розгону полетів на мотоциклі вниз! Було таке враження, що він просто пропав за краєм землі :).

....Але потрошечки треба знову йти. Гріє сонце і не менше гріє думка, що ота "висота першого дня" тепер подолана - буде значно легше! Ділимось між собою додатковим вантажем - іноді треба допомагати товаришу, тим більше, що вантаж неабиякий - шоколад і пиво!! І такі "матрасні" приколи у нас трапляються :D.

Хребтом йдеться добре .....добре думається і ще постійно хочеться співати :). Вітер то штовхає в спину, ніби підганяючи, то холодить щоку. Стежка в'ється попереду між зеленкувато-сивих трав, що виглядають звабливо м'якими і блискучими. Приємно бачити наплечники друзів попереду....вони нагадують таких кольоровх жуків, що кудись прямують шнурочком :). А сам собі видаєшся чимось подібним на корабель пустелі - вага на плечах, трошки незвична рівновага і власні ноги, які так вперто ступають вперед і видаються згори такими стрункими у великих гірських трекерах :D. А ще у такі миті меті часто думається про Землю як великий красивий організм - все у ньому до ладу, все має своє призначення, могутні дерева у його масштабі є просто шерстинками на тілі, а степові трави - м'якеньким пухом.... а ми - то просто комашки, яким наразі дозволили тут погосподарювати... І стає так вдячно-вдячно, що той велетень не стріпне плечима, щоб струснути нас (часом таких поганців) у якусь безмірність всесвіту.... Ось що означає - трошечки довше побути із самою собою :). Ми зовсім забули - як це, коли думки виплітають одна одну і вже думається про якісь вищі матерії та філософію буття :). Хіба це приходить перед екраном компютера? Ніколи! Лише подалі від доріг і клавіш, лише коли йдеш гірським хребтом можна потішитись химеріями власної фантазії :).

Ще одна із приємностей походу - перший нічліг. Мріється про той такий жданий казан над вогнем і відчуття затишку в колі його світла. ....Вже сутеніло і навіть напрошувався дощик (який потім таки почався і вже супроводжував нас майже до самого кінця), а хлопці ще не визначились із місцем для наметів: щоб і водичка була, і дрова, і щоб не сильно здувало вітром. Нарешті було прийнято рішення отаборитися коло шопи - будиночка вівчарів та ягідників. Згори ця хатка виглядала казковою і привітною, а зблизька вже можна було побачити витоптану вівцями ділянку серед дерев'яних лабіринтів-загонів та  почути своєрідний запах :).

Наші хлопці, як завжди, вправно облаштували нам максимально комфортну ночівлю та вечерю при вогнищі :). Проте від цього вечора Карпати вирішили випробовувати нас на стійкість - вже зранку пробудилися під рівномірний (судячи із звуку - затяжний) стукіт крапель по тентах. Складатись у таких умовах означало нести вологі речі та головне - намети, тому вирішили перечекати. Фактично до вечора наша команда їжаків у тумані намагалась не впасти духом, у чому відчутно допомагали домашні смаколики від Остапової мами, кілька літрів гарячого чаю на ніс і порція дуркування :).

 

 

 

Врешті увечері, вловивши момент "між дощем" ми, можна сказати, перескочили на сусіднього горба. Там зустріли місцевого діда-вівчаря із його вірними помічниками :). Окрім кількох дорослих собак молочного кольору було й двійко маленьких братиків-щенят, які спершу від нас смішно втікали, але коли набралися сміливості, то діловито взялися гризти Іванового наплечника :). Дід такою цікавою говіркою (наприклад, "Йо" - то "Так" :)) розповів, що вже з квітня місяця тут пасе вівці, а тому має змогу побалакати хіба із рідкісними заїжджими, що по сир приходить... Так тішився, коли по мобільному зміг (його вже давно розрядився) поговорити з жінкою, що десь там унизу в селі кілька місяців сама порядкує на господарці :).

Місце другої ночівлі усім сподобалось - це не п'ятачок між бур'янів, а широченна полонина, джерельце і чудовий "панорамний" пурпуровий захід сонця :). Значно веселіше розкладати намети, коли не підганяє дощ - можна і повчитися! Адже наші хлопаки знають, як вибирати гарне місце, щоб дівчатам не тиснуло в боки або щоб попа в ямку не провалювалась :D. Для цього треба зробити одну нехитру операцію - уважно все оглянути, вибрати рівненький пляц, а тоді ще й перевірити остаточно, покатулявшись там на повен зріст на цераті. Отакий майстер-клас вийшов :).

 

 

Другий вечір став найромантичнішим - не стомлені коротким переходом, в доброму гуморі (ще й після не менш доброго іспанського червоного винця - "спеціально для дівчат" - від Олега!), ми повечеряли, а тоді посідали навколо вогнища - вперемішку із розвішеними шкарпетками,  металевими мисками і нанизаними на дротика шматочками єдиного знайденого білого гриба ...і гомоніли собі до ночі. А потім кожен вийняв налобного ліхтарика - і "карпатські міньйони" взялися співаааааааааати. Особливо запам'ятався соло-виступ Йосипа із піснею про наркоманів на городі :D.

Вранці нас підняв потужний хоровий дзеленькіт - знайомий дідо пригнав свою отару..... Крізь отвір у намері де не глянь було видно, як полониною розсипалися патлаті вівці, щосилу баламкаючи та нескромно бекаючи :D. Одна із цих панянок навіть наважилась пообгризати Остапового гриба. А пізніше їм на допомогу прибігли ще й кози - от за цими хитрими пройдами  тільки гляди! Очима, подібними на гудзички, швиденько пеленгує все, що погано лежить - а тоді спробуй дожени! А прудкі які.....Я довгенько намагалась сфотографувати кізоньку із червоною "сережкою" на рогах.... А потім довелось відкласти апаратуру, бо одна із них зубами вхопила пакет із лимоном і, розуміючи, що коїть злочин, давай навпростець від наметів, тріпочучи на вітрі краєм пакета! :) І сміх і гріх. Особливо потішив Іван, коли несподівано почав бігти за злодюгою, кричучи: "Ловіть козу, бо.....їй від целофану може стати зле!".... Якось з горем пополам ми забігли із кількох боків і налякали тварину - вона мекнула, впустивши здобич :). Лимон, звичайно, не врятували, але коза відбулась легким переляком і...мабуть....жалем за смаколиком.

 

  

Так... насправді оце лише тоді почались наші випробування погодою. "Не достатньо вам полонинної романтики - оце вам хребтова негода!!" :) Не встигли зібрати речі і почати підніматися - як довелося лізти за дощовиками....які вже далі і не ховали. По коліна мокрі і брудні, майже повністю загорнені в кольорові цератки, ми ішли наміченим курсом вже "по приборах" :D. Коротенькі зупинки, аби вкинути за щоку горішки - енергетичний заряд, і далі протистояти вітрюгану, який почуває себе повноцінним господарем на хребті. Але ми вперті :).

 

Ми навіть випадково взяли вершину, яку збиралися траверсувати :) - що означає наполегливість! Після випадково подоланої Темпи почали все частіше траплятися дивакуваті назви вершин: Трояска, Усть-Турбат, Ґеришаска, Догяска, Унаряска... Відчувалося, що ці Карпати таки дещо інші - інші люди, із цікавою незрозумілою мовою давним-давно дали назви вершинам у вервичці, яку ми нині долаємо. ...Приємно про такі речі поміркувати у дорозі.

Ще однією особливістю походу стали озера - по обидва боку здалеку бачили ми кілька штук. Коло одного - льодовикового походження - навіть Остап просився на пам'ять зазнимкуватися. А ще одне миловидне озерце споглядали вже у останніх променях сонця. Але перед тим, як дійти до нього, ми здійснили наш найекстремальніший спуск не те що цього походу, а, мабуть, кількох сезонів :). З огляду на те, що час ішов до вечора, а ми далі простували самісіньким хребтом - у пошуках води, дрів та прихистку від вітру довелось досить сильно втратити висоту на крутезному спуску. Як у реаліті-шоу із виживання, довелось намацувати кінчиками пальців камені, що стирчали з болотяного схилу, щоб не ковзнути разом із наплечником вниз. Можна було дорогою хапатися за гілки гірської вільхи - і так малосимпатичної та покрученої, а у цьому місці ще голої та вигладженої долонями :). Як Остап бурмотів ще за дві години до спуску, "Олег буде сваритися"... І таки непросто проробити усі ці трюки із великими рюкзаками та ще й після дощу. Олегу довелось мало чи не найважче - давалась взнаки травма ноги. Проте врешті-решт всі відносно успішно - В'ячеслав трохи подерся і страшно вимазався :) - спустилися на стежку, що якраз попри озеро вела у бік лісу. Якщо чесно, мені ця пригода найбільше сподобалась - навіть приємно було відчувати адреналін від ризикованого спуску. Така собі гостренька приправа до хотьби.

Останній день розпочався із розганяння вже тепер корів (вони все примірялися пожувати якщо не чиїсь штани, то церату) - яких гостей ми тільки не мали у цьому поході! А далі, окрім тепер вже екстремального (може навіть і в більшій мірі) підйому назад на хребет, цей день запам'ятався тим, що ми вийшли до Драгобрату, який досі я бачила лише засніженим :). Було відчуття, що зустріла далекого родича - ми навіть зробили маленьку фотосесію із крісельним підйомником :).

Далі спуск і традиційна гонитва до вокзалу. Ще хтось там намагався кинути ідею про "розвести вогонь і зварити каші", але особисто мені вистачило переодягнутися на маленькому вокзальчику і "відколотись", опершись на каремат :D - а це однозначна ознака успішного походу і вдалого активного відпочинку :D.

Отак, наповнені враженнями та з приємністю від переодягнених чистих шкарпеток на трохи постираних ногах, ми чекали нашого потяга. А я собі в умі прокручувала калейдоскоп останніх днів і номінувала цей похід як найбільш різноманітний за враженнями - адже ми відчули не лише  повний спектр погоди, але й наїлися різних видів ягід - ожини, чорниці, кам'янки, "поспілкувались" ближче із вівцям, козами, коровами і вівчарськими собаками, насолодилися адреналіном (наїлися страху!? :)), попили пива НА ВЕРШИНІ та ще й з ШОКОЛАДОМ :D.... чого тільки не було. Well done!

"Гарбузята"

Ділюся рецептом, бо робила не вперше, а експеримент виявився повторюваним.

У нас із поїданням гарбуза є невелика проблема - чоловік фактично ні у якому вигляді його їсти не погоджується. Єдиний вихід - робити його якомога менше схожим саме на гарбуза :). От із такими "чорними помислами" я наштовхнулася на дівочому форумі на рецепт від однієї форумлянки... І фактично мали б вийти палюшки - але корисніші і веселіші на колір :). Тепер от не знаю, чи то дійсно рецепт такий файний, чи чоловік мене таки дуже любить (аж до готовності їсти гарбуз), чи зорі зійшлися :).

Перепощую рецепт майже без змін, так що копірайт не мій!

"Гарбузята"
500гр м’якоті гарбуза
3 великі картоплини
1,5 склянки муки
1ст.ложка крохмалю
3 ст.л тертого твердого сиру (якщо є змога – пармезан)
1 яйце
1ст.л солі
¼ ч.л чорного перцю.
На кінці ножа гострого червоного перцю.

Гарбуз ріжемо на величенькі кубики, і відварюємо у підсоленій водідо готовності. Картоплю відварити в мундирі, і дати повністю вистигнути. Холодний!!!! гарбуз і очищену картоплю пропустити через м’ясорубку (я мну "м'ячкою" для картопляного пюре :D), додати муку, сир, яйце, крохмаль, сіль, перець. Замісити тісто. Воно має бути досить липке, якщо дати більше муки то палюшки не буду такі ніжні і м’якенькі.

На газ ставимо каструлю з водою, доводимо до кипіння, а тоді температуру зменшуємо, щоб вода поволі булькала (без бурхливого кипіння). В воду даємо ложку олії і щіпку солі.

Далі в тарілку насипаємо досить муки, чайною ложкою ( я її час від часу вмокаю у підготовану воду - тоді тісто краще відлипає) набираємо тісто, кидаємо в тарілку з мукою, швидко обкачуємо аже руками, формуючи палюшки, і викладаємо на присипану мукою поверхню. Бажано робити маленькі порці і варити по черзі - бо вони м'якнуть і розтікаються.

Сформовану порцію палюшок акуратно опускаємо у воду, один раз виделкою або ручкою від дерев’яної ложки перемішуємо, щоб не злиплися, і за той час займаємося наступними. Як тільки палюшки спливуть - відразу виймаємо шумівкою. Дуже смачно додати підсмаженої на олії цибульки.


Їсти можна із шкварками, з сметаною або як гарнір :).

Смачного!

"Десь тут була подоляночка"

Цього року мій список "вперше" активно зростає - чи то настрій якийсь батярський, чи то за усіма поїздками відбувається звикання до швидкого ритму :) - як би там не було, а є велике бажання врешті-решт перенести дещо із довготривалого списку "хочу" у "було класно" :).

Ще більше стимулює (а Христя таки права :)) до розплющування очей і хапання моментів участь у проекті "100 днів щастя". Це своєрідний онлайн-флешмоб чи просто "моб" :) - бо мобілізує бачити щастя навколо. Завдання дуже просте - кожного дня треба постити хоча б одне фото, яке асоціюється із приємними емоціями дня минулого...  Завдання просте, а працює сильно! Якщо шукати цікавинки і уважно приглядатися до свого дня, виявляється, що він таки несхожий на низку інших буднів - і взагалі він ніякий і не будень, а свят-день :).

Мій 9-й щасливий свят-день привів мене на водіння гаївок коло церкви у нашому районі. Якось раніше не доводилося брати активну участь - та й цього разу було трошки ніяково :), але я собі сказала: "коли, як не зараз?" і пішла! І хоча я була найстаршою гаївчанкою, напевно в тому числі і тому я гостро відчувала особливість моменту... :) Пізніше на запитання "ти ціла?" я щиро відповіла - "ціліша, ніж до того - наповнена радістю!". І оте наповнення супроводжувалось спогляданням всяких хлопчачих забав, діточих щебетань і дівочих хороводів. А ще я не пам'ятаю, коли востаннє із таким азартом бігала по вологій траві, діставала ременем по попі (не залишаючи у боржниках ;)) і мимохіть верещала від захвату :).

Виявилось, що окрім назви "гаївки" та класичної "Подоляночки", я фактично нічогісінько більше не знаю про цей чудовий обряд... Тому з'явилася ще одна галочка в умі - все уважно занотувати :D! От нотую...

Отже, перша гаївка у дописі буде зовсім класична - усі її знають з дитинства :). Дівчина посередині присідає, а решту - водять хоровод навколо і закликають подоляночку вмитися і тішитись життю, приставши до кола :) - натомість вона вибирає на своє місце іншу дівчину.

Подоляночка
"Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона впала, до землі припала,
Личка не вмивала, бо води не мала.

Ой встань, встань, подоляночко,
Умий личко, як те шкляночко,
Возьмися за боки, покаж свої скоки,
Підскочи до Раю,
Бери ту, що скраю."



Далі - дівчачо-спокійна - хоровод "Чижику". Всі стають у коло, взявшися за руки і співають слова, після кожного куплету показуючи, як і що треба робити :):


Чижику, чужику
"Чижику, чужику, пташко маленька,
чи тибачив, чи ти чув, як сіють мак?”
Ось так-так, ось так-так, так сіють мак!
Ось так-так, ось так-так, так сіють мак!
["рух сіяча" - розлогий. наче висипає щось у землю]

Чижику, чужику, пташко маленька
Чи ти бачив, чи ти чув, як росте мак?”
Ось так-так, ось так-так, так росте мак!
Ось так-так, ось так-так, так росте мак!
[руками догори - так росте мак!]

Чижику, чужику, пташко маленька
Чи ти бачив, чи ти чув, як цвіте мак?”
Ось так-так, ось так-так, так цвіте мак!
Ось так-так, ось так-так, так цвіте мак!
[долонями сформувати квіточки]

Чижику, чужику, пташко маленька
Чи ти бачив, чи ти чув, як ріжуть мак?”
Ось так-так, ось так-так, так ріжуть мак!
Ось так-так, ось так-так, так ріжуть мак!
[ніче серпом зрізАти]

Чижику, чужику, пташко маленька
Чи ти бачив, чи ти чув, як їдять мак?”
Ось так-так, ось так-так, так їдять мак!
Ось так-так, ось так-так, так їдять мак!"
[з кулачка, як із пачечки горошки "висипаємо" до рота, пристукуючи по "денцю" іншою рукою]






Ще одненька із тих, які мені не вдалось застати, але про яку із захопленням розповідаля кумася. Ця забавка для найменших діток - вони "гусочки", які мають бігти до своїх мам. Але не все так просто, бо з іншого боку на них чигають "вовки" - старші хлопці, які перехоплюють пташат :). Слів наразі не знайшла :(.

Гаївку "Вінок" бавляться усі разом (молодь) - всі беруть за руки і "навиваються" спіралькою навколо першої людини, приказуючи щось на кшталт "завієм-завієм-завієм вінок"..... Коли усі намотались у тугий клубок (а чим більше учасників, тим важче всім втриматися на ногах :)) - то з самої серединки ті, що починали намотування тепер мають знайти вихід попри всіх та вилізти назовні, витягуючи всіх за собою і розмовтуючи вінок: "розвієм-розвієм-розвієм вінок"!

Ну і ще дві гаївки - зовсім такі хлопчачі "потусовки". Одна називається вежею і .... означає будувати вежу :D. Завдання - не впасти, для чого кожен ярус має бути гарно стулений. Тоді за першим разом не зовсім вдалося, зате за другим вежа вийшла на заздрість Вавілонській :). А потім ще й кілька сміливців зіскочили звідти вниз (це з висоти одного-двох людських ростів!)  через подвійне сальто!! Отакі у нас козаки!

І ще одна "чоловіча гаївка" - "Лава на лаву" - своєріжне змагання. Хлопці стають у дві шеренги обличчям одні до одних і скріплюючись руками (попід лікті). Після сигналу  лави рухають одна одній назустріч, при цьому кожна намагається окільцювати іншу. Захоплену у кільце "лаву" змушують присісти. Якщо до всього цього дійства додати трикратне хлопчаче "Слава Україні - Героям Слава!" та задоволене гарчання в процесі нападу.... втіхи встачає на всіх вкупі із глядачами та "тітоньками з фотоапаратами" :).

На жаль, фото аж ніяк не передають енергії, яка бринить у повітрі, емоцій та всієї втіхи....Може спробую поділитися відео :).

Акумульованого позитиву вистачило надовго.... Залишилося питання - ЧОМУ раніше я не вибиралася? :) Та й цього разу я, можна сказати, лиш зазирнула одним оком у шпаринку! А скільки ще є незнаних гаївочок :). Ех, багатий ми народ :).

Словничок

Усі подорожі та поїздки особливо цікаві зустрічами - з новими містами і місцями, новими людьми, новою собою. Далеко від дому, у незвичному оточенні змінюється і власне внутрішнє себе-відчуття - зрештою, і роль змінюється. Вдома ти жителька рідного Львова, часом заклопотана господиня, домашня і якась "рівномірна" чи що... А десь далеко, наприклад там, де виходячи з дому назустріч новому робочому дню, ти бажаєш іншим "have a nice day"....там себе почуваєш по-іншому. Там ти можеш бути трошки батяркуватою, харчуватись піцою (ну не дуже часто :D), ходити на дрінк і кожен раз з іншою компанією, пізнавати цікавинки звичаїв, смакувати мелодику інших мов. Разом із тим важливо бути відповідальною, представляючи собою всіх українців в очах іноземців. Тут у Ковентрі в нас свій маленький Вавілон - окрім ледве пари британців, є ірландці, німці, французи, греки, іранці, поляки, вірмени, бразильці... Цікаво, як уся ця суміш перетворюється у класне середовище, де відчуваєш себе затишно і цікаво.

Вчора невеликою (чоловік 10) тусівкою сиділи у перському ресторані - проводжали хорошого друга додому в Іран. Гарно..... Фактично кожен може розпочати речення із "а у нас....", і всі такі різні, але зрештою у чомусь однакові. І хочеться запам'ятати - залишити у пам'яті, як сувенірчики на пам'ять, кілька слів ірландською: 
- "Анвел?" ("Невже?" або "Що, точно?")
- "Тааа" (глибоке і гортанне між "а" та "о", що означає "It is" - "та і є" - майже наше "Ага" :))
і так смачно звучать Левонові та Ваганові вірменські:
-"Че-че-че!" ("Ні-ні-ні"!)
 -"Айо!" ("Так")
-"Де лав" ("Ладно....нехай")
-"Інч?" ("Що?") та відповідь "Хедж" (найбільш універсальна відповідь у стилі "Whatever" - "Нічого", "Не звертай уваги", "Якось так"....:))
- "Інч кач ка?" ("Як справи?")
- "Барев" (у вірменській звуків на кшталт нашого "р" ціла купа - і а-ля французьке, і наше тверде, і таке між "р" і "ж" - якраз цей випадок; значення - "Привіт")
Ну і замість "Йолки-палки" або "Come on, man!" - "Че ай март е!!!"

Ще би до колекції іранського слівця....але це важко запам'ятати - треба попросити Хаміда підказати ще раз :)...Нічого - словничок завжди можна попвнити свіженькими надбаннями, які вже своїм звучаням нагадують про гарний настрій та кльовезних людей. Всім великий ХАГ!! :D


Такс...дописую, в буквальному розумінні задерши ноги в аеропорту Мюнхена :D - знашла тут такі класні спальні і "сидільні" кабінки.....і чекаю на ранішній рейс. І згадую....Остання п'ятниця - в нашій пабній компанії з'явився ще й італієць - флорентієць Давіде. З'явився лише на один гоуаут, а стільки ми позитиву отрмали! Правда тут не вдасться передати, адже цей шмат словничка мав би стати невербальним. Показував Давіде нам типові італійські жести, які наче постійно супроводжують слова - насичуючи змістом, емоціями і експресією. Згадується з фільму "Їж, молись, люби" - що італійська без жестів - несправжня. Ото ми сиділи і порівнювали як мінімум дві високо-жестикулярні мови - вірменську та італійську :). З останньої особливо запам'яталися два жести (якщо вдасться пояснити :)):
- "перфетто" -- скласти докупи пучки великого та середнього, утворивши з них колечко, решту випрямлені і розслаблені - тоді повернути всю "конструкцію" колечком догори, а всю руку по лікоть - паралельно до підлоги на рівні грудей; тоді проводимо рукою знову ж таки паралельно до підлоги в бік власне задіяної руки - наче впоперек грудей :). Ох! Тяжко!
- "що ти мені говориш!?" -- пучки всіх пальців однієї долоні звести докупи і наче кілька разів кивнути им "бутончиком" в бік власних грудей, а потім розкрити пальці :). Якщо треба додати акценту - робити двома руками.

Д.С. - ого що я випадково знайшла: тиць :)!

Пакет "трохи-історичний"

тисячу разів переконуюсь у своїй неспроможності бути регулярною, періодичною і постійною :). І хоча я не математична функція, але такі риси часом страшне, як корисні... Проте я стихійна, емоційна, іноді апатична, а іноді - захоплена. З тим і доводиться жити. Ех....Куди мені до майстра списків і планувань :).

Будемо вважати, що короткий вступ є достатнім "екскюз" через те, що наобіцяла розповідати про всі прочитані книжки, а тоді сиджу і мовчу "в тряпочку". Насправді хочеться ділитися, як правило, тим, що сподобалось - плюс потрібен "писальний" настрій. От настрій з'явився і я вирішила розказати про кілька книжок, які із задоволенням - та великим здивуванням із самої себе у певних місцях - прочитала ще минулого (позаминулого!?) місяця. На фоні подій в Україні потягнуло на щось історичне, утверджуюче і патріотичне :). Вийшов непоганий історичний міні-набір.

Отже, спочатку я перечитала "Тараса Бульбу" М. Гоголя... Правда, читала в українському перекладі... Знаю, що у свій час сам письменник був проти перекладів на українську, не вважаючи нашу мову повноцінною - і цей факт читання саме українською викликав у мене якесь таке особливе дитяче задоволення, що називається "а візьму і все одно зроблю" :). Ну а ще мені дуже подобались вислови на кшталт "...шаровари широкі, як Чорне море..." - смачно так звучить! Органічно читалося про козаків, які щиро батярували на Січі та потім самовіддано йшли у наступ. Кожне слово викликало асоціації із Майданом і моїм улюбленим віднедавна козаком Гаврилюком :). Читала із відчуттям гордості за український дух хай хоч і вигаданих персонажів - впевнена, що незнаних, але таких справжніх українських героїв є ціле військо. А особливо переконуюсь у цьому з початку 2014 року. Кожна історія життя ангелів із Небесної Сотні, кожна розповідь наших найкращих чоловіків (як правило, молодесеньких - але від того не менше ЧОЛОВІКІВ), що не боялись йти під кулі - усе це вселяє тверду віру у нас, в українців. Але це вже не зовсім про "Тараса Бульбу" :).

Наступною у моєму історичному зібранні стала одна із книг Адріана Кащенка - "У запалі боротьби". Знову про козаків :). А ще там було про любов - і знову до польської панночки, і знову фатальна. Попри інше згадується про наступ козаків на польський тоді Львів - а читати про рідне місто трошки нагадує відчуття, коли по телебаченню раптом помітиш когось знайомого у кадрі :).

Далі була супер-книжка Є. Наконечного "Украдене ім'я: чому русини стали українцями". Вже зовсім історична, але написана легко і цікаво. Звичайно, найприємнішим моментом було акцентування на давній історії Русі-України, виокремлення нас як початково окремої і самостійної нації - у цьому я ніколи не мала сумніву, але не завадить почитати ще й аргументацію історика :). Корисно було б прочитати цю книгу росіянам, які всіх переконують не лише у однаковості України і Росії, а ще й у старшості російського "брата". А мені корисно було ще один раз відчути, як же нашій нації потрібне самовизначення - як повітря, як вода...


Іноді за перипетіями реального життя видається, що у своїх лінійці пріоритетів сучасні люди давно поміняли позиції місцями. Складається часом враження, що головними лозунгами у модерному світі є зручність і комфорт. Наприклад, коли кілька тижнів тому у Едінбурзі я спиталась продавчиню - як вона гадає, чи проголосує Шотландія за незалежність на вересневому референдумі - вона відповіла, що мабуть ні, бо економічно вигідно залишатись у складі Великобританії. Яось сумно мені було чути ці слова... Можливо, я занадто мало знаю про саму Шотландію і занадто її романтизую перш за все завдяки фільмам (чого варте лише "Хоробре серце"!!)... Мені завжди здавалось, що шотландці чимось схожі на українців - так само вперто боролись за незалежність, так само мають свого "старшого брата" за парканом. Навіть туристична прогулянка Едінбургом допомогла відчути шонталдську особливу ідентичність. І тут - "економічний комфорт" :(.

Так от, я щаслива від того, що ще раз і ще раз переконуюсь, що українці не зреклися свого прагнення бути українцями, що в Одесі, Донецьку і Львові - вони всюди гордо співають гімн України, тримають прапор і відповідають "Героям Слава". І тим більше приємно було читати, що так було завжди. Нечувано складну річ довелося сприйняти нашому народу, а саме - відректися від споконвічного імені заради того, щоб ні у кого не було сумнівів у нашій окремішності (щоб нікому не спало навіть на думку сплутати русинів і росіян, Русь і Россию). А найбільше мене вразив той факт, що хоч західним регіонам було все ще зручно називатися русинами в той час, як східна і центральна Русь втратила своє ім'я, - вони добровільно пішли на цей важкий крок і довели, що єдність є найважливішою. І особливо нині треба пам'ятати такі речі. Я тішусь, що на відміну від деяких шотландців, мої друзі кажуть "я готовий пожити економніше, але прямуючи у краще майбутнє". Слава Україні :).

Понаписувала багато і все не зовсім по темі допису :). Нехай....Завершу ще згадкою про одну книгу - яку я таки не дочитала (мабуть, легка набута форма тимчасової алергії на історичність!? :)). "Українська Дивізія «Галичина»" - спогади Гайке Вольф-Дітріха - уродженого німця, який був відряджений до української дивізії начальником штабу. Тут особливо цікавими для мене стали спостереження іноземця щодо специфіки українців. Якщо чесно, то я легко вгадувала риси, які дійсно нам дуже характерні :). наведу кілька улюблених уривків:

"...Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у протилежність до росіянина – спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть..."

Наступний фрагменті...тут не впевнена щодо пояснення любові до підперізування :D, але я таки побачила нашу таку дрібну часом впертість у тому небажанні носити німецькі підтяжки, яка проявляється вкупі з такою наївною "хитруватістю", що змушувала красти ремені :).

"...Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії. Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок, що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку. Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і контролюють почуття голоду..."

А хіба не впізнаємо себе у цому?:

"...Усі свята в Дивізії прикрашували музичні виступи українців. Їхній талант до музики й любов до пісні давали хвилини повні насолоди..."

Черговий уривок нагадує мені "батьківський день" у літньому таборі, коли мама привозила великі пакети з печивом, цукерками. А ще - приїзд бабусі з дідусем із села :) - цілий багажник смачного добра!

"...Великим недоліком вишкільного табору «Гайделяґер» було те, що він був відкритий і розташований недалеко від Галичини. Кожної неділі до табору сунулася справжня «мандрівка народів». Це були друзі й рідні, які приїздили відвідувати добровольців. Вони привозили з собою неймовірну кількість харчів і горілки. Прийняття і частування набирали небачених розмірів. Пізніша заборона цивільним особам вступу до табору малощо допомогла, бо вояки зустрічали відвідувачів на станції в Дембіці або у сусідніх лісах...."

Ось такі ми є - зі своїми гарними і не дуже рисами, але хочеться вірити, що на загал ми залишаємося СПРАВЖНІМИ.

"...Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею – матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий..."