I did it again! :) Звіт за рік і сім

Якось собі не те що обіцяла, що не буду себе змушувати писати, коли нема натхнення, але вирішила, що не сильно переживатиму, коли дописи відхилятимуться від запланованої хронології. Проте коли читаю от минулорічні дописи, - кожен раз дякую собі за те, що таки сіла і поклацала трохи по клавіатурі. Стільки всього забувається!! Оперативна, а далі і довгострокова пам'ять справно підчищає спогади, архівує їх і зводить десь до якогось там яскравого відполірованого моменту, що вже, як то кажуть, дійсно "засів". А як же з усім решта? Це ж такий скарб! Пам'ятати, як Ясюня усміхається "в щічки", а за вушком кучеряться золотинки, як Ксеня тараторить якусь беліберду тоненьким голосочком, як вони попка до попки туляться на ящику під умивальником, щоб поімітувати чищення зубків.... Не хочу забувати! Але ж не можу запам'ятати!!! :(.  Доводиться звертатися до перевіреного способу - покластися на периферійний пристрій. Роль такого відіграють оці "мамині хроніки" :). Мабуть, наступні роки вже не будуть такими насиченими всякими першостями чи відкриттями, але думається, що вистачить і там особливих моментів, які треба би зберегти.

Такий епічний вступ написався тому, що зараз смуга відчуття, що "все норм, діти ростуть, всі здорові". Ну з опери "як ваше нормально?". Шкода, що часом нападає такий режим прискореного перегляду, як у фільмі "пульт": тицьнув - і мигнув тиждень, знов тицьнув - а нам вже рік і сім... Треба б відкрити рятівний нотесик-шпаргалку і перевірити, чи дійсно так все одноманітно?

А нотесик каже, що геть все не так! Нотесик запевняє: "Агов, яка одноманітність!? Та ж це САМЕ ТОЙ місяць, коли ми вперше намагались підстрибнути на батуті, ліпили хробачків з кольорового тіста, випробовували пальчикові фарби, дивилися перші в житті мультики, з'їли по цілій мисочці картопельки з м'яском ложечками САМІ, рятувались від кліщів....". Та лише перелік займе купу рядків! Це чудесно :). Раптом повертається відчуття особливого, відчуття перегорнутих кльовезних сторінок. Ну, може, кліщі не надто кльовезні, але ми їх вчасно половили - і це не може не тішити :).

 

 

 

Не знаю навіть, з чого почати. Мабуть, з великокаліберних новин? Як от, до прикладу, що нас наш тато возив машиною в Карпати. Там разом з компанією моєї лабораторії і кількома гостями-іноземцями ми підпікали щічки, прогулювалися горбиками навколо Славського і їли ковбаски.

 

 

Ну, малечі дістався хіба йогурт, але вони тим сильно не переймалися. Птахи бігали серед високої (іноді таки до сташного високої, десь по плечі!) трави, перебираючи ноженятами і смішно трусячи памперсами в коротких шортиках. А ще "пощастило" зблизька роздивитися жаб, яких наловили в пляшку старші діти. І річку ми бачили, мабуть, перший раз - довго спостерігали з містка, як вона вигинається між камінчиками. До слова, їхалося теж дуже гарно - добре, що наші дітки належать до тих, "що сплять в дорозі" :).  Поїздка вдалась за всіма параметрами. А мама ще й отримала бонус - знайшла в памперсі загублену раніше накладку до навушника :D.

 

    

   

 

 

Продовжуючи в порядку скорочення дистанції до дому, похвалюсь, що ми вже кілька разів їздили до бабусі-дідуся на дачу. Долаємо кавалок Стрийської траси вже геть впевнено: дітки сплять в автокріслах, поки мама з татом шукають по карті, яким же то дивом завело їх у Пустомитівські манівці :D. А якщо серйозно, то ми вже майже "доросла" автосім'я, а етап тренувань в очікуванні відпустки за 400 (чи 600?) км пройдено.

На дачі - краса! Зозульки трохи бігали якось навіть в трусиках... іноді батьки влаштовують такі ігрища :). Спершу трохи противились ноженятами по траві ходити - незвично, волого трохи і липнуть листочки до пальчиків. Але освоїлися швидко. І взагалі дача рулить, бо там багато сходів (а це ж наша маленька манія), є гойдалка (правда, лише одна, тоді гойдаємось тільки до першої серйозної бійки), по сусідству в гості приїжджає чорненький песик із гордовитою кличкою "Багіра"... Попередній раз навіть вдалось трошки прокачати моторні навички - відривати пальчиками червону смородину з гілочок. Якось та кислятина страшенно засмакувала дівчатам.... як і лимон - їли, кривились і просили ще.

 

 

  

Наступний за близькістю маршрут -до бабусі Ліди, через усе місто. Тепер гонорово прирулюємо під під'їзд і йдемо в гості. А в гостях у бабусі - як завжди, смачно. Плюс вона тільки заохочує самостійні спроби поїсти борщу, незважаючи на червоні плями на обрусі.

 

А ще бабуся має раритетну книжку про трьох ведмедів. Вона ще татова...хоча він її у свій час, кажуть, боявся :D. Яся і Ксеня проявляють чудеса хоробрості і геть нічого не бояться - надолужують за татка. І надолужують не тільки у перегляданні "ведмедів" - все що не втрафив зламати він, ми помаленьку "виправляємо". Так, позбулася кабінки велика металева вантажівка...

До слова, руйнівна сила працює на усіх рівнях, це ж так і дерев'яний стільчик ще дитинства бабусі Таї теж постраждав - відламали від нього кусок сидіння. Така, видно, дісталася нам "суперсила" - перевіряти усе на міцність. Я наївно вважала, що хоча б етап гризоти книжок минув.... аж періодично доводиться відбирати розмочену і пожовану чергову картонку. А якби не пильне наглядаюче око, то вже б і наші горщики потріскали, і годувальні столики б "дочасно почили".
 
Свого апогею наша нищ-сила досягла у день, коли нарешті приїхали поштою два омріяні толокари. Треба було бачити безмежне щастя в оченятах, коли доціки вкладали дупці на сидіння і нарешті могли робити "ббуууу"! Краще було не чути невтішного ридання та істерик, коли після 30 хв їзди в нас відламалось колесо і мамі довелось все добро (2 толокари + 2 зарьовані малюки + візок) волочити додому! Ще довго вони підходили до балконних дверей і виглядали, де ж то там захована машинка-інвалід.

 

Машинки, велосипеди, мотоцикли, скейти.....і знову машинки від мінатюрної модельки і до величезної бетономішалки - все, що має хоча б натяк на колеса, викликає у донечок непідробний захват. Особливо у Ясі. Варто заїхати на манданчик хоч одному "кару" - нас перестає в принципі цікавити все решта. Пасочки забуті в пісочниці, гірка і усі гойда-да разом із нею втрачають всяку привабливість.... Машинки!!! Бббууууу! Заворожено дивимось, настійно випрошуємо, простягаємо рученята і гірко ображаємось, коли мама пояснює, що це не наше, а ляліне.  Не залишається іншого вибору, як привносити трохи колісності у наш дівчачий світ. Вже з'явився у нас перший самоскид. Поки що лише пластиковий і маленький :).

 

Якось непомітно перші позиції у чартах втратила тема їдження. Не скажу, що ми чемно поглинаємо все, що заплановано, проте в середньому непогано їмо. Поки що складно із самостійністю. Тут наразі все, як у приказці: "і хочеться, і колеться". Найгірший варіант, коли не дозволяють себе годувати, а самим не вдається ще донести їжу до дзьобів. Але і мама відноситься по-філософськи до брудних пальчиків, фіолетових брів (від сиру з чорницею) чи картоплі у волоссі. Трохи похитнувся тибетський спокій, коли обляпали кашею свіжовипрані-свіжовипрасувані штори, але загалом такі речі стали добрим тренажером з аутотренінгу :).

 

Добре виходить практикувати техніку захоплення на ягідках - пальчиками вибираємо черешеньки-полунички-смородину-сунички і з апетитом цямкаємо, попутно обмазуючи живіт, ноги, і все навколо - куди ж без цього? То не проблема, просто тепер після перекусу не миємо руки, а відразу в душ.

 

А загалом чим далі, тим краще малеча сама дає раду з картопелькою, сиром і навіть гречкою, бо ж останнє - то справжній хардкор! Справа майже завжди спочатку видається безнадійною, але потім якимось незбагненним чином виявляється, що і в тарілці небагато лишилось, і по підлозі наче не все розкидано...от і поїли.

І взагалі, "самостійність" - це наше поточне мотто. Їх самостійність, мамина незалежність :). Вже пробували вийти погуляти без візка і без ерго, а лише ніжками - оце відчуття правильного променаду! А ще мама тепер практикує попити каву з термогорняти вранці на майданчику, поки птахи колупаються в пісочку. Їх цікавості до цього заняття вистачає якраз настільки, щоб сісти на гойдалку, посьорбати кавку і подумати "ммм..я це люблю, і хай весь світ зачекає" :).

 

 

Важко собі уявити, що геть майже вчора дітки невпевнено ступали тротуарами, шпортались і все норовили впасти, що в першу їх прогулянку Стрийським парком вони просто завалювались назад через нахил... Тепер два шустряки і по сходах самі вміють (тримаючись, за поручні), і ганяють все швидше (що часом таки десь підкрадається думка - а раптом не дожену?!), як, належить, трохи друть колінцята і розбивають губу, а в тому самому Стрийському парку норовили тепер перелізти через паркан до лебедів :).

 

  

 

Доросла малеча :) - вічний оксиморон. Тим часом он Ясик вже й вина встиг хильнути, поки мама забалакалась за столом, і в словнику з'являються геть зрілі слова: "кава, чай, .... око" :D.

До слОва, про словА: донечки називають яблучко так, як це колись робила їх мама ("гени пальцем не розмажеш" :D) - "ябляблябля", часом задовільняючись короткою формою "яба".  Схоже звучить і банан у Ксені - таке впевнене і вже пізнаване слово "дяба". Настала ера виключно двоскладових слів (тепер вже не конче з однаковими складами). Картопельку Ксеньчик обзиває "капа", на ягідки обоє кажуть "яя", а лопатка - щось на зразок "ляпа". Якось так аморфно просять дати їм ложечку, але дивом мама завжди здогадується... - є десь там звук "л", а виразні жести доповнюють картину. І взагалі, такий словниковий запас вже дозволяє вести світські бесіди - коли зустрілися із вуйком Ральфом, то довелось йому перекласти, що "this flower is beautiful" ("ця квіточка гарна"), бо доцік крутив долонькою в бік найзасохлішого штурпака в горщику і щиро протягував "на-на-наааа". Говорильну частину звіту не можна завершувати без смішинки: дітки майже на кожного вуйка з поголеною головою спішать казати "тата". Видно, цей елемент є визначальним. Татом назвали навіть пам'ятник Шевченкові в центрі :D.

 

Двічі за місяць пробували поміряти дітей, то якось раз намірялось близько 86см, а за тижні два - вже в околі 83см. Так що експеримент виявився неповторюваним і мама задовільнилася абстрактним "великі". Важимо близько 12 плюс-мінус півкіло ("плюс", як завжди, стосується Ясі, а "мінус" - Ксені). Додаткової дорослості личкам додали підстрижені гривки - можна сказати, наша перша міні-стрижка. Хоча то заголосно сказано. Ще Ясика вдалось більш-менш рівненько підрізати, а от коли дійшла черга до Ксені, то стильний лук з трирівневими сходами довелось довго потім рівняти, поки не вийшла грива а-ля Жанна д'Арк (за версією тата) або ж Буратіно з радянського фільма (версія мами).

  

Попри всі досягнення і самостійності, є у нас ще  немало і таких мамино-немовлячих моментів. Це так солодко, дає відчуття певної стабільності і звиклості. Може, варто було би вже привчати птахів засинати і спати окремо, але наразі вони завжди під боком, а як мінімум вдень засинаємо під мамине мугикання. Я сміюся, що музика допомагає нам синхронізувати сон - як у фільмі "Початок" мелодія забезпечувала синхронне прокидання :). Часом здається що вже набридло, а коли день-два не заколишеш їх - починаєш сумувати за тим часом, коли ти був їм потрібний-потрібний і поруч-поруч. Часом бере ностальгія за теплим м'якусиком, який сопе і в такт рухається, лежачи в тебе на животі. В моменти особливо гострого скучання за цим я іноді беру великого вареника за руки-ноги, притягую до себе, викладаю собі на груди...і через 5 хвилин "кладу на місце", бо стає тяжко дихати :).

Двічі по півтора

 

Кілька днів тому мали чергову "круглу дату" - три рочки на двох :). І хоча наших "вперше" не менше, ще й знову маємо поповнення зубів, але відчуття таке...суцільне чи що. Згадуються не так окремі кадрики, як відчуття спільності і разом-ності. Відчуття не нове, але воно тішить і постійно дивує. Бо ж ми таки класна команда :).

От би поспостерігати за нашим шухером збоку, коли ми вранці швиденько збираємось на гульки: чистимо разом зуби (мама помагає дотягнутися щіточкою навіть до найдальших "партизанів" в роті), потім йдемо вибирати наряди - відкриваємо шафу, вигортаємо звідти копицю всякої лашви (складати там - діло останнє, бо та шафа має здатність до самоорганізації, точніше саморозорганізації і в лічені секунди знов повертається у свій стан копиці), підбираємо штанята і кофтинки.... Малята чемно чекають, поки мама наведе марафет, але нетерплячка бере своє, і тому вуличні черевички або кросівочки приносяться мамі до ніг з вимогливим "тяпа-тяпа!".

  

Довгоочікувана весна аж в травні тішить нас теплим градусом і бездощів'ям, тому знову починаються культурні вилазки в ближній центр  ... Ось де вони - радощі декретних буднів :D - усі навколо поспішають, а ти сидиш собі на лавочці в тіньку,калякаєш з сестричкою, любуєшся новонародженою племінничкою в слінгу, донечки цямкають йогурт....Ляпота.

Поза тим ми також встигли (вперше!) відвідати дитячий центр розваг. Сподобалось птахам бродити між кульок, доганяти маму по лабіринтах, а особливо - разом спускатись з високої гірки. Остання атракція як додавала адреналіну, так і статичного заряду - після швидкісного спуску по пластиковій трубі можна бавитися в супергероя і кидатися блискавками :). Далі виявилося, що там є ціла купа іграшок, машинок-толокарів, рухливих машинок-атракціонів....Маленята спершу лише в захопленні показувати і "ее"-кали, а потім взялися все випробовувати. Виявилось, що інтерес до толокарів є скоріше теоретичним, принаймні на перший раз "не пішло", а от возити візочки з лялями сподобалось. Як можна було здогадатися, серед усього різноманіття іграшок птахи завжди вміють знайти таку, за яку варто посваритися :D.

Що сказати...літні розваги - це літні розваги! І в пісочку можна тепер довго копирсатися, і мама навіть дозволила спробувати самим освоїти маленьку дитячу гірку на майданчику. Ксеня відразу навчилась долати сходки, сідати на попу і весело сунутись вниз, тріскочучи іскрами. А от Ясик до останнього пункту підходив поступово і трохи налякано, але разом так за третім повіііільно відпустив пальчики і з широкими очима (під враженням від власної хоробрості) поповз на спині донизу. Вже втретє ми включаємо цю гірку в наш гуляльний план і вже жодного страху - діловито йдемо відразу до гірки і спускаємось, навіть не чекаючи на страхівку у вигляді мами. Отак ще трошки і я незчуюся, як мої пташенята і на повітряних кулях будуть літати, і гори долати, і в морі плавати....Ой ні-ні, поки що страшно. Мамі. :)

  

Літо так довго чекало, поки весна нарешті займе позиції, що не стерпіло і виштовхало її, несміливу, раптово зазеленівши за вікнами. Довгу вічність зими я собі уявляла, як же буде класно, коли нарешті будемо гуляти без комбінезончиків - нарешті "вигуляємо" всі свої неношені наряди, подаровані кофтинки і кольорові штанята. Але ось комбінезони нарештіііі в шафі, а в нових кофтинках загаряче!!! Довелось терміново замовляти кроксики-плавочки-панамки. "Накрило літом" :)! Хочеться побільше часу проводити надворі, що часом нема куди втиснути ні денний сон, ані обід :). Але ж ми вже великі, еге?

Цього місяця незмінне мамине "вони дорослішають" підкріпилося появою нової малечі у нашій родині. Коли наш тато побачив двоюрідну сестричку-крихотульку, то також поділився здивуванням від того, що "дітки бувають такими маленькими!", а наші птахи ж були ще дрібнішими. Не віриться, що колись вони поміщалися на руці до ліктя або вільненько собі лежали в мене на колінах, кінчиками пальчиків штовхаючи в живіт. Кучеряві великі зозульки :). Де тих 43-45 см! Якраз до півтора року ми майже подвоїли і ріст :).

Головний акцент батьківських зусиль зараз спрямовано на дві антагоністичні речі: поїсти і сходити на горщик. Сміх сміхом, але терпіння треба чимало до цих справ. Перша має тривалу історію і переживає новий виток: наразі немає якогось усталеного методу з'їсти свій обід, бо щоразу треба напомацки шукати нове рішення. Часом їдунки просто стоять поруч і подзьобують щось із мисочки, в сумі втоптавши добру порцію. Іноді більше подобається "класично", у кріселках, хоча це далеко не гарантує результату. На колінах, за загальним столом на окремих стільцях, навколішки на підлозі коло маленького столика..... Їмо по-різному і робимо все, щоб процес завжди дивував і був скоріше атракціоном, ніж рутинним прийомом їжі :D. Коли щось особливо смакує і піддається наколюванню - як от бабусині палюшки - зовсім чистенько та швидко можемо змести все самі, орудуючи великими виделками. Якось гарно руками поїли овочі і м'ясо, нарізані кусочками. Одним словом, варіацій і варіацій. Трохи стомлює, якщо чесно, але принаймні менше невизначеності, ніж із другою за пріоритетом справою.

 

"Друга" справа - горщик. Наші ранішні епопеї можна змальовувати у різних жанрах: динамічно, емоційно та весело. Наразі незрозуміло, як в принципі можливо навчити цього дітей :D. Заспокоює класичний автотренінг на зразок: "ще ніхто в памперсах не йшов до школи". На цьому позитив поки що закінчується, але ми не здаємось!

Третій пріоритетний процес - зуби. За останню тридцятиденку додалося ще по два знизу. Не обійшлось знову без сопель і навіть високої температури, яка вперше налякала вночі маму мало не до відключки (мами!). Добре, що з сусідньої кімнати завжди можна видзвонити на допомогу тата :).

До речі, про тата.... Він у нас тепер не лише "мамонта приносить" (його слова :)), а ще й остаточно освоїв кермо і тепер вивозить наше дівоцтво на авто. Малята мають свої, вже більші, автокріселка, в яких солодко засинають. Кажуть, що нам пощастило - наші діти належать до тих, що сплять у машині. Ну що ж, помандруємо-побачимо.

На завершення - наш словничок. Таки прижилося слово "шкарпетка", правда видозмінилося до "капе" у Ксені. Десь поруч із "капе" завжди є нагода розказати, що є у нас "тяпа" (тапок, черевичок...ну всі тапи). А в нових гарних "капе" і "тапа" дітки такі вже "на-на-нааа" (гарні :)).
Вміємо повторювати мамине "но-но-но" (не можна). Прикладаємо щось до вуха і виходимо на зв'язок: "льо-льо-льо" або ж "ля-ля-ля". Бабусю Ліду Ксеня так неповторно називає "баба Льда", при чому перший склад імені вимовляється настільки протягнуто, наскільки в принципі це можливо зі складом з м'яким знаком :D. "Баба Та....та" - це друга наша бабуся. І це не єдиний омонім у нашому словничку: скажімо, таке особливе слово, як "кака" багатофункціональне. "Кака" у нас кашка, так "говорять" і качечка (теж "кака", до речі), і жабка. Я маю теорію, що "кака" у нас буде ще багато, бо більшість слів таки вживаються в зменшувальній формі: "каш-ка", "ложеч-ка", "кофтин-ка". Потроху ризикуємо за"кака"тись :D. Але то таке.....ось Ксеня вже так гарно вміє покликати сестричку: "Язя" або "зЯзя", натомість ніяк не втрафивши промовити своє власне ім'я. Ясик її іноді називає чомусь "Тата".

 

Перші поцілункі та буремні 17

 

А нам уже 17. Поки що місяців :), але їхні кожній-по-17 та мої трошки-за-30 виявилися досить зручною комбінацією. Якось непомітно  ми почали робити деякі речі разом. Замість того, щоб все планувати на ті щільні півтори години денного сну, тепер я можу дещо включити у нашу "культурну програму" - бо ж, скажімо, приймати душ і мамі треба, і донечкам цікаво. Стукають вони у шкло кабінки, роблять гримаси, а я час від часу  лякаю, направляючи струмінь води "прямо на них". Такий фінт проходить далеко не щоразу, але птахи вже менше бояться шуму води і переховування мами в скляному коконі :D. Кілька разів ми навіть милися всіє троє, але такий "релакс" більше нагадував "дискотеку шпротів в банці" :D.

Спершу малята дуже втікали від шуму фена (як і від будь-чого шумного), але потрохи звикають, навіть якось самі знайшли його на малюнку (Ксеня починає смішно дмухати, імітуючи процес). Все-таки, дамусіки - такі дамусіки :). Я так кажу їм, що порохотяга чи пральки перестати боятися - то діло наживне, а от з феном треба дівчаткам дружити :D. Взагалі, з маминим вихованням у дітей перша асоціація на питання "А що робити з олівцями, як малюємо?" - підводити очі (показували) :D. Все так само (хоча це, мабуть, таки більше Ксенине) люблять приміряти всякі лашки: то шалик треба намотати, то пора перевірити, чи все так же гарно "лежить" овчинка від комбінезона....

 

Разом ми і вікна мили цього року! Минулоріч, якщо хтось питався, чи мені тяжко і чи чемні дітки, то я відповідала, що перед Паскою помила всі вікна, а це говорить саме за себе. Мушу відразу написати, що процедуру миття вікон я не розглядаю як щось життєво необхідне і "маст бі дан" кров з носа. Навпаки - це для мене своєрідний ритуал відкриття весняного сезону. Ловлю шалений кайф, коли стає чистіше і світліше, відчуваю себе учасником всесвітнього жіночого священнодіяння :): перше справжнє тепло змушує мурашники будинків оживати, а нам - прискорюватися на клітинному рівні, виганяючи зиму. Тому, повторюсь, розглядаю наше спільне вікномиття як варіант культурного відпочинку втрьох із донечками. Разом із розквітом бажання вилазити все вище і вище, вони "на ура" сприйняли появу драбинки (остання відтоді поселилась у нас серед вітальні і виконує роль тренажера :)), із задоволенням бацькались у ложці води в мидниці та тішились від того, що їм дозволено безперешкодно заходити-виходити на балкон.

А ще ми пересаджували вазони. Малята, правда, все  норовили поколупатися пальчиками у землі, а потім взагалі залізли у неї тапками...., але все пройшло досить успішно: ми посадили квіточки у нові кольорові "хатки", дали їм попити і поселили на підвіконні дитячої кімнати.

До розряду спільного відношу і наші прогулянки останнім часом - все рідше відчуваю себе просто транспортним засобом :). Тепер вони самі можуть (і хочуть!) довго топати ніжками, випробовувати всі девайси на майданчиках.

 

Кілька днів тому ми влаштували собі променад до центру - прогулялися площею Ринок, погойдались на лавочці закоханих коло Ратуші, а тоді подались в парк Франка :). Видався дуже класний і такий ....відновлюючий день. Я собі навіть морозиво купила! Давно не гуляла отак. Малечу влаштувало печивко "Марія", тож ми собі чимчикували парком, мотали кола навколо візка і голосно все "коментували".

 

Це тепер така у нас фішка - показувати пальчиком на все-все і супроводжувати запитальним звуковим сигналом :). Так, їдучи в тролейбусі, Ксеня разів 30, якщо не більше, гмикала і вказувала на сусіда по сидінню, а мамі доводилося коментувати: "у дідуся є окуляри".

Ще на прогулянці ми вподобали собі штовхати візок. Отак і виглядає, що йде собі дивакувата жіночка з порожнім візком...поки не стане видно за ним двох працьовитих гномів, які ще й періодично сваряться за "місце під сонцем для штовхання". Зараз найспокійніше мені з ними гуляти на порожньому стадіоні, де вони зайняті своєю справою, а я не мушу знімати їх з усіх доступних драбинок.

 

Бо ж мої підкорювачки висоти не дають "розслабити булки" - тільки треба слідкувати, щоб одну хоч за ногу зловити вже на найвищих рівнях, поки інша тільки прокладає шлях нагору.

 

Зате на майданчиках є інша атракція - пісочниця!! Та-дам! Пісочний період оголошуємо відкритим. Правда поки що розкопки в повній амуніції (відерко, лопаточка, грабельки) проводились лише раз, бо ....та взагалі за вікном сніг сьогодні он цілий день :(. Ну але чесно зібраних у сусідів півкілограма піску в закочених джинсах ми контрабандою додому пронесли!

 

 

Багато у нас цього місяця було "вперше" - може, не таких грандіозних, як перші кроки, але без сумніву, значущих. По-перше, проявилась тенденція до "контакту": малята люблять, як раніше, пообніматися і притулитися (особливо, коли собі щось п'ють), але тепер вони можуть з охотою роздавати цьомки з таким смачним прицмакуванням і "аааа" :). Важливим є те, що вони тепер самі охоче йдуть на цей самий контакт одна із одною (це я не говорю про бійки...про них пізніше :D). Тепер можуть цьоматися і братися за ручки, щоб потанцювати. А ті їхні цьомки - вони і виглядають, і смакують так ніжно! Ну десь, як....таке немовляче маскарпоне з полуничкою :). Складають дзьобки і дотуляються, а ще - пахнуть :). Таке враження, що цілувальна активність якимось чином ще більше підсилює пахучість птахів. Що сказати.... любимо ми всі це діло :). "А я донька мамчина, мамчина, цілуватись навченааа!". І до речі, цілувальна кар'єра у нас розпочалась "не по дитячому": одного разу маленький хлопчик на майданчику взяв і несподівано поцьомав когось із доціків, здивувавши свою маму і мене :).

На жаль, "контакт" буває не лише приємним. І раніше мамі доводилось часом підскочити від того, що на емоціях хтось гризьнув на руку чи навіть за спину. Але тепер можна чекати цілком небезпечних кусальних атак. Буквально на днях Ксеня заплакала, показуючи на руцю. Ну я подумала, що десь чимось трошки притиснула: поцьомала її, заспокоїла....і аж ввечері придивилась до підпухлого червоного сліду явно від Ясикових зубів (самоукус виключений, бо у Ксені поки що два із зубчиків мало вилізли)!!! А щоб вже закрити поскоріше не надто приємну тему, прозвітую: малята вміють сваритися і ще й як! Варто побачити оці стиснені кулачки, вираз  очей і гримасу миттєвої люті! Маленькі люди вимагають хліба, або маминого пояса, або просто чогось одночасно і не можуть це поділити. На диво, саме Яся виявляє особливу впертість, войовничість і натхнення до випробування маминих кордонів - вона, підсміхаючись, клацає вимикачами, вішається на шухляди і розгойдує картину над диваном.

Через малючий гнів мені часто страшнувато пропонувати їм щось новенько-приємне, бо ж потім можна мати цілу купу несподіванок :). Так, незважаючи на ризик залишитись ночувати в супермаркеті, я показала малятам машинки-візки. Але ж як їм це подобається! Садимо одну на червоний кар а-ля Формула-1, іншу - вгорі у кошик (штурман!) і так маневруємо між рядами, що не зовсім просто. З тою махіною та ще й двома пасажирами відчуваю себе водієм Бєлаза: інші уступають дорогу, але габарити часом заважають проїхати між гірками з вафельками.

А ще - вперше ми озброїлись горщиками. Наразі я і сама якось не дуже знаю, як почати набирати очки за новий навик, але вже двічі у нас (випадково, думаю) сталася маленька перемога в цьому контексті. Як мінімум, ми поки що не протестуємо проти нових елементів інтер'єру.

В плані їдження доціки знову зробили рокіровку: Ясик тепер ість з неохотою, а Ксеня наминає за обидві щоки. Але обидвоє люблять орудувати ложечкою, і, якщо пощастить, виделкою. Ксеня, що раніше частіше все  ложкою вигортала на стіл і там робила вигадливі розписи, тепер дуже вміло кладе все до ротика. Натомість Яся, що перед тим досить гарно їла ложкою, "зіпсулася" і тепер тримає інструмент дороги дригом: так що все з неї випадає, поки доїде за призначенням. Мабуть, випробовує на практиці принцип "ковбасою до язика - так же смачніше!" із мультика "Простоквашино" :). Єдине, що залишилось незмінним - все так само Ясюня залишається більшою куцькою :D - і стілець, і підлога, і свіжовипрані штори, і одяг, а разом з тим і брови-волосся - все має бути в каші!.

Цього місяця ми географію не розширили кількісно, зате внесли якісні поправки: у свідомішому віці проїхали туди-назад до прабабусі, щоб в родинному колі (нарештіііі :), вперше після народження малят) відсвяткувати Великдень. Що не менш важливо, ми вживу змогти побачити курочок-півників-гусочок і навіть бичка (правда мама злукавила, що то корова :)). А ще знову побували на дачі у дідуся Ігора та бабусі Таї. Тепер це сприймалося геть по-іншому, бо ж і по травичці побігали, і в гойдалці на гілці яблуні погойдалися, і поспали на горищі. Їзду машиною, здається, мінімально освоїли і діти, і мама. Перші все ж більший відсоток часу спали (ура :)), а друга навчилася збирати дорожній набір із водички-сочків, печивок-родзинок. Наразі набір цей переважно їстівний, бо до ігор в дорозі ми ще не доросли.

До статистики дорослішання можна додати, що в Ксені нарешті теж є 10 зубчиків (тож тепер є ризик і для Ясі   :)), геть приблизне вимірювання сантиметровою стрічкою дало 79 см для К і, здається, на 1 більше для Я. А наш словничок тепер вже можна офіційно відкрити, бо крім мама-тата-баба ми усвідомлено кажемо "гам-гам", показуючи на полицю з печивком, "дяяяяй", коли видираємо іграшку, а "да-да", коли згадуємо про гойдалки. Яся дуже кумедно - так гортанно і повільно - почала вимовляти "ля-ля", а Ксеньчику якось вийшло обізвати шкарпетки: "тапети", але то було лише раз і тому як невідтворюваний експеримент, виключається з офіційних документів :). Мишка "заговорила" з цікавим акцентом "пепепе", зате коник до кінчика хвоста наш, український,  бо розтягнуто голосно ірже "ГггггггГГггг" у виконанні Ксені :).

А у мене як мами в декреті теж є вихвалялка - "відрядження" до Києва на 1 день відбулось. Поки там мама тисла руку Патонові (хехе), тут вдома тато і бабуся на пару виконували норматив по догляду за двома дзигами :) - пройшли іспит на "відмінно", мушу сказати. Так що вихвалялка вийшла комплексна і не лише моя.