1 і 10. Усінь і сьоно :)

Буду знову хвалитися. Не лише малятами, а й тим, якою крутою стає часом їх мама.Хехе. Почала раз в тиждень ходити на зумбу. То так здається, що вихвалялка геть така собі банальна, але колеги-декретчиці..ну більшість, мабуть....зрозуміють - це мега :).  Мега-задоволення, мега-лайфхак і взагалі. По-перше, це вже чітко мій час, який починається після повороту ключа в замку і триває півтори години. Насправді заняття проводяться майже що у нас вдома - 5 хвилин оббігти навколо будинку і на місці - але ж то паралельна реальність :). Отож, кайф номер один полягає у тому, що в іншому вимірі залишаються плачі, брудні памперси і форс-мажори. Кайф номер два дає давно забуте відкриття власного тіла. Це лише здавалося, що настільки близькі....гм... штуки, як власні ноги або руки ніколи не підведуть і знайомі до останнього сантиметра. Ось і ні. Два роки некористування певними групами м'язів (і це при тому, що  собі часом здаюсь важковаговиком пауерліфтером!) добряче даються взнаки :(. І гнучкість кудись поділася, і корчі хапають після години активного заняття...розвалюха та й годі.  Про прес взагалі мовчу - цей зрадник виставив мене перед усіма дамами у вигляді розм'яклої палюшки. Але я почала про кайф :) - він якраз тому такий грандіозний, що ти мало не призначаєш перше побачення власному тілу. Обережно, рух за рухом відновлюєш контакт і виразно відчуваєш, як же скучив. Мабуть,  щось схоже  уявляла собі Аліса, коли вигадувала, як буде листуватися із власними ногами.

Чергова мамо-крутість полягає у тому, що вже тепер я стала мало не експертом у подвійному мамуванні :).  Одні знайомі просять проконсультувати наляканих дабл-вагітних, інші розпитують про "наш досвід" у соцмережі.... Хе. Майже що гуру. От тільки часом не гУрУ, а гОрЕ-мама. Бо і далі трапляються моменти зриву.  Ось пригадується мені одна замальовка із життя під красномовною назвою "борщо-беспрєдєл": шматочки м'яска і щавлю на стінах, заляпані штори і дві задоволені красуні у кріслах посеред калюж зі сметаною. Було-було :).

Мої птахи проявляють все більше кмітливості і страшенно дивують тим, як доладно у них виходить змоделювати ситуацію. Найцікавіше, що я часто навіть не підозрюю, що на "задану тему" у них вже є якісь спогади і алгоритми. Так, якось Яся краєм вуха почула, що я Ксеню питала, чи не почистити їй паличкою носика..... Старшенька тут же активізувалася, побігла на кухню і голосно почала вигукувати "паля!паля!" ("паличка"), показуючи на шафку, де, власне, ми і тримаємо цей реманент. І це при тому, що використовуємо ми ті палички далеко не щодня.

 

Інший кадрик: Ксеня встала після сну, вилізла з покривал і мовчки помчала до дитячої. Ми з Ясею за нею, а вона відкрила шафку і витягує кофтину, коментуючи "мока!". Це вже потім я побачила, що її піжамка підмочена. Заспокоїлось мале чудо лише після того, як я одягла їй обрану (і ніяку іншу!) кофту. "Не моко!" - задоволено констатувала вона.

Такі більш тривіальні, але дуже корисні навички, як "метод сходинки" - присунути сходинку або стілець туди, куди треба вилізти вище - ми вже фактично повністю освоїли. Також чудово пам'ятають, де зберігається печиво ("пецень") разом із соломкою ("лямоня"  у К. або ж "льома" у Я.) - вказують пальчиком і просять. В цьому сенсі ми вже як усі нормальні діти :D. Аналогічно вимантуємо сметану до усього, що їмо - квасоля, каша, картопля чи навіть м'ясо - все смачніше з "сяманою" (К.) і "тамою" (Я.) :).

Наступила ера безкінечних історій. Коли гуляємо - мамин рот не закривається ані на мить :D. Треба коментувати усе: великі і маленькі машини ("елиииииикі" і "енькі" "бу!"),улюблені  велосипеди ("сипет") разом із мотоциклами ("цика"), тьоть і дядь, песиків, які поснули у тіні на траві, ляль у візочках, і те де, і те пе. Байки відволікають від бажання проситися на ручки чи часом - від пакостей. Ну і моральну канву закладаємо :). Побачила якось, що дітлашня нещадно шарпає за листя мої вазони - і поділилася, як рослинкам, бідолашним, живеться нелегко.....Бо он мама випадково "бубу" на листку зробила (надірвала колись листочок кротону, коли його протирала), або забуває їм дати пити..... Малята слухають і переймаються труднощами вазонного існування. Наш тато якось застав їх за звичною церемонією розціловування всіх "буб" на листочках - був страшенно розчулений :D. А з яким співчуттям Ясюня запропонувала розмарину попити ряжанки з власного горнятка! Отак і живемо :).

Потрошки вчимося долучатись до прекрасного - і разом це виходить настільки яскраво! Що ж може бути приємнішим за ті радісні оченята, коли ми собі на втіху танцюємо в кухні бугі-вугі! Тато нас іноді не до кінця розуміє, трохи з того підсміхаючись. Але ж ми дівчата :). А ще - естетки...хочеться вірити. Досі згадую той день, коли раптом почалась шумна літня злива - ми спочатку просто заглядали, як за шибкою шурхотять краплі, а тоді (при чому, за ініціативою Ясі!) влаштували власний глядацький дощо-зал. Розвернули кріселка до вікна, розсунули штори і дивилися на дощ. Він так якось радісно, ще по-літньому шумів, а доціки щось там жували (як то сеанс без перекусу :)). На фоні грав блюз і джаз.....і було просто страшенно гарно :).

До розділу естетики відношу і нашу "галочку" до цьогорічного Книжкового форуму, яку ми заробили, побувавши на одній із презентацій книг. То було видання "Не в капусті й не лелека", покликане помагати батькам посвячувати дітей у теми сексуальності та зростання на тому фоні. Так склалося, що саме у тому ж місці, в дворику "Копальні кави", минулого року ми теж були серед глядачів на презентації :). Цьогоріч нас супроводжувала хресна Мар'янка. Мамі було дуже цікаво і корисно послухати виступи грамотних спеціалістів, а донечки великодушно дозволяли це робити, виїдаючи печиво із спеціально наготованої заначки.

У Ксені настав якийсь концептуально новий етап, коли вона багато на що реагує недвозначно: "не фоцюци!" ("не хочу!"). Я сподівалася, що такі речі входять у пакет кризи трьох років, а тут вже тепер треба переконувати і довго впрошувати. Часом відмовляється від запропонованого одягу, іноді категорично відсуває тарілку...та застосування вельми широке :). Зате у неї ж нарешті...НАРЕШТІ....висунулися два верхні ікла! Два з восьми - це вже добре, бо ми чекали їх нетерпляче, з соплями та, часом, істериками. Щоправда, наша тьотя Христя сміялася якось, що зле мати вже всі зуби - позбуваєшся зручного пояснення усім капризам і стрибкам на термометрі :). Десь так і є.

Ксені перепало і перше серйозно розбите коліно - якось майже на рівному місці роздерла штани і заробила два глибокі порізи. Я себе потім переконувала, що то не я "накаркала", запакувавшись засобами першої допомоги: йод+перекис у аерозолі+пластирі і т.д. Ну зате на місці все привели до порядку. А пізніше на штани наклали латочку у вигляді сердечка :).


Ще мав би бути параграф про малих чистюль :). Нема права, що на столику лежало щось "зайве" - відкинута ложка, кісточка чи шматочок шкірочки від помідора - гвавт треба то все забрати. А коли йдуть вулицею, то показують пальчиком на кожен айтем сміття, яке, на жаль, часто перевертається просто під ногами. Мама має підійти, підняти і віднести до смітничка ("инька!!!"
©Я.). Ще один недопустимий момент - коли забруднилися ноги. Пісок у босоніжках - то "кака!!!" і треба негайно це все діло витріпати. Десь походили босоніж на дачі по траві - і вже маленький педант тими невмілими пальчиками оббирає кожну травинку з чебурека.

Найсвіжіше досягнення - перші свідомі малюнки! При чому якщо "соньо" (сонечко) більшою мірою таки навіяне мамою, то "усінь" - чисто Ксеніна вигадка. Якось зненацька вона провела хвилясту лінію і хитренько так оголосила, що то гусінь :). У відповідь на наші реготи і овації було намальовано ще добрий жмут гусені. Яся, натомість, вперто далі "мотала" закрутяхи - сонячні заготовки :).

Ну і накінець - традиційний фрагмент словничка. Цього разу серед татових улюбленців:
"токодий" (К.) або "гаядий" (Я.) - крокодил; каян" або "казян" - кажан.
Мама ж розчулюється геть у невіповідний момент коли чує романтичне "лялєти", що у Ясі означає...туалет :D. А ще є таке дуже сезонне "пуляля", тобто парасоля.

МИ....дощиТЬ

Просто, щоб зафіксувати одну  неймовірних митей....

Сидять вони у кріселках, повернутих до вікна, тому що ми дивимось на дощ :). Яся сама попросилась. Я нагріла нам гречки, що цього разу особливо густо пахла маслом, нарізала кілька скибочок твердого сиру і ввімкнула музику - альбом лише із композицій, де "першу скрипку" виконує саксофон.

Сидять, їдять, час від часу коментують "кап-кап" і "имить" (гримить, буває :)).... А мені так добре - годувального кріселка на мене не вистачило, то просто стоячи, собі сперлася спиною до відкоса і разом з тарілкою танцюю під музику. Саксофон самовіддано виплітає навколо нас музичний кокон, а майже нечутний вже тепер дощ штрихує вікна. Не хочеться відволіктись навіть на якесь там фото, бо занадто гарно :).

Один із улюблених віршів Ліни Костенко - про дощ, правда трохи більш меланхолійний і печальний варіант :). Бо зараз мене заливає, власне, відчуттям теперішнього моменту. Жодних шкодувань, нічого зайвого :).

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! 

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих. 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Кучеряві балакучки

Цьогомісячне 19-те припало на Спаса :). Ми з птахами мали свого маленького, але супер-гарного (без зайвої скромності) кошичка із всякими фруктовими смакотами, кількома мачками та квіточками (до речі, слово "квітка" уже в нашому словничку - "кіта", ха!).

Поки більшість людей чинно стояли попід церквою, дитяча зграя невтомно досліджувала всю територію навколо. Ясне діло, мої красуні не могли залишитись осторонь, хоча й були наймолодшими серед малих батярів. Ну також зрозуміло, що мамі довелось вчепити кошика на гілку дерева, там же лишити свою дамську сумочку (раз в тисячу років витягнуту з шафи замість наплечника :)) і страхувати бігунів. А бігуни бажали збігати вниз у рів, а потім видиратись круто нагору, а потім ще коло по зарослих травою горбах.... Тож як мінімум тижневу норму фіз-активності було виконано. Зрештою, кошик було посвячено, по сливці урочисто з'їджено, тож все завершилось хеппі-ендом.

Оскільки розпочала я з кінця, то тепер треба робити хмару ремарок :). Ремарка перша і супер-мімішна: ми тепер красуємось із зачісками. Нарешті маленька дівчинка, яка живе всередині кожної дорослої жінки і все ще хоче гратися ляльками, заплітаючи косички, повністю задоволена. Здійснилось! І мрія про кучерики, і про хвостички...навіть кіски бабуся пробувала плести. 

 

Взагалі бабуся тут відіграла ключову роль, адже саме вона вперше якось зауважила, що в таку спеку добре б підібрати їм волоссячко. А оскільки ті тоненькі пір'їнки такі неслухняні і тоненькі, як павутинки, то збираю я їх такими мацюпунькими ґумочками, з яких донедавна серед підлітків було модно виплітати всякі браслетики. Отаких пару плетених прикрас дісталося мені якось від похресниці - звідти і вишпортуємо :). 

 

А сам процес зачісування приносить (наразі) купу задоволення - доціки чемно стоять і чекають, поки мама невмілими пальцями чаклує над зачіскою. Потім треба ще так само чемно потерпіти, щоб ввечері познімати всі ґумочки. "Ґума" - це у нас "ґумочка". І зазвичай, птах ще додає "на-на-на" - тобто ґумочка автоматично причетна до краси :). Краса, правда, поки що полягає у різнокаліберних хвостиках-пружинках. Якось ми розповідали нашій прабабусі по телефону, що у кожної на голові по 6 хвостиків, то цим дуже її розвеселили.

Ремарка друга і супер-важлива - ми вчергове розговорились. Якщо перше таке "розговорились" було чітко 6 березня минулого року, коли два кльоцки почали видавати якісь голосні звуки і викликали купу емоцій у тата, то тепер це дійсно, як то кажуть, радіо увімкнулося :). Якось зненацька і одномоментно почали все повторювати. Короткі слова взагалі без проблем - "дощ" ("доць"), "ніч" ("ніць"), "тінь", "око". Інші вербальні конструкції зозульки креативно перетворюють :) - "соломка" звучить як "льома" у Ясі та "лямоня" у Ксені, "хліб" - "льта" і "ліпі", відповідно. Найулюбленіша віднедавна сметана звучить як "тяма" (Я) або "сяманя" (К). Майстерно вміють використовувати слова "туть" ("тут"), "тям" ("там") і "той". А ще з'явилися дієслова! Для слова "пати" ("спати") навіть різні відмінки практикуємо, бо ще є "пить" - "спить".

Вже було майже навчилися дякувати після їжі - "дякаааа", а тепер на моє питання "що кажуть після їжі?" мої наминайки хором кричать "сєєєее" ("ще") :).

 

До речі, чітко запам'ятали мудрагелики, що в спеку песики собі сплять у тіні :) - використовуючи половину свого словникового запасу, вони залюбки переповідають цю бувальщину. Так і звучить: "гав ..... пить .....тінь". Одним словом, рахунок слів йде вже на десятки. Подумалось, що класно було би фіксувати обсяг словничка - потім можна будувати розподіл... Ггг. Скучила за роботою. А цього місяця точно би вийшов фазовий перехід :D.

Десь отут посередині допису розміщу невеличку мамину сповідь :). Так, щоб наприкінці не зіпсути враження :D. А йдеться про ще один маленький крок до мобільності - спроби гуляти без візків-ерго. Так, про перші вилазки а-ля "пройтися туди-назад попід будинком" вже я звітувала. Проте ось тиждень ми вже геть ризикові кобіти :). Точніше, ризикова мама (та, що "мамасіта" з якоїсь гарної статті про всевстигаючу і багаторуку маму в декреті). Бо ж не штука прогулятись з дітками за дві ручки.... от напакований рюкзак плюс в руках ще великий пакет та додатковий маленький із тендітними ожинками - це, треба визнати, нетривіально. Інша річ, що "нащо було те все купувати!?". Питання риторичне :(. Але маємо, що маємо - саме так починається історія про невелику Ясикову істерику, що маминими "зусиллями"перейшла у епік фейл. Бо та сама мама, що раніше собі так мило уявляла, як буде з розуміннями ставитись до "маленьких, але особистостей", поважати їх бажання і бла-бла-бла....ця мама в стані нав'юченого мула та ще й у спеку...вона виявилась слабачкою і взагалі... Бо ж у нормальній кондиції стомлену малЮчку можна чи то понести, чи заговорити, чи просто послухатись (!!) і дати посидіти на лавочці. А коли перед очима блимає єдине - "дотягнути-довести всіх і все додому і най світ западеться" - тоді і трапляються такі ситуації. Тоді люди зглядаються, мама дратується, дитина вже не ниє, а реве. І епічне завершення - добрячий шмат шляху Ясю довелось фактично тягнути за одну руку. Все. Зізналась. Традиційні соплі-сльози каяття були вже вдома, а осад лишився досі :(. Все-таки паличка-виручалочка у вигляді візка давала змогу диктувати свою волю менш ганебними способами. Ну та нічого, тепер спробуємо помудрішати :). Вже нині я собі подобалась - коли під супермаркетом Ясюньчик демонстративно виліз на один зі стільців коло літніх столиків кафе, то я спокійно дозволила їй там посидіти, ще й Ксеню всадила поруч. Посиділи-відпочили і без пригод дійшли ніжками додому :). Ура. 

 

А взагалі у такому вільному плаванні дуже допомагають маленькі "гуляльні" ритуали - ми маємо улюблений пандус коло магазину, де мусимо кілька разів побігати взад-вперед, ще є такі бетонні півсфери, що обмежують рух транспорту - то там присісти - це майже як "на удачу" :). Нещодавно з'явилася нова традиція - по дорозі на ринок ми трошки сидимо на міських велосипедах, які прищіпнуті на велостоянці. Машинки у супермаркеті також залишаються одним із улюблених пунктів програми.

Тепер можна перейти і до невеликих самовихвалянь. Якось непомітно виріс у нас показник "готовність до експромтів". З одного боку, вже до автоматизму доведена програма збирання: попити-перекусити-пару памперсів-запасний одяг різної теплоти-панамки-шапочки... ну і все решта й так перевертається у сумці: вологі серветки, йод у фломастері....З іншого боку, послабилась якась внутрішня пружина, яка раніше завжди тримала у мобілізованому стані. Я вже давно не "важу " подумки з'їжені грами, не боюся відходу від звичного режиму дня і навіть маю нахабство часом вигадувати страви на обід "по ходу справи".

   

 

Усім кажу, що наш розпорядок мені частіше допомагає, аніж заважає. Спрацьовує умовний рефлекс: розстелили плед на килимі, налили у пляшечки молока чи водички і заснули. Донедавна був ритуал присипляння і співу. Але й тут мама почала розводити власний кайф - лягаю коло них на подушку, читаю електронну книжку, ще й можу каву сьорбати. Доціки вже не лізуть пальцями в горня і не видирають девайс. Просто поруч спокійно засинають. Ото нереально приємно! Лишилося назавжди позбутися пляшечок - це поки що серед завдань на майбутнє.

 

Поки що експромтам навіть допомагає те, що ми досі не розлучилися із підгузками. Взагалі, до такого кроку ще далеченько (хоча часто в дітей все стається раптово і несподівано, тому будемо сподіватися :)). Проте вже зараз часом трапляються приємні успіхи в плані горщиків - підловлені або часом вже й замовлені - вони надихають :).

З отакими новими можливостями і готовністю ми тепер час від часу доєднуємось до сімейно-дівчачих променадів. Ми троє плюс наші тітки із своїми донечками - це вже, не мало і не багато, а 8 дівчат! Часом приєднуються ще й інші. Озброєні трьома візочками, кількома слінгами-рюкзаками, обвішані трохи речима - отаким дружнім і веселим караваном ми можемо зайняти великого столика у кафе, погуляти центром, покупатися у фонтані або ж влаштувати пікнік на шкільному стадіоні :). Хто б то міг подумати, що усі ми троє із сестрами колись будемо мамувати у декреті одночасно :). Я часом пробую уявити, як же буде виглядати таке збіговисько у наступній генерації, коли кількість дівчаток збільшиться у геометричній прогресії :D! І що ж то буде, коли колись до нашого однорідного кола вдасться увірватися хлопчуру :D.

У сімейному масштабі ми теж стали легшими на підйом. Тільки на дачу (іноді, правда, із пригодами по дорозі) можемо майнути зовсім неплановано. А в якісь вихідні зробили сімейний виїзд у Парк Культури. Там атракціони ще мого дитинства тепер ділять майданчик із сучасними надувними конструкціями, машинками на моторчиках і всякими новими привабами типу канатних лабіринтів між деревами або піратських куточків. Ми почали із класики - випробували автодром та "Веселі гірки". Ясюня була у захваті від машинок, а натомість Ксеня реготалась на гірках. День видався дуже жаркий, тож надовго розтягнути культурну програму не вдалось - підкріпилися бананом і чкурнули в гості до бабусі на обід :).

Що іще додати до звіту? За останній місяць вдалося діткам познайомитись із цілою купою нової для них живності. Так, ми бачили живих раків - Ксеня навіть умудрилася одного погладити :). Кілька днів тому по дорозі від бабусі-дідуся видивилися у вечірніх сутінках їжачка - доцьки так класно в унісон почали сопіти. А оце вчора теж вже майже у темряві побачили, як намотує кола невеликий кажан - оскільки я його ще назвала летючою мишкою, то малята потім довго ще згадували "пі-пі-пі" (бо ж так звично каже мишка).

Також поставили ми нову "галочку"- кажуть, традиційну - трохи помалювавши стіну у вітальні олівцем. Мама чесно намагалась знищити сліди злочину, але від тата влетіло усім. А малювати, видається, донечкам подобається все більше. Поки що це лише закарлюки, але виводимо іх із натхненням. Якось навіть наносили "мехенді" на мамину руку :) - добре, що фломастери змиваються водою.

Поза тим виглядає, що наші малята є порівняно чемними. Деякі мамині вказівки виконують напрочуд точно. Наприклад, якщо раніше треба було разів сто повторити, що на балкон можна виходити тільки в тапках, то тепер Ксеньчик приносить тапики, просить взути і лише тоді з почуттям виконаного обов'язку пролазить назовні :).  І через дорогу переходимо дуже гарно - за ручки, поруч із мамою. Достатньо наголосити, що починається дорога і їздять "великі машини" - відразу простягаються дві лапки.

Мудрагелики-розумашки :). Виявляється, вони вміють пускати бульбашки! А я купила їм було одну баночку з тим, що сама буду пускати, а вони побіжать ловити. Ги. Довелось через 10 хвилин іти за другою баночкою, бо обидвоє навперебій вимагали повправлятись у бульбашконадуванні.

 

Так смішно вони це роблять :). Спочатку намилене колечко прямо в рота запихали, а тепер так із силою шумно дують - і часто успішно! Поки що проблема лише із виливанням вмісту баночки. Варто мамі не догледіти (та й хіба то можливо?) - вже мокрі і шкарпетки, і штанята...а найголовніше - починаються жалісливі плачі.

* Питаю "хто то?", показуючи на картинку. Ксеня навчилася відповідати питанням на питання, коли не дуже знає, що відповісти. От і виходить: "хто то?" - "тьо тьо?" :).

* Понию, що такі очікувані зуби ще не вилізли. Маємо поки що знову затишшя перед бурею.


А загалом у мене зараз стадія самоподобання (за деякими виключеннями), коли я насолоджуюся простими декретними радощами. Особливо цьому сприяє можливість іноді вирватись у зовнішній світ, скажімо на зумбу :D. Словом, ти молодець, мамасіта! :)

 

 

Розумахи-хитрухи

 

Десь коли перевалило за наші півтора, відбулася чергова рокіровка: плаксиво-нестерпний період Ясика пішов на завершення, і помалу почало "накривати" Ксеню. Таки моя теорія про "зубне" походження  цих гострих моментів не позбавлена сенсу. І виглядає, що у час криз на поверхню проступають особливості характерів. Ясик стає дещо агресивним, особливо коли чогось дуже хоче. Тактика проста: підійти і не спішачи, хоча й без вагань видерти з рук конкурентки іграшку, пляшечку чи "льову", себто ложечку. У момент роздратування вона може перевернути тарілку з кашею. Все на поверхні і все негайно демонструється.  Добре, що кусатися, вроді, перестала :). З Ксеньчиком інша пісня: вона теж вимагає уваги, але це більше схоже на жіночі капризи з легкою ноткою хитринки. І от з таким вихідним набором потроху починаємо колекціонувати ситуації :) - не завжди смішні, але завжди дуже показові. Як правило, все крутиться навколо суперечок за щось жадане: єдину на бабусиній-дідусевій дачі гойдалку, машинку чи слоника (а потім навпаки), чужий толокар чи велобіг (бажано всього і відразу). Ну і ще можна завжди ефективно посваритись за місце на маминих колінах. Останнє навіть при тому, що вона - мама - готова тримати обох одночасно :).

 

Цікаво, що саме у Ясі проявляється типова, як стверджують всякі статті, риса старшої дитини: певна організованість і деяка таки повага до правил. Хоч і робить часом щось заборонене, але при цьому голосно повторює "но-но-но" :). А вже варто молодшій Ксені переступити десь букву батьківського "закону" - негайно сигналізує. Смішно було якось спостерігати, як наш добровільний контролер сидів на годувальному кріселку (чисто тобі рятівник на пляжі Малібу :D), з висоти спостерігав, як Ксеня бігає по кімнаті і голосно викрикує..., а тоді суворим тоном проголосив "мама но-но-но!" (в перекладі на українську це означає "не можна кричати, бо мама буде сваритися") :D. Та однісінька хвилина, що розділила їх народження, все ж виявилась сакраментальною.

Загалом бажання вийти за окреслені рамки живе в усіх дітлахах. Тому іноді треба вміти елегантно вийти із ситуації, коли і хочеться, і колеться. Ось до прикладу, якось попросила Ясюня мої сережки, показавши на них із явним замилуванням (на-на-нааааа!). Все б добре, але тут же намалювався Ксеньчик із правомірною вимогою своєї половини трофея.... Вічно одна і та ж мамина помилка :). Довелося впрошувати свою "старшеньку", щоб поділилась із сестричкою. З нульовим ефектом. Тоді мама вирішила вдатися до хитрощів і приманити Ясю поближче: "покажи, які в тебе гарні на-на-нааа". Доцік усміхнувся, взяв обидві сережки пальчками і на витягнутій руці, здалеку - з іншого кінця кімнати - вигойдував ними, протягуючи також "на-на-наааа". Завіса :).

А ось ще одна комбінація з виманюванням. Ксеня випорпала з шухляд надувного маленького басейника і бавилась ним. Яся ну дуже хотіла теж, навіть викликала на підмогу важку артилерію - маму з татом. На жаль, "артилеристи" відмовилися забирати бажане силою, пояснюючи, що то недобре. Добровільно ж розлучитись із надувним чудом Ксеня відмовлялась. Щоб якось підбадьорити Ясю, їй виділили одну солену соломку і дали водички запити. Не минуло і хвилини, як ситуація змінилася: Ксеня щасливо жувала соломку, запиваючи водою, а Яся гордо бавилася басейном. І неможливе відбулось! Всі щасливі :).

Дивуєшся часом тому, наскільки непросто функціонують ті малі кучеряві голівки :). Я не втомлююсь енний раз розповідати, як птахи мене здивували недавно на відпочинку. Вони там регулярно випрошували сусідського велобіга... І це незмінно все супроводжувалось чубленням. Якось дідусь запропонував здавалось би ідеальну схему: їздити по черзі, роблячи коло навколо клумби і міняючись коло лавочки. Все би добре, але за кілька кіл Ксеня вирішила хитрити. Якщо Ясюньчик чемно робив заповітне коло і майже що приречено злазив з сідла, то її сестричка постійно норовила обійти домовленість: то коло запетляє кудись вбік, то набере швидкість, намагаючись проскочити піт-стоп, то демонстративно проведе велобіг за кермо, всім виглядом показуючи, що ще одне коло - вже в сідлі - все одно ще за нею :).

 

 

А якось Ксеня ще спозаранку, без дозволу, сама витягнула транспорт з сусідської половини будинку. Тоді я, ще не до кінця розбуджена, вирішила вдати, що нічого не бачу і не чую. Щоб уникнути сварок, взяла Ясю до себе на кухню і розклала перед нею жменю кукурудзяних пластівців. Здавалось би, ситуація ідеально вирішена: одна там незаконно розважається, зате інша під наглядом має справу і, головне, ніхто не викрикає. Аж ні! Це ж яка радість їзди без глядачів. Обертаюся -а моя зозуля К. з посмішкою на всі свої 12 затягує велобіг до нас на кухню, вже подолавши сходи!!!

Так що тепер тільки тримай щоденника ну чи блог постійно відкритими :). А скільки є нових слів! Якщо не рахувати інопланетну балаканину Ксеня типу "паня-баня-каля-багіня...", а якось і "капець" :), то все одно вистачить на півсторінки :)...ну нехай шрифтом 20. "Дяба" (банан) трохи трансформувався і став мужнім "дябаном". У Ясика він звучить подібно до "бамбам", що, в свою чергу, майже омонім до "пампам" і означає лампу. Ключ у Ясі "чіка" (бо відкриває двері "чік-чік"). Ксеньчик дуже чітко вже каже "пить" - себто "спить". Обоє коментують, коли щось падає: "пав". І просять пити вже по-іншому, ніж класичне "ням-ням" - тепер це ближче до "пиць". Загалом не так дивує обсяг словничка, як його вправне використання. Все підмічають і запам"ятовують. Як сказав дідусь, що маленький отвір у паркані - то двері для киці, то щоразу минаючи його, малята згадують ту саму "(к)ціцю", при цьому зазначаючи, що в даний момент її насправді нема ("ма!"). А мої улюблені, як я називаю, богемні розмови "ні а чьом"!! Це ж клас :).
Каже доцік: "дядя!", я питаю "де дядя?", отримуючи очевидну відповідь "ма!". Так само ми робимо перекличку по тьотях, песиках, лялях і так далі. "Де баба?"  "Ма!". :)

Цього року на відпочинку ми знову дивували всю чесну компанію своїм здоровим ( .... здоровенним? :)) апетитом, викликаючи заздрість інших батьків. Дідусь стверджував, що він таої порції каші і сам не втрафить :). А вони удвох - легко, ще й доправляли з тарілки мами і тата. Потрійний сніданок, полуденний сирок з ягідками ("ява"), дорослий обід і вечеря разом з усіма - як тут не наїсти стрибок росту? :) Ну наразі на це сподіваємось, бо куди ж інакше пішли ті всі "ням-ням"?

Особлива у нас сезонна любов - до ягідок різного виду і калібру. Як почалися перші полунички, так ми тримаємо марафон крізь сунички, чорниці, смородину всіх кольорів, малину, навіть лохину.....і чекаємо ось на ожину ще. Їмо на підлозі, в самих підгузках, щоб мінімізувати пост-ягідні наслідки. Беремо дрібними пальчиками і з насолодою, заразно вміємо плямкати. Наразі з куща їли, правда, лише червоні порічки і малинку. Зате самі зривали! Часом доводилось з боєм відбирати зелепухи, але яке ж то було для малят задоволення - самому дістати, самому стоптати! :)

 

 

Одним словом, і тішимося, і поплакуємо. У нас, мабуть, почався етап руйнувань.... за зубними неспаннями Ксеня роздушила мамі екран ноута (цей пост пишу, змасштабувавши браузер до розміру третини екрану свого манюньчика лептопа :(), вранці в прямому сенсі з'їли такого типу поролонового нового м'яча (ну ок, понадкушували - тепер він у ямочку). Що далі? Мама поки взяла міні-реванш, наступивши на пластмасового самоскида. При цьому ще й чуть собі шию не звернувши. Краще і не тягатись :).

Вже як кілька разів згадала про відпочинок в Шацьку, то треба зафіксувати, що нам сподобалось :). Всупереч побоюванням мами - діти ж бо навіть у великій ванні не миються - вода нам виявилась ок :). На глибину себе більше дозволяла затягнути Ясюня, але обидві із неприхованим задоволенням бацькались в пісочку на березі озера, сиділи дупцями на теплій мілині, і дуже швидко засвоїли, куди ми йдемо через ворота - до води!

 

 

 

На пляжі вони відточували вміння випрошувати чужі іграшки, а одного разу навіть зловили у прибережних водах цілого крокодила. Точніше, крокодильчика. Гумового :). І довелось його потім повернути майже-заплаканому господареві. Але ж треба було бачити очі Ясі, коли вона засікла дві лапи, що пливли над водою :D. Стиль крокодила нам також гарно вдавався - трошки сьорбаючи срібновмісну ащ-два-о, з бульканням і сміхом вони у ній рачкували. Видно було лише голівки по лінію носа і слідом за ними по парі круглих булочок :D.

  

Ще ми добряче освоїли ігри за сценарієм: вже лялі-заї-ведмедики їдять кашку з ложечок і тарілочок, вміють сідати на горщики і робити туди каку, танцюють, читають книжечки і потім лягають спатки :). Щоправда, ці дівочі забави наразі все ще "в одні ворота" програють іграм з "бу". В сукенках і на машинках - сучасні дівчата :).

 

 

  

Люди та орбіти

Подумалося, що люди - ніби електрони, які мандрують своїми звичними маршрутами навколо якоїсь осі (ну чи ядра). Мабуть, грамотні фізики  знайшли б багато прогалин у моїх знаннях про електрони та їх орбіти....але така аналогія знайшлася. Отак ми крутимося, перебуваючи більшість часу в комфортному режимі збереження своєї енергії. Бо ступати слід-у-слід протореним шляхом не вимагає особливих зусиль, є звичним процесом, який, правду сказати, часто взагалі відбувається на автопілоті.

А щоб відключити цю автоматичну функцію чи перейти на новий рівень - така вже  нетривіальна річ вимагає вкладення, вимагає енергетичної жертви. Акумулюєш ото життєву прану, а потім візьми і віддай. За що? А за новий досвід. І за новий кут огляду. І взагалі ще невідомо, чи не це є сенсом нашого існування - шукати нових позицій, крутити свою дійсність перед очима як кубік рубіка і збирати якомога більше вражень.

Колекція вражень - чи не це є мірилом успішності нашого життя? Багатство спектру емоцій, різноманітність картинок у пам'яті чи нехай на зовнішньому пристрої.... Але щоб мандрувати орбітами чи рівнями - треба не боятись і не шкодувати віддати запас енергії. Перший крок - відчувається деяка спустошеність, бо освоюєш нові невідомі території, другий крок - приходить відчуття смаку новизни.

Новизна. Як наркотик... А може, все навпаки, і прагнення новизни - це свідчення нашої примітивності? Може вся мудрість якраз у тому, що осягати сенси без зайвих кроків убік?
Мабуть, треба покладатись на внутрішній компас, орієнтуючись на відчуття повноти. Коли востаннє я відчувала, що живу на 100%? Коли було чітке погодження з самим собою, що ти саме там, де треба і тоді, коли треба? У мене, певно, таке відчуття наступає, коли я таки долаю силу тяжіння і мені вдається відірватись у якийсь експромт. Сильне бажання полетіти в Едінбург чи Амстердам, рішення приєднатись до походу на Парашку із річними малятами в рюкзаках, або навіть буденна на перший погляд прогулянка в центр - але яка потребує цілого списку речей, готовності з годинку нести сплячі 13 кіло і всіх ризиків, пов'язаних із відходом від звичного режиму дня. Отакі речі заряджають і додають впевненості, що ти таки хоча б частково ще керуєш своїм життям. І варто лише захотіти....

А коли повз тебе пропливає невикористана можливість, чиясь несподівана пропозиція, запрошення від Всесвіту? Тоді почуваюся спустошеною і ображеною сама на себе. Почуваюся не головною дійовою особою, а частинкою декорацій. Якось сумно :(.