Двічі по півтора

 

Кілька днів тому мали чергову "круглу дату" - три рочки на двох :). І хоча наших "вперше" не менше, ще й знову маємо поповнення зубів, але відчуття таке...суцільне чи що. Згадуються не так окремі кадрики, як відчуття спільності і разом-ності. Відчуття не нове, але воно тішить і постійно дивує. Бо ж ми таки класна команда :).

От би поспостерігати за нашим шухером збоку, коли ми вранці швиденько збираємось на гульки: чистимо разом зуби (мама помагає дотягнутися щіточкою навіть до найдальших "партизанів" в роті), потім йдемо вибирати наряди - відкриваємо шафу, вигортаємо звідти копицю всякої лашви (складати там - діло останнє, бо та шафа має здатність до самоорганізації, точніше саморозорганізації і в лічені секунди знов повертається у свій стан копиці), підбираємо штанята і кофтинки.... Малята чемно чекають, поки мама наведе марафет, але нетерплячка бере своє, і тому вуличні черевички або кросівочки приносяться мамі до ніг з вимогливим "тяпа-тяпа!".

  

Довгоочікувана весна аж в травні тішить нас теплим градусом і бездощів'ям, тому знову починаються культурні вилазки в ближній центр  ... Ось де вони - радощі декретних буднів :D - усі навколо поспішають, а ти сидиш собі на лавочці в тіньку,калякаєш з сестричкою, любуєшся новонародженою племінничкою в слінгу, донечки цямкають йогурт....Ляпота.

Поза тим ми також встигли (вперше!) відвідати дитячий центр розваг. Сподобалось птахам бродити між кульок, доганяти маму по лабіринтах, а особливо - разом спускатись з високої гірки. Остання атракція як додавала адреналіну, так і статичного заряду - після швидкісного спуску по пластиковій трубі можна бавитися в супергероя і кидатися блискавками :). Далі виявилося, що там є ціла купа іграшок, машинок-толокарів, рухливих машинок-атракціонів....Маленята спершу лише в захопленні показувати і "ее"-кали, а потім взялися все випробовувати. Виявилось, що інтерес до толокарів є скоріше теоретичним, принаймні на перший раз "не пішло", а от возити візочки з лялями сподобалось. Як можна було здогадатися, серед усього різноманіття іграшок птахи завжди вміють знайти таку, за яку варто посваритися :D.

Що сказати...літні розваги - це літні розваги! І в пісочку можна тепер довго копирсатися, і мама навіть дозволила спробувати самим освоїти маленьку дитячу гірку на майданчику. Ксеня відразу навчилась долати сходки, сідати на попу і весело сунутись вниз, тріскочучи іскрами. А от Ясик до останнього пункту підходив поступово і трохи налякано, але разом так за третім повіііільно відпустив пальчики і з широкими очима (під враженням від власної хоробрості) поповз на спині донизу. Вже втретє ми включаємо цю гірку в наш гуляльний план і вже жодного страху - діловито йдемо відразу до гірки і спускаємось, навіть не чекаючи на страхівку у вигляді мами. Отак ще трошки і я незчуюся, як мої пташенята і на повітряних кулях будуть літати, і гори долати, і в морі плавати....Ой ні-ні, поки що страшно. Мамі. :)

  

Літо так довго чекало, поки весна нарешті займе позиції, що не стерпіло і виштовхало її, несміливу, раптово зазеленівши за вікнами. Довгу вічність зими я собі уявляла, як же буде класно, коли нарешті будемо гуляти без комбінезончиків - нарешті "вигуляємо" всі свої неношені наряди, подаровані кофтинки і кольорові штанята. Але ось комбінезони нарештіііі в шафі, а в нових кофтинках загаряче!!! Довелось терміново замовляти кроксики-плавочки-панамки. "Накрило літом" :)! Хочеться побільше часу проводити надворі, що часом нема куди втиснути ні денний сон, ані обід :). Але ж ми вже великі, еге?

Цього місяця незмінне мамине "вони дорослішають" підкріпилося появою нової малечі у нашій родині. Коли наш тато побачив двоюрідну сестричку-крихотульку, то також поділився здивуванням від того, що "дітки бувають такими маленькими!", а наші птахи ж були ще дрібнішими. Не віриться, що колись вони поміщалися на руці до ліктя або вільненько собі лежали в мене на колінах, кінчиками пальчиків штовхаючи в живіт. Кучеряві великі зозульки :). Де тих 43-45 см! Якраз до півтора року ми майже подвоїли і ріст :).

Головний акцент батьківських зусиль зараз спрямовано на дві антагоністичні речі: поїсти і сходити на горщик. Сміх сміхом, але терпіння треба чимало до цих справ. Перша має тривалу історію і переживає новий виток: наразі немає якогось усталеного методу з'їсти свій обід, бо щоразу треба напомацки шукати нове рішення. Часом їдунки просто стоять поруч і подзьобують щось із мисочки, в сумі втоптавши добру порцію. Іноді більше подобається "класично", у кріселках, хоча це далеко не гарантує результату. На колінах, за загальним столом на окремих стільцях, навколішки на підлозі коло маленького столика..... Їмо по-різному і робимо все, щоб процес завжди дивував і був скоріше атракціоном, ніж рутинним прийомом їжі :D. Коли щось особливо смакує і піддається наколюванню - як от бабусині палюшки - зовсім чистенько та швидко можемо змести все самі, орудуючи великими виделками. Якось гарно руками поїли овочі і м'ясо, нарізані кусочками. Одним словом, варіацій і варіацій. Трохи стомлює, якщо чесно, але принаймні менше невизначеності, ніж із другою за пріоритетом справою.

 

"Друга" справа - горщик. Наші ранішні епопеї можна змальовувати у різних жанрах: динамічно, емоційно та весело. Наразі незрозуміло, як в принципі можливо навчити цього дітей :D. Заспокоює класичний автотренінг на зразок: "ще ніхто в памперсах не йшов до школи". На цьому позитив поки що закінчується, але ми не здаємось!

Третій пріоритетний процес - зуби. За останню тридцятиденку додалося ще по два знизу. Не обійшлось знову без сопель і навіть високої температури, яка вперше налякала вночі маму мало не до відключки (мами!). Добре, що з сусідньої кімнати завжди можна видзвонити на допомогу тата :).

До речі, про тата.... Він у нас тепер не лише "мамонта приносить" (його слова :)), а ще й остаточно освоїв кермо і тепер вивозить наше дівоцтво на авто. Малята мають свої, вже більші, автокріселка, в яких солодко засинають. Кажуть, що нам пощастило - наші діти належать до тих, що сплять у машині. Ну що ж, помандруємо-побачимо.

На завершення - наш словничок. Таки прижилося слово "шкарпетка", правда видозмінилося до "капе" у Ксені. Десь поруч із "капе" завжди є нагода розказати, що є у нас "тяпа" (тапок, черевичок...ну всі тапи). А в нових гарних "капе" і "тапа" дітки такі вже "на-на-нааа" (гарні :)).
Вміємо повторювати мамине "но-но-но" (не можна). Прикладаємо щось до вуха і виходимо на зв'язок: "льо-льо-льо" або ж "ля-ля-ля". Бабусю Ліду Ксеня так неповторно називає "баба Льда", при чому перший склад імені вимовляється настільки протягнуто, наскільки в принципі це можливо зі складом з м'яким знаком :D. "Баба Та....та" - це друга наша бабуся. І це не єдиний омонім у нашому словничку: скажімо, таке особливе слово, як "кака" багатофункціональне. "Кака" у нас кашка, так "говорять" і качечка (теж "кака", до речі), і жабка. Я маю теорію, що "кака" у нас буде ще багато, бо більшість слів таки вживаються в зменшувальній формі: "каш-ка", "ложеч-ка", "кофтин-ка". Потроху ризикуємо за"кака"тись :D. Але то таке.....ось Ксеня вже так гарно вміє покликати сестричку: "Язя" або "зЯзя", натомість ніяк не втрафивши промовити своє власне ім'я. Ясик її іноді називає чомусь "Тата".

 

Перші поцілункі та буремні 17

 

А нам уже 17. Поки що місяців :), але їхні кожній-по-17 та мої трошки-за-30 виявилися досить зручною комбінацією. Якось непомітно  ми почали робити деякі речі разом. Замість того, щоб все планувати на ті щільні півтори години денного сну, тепер я можу дещо включити у нашу "культурну програму" - бо ж, скажімо, приймати душ і мамі треба, і донечкам цікаво. Стукають вони у шкло кабінки, роблять гримаси, а я час від часу  лякаю, направляючи струмінь води "прямо на них". Такий фінт проходить далеко не щоразу, але птахи вже менше бояться шуму води і переховування мами в скляному коконі :D. Кілька разів ми навіть милися всіє троє, але такий "релакс" більше нагадував "дискотеку шпротів в банці" :D.

Спершу малята дуже втікали від шуму фена (як і від будь-чого шумного), але потрохи звикають, навіть якось самі знайшли його на малюнку (Ксеня починає смішно дмухати, імітуючи процес). Все-таки, дамусіки - такі дамусіки :). Я так кажу їм, що порохотяга чи пральки перестати боятися - то діло наживне, а от з феном треба дівчаткам дружити :D. Взагалі, з маминим вихованням у дітей перша асоціація на питання "А що робити з олівцями, як малюємо?" - підводити очі (показували) :D. Все так само (хоча це, мабуть, таки більше Ксенине) люблять приміряти всякі лашки: то шалик треба намотати, то пора перевірити, чи все так же гарно "лежить" овчинка від комбінезона....

 

Разом ми і вікна мили цього року! Минулоріч, якщо хтось питався, чи мені тяжко і чи чемні дітки, то я відповідала, що перед Паскою помила всі вікна, а це говорить саме за себе. Мушу відразу написати, що процедуру миття вікон я не розглядаю як щось життєво необхідне і "маст бі дан" кров з носа. Навпаки - це для мене своєрідний ритуал відкриття весняного сезону. Ловлю шалений кайф, коли стає чистіше і світліше, відчуваю себе учасником всесвітнього жіночого священнодіяння :): перше справжнє тепло змушує мурашники будинків оживати, а нам - прискорюватися на клітинному рівні, виганяючи зиму. Тому, повторюсь, розглядаю наше спільне вікномиття як варіант культурного відпочинку втрьох із донечками. Разом із розквітом бажання вилазити все вище і вище, вони "на ура" сприйняли появу драбинки (остання відтоді поселилась у нас серед вітальні і виконує роль тренажера :)), із задоволенням бацькались у ложці води в мидниці та тішились від того, що їм дозволено безперешкодно заходити-виходити на балкон.

А ще ми пересаджували вазони. Малята, правда, все  норовили поколупатися пальчиками у землі, а потім взагалі залізли у неї тапками...., але все пройшло досить успішно: ми посадили квіточки у нові кольорові "хатки", дали їм попити і поселили на підвіконні дитячої кімнати.

До розряду спільного відношу і наші прогулянки останнім часом - все рідше відчуваю себе просто транспортним засобом :). Тепер вони самі можуть (і хочуть!) довго топати ніжками, випробовувати всі девайси на майданчиках.

 

Кілька днів тому ми влаштували собі променад до центру - прогулялися площею Ринок, погойдались на лавочці закоханих коло Ратуші, а тоді подались в парк Франка :). Видався дуже класний і такий ....відновлюючий день. Я собі навіть морозиво купила! Давно не гуляла отак. Малечу влаштувало печивко "Марія", тож ми собі чимчикували парком, мотали кола навколо візка і голосно все "коментували".

 

Це тепер така у нас фішка - показувати пальчиком на все-все і супроводжувати запитальним звуковим сигналом :). Так, їдучи в тролейбусі, Ксеня разів 30, якщо не більше, гмикала і вказувала на сусіда по сидінню, а мамі доводилося коментувати: "у дідуся є окуляри".

Ще на прогулянці ми вподобали собі штовхати візок. Отак і виглядає, що йде собі дивакувата жіночка з порожнім візком...поки не стане видно за ним двох працьовитих гномів, які ще й періодично сваряться за "місце під сонцем для штовхання". Зараз найспокійніше мені з ними гуляти на порожньому стадіоні, де вони зайняті своєю справою, а я не мушу знімати їх з усіх доступних драбинок.

 

Бо ж мої підкорювачки висоти не дають "розслабити булки" - тільки треба слідкувати, щоб одну хоч за ногу зловити вже на найвищих рівнях, поки інша тільки прокладає шлях нагору.

 

Зате на майданчиках є інша атракція - пісочниця!! Та-дам! Пісочний період оголошуємо відкритим. Правда поки що розкопки в повній амуніції (відерко, лопаточка, грабельки) проводились лише раз, бо ....та взагалі за вікном сніг сьогодні он цілий день :(. Ну але чесно зібраних у сусідів півкілограма піску в закочених джинсах ми контрабандою додому пронесли!

 

 

Багато у нас цього місяця було "вперше" - може, не таких грандіозних, як перші кроки, але без сумніву, значущих. По-перше, проявилась тенденція до "контакту": малята люблять, як раніше, пообніматися і притулитися (особливо, коли собі щось п'ють), але тепер вони можуть з охотою роздавати цьомки з таким смачним прицмакуванням і "аааа" :). Важливим є те, що вони тепер самі охоче йдуть на цей самий контакт одна із одною (це я не говорю про бійки...про них пізніше :D). Тепер можуть цьоматися і братися за ручки, щоб потанцювати. А ті їхні цьомки - вони і виглядають, і смакують так ніжно! Ну десь, як....таке немовляче маскарпоне з полуничкою :). Складають дзьобки і дотуляються, а ще - пахнуть :). Таке враження, що цілувальна активність якимось чином ще більше підсилює пахучість птахів. Що сказати.... любимо ми всі це діло :). "А я донька мамчина, мамчина, цілуватись навченааа!". І до речі, цілувальна кар'єра у нас розпочалась "не по дитячому": одного разу маленький хлопчик на майданчику взяв і несподівано поцьомав когось із доціків, здивувавши свою маму і мене :).

На жаль, "контакт" буває не лише приємним. І раніше мамі доводилось часом підскочити від того, що на емоціях хтось гризьнув на руку чи навіть за спину. Але тепер можна чекати цілком небезпечних кусальних атак. Буквально на днях Ксеня заплакала, показуючи на руцю. Ну я подумала, що десь чимось трошки притиснула: поцьомала її, заспокоїла....і аж ввечері придивилась до підпухлого червоного сліду явно від Ясикових зубів (самоукус виключений, бо у Ксені поки що два із зубчиків мало вилізли)!!! А щоб вже закрити поскоріше не надто приємну тему, прозвітую: малята вміють сваритися і ще й як! Варто побачити оці стиснені кулачки, вираз  очей і гримасу миттєвої люті! Маленькі люди вимагають хліба, або маминого пояса, або просто чогось одночасно і не можуть це поділити. На диво, саме Яся виявляє особливу впертість, войовничість і натхнення до випробування маминих кордонів - вона, підсміхаючись, клацає вимикачами, вішається на шухляди і розгойдує картину над диваном.

Через малючий гнів мені часто страшнувато пропонувати їм щось новенько-приємне, бо ж потім можна мати цілу купу несподіванок :). Так, незважаючи на ризик залишитись ночувати в супермаркеті, я показала малятам машинки-візки. Але ж як їм це подобається! Садимо одну на червоний кар а-ля Формула-1, іншу - вгорі у кошик (штурман!) і так маневруємо між рядами, що не зовсім просто. З тою махіною та ще й двома пасажирами відчуваю себе водієм Бєлаза: інші уступають дорогу, але габарити часом заважають проїхати між гірками з вафельками.

А ще - вперше ми озброїлись горщиками. Наразі я і сама якось не дуже знаю, як почати набирати очки за новий навик, але вже двічі у нас (випадково, думаю) сталася маленька перемога в цьому контексті. Як мінімум, ми поки що не протестуємо проти нових елементів інтер'єру.

В плані їдження доціки знову зробили рокіровку: Ясик тепер ість з неохотою, а Ксеня наминає за обидві щоки. Але обидвоє люблять орудувати ложечкою, і, якщо пощастить, виделкою. Ксеня, що раніше частіше все  ложкою вигортала на стіл і там робила вигадливі розписи, тепер дуже вміло кладе все до ротика. Натомість Яся, що перед тим досить гарно їла ложкою, "зіпсулася" і тепер тримає інструмент дороги дригом: так що все з неї випадає, поки доїде за призначенням. Мабуть, випробовує на практиці принцип "ковбасою до язика - так же смачніше!" із мультика "Простоквашино" :). Єдине, що залишилось незмінним - все так само Ясюня залишається більшою куцькою :D - і стілець, і підлога, і свіжовипрані штори, і одяг, а разом з тим і брови-волосся - все має бути в каші!.

Цього місяця ми географію не розширили кількісно, зате внесли якісні поправки: у свідомішому віці проїхали туди-назад до прабабусі, щоб в родинному колі (нарештіііі :), вперше після народження малят) відсвяткувати Великдень. Що не менш важливо, ми вживу змогти побачити курочок-півників-гусочок і навіть бичка (правда мама злукавила, що то корова :)). А ще знову побували на дачі у дідуся Ігора та бабусі Таї. Тепер це сприймалося геть по-іншому, бо ж і по травичці побігали, і в гойдалці на гілці яблуні погойдалися, і поспали на горищі. Їзду машиною, здається, мінімально освоїли і діти, і мама. Перші все ж більший відсоток часу спали (ура :)), а друга навчилася збирати дорожній набір із водички-сочків, печивок-родзинок. Наразі набір цей переважно їстівний, бо до ігор в дорозі ми ще не доросли.

До статистики дорослішання можна додати, що в Ксені нарешті теж є 10 зубчиків (тож тепер є ризик і для Ясі   :)), геть приблизне вимірювання сантиметровою стрічкою дало 79 см для К і, здається, на 1 більше для Я. А наш словничок тепер вже можна офіційно відкрити, бо крім мама-тата-баба ми усвідомлено кажемо "гам-гам", показуючи на полицю з печивком, "дяяяяй", коли видираємо іграшку, а "да-да", коли згадуємо про гойдалки. Яся дуже кумедно - так гортанно і повільно - почала вимовляти "ля-ля", а Ксеньчику якось вийшло обізвати шкарпетки: "тапети", але то було лише раз і тому як невідтворюваний експеримент, виключається з офіційних документів :). Мишка "заговорила" з цікавим акцентом "пепепе", зате коник до кінчика хвоста наш, український,  бо розтягнуто голосно ірже "ГггггггГГггг" у виконанні Ксені :).

А у мене як мами в декреті теж є вихвалялка - "відрядження" до Києва на 1 день відбулось. Поки там мама тисла руку Патонові (хехе), тут вдома тато і бабуся на пару виконували норматив по догляду за двома дзигами :) - пройшли іспит на "відмінно", мушу сказати. Так що вихвалялка вийшла комплексна і не лише моя.

Безпека понад усе: з досвіду мами

Разом із дорослішанням діток, батьки стикаються все з новими і новими завданнями. Як організувати простір для повзання? Як почати годувати ложечкою? Коли час чистити зубки? І так далі, мабуть, до безкінечності...бо ж не виключено, що я отак років через 25 (скільки то там мені буде....гггг) полізу гуглити щось про "правильне" виховання внуків :). Одним із таких челенджів є питання безпеки, коли малі дослідники вже мають достатній набір умінь та заряд сил (а бажання ніколи не бракує), щоб почати активно досліджувати простір навколо. Кожен підходить до питання по-своєму, хоча є, так виглядає, скінченна кількість рішень - вибирай, що пасує. Ми от від моменту, коли перша донечка зуміла пересунутись на метр, і до часу перших топ-топів, обрали  ...гм...бар'єрний метод :D. Точніше, ми до нього плавно прийшли, коли спершу обкладали наших рачкувальниць подушками, потім цього стало замало - пішли в хід коробки, табуретки, а згодом бар'єри стали взагалі фундаментальними: важкі валізи, комод, диван. Можливо, варто було не обмежувати простір від самого початку - тоді інтерес до нового задовільнявся б поступово. Проте мені видавалось, що за ними двома впильнувати буде важко, бо треба буде спостерігати безвідривно. А хотілось часом і відволіктись на прочитання електронної пошти чи горня чаю :).

Ще одним аргументом за те, щоб обмежити простір повзання однією безпечною кімнатою (власне не маленьким порожнім манежем, а повноцінною вітальнею з диваном та столом), було те, що наш гуляльний візок стояв у коридорі, а стиль semi-open space не передбачав дверей. Не хотілось мені, що весь бруд був не тільки на колінах, а й на долоньках, звідки перекочовував в рот. Плюс наші птахи виявляли особливо гостру цікавість власне до найбрудніших речей: коліс візка, взуття, тощо. Звичайно, не один раз мені таки доводилось відривати декого від облизування коліс.... проте хочеться вірити, що це допустимий мінімум.

Крок 1: закриті розетки
Коли дівчатка нарешті почали частіше пересуватися вертикально, ніж на чотирьох, я всерйоз задумалась про убезпечення решти квартири та виходу їх "у світ". Спершу постало питання розеток. Скільки всяких варіантів я перебрала: і з замочками-примочками, і шалено дорогі, і бюджетні. Зрештою дійшла до висновку, що абсолютно достатнім варіантом є найпростіші, ще "совкові" заглушки. Як треба витягнути котрусь - без важеля не обійтись, зате і малечі це не під силу.

 

Ми також використовували і лайфхак із кришечками від мінеральної води "Моршинська". Саме для цієї марки їх виготовляють такими не просто циліндричними, а з грубшою ніби шапочкою. Тому коли заштовхати таку кришечку у євро-розетку, то вийняти її стає не тривіально. Взагалі мені це вдається зробити тільки нігтями. Тож використання описаного методу дозволяє вбити двох зайців - закриває розетки від штрикання у них виделками-дротиками та є нагадуванням вчасно підстригати малечі нігті :D.

 

Крок 2: небезпечні речі - нагору!
Далі постало питання шаф. Наступним кроком стало те, що роблять усі батьки малих шибеників (і не тільки вдома, а й коли приходять в гості :D) - піднімання небезпечних речей на недоступну висоту. Весь скляний посуд перекочував у верхні шафки, гостре-крихке-ще якесь-небезпечне теж треба було позабирати знизу.

Крок 3: фіксація дверцят-шухляд дідівськими методами
Коли діток двоє, то крім ризику ревізії вмісту, суттєво зростає ризик придавлення пальчиків. Бо ж одна береться за один бік дверки, інша - за інший, ну і там вже хто сильніше штовхне. В мене досі мурашки бігають по спині, коли донечки починають бавитись дверима... Така ж штука і з шухлядами - одна дитина теж може притиснути пальчик, проте це менш ймовірно і, скоріше за все, не так травматично.

Вже не перше покоління батьків використовує підручні засоби для того, щоб закрити доступ у шафи та шухлядки. Якщо тип меблевих ручок дозволяє, то найпростіший спосіб - зв'язати їх попарно.

Ще одна хитрість, що передається з покоління в покоління: заштопорювання шухляд планкою (теж вимагає певного виду ручок).

Ну і нарешті, якщо дверки шафи гарно прилягають одна до одної, можна просто взагалі відкрутити тимчасово ручку - якщо нема за що зачепитись маленьким пальчикам, то не буде як і залізти всередину. Плюс таким чином нема як повиснути на ручках, ламаючи завіси :D.

Крок 4: придбання сучасних засобів
Коли меблі такі, що нема ніяк змоги їх убезпечити вище переліченими способами, то треба придивитись до сучасних дитячих замочків. Є кутові і прямі, спеціалізовані для унітазу чи холодильника, для шаф-купе та ще яких різних. Вони самі по собі не дуже дорогі, проте набігає трохи сума, коли їх треба зо два десятки. Я замовила спочатку найпростіші на Аліекспрес.

Вирішила, що навіть китайці не зіпсують таку примітивну штуку :), але ... помилилась. Можливо, таки я кріпила їх не завжди за призначенням (на кут також), а ймовірно, ще й неякісний пластик... Факт у тому, що два замки зламались ще до кінця другого дня після їх інсталяції. Я не враховую того, що кілька просто почали відліпятись від поверхні (вони кріпляться на пінистий двосторонній скотч) або ж сама закривка відпадала чомусь від липучки. У двох тріс сам пластиковий ремінчик, який власне стримує дверки від відкривання :(. Ну де наші не пропадали....я так-сяк пофіксала замки (виглядає не надто гламурно тепер, але то ж тимчасово :)), але вирішила замовити ще кілька більш надійних - на заміну.

 

Ось наступні вийшли чуть дорожчими, але виглядають набагато надійнішими. І ремінь не пластиковий, а такий наче тканинний, і сам замок виглядає більш обіцяючим.Тому з нашого досвіду рекомендую взяти трошки дорожчі, хоча достатньо вибрати з найдешевших :).

Крок 5: схема інсталяції
Ну і ще кілька слів про те, як я обирала місця прикріплення замків. Аби і все враховано, і економно :). Щоб шухляди, ще раніше зафіксовані планкою, не просто відкривалися всі разом, а взагалі не відкривались, достатньо закрити найвищу (див. фото вище). Схема "защіпання" комоду - на фото. Нижню шухляду я обов'язково хотіла трохи зафіксувати, щоб не було можливості звідти все вийняти і сісти в неї - так і не зламається :). Другу дверку причепила до другої знизу шухляди. Решту дві залишила, як було: найвищу не відкриють поки що, а в передостанній поскладала все, що можна вигортати. З'єднавши шухляди із дверцятами, я домоглась того, що усі вони відкриваються лише дуже трошки. Тобто достатньо поскладати туди недрібні речі - і нічого не можна витягнути. Проблема притискання пальців наче не зовсім вирішена, але коли нема як щось витягати - дуже скоро інтерес дослідників згасає.

А взагалі перед тим, як кріпити замочки, варто кілька днів поспостерігати за дитиною: як правило, є ключові кілька місць, куди їй дуже захочеться залізти. З них і почати (бо пізніше не виключено, що все решта теж буде досліджуватись ретельно).  Додам, що усі куплені девайси не є багаторазовими: віддерти їх для повторного використання практично неможливо, бо псується той пінистий скотч. Ну хіба що окремо купити якийсь на заміну.

Що стосується силіконових накладок на кути - нам вони якось не знадобилися, принаймні наразі у наші рік і 4. Дерев'яні бильця дивану ми замотували у тканину, але це були протигризотні заходи - берегли не дітей від меблів, а меблі від дітей :D.


Наразі все :). Крім усього, мені тепер доводиться всі крісла висаджувати на столи-комоди, годувальні кріселка тримати складеними, а на тумбу покласти важку валізу - у нас почався етап верхолазіння! :D

Дульки в тапках

Цей місяць, 4-й у 2-му році,  пройшов під знаком гуляння :). Із приходом весни, як завжди, душа струшує з себе зимове заціпеніння, хочеться нових горизонтів, пофарбувати волосся (вже зробила), помити вікна (ще не встигла) і взагалі - рухатися, змінюватися. Коли "енергії повні баки", то і звершення не змушують на себе чекати.

Ще недавно переживалося, як же то колись буде, коли почнуть дітки ходити, а як же то вони ходити будуть надворі!? А ось вже куплені перші черевички, ось їх і "вигуляли", вже і беркицьнулись перший, другий та десятий раз... Якось помалу наші нудні зимові перебування на вулиці (то і словом "гуляти" не назвеш - аби лиш трохи направду перебути на свіжому повітрі) прикрасилися весняними ритуалами: погодувати пташок-качечок, погойдатися на гойдалці, потопати ноженятами...



Із початком вуличних топ-топів ми з птахами розвідуємо дитячі майданчики в близькому околі до нашого дому. Якось коли ти сам по собі дорослий, біжиш на роботу чи просто кудись, то не помічаєш лавочок, гойдалок і решти дитячого реманенту. І раптом проявляється оцей новий шар (layer) реальності. Помалу з'являється розуміння системи майданчикових особливостей. Трошки далі, коло вулиці Хімічної, є один, що хоч біля дороги (мінус), зате там є широкі гойдалки (плюс). Прямо під вікнами нашого будинку майданчик огороджений по периметру (плююююс), але до обіду там майже немає сонця (мінус :(). Коло озера із качечками (вже плюс) завжди багато діток з мамами (часом - мінус, часом плюс): приклад старших діток, які видираються на драбинки і гірки надихає моїх зефірок пробувати і себе у верхолазінні, зате іноді попадаються класні мами чи не менш класні бабусі, аби покалякати :). Ще один - теж біля зупинки транспорту (:(), дуже компактний і зроблений так, що моїм ще поки важко самим вийти за межі (:)) - там багато всяких прибамбасів, але деякі гойдалки такі тугі, що мамі треба спочатку трохи підкачати м'язи, щоб з ними справитися. Нарешті, коло наших бабусів-дідусів є взагалі майже-сучасний плацдарм для кіндерів. "Майже", бо почали робили якісно, з штучним покриттям грунту, різними тренажерами і гойдалками, але, як то часто буває, все лишили на півдорозі....вже і "вітер" вкрав частину настилу, і гойдалку хтось поламав. Так от, попри все, цей є номером один у погану погоду із болотАми (плюс), хоча не обгороджений повністю і стоїть геть близько до смітників, куди дітлахи постійно топчуть стежки, щоб подивитись то на песиків, то на ворон (міііінус). І так далі. От які багатопараметричні задачі вирішує мама, щоб просто піти погуляти :).

Поза тим мої дівчатка стають все більш пухнастими, а я мрію про кучерики :). Видається, що так буде, недаремно ж у Ясі часом загортається пасемко над вушком? Ті хвилясті павутинки такі розчулююче тоненькі навпроти сонця і так гарно пахнуть :). А Ксеню я називаю панком, бо її малючий пух смішно викладається у бунтарський хаєр сторчком :D,  після сну особливо. Хоча після сну - то окремий випадок.... Ото випорпуються доціки з-під покривал, такі смішні, з великими ще сонними оченятами, розбурхані, як два гномики Сопуни. Волосинки-павутинки тоді стирчать у всі боки - вже такі досить довгі, тож ще й похитуються в такт рухам.

Із важливостей останнього часу треба відмітити мамину лінь. Все частіше не готую дітям окремий харч, а сподіваюся, що наїдяться з наших тарілок. І вони таки більш охоче їдять з нами за столом, та ще й якщо на колінах у мами-тата. Тепер, правда, і під нашим столом доводиться вигрібати розсипи гречки чи рису :). Їмо всі разом м'яско, зготоване на всіх, наминаємо з особливом азартом картоплю і яйка. Часом випадає їм і трохи недитячих речей типу вузької смужечки відбивної в ручку, ще й вприкуску до улюблених квашених огірків (хоча сезон на них ми вже категорично закриваємо (!!!), бо інакше зима від нас не піде :)).

Я потроху користаю зі скарбнички маминої мудрості (вона також хоститься в Інтернеті :)) і вдало використовую маленькі хитрощі, щоб трохи зайняти моїх непосид. Таки правда, що чистити цибулю маленькими пальчиками, а потім ще й дрібнити цибулиння на мікро-фрагменти - це справа на добрих півгодини! А квасольку чи горішки порозкладати у мисочки? Теж потребує зосередженості :). І так коротаємо час.

 

Я вже писала, що стала лінивою... А якщо врахувати, що самозаглиблено бавитися з дітьми мені таки найчастіше просто нудно (гра у 100%-му її втіленні у нас відбувається за участі бабусі - от вона вже вміє розважити внучок :)), то доводиться еволюціонувати до нових видів розваг із підручними засобами.

 

Мама любить лежати і з закритими очима декламувати завчені вірші з книжечок, або тримати руки з розчепіреними пальцями, на які населяються трубочки від бігудів. Ще вона намагається пити каву, здалеку підказуючи, що ще "треба он принести сумочку, скласти туди кубики і защепити на замочок". Хоча скажу по секрету, ті всі мамині вивертони часто розбиваються вдрузки, бо малеча чітко знає, чого вона хоче. Хоче дуже сильно і прямо вже!!!!! З іншого боку, маленькі людинки абсолютно чітко все розуміють. Настав той цікавий період, коли я трохи зловживаю їх готовністю допомогти, щоб попросити принести пачку підгузок, подати ложечку чи навіть ввімкнути світло. При цьому мені пригадується оригінальний пульт у мультику з Флінстонами, де треба було натиснути кнопку, а з коробочки вилітала маленька пташка, яка власне дзьобом і перемикала канали на телевізорі :D. У мене таких пташок аж дві!

"Все вони розуміють". Так. А ще прекрасно вміють показати, чого їм хочеться чи не хочеться. Так, Ксеня тепер іноді просто таки вимагає одягнути їй, скажімо, платтячко (та ще й не тільки їй, треба конче і сестричці, яка покірно зі всім погоджується :)). Вже оце від неповних півтора роки проявляється натура дамусіків: любимо переодягатися і красуватись у чомусь новому :).

 

А ще десь тиждень-півтора тому навчилися малята заперечно хитати головою. І хто його знає, що вони там мають на увазі, але частенько це виглядає дуже влучним. "Будеш ще кашку?" - "нііі". "Сідаємо у візок?" - "нііі". З тими нехочухами доводиться ретельно продумувати питання, бо "мити попу" ми "нііі", але й "ходити з брудною попою" ми "нііі" :).

Загалом місячна статистика така: у Ясі 10 зубів, у Ксені - 7 чекаємо решти....(тому-то добрий тиждень ми знову сопляли-кашляли і лякали вночі батьків високою температурою). З таким зубатим арсеналом не залишилось вибору, як купити малятам їх перші справжні щіточки, бо доти ми робили "чистю-чистю" силіконовими насадками на пальці.

 

Ще до підсумку треба написати що якось зненацька доціки почали озвучувати багатьох тваринок: корівка в нас дуже правильно каже "МММмммм" (це так із закритим ротом :)), овечка "бебе", курочка "кококо", ведмедик "буууу", індик белькоче язиком, а качечка з жабкою наразі однаково викрикують "каа-каа". Ну ультразвукові котики і "гаааав" - цим вже навіть нікого не здивуєш. А ось невербальний арсенал, в якому раніше були лише рибки із безмовним "па-па-па", поповнився черепахою "хитають головами з боку в бік", сопучим  їжачком і крабом (це вони наразі тільки намагаються показати клешні пальчиками). На закуску ще маємо слона, який піднімає хобота (рука вгору) і трубить "ту-туууу!".

Проте всі ці безумовні досягнення блякнуть поруч із тим, що (!урочисто!) 16 березня 2017 року донечки самі підбігли і поцьомали тата після роботи! Там-пам-пам! :) Тато розтанув і офіційно визнав, що це його вразило, зворушило і взагалі залишило в приємному ауті. Казав, що ці цьомки за важливістю знаходяться десь геть близько за значущістю до перших кроків малят :).

Ще розповім про своє свіже відкриття. Почну з ліричного відступу....Я і раніше підозрювала, що мені передався по маминій лінії ген "синдрому подушки" (коли диванні подушки мусять лежати саме на  певних місцях і певним чином :)), тепер ця підозра набуває рис чіткої впевненості. А ще в парі із ним передалась "шпилька в попу" по суботах - яка не дає пробайдикувати першу половину уікенду без вагомої причини. Недаремно я так люблю прибирати, особливо наодинці, особливо під музику: кращого релаксу (динамічної медитації) для мене і не придумаєш. І недаремно таким психологічним полегшенням ставав кожен помитий метр підлоги в перші місяці нашого батьківства, коли часу якось бракувало геть на все. Привіт, я Олеся і я порядко-псих :D. Так от, власне, відкриття полягає у тому, що, як виявляється, я шалено люблю іграшки на зразок пірамідки чи пасочок, які всі ен штук так класно зазіповуються, склавшись одна в одну. Який же цей кайф, коли емоційну насолоду можна отримати щоразу, коли черговий раз килим у дитячій стає прибраним! І вимагає це всього-навсього скласти пірамідку чи пасочки..... Ідеальна іграшка у розкладеному вигляді створює враження безмежного хаосу - стільки всяких дрібнот під ногами, а в складеному займає мінімум місця :).

Ну і щоб назва допису була доречною, треба розказати про наші дуркування на вихідних. Лежали ми з татом отак собі в неділю на килимі, спостерігали за птасями. А вони такі дівчатка-дівчатка: вже і манірні трошки, і оченята вміють опускати, і з-під вій зиркати. Дріботять геть впевнено в рожевих яскравих тапках. Ясюня має свій особливий маршрут: з кутка в куток кімнати, від розетки і до розетки. Продефілює в один бік, розвернеться, посміхнеться, покліпає, і назад. Я коментую: "топ-топ-топ", а на повороті "Дулька в тапках!" (вона чекає цих слів), тоді знов "топ-топ-топ-топ-топ", "Дулька в тапках!" :D.