Кучеряві балакучки

Цьогомісячне 19-те припало на Спаса :). Ми з птахами мали свого маленького, але супер-гарного (без зайвої скромності) кошичка із всякими фруктовими смакотами, кількома мачками та квіточками (до речі, слово "квітка" уже в нашому словничку - "кіта", ха!).

Поки більшість людей чинно стояли попід церквою, дитяча зграя невтомно досліджувала всю територію навколо. Ясне діло, мої красуні не могли залишитись осторонь, хоча й були наймолодшими серед малих батярів. Ну також зрозуміло, що мамі довелось вчепити кошика на гілку дерева, там же лишити свою дамську сумочку (раз в тисячу років витягнуту з шафи замість наплечника :)) і страхувати бігунів. А бігуни бажали збігати вниз у рів, а потім видиратись круто нагору, а потім ще коло по зарослих травою горбах.... Тож як мінімум тижневу норму фіз-активності було виконано. Зрештою, кошик було посвячено, по сливці урочисто з'їджено, тож все завершилось хеппі-ендом.

Оскільки розпочала я з кінця, то тепер треба робити хмару ремарок :). Ремарка перша і супер-мімішна: ми тепер красуємось із зачісками. Нарешті маленька дівчинка, яка живе всередині кожної дорослої жінки і все ще хоче гратися ляльками, заплітаючи косички, повністю задоволена. Здійснилось! І мрія про кучерики, і про хвостички...навіть кіски бабуся пробувала плести. 

 

Взагалі бабуся тут відіграла ключову роль, адже саме вона вперше якось зауважила, що в таку спеку добре б підібрати їм волоссячко. А оскільки ті тоненькі пір'їнки такі неслухняні і тоненькі, як павутинки, то збираю я їх такими мацюпунькими ґумочками, з яких донедавна серед підлітків було модно виплітати всякі браслетики. Отаких пару плетених прикрас дісталося мені якось від похресниці - звідти і вишпортуємо :). 

 

А сам процес зачісування приносить (наразі) купу задоволення - доціки чемно стоять і чекають, поки мама невмілими пальцями чаклує над зачіскою. Потім треба ще так само чемно потерпіти, щоб ввечері познімати всі ґумочки. "Ґума" - це у нас "ґумочка". І зазвичай, птах ще додає "на-на-на" - тобто ґумочка автоматично причетна до краси :). Краса, правда, поки що полягає у різнокаліберних хвостиках-пружинках. Якось ми розповідали нашій прабабусі по телефону, що у кожної на голові по 6 хвостиків, то цим дуже її розвеселили.

Ремарка друга і супер-важлива - ми вчергове розговорились. Якщо перше таке "розговорились" було чітко 6 березня минулого року, коли два кльоцки почали видавати якісь голосні звуки і викликали купу емоцій у тата, то тепер це дійсно, як то кажуть, радіо увімкнулося :). Якось зненацька і одномоментно почали все повторювати. Короткі слова взагалі без проблем - "дощ" ("доць"), "ніч" ("ніць"), "тінь", "око". Інші вербальні конструкції зозульки креативно перетворюють :) - "соломка" звучить як "льома" у Ясі та "лямоня" у Ксені, "хліб" - "льта" і "ліпі", відповідно. Найулюбленіша віднедавна сметана звучить як "тяма" (Я) або "сяманя" (К). Майстерно вміють використовувати слова "туть" ("тут"), "тям" ("там") і "той". А ще з'явилися дієслова! Для слова "пати" ("спати") навіть різні відмінки практикуємо, бо ще є "пить" - "спить".

Вже було майже навчилися дякувати після їжі - "дякаааа", а тепер на моє питання "що кажуть після їжі?" мої наминайки хором кричать "сєєєее" ("ще") :).

 

До речі, чітко запам'ятали мудрагелики, що в спеку песики собі сплять у тіні :) - використовуючи половину свого словникового запасу, вони залюбки переповідають цю бувальщину. Так і звучить: "гав ..... пить .....тінь". Одним словом, рахунок слів йде вже на десятки. Подумалось, що класно було би фіксувати обсяг словничка - потім можна будувати розподіл... Ггг. Скучила за роботою. А цього місяця точно би вийшов фазовий перехід :D.

Десь отут посередині допису розміщу невеличку мамину сповідь :). Так, щоб наприкінці не зіпсути враження :D. А йдеться про ще один маленький крок до мобільності - спроби гуляти без візків-ерго. Так, про перші вилазки а-ля "пройтися туди-назад попід будинком" вже я звітувала. Проте ось тиждень ми вже геть ризикові кобіти :). Точніше, ризикова мама (та, що "мамасіта" з якоїсь гарної статті про всевстигаючу і багаторуку маму в декреті). Бо ж не штука прогулятись з дітками за дві ручки.... от напакований рюкзак плюс в руках ще великий пакет та додатковий маленький із тендітними ожинками - це, треба визнати, нетривіально. Інша річ, що "нащо було те все купувати!?". Питання риторичне :(. Але маємо, що маємо - саме так починається історія про невелику Ясикову істерику, що маминими "зусиллями"перейшла у епік фейл. Бо та сама мама, що раніше собі так мило уявляла, як буде з розуміннями ставитись до "маленьких, але особистостей", поважати їх бажання і бла-бла-бла....ця мама в стані нав'юченого мула та ще й у спеку...вона виявилась слабачкою і взагалі... Бо ж у нормальній кондиції стомлену малЮчку можна чи то понести, чи заговорити, чи просто послухатись (!!) і дати посидіти на лавочці. А коли перед очима блимає єдине - "дотягнути-довести всіх і все додому і най світ западеться" - тоді і трапляються такі ситуації. Тоді люди зглядаються, мама дратується, дитина вже не ниє, а реве. І епічне завершення - добрячий шмат шляху Ясю довелось фактично тягнути за одну руку. Все. Зізналась. Традиційні соплі-сльози каяття були вже вдома, а осад лишився досі :(. Все-таки паличка-виручалочка у вигляді візка давала змогу диктувати свою волю менш ганебними способами. Ну та нічого, тепер спробуємо помудрішати :). Вже нині я собі подобалась - коли під супермаркетом Ясюньчик демонстративно виліз на один зі стільців коло літніх столиків кафе, то я спокійно дозволила їй там посидіти, ще й Ксеню всадила поруч. Посиділи-відпочили і без пригод дійшли ніжками додому :). Ура. 

 

А взагалі у такому вільному плаванні дуже допомагають маленькі "гуляльні" ритуали - ми маємо улюблений пандус коло магазину, де мусимо кілька разів побігати взад-вперед, ще є такі бетонні півсфери, що обмежують рух транспорту - то там присісти - це майже як "на удачу" :). Нещодавно з'явилася нова традиція - по дорозі на ринок ми трошки сидимо на міських велосипедах, які прищіпнуті на велостоянці. Машинки у супермаркеті також залишаються одним із улюблених пунктів програми.

Тепер можна перейти і до невеликих самовихвалянь. Якось непомітно виріс у нас показник "готовність до експромтів". З одного боку, вже до автоматизму доведена програма збирання: попити-перекусити-пару памперсів-запасний одяг різної теплоти-панамки-шапочки... ну і все решта й так перевертається у сумці: вологі серветки, йод у фломастері....З іншого боку, послабилась якась внутрішня пружина, яка раніше завжди тримала у мобілізованому стані. Я вже давно не "важу " подумки з'їжені грами, не боюся відходу від звичного режиму дня і навіть маю нахабство часом вигадувати страви на обід "по ходу справи".

   

 

Усім кажу, що наш розпорядок мені частіше допомагає, аніж заважає. Спрацьовує умовний рефлекс: розстелили плед на килимі, налили у пляшечки молока чи водички і заснули. Донедавна був ритуал присипляння і співу. Але й тут мама почала розводити власний кайф - лягаю коло них на подушку, читаю електронну книжку, ще й можу каву сьорбати. Доціки вже не лізуть пальцями в горня і не видирають девайс. Просто поруч спокійно засинають. Ото нереально приємно! Лишилося назавжди позбутися пляшечок - це поки що серед завдань на майбутнє.

 

Поки що експромтам навіть допомагає те, що ми досі не розлучилися із підгузками. Взагалі, до такого кроку ще далеченько (хоча часто в дітей все стається раптово і несподівано, тому будемо сподіватися :)). Проте вже зараз часом трапляються приємні успіхи в плані горщиків - підловлені або часом вже й замовлені - вони надихають :).

З отакими новими можливостями і готовністю ми тепер час від часу доєднуємось до сімейно-дівчачих променадів. Ми троє плюс наші тітки із своїми донечками - це вже, не мало і не багато, а 8 дівчат! Часом приєднуються ще й інші. Озброєні трьома візочками, кількома слінгами-рюкзаками, обвішані трохи речима - отаким дружнім і веселим караваном ми можемо зайняти великого столика у кафе, погуляти центром, покупатися у фонтані або ж влаштувати пікнік на шкільному стадіоні :). Хто б то міг подумати, що усі ми троє із сестрами колись будемо мамувати у декреті одночасно :). Я часом пробую уявити, як же буде виглядати таке збіговисько у наступній генерації, коли кількість дівчаток збільшиться у геометричній прогресії :D! І що ж то буде, коли колись до нашого однорідного кола вдасться увірватися хлопчуру :D.

У сімейному масштабі ми теж стали легшими на підйом. Тільки на дачу (іноді, правда, із пригодами по дорозі) можемо майнути зовсім неплановано. А в якісь вихідні зробили сімейний виїзд у Парк Культури. Там атракціони ще мого дитинства тепер ділять майданчик із сучасними надувними конструкціями, машинками на моторчиках і всякими новими привабами типу канатних лабіринтів між деревами або піратських куточків. Ми почали із класики - випробували автодром та "Веселі гірки". Ясюня була у захваті від машинок, а натомість Ксеня реготалась на гірках. День видався дуже жаркий, тож надовго розтягнути культурну програму не вдалось - підкріпилися бананом і чкурнули в гості до бабусі на обід :).

Що іще додати до звіту? За останній місяць вдалося діткам познайомитись із цілою купою нової для них живності. Так, ми бачили живих раків - Ксеня навіть умудрилася одного погладити :). Кілька днів тому по дорозі від бабусі-дідуся видивилися у вечірніх сутінках їжачка - доцьки так класно в унісон почали сопіти. А оце вчора теж вже майже у темряві побачили, як намотує кола невеликий кажан - оскільки я його ще назвала летючою мишкою, то малята потім довго ще згадували "пі-пі-пі" (бо ж так звично каже мишка).

Також поставили ми нову "галочку"- кажуть, традиційну - трохи помалювавши стіну у вітальні олівцем. Мама чесно намагалась знищити сліди злочину, але від тата влетіло усім. А малювати, видається, донечкам подобається все більше. Поки що це лише закарлюки, але виводимо іх із натхненням. Якось навіть наносили "мехенді" на мамину руку :) - добре, що фломастери змиваються водою.

Поза тим виглядає, що наші малята є порівняно чемними. Деякі мамині вказівки виконують напрочуд точно. Наприклад, якщо раніше треба було разів сто повторити, що на балкон можна виходити тільки в тапках, то тепер Ксеньчик приносить тапики, просить взути і лише тоді з почуттям виконаного обов'язку пролазить назовні :).  І через дорогу переходимо дуже гарно - за ручки, поруч із мамою. Достатньо наголосити, що починається дорога і їздять "великі машини" - відразу простягаються дві лапки.

Мудрагелики-розумашки :). Виявляється, вони вміють пускати бульбашки! А я купила їм було одну баночку з тим, що сама буду пускати, а вони побіжать ловити. Ги. Довелось через 10 хвилин іти за другою баночкою, бо обидвоє навперебій вимагали повправлятись у бульбашконадуванні.

 

Так смішно вони це роблять :). Спочатку намилене колечко прямо в рота запихали, а тепер так із силою шумно дують - і часто успішно! Поки що проблема лише із виливанням вмісту баночки. Варто мамі не догледіти (та й хіба то можливо?) - вже мокрі і шкарпетки, і штанята...а найголовніше - починаються жалісливі плачі.

* Питаю "хто то?", показуючи на картинку. Ксеня навчилася відповідати питанням на питання, коли не дуже знає, що відповісти. От і виходить: "хто то?" - "тьо тьо?" :).

* Понию, що такі очікувані зуби ще не вилізли. Маємо поки що знову затишшя перед бурею.


А загалом у мене зараз стадія самоподобання (за деякими виключеннями), коли я насолоджуюся простими декретними радощами. Особливо цьому сприяє можливість іноді вирватись у зовнішній світ, скажімо на зумбу :D. Словом, ти молодець, мамасіта! :)

 

 

Розумахи-хитрухи

 

Десь коли перевалило за наші півтора, відбулася чергова рокіровка: плаксиво-нестерпний період Ясика пішов на завершення, і помалу почало "накривати" Ксеню. Таки моя теорія про "зубне" походження  цих гострих моментів не позбавлена сенсу. І виглядає, що у час криз на поверхню проступають особливості характерів. Ясик стає дещо агресивним, особливо коли чогось дуже хоче. Тактика проста: підійти і не спішачи, хоча й без вагань видерти з рук конкурентки іграшку, пляшечку чи "льову", себто ложечку. У момент роздратування вона може перевернути тарілку з кашею. Все на поверхні і все негайно демонструється.  Добре, що кусатися, вроді, перестала :). З Ксеньчиком інша пісня: вона теж вимагає уваги, але це більше схоже на жіночі капризи з легкою ноткою хитринки. І от з таким вихідним набором потроху починаємо колекціонувати ситуації :) - не завжди смішні, але завжди дуже показові. Як правило, все крутиться навколо суперечок за щось жадане: єдину на бабусиній-дідусевій дачі гойдалку, машинку чи слоника (а потім навпаки), чужий толокар чи велобіг (бажано всього і відразу). Ну і ще можна завжди ефективно посваритись за місце на маминих колінах. Останнє навіть при тому, що вона - мама - готова тримати обох одночасно :).

 

Цікаво, що саме у Ясі проявляється типова, як стверджують всякі статті, риса старшої дитини: певна організованість і деяка таки повага до правил. Хоч і робить часом щось заборонене, але при цьому голосно повторює "но-но-но" :). А вже варто молодшій Ксені переступити десь букву батьківського "закону" - негайно сигналізує. Смішно було якось спостерігати, як наш добровільний контролер сидів на годувальному кріселку (чисто тобі рятівник на пляжі Малібу :D), з висоти спостерігав, як Ксеня бігає по кімнаті і голосно викрикує..., а тоді суворим тоном проголосив "мама но-но-но!" (в перекладі на українську це означає "не можна кричати, бо мама буде сваритися") :D. Та однісінька хвилина, що розділила їх народження, все ж виявилась сакраментальною.

Загалом бажання вийти за окреслені рамки живе в усіх дітлахах. Тому іноді треба вміти елегантно вийти із ситуації, коли і хочеться, і колеться. Ось до прикладу, якось попросила Ясюня мої сережки, показавши на них із явним замилуванням (на-на-нааааа!). Все б добре, але тут же намалювався Ксеньчик із правомірною вимогою своєї половини трофея.... Вічно одна і та ж мамина помилка :). Довелося впрошувати свою "старшеньку", щоб поділилась із сестричкою. З нульовим ефектом. Тоді мама вирішила вдатися до хитрощів і приманити Ясю поближче: "покажи, які в тебе гарні на-на-нааа". Доцік усміхнувся, взяв обидві сережки пальчками і на витягнутій руці, здалеку - з іншого кінця кімнати - вигойдував ними, протягуючи також "на-на-наааа". Завіса :).

А ось ще одна комбінація з виманюванням. Ксеня випорпала з шухляд надувного маленького басейника і бавилась ним. Яся ну дуже хотіла теж, навіть викликала на підмогу важку артилерію - маму з татом. На жаль, "артилеристи" відмовилися забирати бажане силою, пояснюючи, що то недобре. Добровільно ж розлучитись із надувним чудом Ксеня відмовлялась. Щоб якось підбадьорити Ясю, їй виділили одну солену соломку і дали водички запити. Не минуло і хвилини, як ситуація змінилася: Ксеня щасливо жувала соломку, запиваючи водою, а Яся гордо бавилася басейном. І неможливе відбулось! Всі щасливі :).

Дивуєшся часом тому, наскільки непросто функціонують ті малі кучеряві голівки :). Я не втомлююсь енний раз розповідати, як птахи мене здивували недавно на відпочинку. Вони там регулярно випрошували сусідського велобіга... І це незмінно все супроводжувалось чубленням. Якось дідусь запропонував здавалось би ідеальну схему: їздити по черзі, роблячи коло навколо клумби і міняючись коло лавочки. Все би добре, але за кілька кіл Ксеня вирішила хитрити. Якщо Ясюньчик чемно робив заповітне коло і майже що приречено злазив з сідла, то її сестричка постійно норовила обійти домовленість: то коло запетляє кудись вбік, то набере швидкість, намагаючись проскочити піт-стоп, то демонстративно проведе велобіг за кермо, всім виглядом показуючи, що ще одне коло - вже в сідлі - все одно ще за нею :).

 

 

А якось Ксеня ще спозаранку, без дозволу, сама витягнула транспорт з сусідської половини будинку. Тоді я, ще не до кінця розбуджена, вирішила вдати, що нічого не бачу і не чую. Щоб уникнути сварок, взяла Ясю до себе на кухню і розклала перед нею жменю кукурудзяних пластівців. Здавалось би, ситуація ідеально вирішена: одна там незаконно розважається, зате інша під наглядом має справу і, головне, ніхто не викрикає. Аж ні! Це ж яка радість їзди без глядачів. Обертаюся -а моя зозуля К. з посмішкою на всі свої 12 затягує велобіг до нас на кухню, вже подолавши сходи!!!

Так що тепер тільки тримай щоденника ну чи блог постійно відкритими :). А скільки є нових слів! Якщо не рахувати інопланетну балаканину Ксеня типу "паня-баня-каля-багіня...", а якось і "капець" :), то все одно вистачить на півсторінки :)...ну нехай шрифтом 20. "Дяба" (банан) трохи трансформувався і став мужнім "дябаном". У Ясика він звучить подібно до "бамбам", що, в свою чергу, майже омонім до "пампам" і означає лампу. Ключ у Ясі "чіка" (бо відкриває двері "чік-чік"). Ксеньчик дуже чітко вже каже "пить" - себто "спить". Обоє коментують, коли щось падає: "пав". І просять пити вже по-іншому, ніж класичне "ням-ням" - тепер це ближче до "пиць". Загалом не так дивує обсяг словничка, як його вправне використання. Все підмічають і запам"ятовують. Як сказав дідусь, що маленький отвір у паркані - то двері для киці, то щоразу минаючи його, малята згадують ту саму "(к)ціцю", при цьому зазначаючи, що в даний момент її насправді нема ("ма!"). А мої улюблені, як я називаю, богемні розмови "ні а чьом"!! Це ж клас :).
Каже доцік: "дядя!", я питаю "де дядя?", отримуючи очевидну відповідь "ма!". Так само ми робимо перекличку по тьотях, песиках, лялях і так далі. "Де баба?"  "Ма!". :)

Цього року на відпочинку ми знову дивували всю чесну компанію своїм здоровим ( .... здоровенним? :)) апетитом, викликаючи заздрість інших батьків. Дідусь стверджував, що він таої порції каші і сам не втрафить :). А вони удвох - легко, ще й доправляли з тарілки мами і тата. Потрійний сніданок, полуденний сирок з ягідками ("ява"), дорослий обід і вечеря разом з усіма - як тут не наїсти стрибок росту? :) Ну наразі на це сподіваємось, бо куди ж інакше пішли ті всі "ням-ням"?

Особлива у нас сезонна любов - до ягідок різного виду і калібру. Як почалися перші полунички, так ми тримаємо марафон крізь сунички, чорниці, смородину всіх кольорів, малину, навіть лохину.....і чекаємо ось на ожину ще. Їмо на підлозі, в самих підгузках, щоб мінімізувати пост-ягідні наслідки. Беремо дрібними пальчиками і з насолодою, заразно вміємо плямкати. Наразі з куща їли, правда, лише червоні порічки і малинку. Зате самі зривали! Часом доводилось з боєм відбирати зелепухи, але яке ж то було для малят задоволення - самому дістати, самому стоптати! :)

 

 

Одним словом, і тішимося, і поплакуємо. У нас, мабуть, почався етап руйнувань.... за зубними неспаннями Ксеня роздушила мамі екран ноута (цей пост пишу, змасштабувавши браузер до розміру третини екрану свого манюньчика лептопа :(), вранці в прямому сенсі з'їли такого типу поролонового нового м'яча (ну ок, понадкушували - тепер він у ямочку). Що далі? Мама поки взяла міні-реванш, наступивши на пластмасового самоскида. При цьому ще й чуть собі шию не звернувши. Краще і не тягатись :).

Вже як кілька разів згадала про відпочинок в Шацьку, то треба зафіксувати, що нам сподобалось :). Всупереч побоюванням мами - діти ж бо навіть у великій ванні не миються - вода нам виявилась ок :). На глибину себе більше дозволяла затягнути Ясюня, але обидві із неприхованим задоволенням бацькались в пісочку на березі озера, сиділи дупцями на теплій мілині, і дуже швидко засвоїли, куди ми йдемо через ворота - до води!

 

 

 

На пляжі вони відточували вміння випрошувати чужі іграшки, а одного разу навіть зловили у прибережних водах цілого крокодила. Точніше, крокодильчика. Гумового :). І довелось його потім повернути майже-заплаканому господареві. Але ж треба було бачити очі Ясі, коли вона засікла дві лапи, що пливли над водою :D. Стиль крокодила нам також гарно вдавався - трошки сьорбаючи срібновмісну ащ-два-о, з бульканням і сміхом вони у ній рачкували. Видно було лише голівки по лінію носа і слідом за ними по парі круглих булочок :D.

  

Ще ми добряче освоїли ігри за сценарієм: вже лялі-заї-ведмедики їдять кашку з ложечок і тарілочок, вміють сідати на горщики і робити туди каку, танцюють, читають книжечки і потім лягають спатки :). Щоправда, ці дівочі забави наразі все ще "в одні ворота" програють іграм з "бу". В сукенках і на машинках - сучасні дівчата :).

 

 

  

Люди та орбіти

Подумалося, що люди - ніби електрони, які мандрують своїми звичними маршрутами навколо якоїсь осі (ну чи ядра). Мабуть, грамотні фізики  знайшли б багато прогалин у моїх знаннях про електрони та їх орбіти....але така аналогія знайшлася. Отак ми крутимося, перебуваючи більшість часу в комфортному режимі збереження своєї енергії. Бо ступати слід-у-слід протореним шляхом не вимагає особливих зусиль, є звичним процесом, який, правду сказати, часто взагалі відбувається на автопілоті.

А щоб відключити цю автоматичну функцію чи перейти на новий рівень - така вже  нетривіальна річ вимагає вкладення, вимагає енергетичної жертви. Акумулюєш ото життєву прану, а потім візьми і віддай. За що? А за новий досвід. І за новий кут огляду. І взагалі ще невідомо, чи не це є сенсом нашого існування - шукати нових позицій, крутити свою дійсність перед очима як кубік рубіка і збирати якомога більше вражень.

Колекція вражень - чи не це є мірилом успішності нашого життя? Багатство спектру емоцій, різноманітність картинок у пам'яті чи нехай на зовнішньому пристрої.... Але щоб мандрувати орбітами чи рівнями - треба не боятись і не шкодувати віддати запас енергії. Перший крок - відчувається деяка спустошеність, бо освоюєш нові невідомі території, другий крок - приходить відчуття смаку новизни.

Новизна. Як наркотик... А може, все навпаки, і прагнення новизни - це свідчення нашої примітивності? Може вся мудрість якраз у тому, що осягати сенси без зайвих кроків убік?
Мабуть, треба покладатись на внутрішній компас, орієнтуючись на відчуття повноти. Коли востаннє я відчувала, що живу на 100%? Коли було чітке погодження з самим собою, що ти саме там, де треба і тоді, коли треба? У мене, певно, таке відчуття наступає, коли я таки долаю силу тяжіння і мені вдається відірватись у якийсь експромт. Сильне бажання полетіти в Едінбург чи Амстердам, рішення приєднатись до походу на Парашку із річними малятами в рюкзаках, або навіть буденна на перший погляд прогулянка в центр - але яка потребує цілого списку речей, готовності з годинку нести сплячі 13 кіло і всіх ризиків, пов'язаних із відходом від звичного режиму дня. Отакі речі заряджають і додають впевненості, що ти таки хоча б частково ще керуєш своїм життям. І варто лише захотіти....

А коли повз тебе пропливає невикористана можливість, чиясь несподівана пропозиція, запрошення від Всесвіту? Тоді почуваюся спустошеною і ображеною сама на себе. Почуваюся не головною дійовою особою, а частинкою декорацій. Якось сумно :(.




 

I did it again! :) Звіт за рік і сім

Якось собі не те що обіцяла, що не буду себе змушувати писати, коли нема натхнення, але вирішила, що не сильно переживатиму, коли дописи відхилятимуться від запланованої хронології. Проте коли читаю от минулорічні дописи, - кожен раз дякую собі за те, що таки сіла і поклацала трохи по клавіатурі. Стільки всього забувається!! Оперативна, а далі і довгострокова пам'ять справно підчищає спогади, архівує їх і зводить десь до якогось там яскравого відполірованого моменту, що вже, як то кажуть, дійсно "засів". А як же з усім решта? Це ж такий скарб! Пам'ятати, як Ясюня усміхається "в щічки", а за вушком кучеряться золотинки, як Ксеня тараторить якусь беліберду тоненьким голосочком, як вони попка до попки туляться на ящику під умивальником, щоб поімітувати чищення зубків.... Не хочу забувати! Але ж не можу запам'ятати!!! :(.  Доводиться звертатися до перевіреного способу - покластися на периферійний пристрій. Роль такого відіграють оці "мамині хроніки" :). Мабуть, наступні роки вже не будуть такими насиченими всякими першостями чи відкриттями, але думається, що вистачить і там особливих моментів, які треба би зберегти.

Такий епічний вступ написався тому, що зараз смуга відчуття, що "все норм, діти ростуть, всі здорові". Ну з опери "як ваше нормально?". Шкода, що часом нападає такий режим прискореного перегляду, як у фільмі "пульт": тицьнув - і мигнув тиждень, знов тицьнув - а нам вже рік і сім... Треба б відкрити рятівний нотесик-шпаргалку і перевірити, чи дійсно так все одноманітно?

А нотесик каже, що геть все не так! Нотесик запевняє: "Агов, яка одноманітність!? Та ж це САМЕ ТОЙ місяць, коли ми вперше намагались підстрибнути на батуті, ліпили хробачків з кольорового тіста, випробовували пальчикові фарби, дивилися перші в житті мультики, з'їли по цілій мисочці картопельки з м'яском ложечками САМІ, рятувались від кліщів....". Та лише перелік займе купу рядків! Це чудесно :). Раптом повертається відчуття особливого, відчуття перегорнутих кльовезних сторінок. Ну, може, кліщі не надто кльовезні, але ми їх вчасно половили - і це не може не тішити :).

 

 

 

Не знаю навіть, з чого почати. Мабуть, з великокаліберних новин? Як от, до прикладу, що нас наш тато возив машиною в Карпати. Там разом з компанією моєї лабораторії і кількома гостями-іноземцями ми підпікали щічки, прогулювалися горбиками навколо Славського і їли ковбаски.

 

 

Ну, малечі дістався хіба йогурт, але вони тим сильно не переймалися. Птахи бігали серед високої (іноді таки до сташного високої, десь по плечі!) трави, перебираючи ноженятами і смішно трусячи памперсами в коротких шортиках. А ще "пощастило" зблизька роздивитися жаб, яких наловили в пляшку старші діти. І річку ми бачили, мабуть, перший раз - довго спостерігали з містка, як вона вигинається між камінчиками. До слова, їхалося теж дуже гарно - добре, що наші дітки належать до тих, "що сплять в дорозі" :).  Поїздка вдалась за всіма параметрами. А мама ще й отримала бонус - знайшла в памперсі загублену раніше накладку до навушника :D.

 

    

   

 

 

Продовжуючи в порядку скорочення дистанції до дому, похвалюсь, що ми вже кілька разів їздили до бабусі-дідуся на дачу. Долаємо кавалок Стрийської траси вже геть впевнено: дітки сплять в автокріслах, поки мама з татом шукають по карті, яким же то дивом завело їх у Пустомитівські манівці :D. А якщо серйозно, то ми вже майже "доросла" автосім'я, а етап тренувань в очікуванні відпустки за 400 (чи 600?) км пройдено.

На дачі - краса! Зозульки трохи бігали якось навіть в трусиках... іноді батьки влаштовують такі ігрища :). Спершу трохи противились ноженятами по траві ходити - незвично, волого трохи і липнуть листочки до пальчиків. Але освоїлися швидко. І взагалі дача рулить, бо там багато сходів (а це ж наша маленька манія), є гойдалка (правда, лише одна, тоді гойдаємось тільки до першої серйозної бійки), по сусідству в гості приїжджає чорненький песик із гордовитою кличкою "Багіра"... Попередній раз навіть вдалось трошки прокачати моторні навички - відривати пальчиками червону смородину з гілочок. Якось та кислятина страшенно засмакувала дівчатам.... як і лимон - їли, кривились і просили ще.

 

 

  

Наступний за близькістю маршрут -до бабусі Ліди, через усе місто. Тепер гонорово прирулюємо під під'їзд і йдемо в гості. А в гостях у бабусі - як завжди, смачно. Плюс вона тільки заохочує самостійні спроби поїсти борщу, незважаючи на червоні плями на обрусі.

 

А ще бабуся має раритетну книжку про трьох ведмедів. Вона ще татова...хоча він її у свій час, кажуть, боявся :D. Яся і Ксеня проявляють чудеса хоробрості і геть нічого не бояться - надолужують за татка. І надолужують не тільки у перегляданні "ведмедів" - все що не втрафив зламати він, ми помаленьку "виправляємо". Так, позбулася кабінки велика металева вантажівка...

До слова, руйнівна сила працює на усіх рівнях, це ж так і дерев'яний стільчик ще дитинства бабусі Таї теж постраждав - відламали від нього кусок сидіння. Така, видно, дісталася нам "суперсила" - перевіряти усе на міцність. Я наївно вважала, що хоча б етап гризоти книжок минув.... аж періодично доводиться відбирати розмочену і пожовану чергову картонку. А якби не пильне наглядаюче око, то вже б і наші горщики потріскали, і годувальні столики б "дочасно почили".
 
Свого апогею наша нищ-сила досягла у день, коли нарешті приїхали поштою два омріяні толокари. Треба було бачити безмежне щастя в оченятах, коли доціки вкладали дупці на сидіння і нарешті могли робити "ббуууу"! Краще було не чути невтішного ридання та істерик, коли після 30 хв їзди в нас відламалось колесо і мамі довелось все добро (2 толокари + 2 зарьовані малюки + візок) волочити додому! Ще довго вони підходили до балконних дверей і виглядали, де ж то там захована машинка-інвалід.

 

Машинки, велосипеди, мотоцикли, скейти.....і знову машинки від мінатюрної модельки і до величезної бетономішалки - все, що має хоча б натяк на колеса, викликає у донечок непідробний захват. Особливо у Ясі. Варто заїхати на манданчик хоч одному "кару" - нас перестає в принципі цікавити все решта. Пасочки забуті в пісочниці, гірка і усі гойда-да разом із нею втрачають всяку привабливість.... Машинки!!! Бббууууу! Заворожено дивимось, настійно випрошуємо, простягаємо рученята і гірко ображаємось, коли мама пояснює, що це не наше, а ляліне.  Не залишається іншого вибору, як привносити трохи колісності у наш дівчачий світ. Вже з'явився у нас перший самоскид. Поки що лише пластиковий і маленький :).

 

Якось непомітно перші позиції у чартах втратила тема їдження. Не скажу, що ми чемно поглинаємо все, що заплановано, проте в середньому непогано їмо. Поки що складно із самостійністю. Тут наразі все, як у приказці: "і хочеться, і колеться". Найгірший варіант, коли не дозволяють себе годувати, а самим не вдається ще донести їжу до дзьобів. Але і мама відноситься по-філософськи до брудних пальчиків, фіолетових брів (від сиру з чорницею) чи картоплі у волоссі. Трохи похитнувся тибетський спокій, коли обляпали кашею свіжовипрані-свіжовипрасувані штори, але загалом такі речі стали добрим тренажером з аутотренінгу :).

 

Добре виходить практикувати техніку захоплення на ягідках - пальчиками вибираємо черешеньки-полунички-смородину-сунички і з апетитом цямкаємо, попутно обмазуючи живіт, ноги, і все навколо - куди ж без цього? То не проблема, просто тепер після перекусу не миємо руки, а відразу в душ.

 

А загалом чим далі, тим краще малеча сама дає раду з картопелькою, сиром і навіть гречкою, бо ж останнє - то справжній хардкор! Справа майже завжди спочатку видається безнадійною, але потім якимось незбагненним чином виявляється, що і в тарілці небагато лишилось, і по підлозі наче не все розкидано...от і поїли.

І взагалі, "самостійність" - це наше поточне мотто. Їх самостійність, мамина незалежність :). Вже пробували вийти погуляти без візка і без ерго, а лише ніжками - оце відчуття правильного променаду! А ще мама тепер практикує попити каву з термогорняти вранці на майданчику, поки птахи колупаються в пісочку. Їх цікавості до цього заняття вистачає якраз настільки, щоб сісти на гойдалку, посьорбати кавку і подумати "ммм..я це люблю, і хай весь світ зачекає" :).

 

 

Важко собі уявити, що геть майже вчора дітки невпевнено ступали тротуарами, шпортались і все норовили впасти, що в першу їх прогулянку Стрийським парком вони просто завалювались назад через нахил... Тепер два шустряки і по сходах самі вміють (тримаючись, за поручні), і ганяють все швидше (що часом таки десь підкрадається думка - а раптом не дожену?!), як, належить, трохи друть колінцята і розбивають губу, а в тому самому Стрийському парку норовили тепер перелізти через паркан до лебедів :).

 

  

 

Доросла малеча :) - вічний оксиморон. Тим часом он Ясик вже й вина встиг хильнути, поки мама забалакалась за столом, і в словнику з'являються геть зрілі слова: "кава, чай, .... око" :D.

До слОва, про словА: донечки називають яблучко так, як це колись робила їх мама ("гени пальцем не розмажеш" :D) - "ябляблябля", часом задовільняючись короткою формою "яба".  Схоже звучить і банан у Ксені - таке впевнене і вже пізнаване слово "дяба". Настала ера виключно двоскладових слів (тепер вже не конче з однаковими складами). Картопельку Ксеньчик обзиває "капа", на ягідки обоє кажуть "яя", а лопатка - щось на зразок "ляпа". Якось так аморфно просять дати їм ложечку, але дивом мама завжди здогадується... - є десь там звук "л", а виразні жести доповнюють картину. І взагалі, такий словниковий запас вже дозволяє вести світські бесіди - коли зустрілися із вуйком Ральфом, то довелось йому перекласти, що "this flower is beautiful" ("ця квіточка гарна"), бо доцік крутив долонькою в бік найзасохлішого штурпака в горщику і щиро протягував "на-на-наааа". Говорильну частину звіту не можна завершувати без смішинки: дітки майже на кожного вуйка з поголеною головою спішать казати "тата". Видно, цей елемент є визначальним. Татом назвали навіть пам'ятник Шевченкові в центрі :D.

 

Двічі за місяць пробували поміряти дітей, то якось раз намірялось близько 86см, а за тижні два - вже в околі 83см. Так що експеримент виявився неповторюваним і мама задовільнилася абстрактним "великі". Важимо близько 12 плюс-мінус півкіло ("плюс", як завжди, стосується Ясі, а "мінус" - Ксені). Додаткової дорослості личкам додали підстрижені гривки - можна сказати, наша перша міні-стрижка. Хоча то заголосно сказано. Ще Ясика вдалось більш-менш рівненько підрізати, а от коли дійшла черга до Ксені, то стильний лук з трирівневими сходами довелось довго потім рівняти, поки не вийшла грива а-ля Жанна д'Арк (за версією тата) або ж Буратіно з радянського фільма (версія мами).

  

Попри всі досягнення і самостійності, є у нас ще  немало і таких мамино-немовлячих моментів. Це так солодко, дає відчуття певної стабільності і звиклості. Може, варто було би вже привчати птахів засинати і спати окремо, але наразі вони завжди під боком, а як мінімум вдень засинаємо під мамине мугикання. Я сміюся, що музика допомагає нам синхронізувати сон - як у фільмі "Початок" мелодія забезпечувала синхронне прокидання :). Часом здається що вже набридло, а коли день-два не заколишеш їх - починаєш сумувати за тим часом, коли ти був їм потрібний-потрібний і поруч-поруч. Часом бере ностальгія за теплим м'якусиком, який сопе і в такт рухається, лежачи в тебе на животі. В моменти особливо гострого скучання за цим я іноді беру великого вареника за руки-ноги, притягую до себе, викладаю собі на груди...і через 5 хвилин "кладу на місце", бо стає тяжко дихати :).