Момент прощання із зимою та зустрічі весни занадто затягнувся, викликаючи легку меланхолію зі спалахами депресії. Довелося навіть братися за "важку артилерію" і позичити трохи оптимізму в моєї сестрички. І черговий раз вона намагалася мене переконати, що навіть у невиправних власників жовтих окулярів бувають моменти сумнівів і просто сум....у. Часом так непросто тішитись тій миті яка заглядає до нас через віконце, яка от прямо зараз ритмується серцем із такою ж наступною миттю: доброю, щирою і світлою. Часом непросто ввібрати те світло і прийняти те щастя. От на такій хвилі я таки витягаю "запилений" свій допис кількатижневої давності із надією знову вловити звучання миті: тієї, яка тішила мене у Парижі нещодавно і тієї, яка чекає моєї уваги просто зараз :).
Оце сиджу, розімліла від сонця, що нахабно протискається між планками жалюзі, і трохи розконцентрована від ритмічного стукоту і гупоту за шибкою (перманентний ремонт :))....Стільки планів, стільки пунктів у робочому списку, а в голову лізуть зовсім інші думки. Сюди б сніжну Львівську весну - щоб тонізувати і змусити набирати статтю :). Але у Парижі зараз буяє жартунка-весна. Як справжня панянка, вона підступає грайливо: крок сюди і два назад, а потім з розгону - і знову тут. Фліртуюча, тепла і романтична французька весна.
Оце вчора поділився тато статтею одного філософа, що розділяє людей на категорії, в залежності від їх сприйняття часу і моменту. Так, є типаж людей, що постійно "оглядаються через плече". Життя біжить, а вони відмірюють його спогадами: перебирають миттєвості, наче намистини на шнурку. Є й такі, хто спрямовує увагу лише вперед: майбутнє, плани, списки.... Організовані і зосереджені, дуже часто успішні. А поміж тими двома категоріями існує така собі оаза умиротворення. Там живе справжній Дзен :). А ще там живуть люди, які проживають вповні кожну секунду, насолоджуються теперішнім, пропускаючи крізь себе буття. Той філософ, автор статті, називає їх сучасними гедоністами.
Їм дуже часто можна позаздрити, адже саме з країни гедонізму ми усі родом. Будучи дитиною, можна не спішучи слідкувати, як блискучий жук перебирає лапками і пригинає все нижче травинку, як вискакують сонячні зайчики..... або можна лежати у наповненій ванні і уявляти собі океан! І той океан буде таким реальним, що навіть навколишні звуки загубляться у гуркоті уявних хвиль.... І ніякі турботи про те, що сталося, чи те, що може статися, не затьмарюють цього стану. Дзен-гедонізм, медитативний стан щастя?
Ото прочитала собі і думаю: хто ж я? Де моє місце? А ще такий неспокій: а раптом, коли я зможу себе прокласифікувати, мені не сподобається результат? Чи можна перескочити з однієї ніші в іншу? Єдине, що можу написати із впевненістю: в цю саму хвилину я є дуже близька до сприйняття моменту :). І сонечко, і гуркіт - все тішить.
А ще тішить Париж. Справжній осередок гедонізму :). На відміну від нашої столиці, тут люди не уподібнюються автівкам на автобані, які чи то мчать назустріч, чи то обганяють поруч. Тут люди-планети :). Сповнені якоїсь таємної думки, неспішно пропливають у просторі. А ввечері уся паризька галактика дещо набирає обертів: перехожі купкуються, страшенно багато палять (зокрема, жінки) і п"ють вино; вони не обганяють і не штовхаються, вони при зустріч цілуються в щічку (зокрема, чоловіки) і питаються "са ва?". І хоча приваби французької столиці неможливо оминути увагою, найбільше мене тут зацікавили саме люди. Вони саме такі, якими їх можна було б являти: романтичні хустинки і шарфи всеможливих конфігурацій, сумочки в колір до мештів, багато різних видів борідок і кашкетиків - милі французи :)! Мені особливо запам"ятався хлопець-бігун: у спортивних шортах і майці, кросівках і .... з легенькою рожевою хустинкою навколо шиї, що лопотіла на вітрі :) і робила його схожим на якогось скромного, але життєлюбного метелика :).
Особлива атмосфера панує в районі Монмартру. Ще лише піднімаючись крутими вузькими вуличками, вже відчуваєш цей дух якогось вільнолюбства, свободи і творчості. Картинки і репродукції, гірки кольорових солодощів-макаронів у вітринах, вуличні жонглери і приставучі майстри пензля, які що два кроки пропонують стати їх персональною моделлю....
Хочеться бродити тим натовпом, милуватися величною базилікою Сакре-Кер на вершечку (вона дещо схожа на повітряне тістечко бізе :)), і просто нікуди не спішити....або ще краще заблукати десь на півдня :).
Паризький ритм і настрій повністю втрачається лише у місцях скупчення туристів. Якщо не налаштуватись на зміну режиму, можна навіть злегка роздратуватися. Скажімо, у Луврі не виникає навіть відчуття близькості до мистецтва. Натовпи низеньких азіатів стараються усе зазнимкувати на свої кольорові смартфони. (Моні Лізі, видається, вже по-серйозному це набридло ;)).
Російськомовні туристи, як правило, голосно розмовляють та уміло застигають у позах справжніх мистецтвознавців перед картинами :). Ще частина відвідувачів одного з найбільших музеїв світу привели діток: вони прогулються по центру галереї і фотографують картини виключно зі своїми чадами :). Зрештою, навіть цікаво поспостерігати. Хоча, якщо чесно, Лувр мене дещо втомив. За кілька годин ми із подругою-львів"янкою вирішили віддати себе більш земній справі і ...пообідати. Традиційна "їжа бідняків" - цибулева зупка вдало скрасила собою день :).
Якщо вже мова зайшла про музеї, то з найбільшим нетерпінням я очікувала зустрічі з Орсе. Моне, Мане, Піссарро, Ренуар ... - верхня зала на 5-му поверсі не відпускала мене аж майже до третього оголошення про закриття на ніч :). Забутий у наплечнику фотоапарат не удостоївся честі зазнимкувати мене коло якого-небудь "Сніданку на траві" :), проте легкі червоні мазки маків серед зелено-маїтості фарб поля досі перед очима. До усього мого захвату додалась доля гордості - "ініціали" у нас із Орсе однакові! (Іншу версію "проштовхує" мій чоловік Максим, стверджуючи, що то не що інше, як "Максим і Олеся" :)).
У Парижі приємно просто прогулюватись.. В принципі, можна прогулятися і до Ейфелевої вежі. Можна навіть піднятися туди :). Зрештою, відкривається дійсно гарний краєвид.
Проте неспішно гуляти вуличками - це істинне задоволення. Дивитись на перехожих, які йдуть з роботи і заходять до магазинчиків по свіжі багети, вдихати повітря.... Хоча якщо вже гуляти - то варто прогулятися до Собору Паризької Богоматері. Скільки разів перечитувала книгу, скільки разів уявляла собі той давній Париж...
І хоча реальні враження не гірші, проте вже позбавлені тієї уявної містичності. У світлі дня паризький Нотр-Дам де Парі виглядає розкішно: видно кожну завитульку, можна роздивитися характерні стоки для води у вигляді химер.
Проте його особливість найкраще відчувається ввечері: тоді дається домалювати в уяві навіть Квазімодо десь там, нагорі :). А ще ввечері можна послухати орган і дивні, чаруючі мелодії Служби, так не схожі до мотивів наших церковних співів. Можна собі присісти на один із солом"яних стільців, закрити очі, і просто слухати співочу французьку із вражаючими переливами музики.
Згадується Париж легко і з приємністю: типові і загадкові віконниці (люблю вигадувати, що ж там діється за прикритими вікнами), кам"яні химери (позвішувалися, щоб роздивитися гуляк внизу), мости (денні і нічні....понад могутньою Сеною, що на своїх плечах примостила баржі і кафе-на-воді), узорчаста стіна Арабського інституту (кожне віконце - витвір мистецтва: багато-багато металевих жалюзі, що діють за принципом діафрагми), смашшшні мідії (у соусі з сиром Рокфор та білим вином), картини-и-и (у Луврі, Орсе та Мармоттані, на вуличках Монмартру і сувенірних крамничках), багато-багато усього.
А найбільше згадую свій настрій: турботний і безтурботний, сумно-веселий, тортикоподібний: темний гірко-шоколадний корж і солодкий білий крем. Думаю, мені вдалося побути гедоністом примаймні на одну паризьку мить.
