Ось і знов мамині новини, ще не встигнувши опублікуватись, безнадійно застаріли :). Зуби лізуть один за одним, всякі мімішності кожного тижня інші... Тільки хотіла написати про те, як Ксеня собі винайшла нову смішну гримаску, як вже цей період минув :). Не встигаю і я за своїми горошками - кожного дня доводиться звикати ... вже й звиклося до самого процесу звикання :D. А взагалі я так відчуваю, що сама теж поступово "виросла" з випробуваного способу ведення хронік, коли місяць я колекціоную здобутки чи моменти, а потім їх описую тут. Поки назбираю хлібних крихт, то відчуття себе як мами і відчуття своїх маляток геть інші. Тож, мабуть, є сенс вдатися до "потоку свідомості" і просто записати те, як пригадується цей місяць....
А останній тижні зозульки і надалі вдосконалюються у пересуванні, стоянні і випробовуванні бар'єрів - як в сенсі маминих барикад, що не випускають з кімнати, так і в сенсі батьківського терпіння :). Тепер важко навіть визначити, який у нашій сімейці спосіб спання: то ми опиняємось під ранок знову всі четверо вже на дивані ...ще вужчому за колишнє ліжко у спальні, то серед ночі тато з мамою обмінюються крикулями, то доводиться просинатись, лежачи на бильці, щоб не примнути крила двом птахам поруч... Чи то ще "зубний" період - бо хочеться вірити, що тимчасовими є таки і соплі, і плачі, - чи просто етап такий треба пережити. Хто його знає :). Але зубенята таки з'являються одне за одним: цього разу Ксеня випередила із першим верхнім - ту лопаточку вже певний час дуже добре видно, та й бублики стали поїдатись значно ефективніше :D. На сьогодні обидва ротики озброєні парою верхніх зубчиків: десь тільки крайчик, а десь вже цілком робочий інструмент, яким ми вміємо філігранно обкусувати яблуко так, що воно стає в крапочку, точніше, "в ямочку" :D. Спробував би хто - і не зміг би!
Пробую навчити своїх малЮчок азів немовлячої премудрості: показати "1" (аж раптом пригодиться за місяць, щоб подивувати дорослих :D), реагувати на "Дай" і "На" (наразі тільки друге сприймається як належне - коли навколо одні "На" і світ прекрасний :)), знайти носик у лося чи очка у мами (чомусь коли питаєш про це...типу "А де в мами очко?", то малята синхронно повертають голови в бік дверей....ніби ті очка от-от увійдуть і привітно кліпнуть :D)... Коли вмільйонне мені набридає цей святий мамин обов'язок, як і вчергове будувати вежу, щоб її поваляли....дуже вчасно дзвонить тьотя Христя і по-філософськи може спитати: "а чи дійсно це настільки потрібно"...ну маючи на увазі не На-Дай, а загалом усі ці "галочки". І сидиш, думаєш...а дійсно - що ж їм насправді потрібно!? Так виглядає, що достатньо, аби мама перебувала з ними по один бік від рукотворних барикад: тоді з нас можна малювати «Утро в сосновом лесу».... ведмедиця грайливо покусує ведмежат за щічки, лапою скидає їх з себе, а вони видряпуються назад їй на живіт..... Або можна корчити гримаси - тоді перші разів...15 ... дівчатка дружньо регочуть :). Словом, потрібна увага - безкоштовна і найдорожча. У цьому вони такі, як кожна інша людинка на цій планеті - бо кожен (і старий, і малий) прагне краплі тепла, потребування і любові :).
Поза тим не можна сказати, що нічого нового на нашому немовлячому фронті не відбуваться - здобутків цілий стос :):
* і далі смішно кажемо "тако-тако-тако"...яке іноді звучить, як "така-така-така";
* при згадуванні тата обидві чітко заглядаємо у дверний отвір, звідки він щовечора з'являється;
* вже вміємо гортати сторінки книги (видираємо з маминих рук, гриземо, сідаємо на книжку...і все на купу - тож культурне читання зараз не вдається :));
* освоїли майже ідеально пінцетне захоплення гранатового зернятка великим і вказівним пальчиками - це виглядає настільки мило, що мама готова згодовувати їм нараз півграната! :)
* вже обидві майже без допомоги п'ємо з горнят (ну обливання ніхто не відміняв, бо не вміємо ще брати-класти назад, а часом просто забагато ентузіазму)
... і ще багато-багато пунктів - буденних, щоденних і невимовно визначних :).
Цього місяця, зовсім нещодавно, на Покрови (14-го жовтня), ми майже взяли першу найсправжнісіньку вершину! Практично дійшли ми всі четверо, дружньою сім'єю, на гору Парашку. Підйом був непростим, але не через найсолодші близько-10-кг в кожному ерго. Виявилось, що фізичний потенціал у батьків ще гей-гей, а от психологічно мама кілька разів починала здаватись, при цьому страшно сварячись сама з собою подумки. Хижо було підніматись круто вгору по слизькому опалому листю впереміш з багнюкою і ..снігом. Не варто казати, що спуск тим самим шляхом був ще складнішим. Проте ми це зробили! Здолали основну висоту, вийшли практично на хребет (звідки, як виявилось, до офіційної вершини було близько 20 хв ходу, що в порівнянні з 3 годинами підйому вже геть мало), поїли морожених чорниць з куща, торкнулись першого в цьому сезоні снігу, закусили це добро канапками і запили смачним м'ятним чаюєм (тут ми з татом трохи "згрішили" і дали вмочити дзьоби у горнятка і доцікам, спробувати солодкого чаю...так вже жаль було не поділитись духмяним напоєм). Одним словом, перші 1100+ метрів над рівнем моря на життєвому шляху двох малих жуків ми здолали разом. Сподіваюсь, наступного разу таки доведеться поставити прапорець десь на знаковому місці, а не просто майже-на..... А взагалі, найголовнішого ми досягнули - познайомились з Карпатами, і, сподіваюсь, заразили вірусом любові до гір :). Ще якийсь час ми готові нести своїх малят на руках, а далі - сподіваюся, що зможемо супроводжувати їх у більш самостійних походах і у всяких сенсах. Наразі вони показали себе справжніми туристами - солодко спали більшість часу і не втрачали оптимізму навіть тоді, коли мама переконувала (сама себе?): "це у нас такі розваги, це роз-ва-ги" - отримуючи у відповідь довірливий погляд 4-х очей (одна пара - Ксенина - з-під шапки, а інша - на шапці у вигляді білочки) :D.
До речі, у цьому поході наш дідусь заробив звання слінгодідуся...чи точніше навіть ергодідуся! :) Пасувало йому рожеве білченятко у кишеньці...от тільки напросто було зручно вмостити малечу на дідусевому пузі :D. А загалом так виглядало, що дідівська гордість була трохи потішена нашою вилазкою і здобуттям першого "тисячника" :), шкодував тільки, що не вдалося зробити фото на вершині з малими внучатами.
Загалом я маю відчуття, що ми дійсно стаємо дорослішими - з'являються перші сигнали про те, що - на тій ..іншій...планеті :) - мене розуміють, що є початки взаємодії. І це страшенно тішить! Так непросто робити щось багато-багато разів, живлячись лише думкою про те, що це потрібно і корисно. Не можу дочекатись, коли ми подолаємо "валяльний" період і нарешті почнемо разом щось будувати із кубиків, якими я вже зараз ґрунтовно запаслася :)....Хоча, між нами.... я вже наперед сумую за цими двозубими посмішками ....але то великий секрет.
