Почну із нашого останнього "животатого" фото, що за сумісництвом є одним із перших фото сім'ї Максима і Насті :):
Вирішила, що варто змусити себе сісти за фіксацію найсвіжіших вражень від наших перших місяців в ролі батьків. Кажуть, то все дуже швидко забувається...Поки що не віриться :). Не віриться в принципі, що щось колись зміниться - і не буде безкінечних чергувань годувань-пеленань-носінь, як не віриться, що це можливо забути...ба, ще й колись скучати за цим. Хоча якщо вибрати тих півгодинки, коли малята сплять (умовно - бо то одна, то інша піднімає уві сні лапку, крехкоче і всіляко норовить розбудитися :)), зробити теплого чаю і просто зупинитися...то десь в грудях починає розливатись тепло :). Тугою карамеллю те тепло заливає всі тривоги і втому, перед очима стоять тільки ті маленькі личка і оченята, які вже навчились розглядати твоє обличчя.
Тим не менше, моя впевненість щодо того, що "от я то буду" тепер здається смішною. Пригадую, як розумувала про різні типи мам - що одні нічого не встигають і вічно невиспані, але є такі, що і в басейн, і культурне життя бла-бла-бла. Якщо і існує така класифікація, то я точно у тому кінці розподілу, де погрупувалися вічно стомлені і зазомбовані матусі :D. І невеликої "відмазки" на кшталт "та то ж двоє!" особисто мені не вистачає - очікувала більшого сама від себе... Проте це так гарно вже описала моя Христя у своїй книзі десь у розділі про "найгіршу маму в світі".
Класика жанру? :)
Оскільки додому ми потрапили лише наприкінці нашого 1-го місяця, то він настільки плавно перетік у 2-й, що ми й незчулися. Наш дідусь Ігор навіть перепитався "то два, не три?" :D. Час і дійсно так швидко спливає...і водночас страшенно повільно, адже весь день вкладається у один шаблон, і "той самий фільм" доводиться переглядати кожні 24 години. Саме так, тепер поділ на дні та ночі виявився достатньо умовним - графік є графік, тож чи то 14 година, чи 2, у нас завдання витягнути солодких зозульок із покривал (а це я люблю найбільше - їхні пахучі заспані личка....хочеться їх зацьомати :). Добре, що і так треба будити, тож не гріх побудити і цьомами....), поробити мінімальну зарядку ручками і ніжками, погодувати, в перерві перевіривши "багажник" на предмет цінної бандерольки (а в плані милування вмістом памперсів ми, мабуть, переплюнемо усіх інших мам і татів - такі овації викликає у нас кожен "подарунок" :D), закутати і заколисати. Щось робимо разом із татом, щось розподіляємо: на жаль, не виходить у нас годуватися цицею, тому доводиться молочко добувати важкою мамською працею, а тато за той час присипляє пташок.
Взагалі без нашого тата ... ну, можливо, призвичаїлися б, але все було б значно сумніше. Він у нас мозковий центр і стратег у плані побудови графіків, планування (та й реалізації....бо наш візочок-всюдихід на двох пасажирів вимагає особливої фізпідготовки :)) прогулянок, контролювання мами :D і так далі. А так наша злагоджена команда намагається втиснути куди більше часу у добу. Бувають "проколи"... адже недосипу і зомбо-стану ніхто не відміняв. Тепер зі сміхом пригадуємо, як ще у лікарні я намагалася розбудити нашого тата о п'ятій ночі - у відповідь на штурханці і красномовний жест "вже п'ята" (показала йому п'ять пальців) я отримала бадьоре поплескування по долоні типу "даю п'ять!". Із серії "батьки-зомбаки" потрапляють усі історії, коли я замість молочка набирала для діток свій чай, а натомість попивала їхнє молочко..., або випадок, коли серед ночі ми раптом усвідомлюємо, що обидвоє не спимо, що робити в цю мить точно не пам"ятаємо і навіть не можемо пригадати, хто кого розбудив. Раз було, що Максим мені повідомив, що годує малу, а згодом ..хвилин за десять... я усвідомила, що обидві пташки разом зі мною :D - кого ж він там годує!?
Є речі, які не хочеться запам'ятовувати... - як от постійне відчуття, що життя десь біжить тепер поза тобою, а ти знаходишся у якійсь бульбашці, що пливе поза простором і часом. Або те, з якою виразністю тепер усвідомлюється вся теорія черг, яку я вивчала на роботі: тепер, як ніколи, розумію принцип побудови пріоитетів завдань і їх виконання :): у вільні півгодинки щоразу доводиться вирішувати, що зараз нагальніше перепочити, помити голову, чи поїсти...а ще ж є купа інших завдань, які постійно відкладають "на потім". Виразно спливає у пам'яті, як казав мій кум, що "діти дуже ефективно відучують від перфекціонізму" :). І дійсно, зачіски стають швидко-робними, зуби чистяться майже паралельно із миттям рук, а ще виявляється, що одяг сам розгладжується вже в шафі, якщо його просто поскладати, не прасуючи :D. Хоча доводиться визнати, що відсутність звичної порядку і чистоти може виявитись раптом дуже важливим фактором погіршення настрою або суперечок. І знову потрібно шукати рівновагу.
Зозульки встигли вже парканадцять разів пововтузитисьі заспокоїтись, одна зрештою заснула у слінгу на грудях (так-так, стали ми слінгобатьками із подачі сестрички :) - слінгошарф стає іноді вирішальним аргументом у боротьбі з плачем)...а я все тут розписую просвої жалІ. Досить. Спробую заплющити очі і виявити, що ж переш спливає у пам'яті , коли думаю про перші два місяці життя наших донечок:
* якою маленькою здалась колисочка із манюнею, яка чекала на нас у палаті в лікарні, поки її сестричка ще була в реанімації і яким дорогоцінним був той ледь-за-2-кг-мовий згорточок
* перші ночі із Ксенькою: на лікарняному ліжку вона була тим зігрівальним елементиком, до якогось хотілось горнутися і горнутися...а ше постійно вмикати світло, що перевірити, як вона спить і ще раз подивитись на те крихітне личко
* солодкі щічки Ясі - на маленькому личку вони видавалися такими пухкенькими, що моя доня виглядала, наче заспаний хом'ячок....а як смачно було покуськати ті щічки :) (вже зараз, коли голівка підросла, вони не виглядають такими ..."видатними"...а так шкода :))
* внутрішнє здивування від того, що Яся таки дещо інша - звикання до другої зозульки і спочатку навіть відчуття провини за те, що досі більше любленим і цьоманим було інше личко
* супер-важкі кілька годин із двома заплаканими ластівками, коли наш тато черговий раз поїхав з лікарні додому по речі - і як в результаті мені САМІЙ вдалось їх прикласти одночасно до грудей (адже пізніше це виявилось непосильною задачею :(); у незручній позі, із затерплою спиною і шаленою гордістю я застигла так на 45 хвилин, аби похвалитися нашому татові!
* відчуття трепету від того, наскільки ті малята від тебе залежні і як тобі довіряють - особливо це у мене посилювалось під час переодягання чи купання, коли воно голеньке лежить із широко розплющеними оченятами, а тоненькими ручками неусвідомлено намагається обійняти або ж зачепитись за щось - за твій ніс, губу чи волосся...
* умиротворення у моменти, коли хтось сопе на грудях в слінгу, примотаний міцно-міцно і тепло-тепло
* зворушливий пушок на голівках - іноді окремі пушинки загортаються від шапочки і стирчать, наче у маленького курчатка :)
* їхні смішні гримаси...особливо в перші тижні життя - оті здивовано-глузливі посмішки, губи трубочкою, а часом зовсім дивакуваті міни :)
* перші прикладанні до грудей - це неймовірне відчуття гармонії, коли маленька ляля так з'єднана із тобою...я вдячна хоча б за те, що мала трошечки тих моментів
* і ще багато-багато :)
Зараз наші дівчатка вже "справжні дітки" в сенсі що пальчики із тоненьких і якихось дорослих на вигляд стали більш пухкими, з'явилися перші складочки на ніжках. Ми майже вевнено тримаємо голівки...коли того хочемо, звісно :)...при випасанні коней, левів, слонів і іншої живності (це у нас такі іграшки на столику сидять рядочком :)). Вже давно вміємо водити очима за брякальцем і невідривно щось розглядати .... а ще любимо колисанки Росави і дитячі версію ACDC :D (що із щирим захватом виявив наш тато). Ми перетнули позначку у 3 кілограми, з якими, як правило, народжуються малята, додали по 10 сантиметрів зросту. І ще тепер у кожної зозульки є пара чудових хресних батьків і небесний "офіційний" заступник: 10 січня 2016 року відбулася перша наша імпреза - хрестини із класним тортиком від тітки Наталі, креативними посміхайками від тітки Христі, фотками від тітки Насті.... і купою подарунків та шоколаду (який, як вдоволено констатує наш тато, весь дістанетьс йому одному :D). Нещодавно ми навіть мали перше "вперше", що було таким і для діток і для нас, батьків, - студійна фотосесія!
Отакий вийшов звітик :)...суміш найсолодшого і стомливого - мабуть, за класичним рецептом батьківства.
