Топ-топ і повне Па! :)

 

Ото вчергове думаю - чи не пора "заокруглитись" наразі з щомісячними звітами...а тоді раптом настає чергове суперщось, чим так конче треба поділитись із собою майбутньою :). Як же можна завершити мамині хроніки, якщо за останню тридцятку днів мої дівчатка знов кардинально поміняли вимірність свого простору - вже й не знаю, яку вісь сюди приписати :), але ми топаємо, чуєте? Перші несміливі крочки "без рук" почала робити Яся. Спершу її хресний разом з татом щось там переконливо свідчили, що точно-точно бачили це....дещо згодом я на власні очі спостерігала аж три впевнені кроки вперед, а тоді все частіше і частіше доцік із таким загадковим виглядом і затаєною посмішкою сміливо пускався і вперевалочку долав кілька...навіть не метрів :D. А тепер ось ми перетнули чергову місячну відмітку, і вже навіть нікого не дивує те, з якою швидкістю пташок перетинає кімнату, розвертається навстоячки і робить ще одне коло! "Хиті-хиті" - і отак хитаючись, незмінно щасливо посміхаючись, дріботить малеча. Ручки зігнуті в ліктях і припідняті - таке собі маленьке курчатко-ведмежатко, наш коханий новий вид топотуна :).

Ксеня продемонструвала "топ-топ" десь напередодні Різдва. Якось ввечері, коли саме відчинились двері і зайшов наш тато, активність малят раптом різко підскочила...чи то від радості бачити знов свого "тятятя", чи то десь так і раптово все відбувається... Але вдалось навіть зазняти на відео ту кумедну картину, як вони одночасно топають, буцаються лобиками так, що аж присідають - знов встають, сміються..... Одним словом, свято життя у всій красі :)!

Якось само собою виходить, що без жодного зусилля над собою тепер часто пригадується велика істина: "життя чудесне" :). Дивишся на ці зубики, на ці голі дупці у ванні, на ці пухнасті чубчики після сну.... Ось воно - щастя!

А взагалі не треба пафосу. А якщо зовсім вже "взагалі", то часом стає щасливо і від несподіваних речей. Бо ж то таки трохи смішно, коли ти спершу тішишся тиші ("бавляться собі самі!"), потім зауважуєш плямкаючий звук, йдеш на нього...і застаєш декого посеред розмотаного рулона...ну так, класика жанру... туалетного паперу. І той дехто з такий непідробним захопленням і головне - апетитом! - відриває мікроскопічні шматочки паперу та з насолодою напихає ними рота. Подивишся - і самому хочеться попробувати на смак :D.

Або ще геть непафосна річ....аж якось незручно писати. Коли котрась малюся раптом починає так сильно-сильно плакати, образившись на маму, яка  щось там проігнорувала, чи на сестричку, яка щось відібрала....то я відчуваю дивну комбінацію емоцій: з одного боку, хочеться пригорнути бідолашне пташеня, поцьомати, погладити по голівці, а з іншого боку, це так якось кумедно виглядає - таке всесвітнє горе і настільки однозначно воно написано на тому малому личку! А потім відчуваєш себе винним за ту мить замилування дитячою образою, спішиш запевнити: "мама тут, мама все вирішить". А губка закопилена, а носик вже почервонів, і сльози так відразу котяться горохом... додайте ще два нижні зубчики і отой погляд такий докірливий... І знов недоречна думка: "Це ж така моя, така вся ...справжня дитинка! Яка вона мила, яка смішна. Яка я щаслива :)". Товстошкіра мама. Залюблений бегемот :D.


І таки, попри все залюблення, для звіту треба конче пригадати цьогомісячні відчаї і жахи безрозкладного мамування. Якихось два тижні був період, коли здавалось "все, це капці!". Доціки не вкладались вдень спати, по півтори години доводилось з ними товктися. Нічого не встигалось, все дратувало..... Аж поки не підказали мудрі досвідчені мами: "не пливи проти течії!". Навіщо ж так вперто вкладати спати, коли їм явно цього не хочеться? Здається, це рішення лежить геть не те, що на поверхні, воно в повітрі перед носом. А ні. Поки хтось не озвучить чи не напише, то очевидне виявляється страшною премудрістю. Поневіряння наших вкладань закінчились миттєво тоді, коли я не підганяла дітей під звичний розклад, а постаралась "розвідати" їх новий режим. Тепер ми лягаємо спати вдень лиш один раз, але засинаємо за 5 хвилин і спимо 1.5 години. Друзі, це краса! І часу спання не стало більше (може, трошки менше), але все спокійно, без нервів і "ура" - знову передбачувано! Не вмію поки що мамувати без розкладу :). Головне час від часу його апдейтити.

Можна ще зафіксувати ряд "досягнень" з розряду, що майже завжди вже виходить нам гарно злізти з дивану чи іншого підвищення. "Попою вперед"...-і  головне, щоб ніжкою намацати підлогу. Та що там казати, Ксеня вже давно освоює висоти - оце знов довелось удосконалювати наші барикади, бо вчергове зловила малу екстремалку верхи на валізі. А бар'єри навіть у найновішому варіанті все ж часом поступаються впертим атакам - час від часу малята прослизають, відсувають, ну чи у зворотньому порядку. Зрештою, я вже теж не просто морально готова "випустити їх з периметра", але чекаю цього. От приїдуть ще замовлені у китайців захисти на меблі - і повний вперед!

Ну а на кінець залишила я найголовнішу вихвалялку. Видається мені, що ми вже можемо будувати майже повноцінний діалог! І нехай поки що теми для "розмов" обмежені та, скажемо так,  досить екзотичні, але який це кайф - раптом зрозуміти, що ці маленькі гномики, хай вже не нерухомі голубці, але все ж маленькі нерозумні створіння....що вони насправді такі мудрагелики і прекрасно можуть тебе зрозуміти! Вони тепер на вимогу вміють повторити свої деякі "слова". Наприклад, коли вже їм стає дуже нудно у візку та ерго на вулиці, можна почати по черзі перераховувати родину: фаворит "татата" чи "тятятя", "бабаба", часом "мамама".... і все спочатку. Там же надворі ми тепер довго розглядаємо песиків, і, до речі, вже самі рученятками можемо мамі звернути увагу на зграю ворон в небі. А як детально вміємо обговорювати все в кімнаті!

Типовий діалог:

Мама: "Де в нас на-на-наааа?" (це у нас так все красиве називається, але в останній місяць найчастіше ялинкова гірлянда, ялиночка та інші святкові декори)
Птах: "Ма!" [показує на гірлянду]
Мама: "Нема світла? Мама не включила? Мама включить ввечері! А де у нас ялиночка?"
Птах: [показує на вікно, де на підвіконні наша ялинкова композиція]
Мама: "А де у нас сніговичок?"
Птах: [показує на картинку, де досі висів іграшковий сніговичок]
...
Мама: "А де сидить жаба?"
Птах: [показує на комод, на якому є зволожувач у вигляді жаби] 
...
Мама: "А де метелик? Як метелик літає"
Птах: [приносить метелика, показує ручками, як літає метелик]
...

 А ще віднедавна у нас є універсальне слово, яке спершу була "Па", а тепер, здається, трансформувалось у "Ма". Максим сміється, що воно означає "ніштяк" :D, бо так озвучують появу в полі зору чогось нового або просто чогось гарного (власне всі вище згадані " на-на-нааа" сюди входять).

Крім того,
* Ми чітко знаємо, що "шапа" одягається на голову, навіть якщо мама так називає пакет або відерко :D.

 

* Ми слухняно простягаємо по черзі рученята, щоб одягти кофтинку, перекладаючи пляшечку з руки в руку.

* Ми даємо "буц-баранчик"  і "п'ять", а ще все частіше погоджуємось махати "привіт" чи "папа" (особливо тішимось на вулиці, коли махаємо одна до одної).

* Якось бавилися корівкою і я вирішила попросити принести ще одну, яка лежала далеко... Просила "коровку" довго, і нарешті Ксеня погодилась і принесла..коробку! Отак, треба чіткіше формулювати вимоги! :)

* Якщо у пляшечці закінчується  кефірчик - ми говоримо "ма" ("нема").

Одним словом, з донечками поступово стає все цікавіше спілкуватись :). А ще вони в захопленні одна від одної. Хоча часто відбирають одна в одної іграшки, або навіть сніданок (це такий рекетир у нас Ясик - недаремно вже важча на півкіло!), але вранці так посміхаються при зустрічі, регочуть і плюскаються разом у ванні, бавляться хованки за шторою і разом наввипередки на вимогу залазять під ліжко, щоб дістати м'яча. Якось я застукала їх в куточку, де Ксеня пхала Ясі в ротик дерев'яну забавку, а та з таким голосним "ба!" її випльовувала - і все це нестримно їх веселило :)....як і мене :D.

Отак і живемо - поплачемо, заспокоїмося, порегочемо. А ще потанцюємо, подуріємо, пошукаємо разом пупчики у всіх,  від надміру емоцій часом вкусимо маму (це Ясик), похлопаємо ту ж маму по щоках (це Ксеньчик)....часом потрапимо їй в око пальцем або підскочимо, голівкою підбивши підборіддя (півгодини нормально не могла говорити через надкушений з двох боків язик).... солодко посапимо-поспимо....От як зараз :).Піду ось виконувати свій щовечірній ритуал - вимкнути нарешті ноут, почистити зуби, подякувати Всесвіту за НИХ, понюхати маківку і заснути на цілих 2 години, якщо пощастить :).

Синдром свят

Відома річ - у свята стається найбільше самогубств. ....Ото вже початок допису :D...
Наче вже "стопіццот" разів обговорено і переговорено тему свят на форумах, у чатах і т.д. А все одно,  добігає календар свій цикл - і знов по звичному колу ми починаємо депресувати, готуватися і обговорювати, що ті свята таке і з чим їх... перетравити :). Ось і вчора, в день приготування Святої Вечері, після допису у блозі, що обговорював деякі доведені до крайнощів наші святкові звичності, піднялась звична жіноча ФБ-суперечка. І погоджуватись доводилось з тими, хто казав: "лягти кістьми заради традиційних 12 страв, не маючи вже жодного задоволення від свята - то останнє діло". І правими були ті, хто стверджував, що "без ритуалів, повторюваних обрядів, без мусової неприємної суєти чи без посту те свято стає просто звичним ще одним днем". І я там теж була, мед-пиво... трохи дискутувала :). Бо ж в кожному, ймовірно, часом борються різні прагнення: і хотілося б, з одного боку, бути паростком від прадідівського дерева, зберегти щось традиційне, в колективному пориву відчувати те саме, що й люди, що жили тут задовго до нас (я так собі думаю), вчергове робити звичні рухи в очікуванні  традиційного свята. З іншого боку, внутрішній космополітичний бунтар часом цілком резонно зауважує, що суть Різдва то не в тому, щоб померзнути під церквою 2 години, думаючи при цьому лише про свої ноги чи ніс, чи не в тому, щоб напхатися суто 12-ма вишуканими святечними наїдками, а вже час відкинути луску пережитків, зосередившись на внутрішньому. А ще з іншого боку, дійсно хочеться вміти мати свято кожен день, і кожен день робити святом. Чому треба конче чекати на пампух до Різдва, коли його ТАК хочеться вже і зараз? Чому фарбувати відрослі кінчики треба напередодні свят, щоб гарно виглядати і на люди не встидно вийти? Та ж таке свято можна робити собі щодня! Такі міркування ще більш недоречними роблять ці часом такі надмірні передсвяткові зусилля.

І все-таки, думалось мені, як же я люблю традиційне і конче аби повторюване Різдво! І такі смачні мені вареники з капустою і "півником" (часничок з олією - одна з наших традиційних страв, що завжди готується разом з "курочкою" - цибуля з олійкою). І так вже чекається того збіговиська рідних, яких не вміщає вже жодна хата - шум, брак спальних місць..... весела колядка, купа навколородинних пліток, проскурка з медом з рук бабусі.... Такий вибуховий мікс  певних незручностей, які стають веселішими на фоні приємностей. Таки має бути той "піст" - у широкому сенсі - щоб і кутя солодшою була, і Різдво таким очікуваним.

З народженням малят останні кілька родинних свят довелось пропустити. З одного боку, це ж вперше я себе змогла відчути господинею, що й на Паску посвятила кошика :)! З іншого боку, все одно святкувалося наче половинкою душі - бо друга десь там була, коло всіх. І думалось про те, що за якийсь рік і наші пташки зможуть долучитись до звичної традиції, і з часом будуть теж асоціювати собі Різдво із часом десь нескладною, але такою класною багатоголосою колядкою і нарядними вишиванками, останніми клопотами на кухні, де кожен має якесь завдання, а ще - зі спалюванням Дідуха в ніч на 8-ме, коли усі вбираються у старі свої речі, давно здані в бабусин архів :). 

Цього Різдва до останнього моменту думалось, що таки вдасться нам зібратися з усіма, але так склалось, що Святу Вечерю мали вдома. Ще пощастило, що наша бабуся приїхала в повній бойовій готовності з не менш повними торбами вареників-вушок.... Але спершу зірваний "Різдвяний план" особисто мене вкинув у глибоке розчарування: так образливо було, що знов ми опинилися десь окремо, так сильно знов заскучалося за всіма. А зрештою,  концепція свята, яке ми маємо робити самі своїми руками, діє. Правда, вже не встиглося зготувати власну кутю, але вийшло набратися доброго гумору, нашити вишивані стрічки на сарафанчики доціків, довести до пуття паперовий вертеп (щоб можна було показати історію і поколядувати)... Геть нетрадиційною і смішною виявилась у нас 12-та страва: вирішила я побалувати нас бельгійським пивом, на яке давненько поглядала. І отак цеглинка до цеглинки - побудувалось щось таке дуже приємне і святкове :). А завершальним акордом стала телефонна коляда, яку, як у нас знають, я завжди "замовляю" поспівати: десь там, на засніженій Тернопільщині, за святковим столом, порядку 20-ти голосів весело заводили "три свічі восковіііі...." спеціально для мене - і я розуміла, що нікуди те свято не поділось.

Отак перестрибнувши від загального до конкретного (то дедуктивний метод у філософії, чи навпаки? :)), знову органічно повертаюсь до загального: як би там не було, а без свята ніяк. І без того, що щодня, яке ми собі творимо маленькими приємностями (от вже свято смакування бельгійського пива точно можна собі влаштовувати частіше, ніж раз в рік :D). І без того, що ми успадкували від предків і, надіюсь, передамо дітям - хай приходить зі своїми особливостями, часом незручними моментами, але так окрилює і перезапускає на новий рік. Бо свята - то привід вчергове задуматись над тим самим, над вічним, над насущним, зробити перерву в щоденному бігу, перезарядитись. Зі святАми нас усіх!