Спершу малята дуже втікали від шуму фена (як і від будь-чого шумного), але потрохи звикають, навіть якось самі знайшли його на малюнку (Ксеня починає смішно дмухати, імітуючи процес). Все-таки, дамусіки - такі дамусіки :). Я так кажу їм, що порохотяга чи пральки перестати боятися - то діло наживне, а от з феном треба дівчаткам дружити :D. Взагалі, з маминим вихованням у дітей перша асоціація на питання "А що робити з олівцями, як малюємо?" - підводити очі (показували) :D. Все так само (хоча це, мабуть, таки більше Ксенине) люблять приміряти всякі лашки: то шалик треба намотати, то пора перевірити, чи все так же гарно "лежить" овчинка від комбінезона....
Разом ми і вікна мили цього року! Минулоріч, якщо хтось питався, чи мені тяжко і чи чемні дітки, то я відповідала, що перед Паскою помила всі вікна, а це говорить саме за себе. Мушу відразу написати, що процедуру миття вікон я не розглядаю як щось життєво необхідне і "маст бі дан" кров з носа. Навпаки - це для мене своєрідний ритуал відкриття весняного сезону. Ловлю шалений кайф, коли стає чистіше і світліше, відчуваю себе учасником всесвітнього жіночого священнодіяння :): перше справжнє тепло змушує мурашники будинків оживати, а нам - прискорюватися на клітинному рівні, виганяючи зиму. Тому, повторюсь, розглядаю наше спільне вікномиття як варіант культурного відпочинку втрьох із донечками. Разом із розквітом бажання вилазити все вище і вище, вони "на ура" сприйняли появу драбинки (остання відтоді поселилась у нас серед вітальні і виконує роль тренажера :)), із задоволенням бацькались у ложці води в мидниці та тішились від того, що їм дозволено безперешкодно заходити-виходити на балкон.
А ще ми пересаджували вазони. Малята, правда, все норовили поколупатися пальчиками у землі, а потім взагалі залізли у неї тапками...., але все пройшло досить успішно: ми посадили квіточки у нові кольорові "хатки", дали їм попити і поселили на підвіконні дитячої кімнати.
До розряду спільного відношу і наші прогулянки останнім часом - все рідше відчуваю себе просто транспортним засобом :). Тепер вони самі можуть (і хочуть!) довго топати ніжками, випробовувати всі девайси на майданчиках.
Кілька днів тому ми влаштували собі променад до центру - прогулялися площею Ринок, погойдались на лавочці закоханих коло Ратуші, а тоді подались в парк Франка :). Видався дуже класний і такий ....відновлюючий день. Я собі навіть морозиво купила! Давно не гуляла отак. Малечу влаштувало печивко "Марія", тож ми собі чимчикували парком, мотали кола навколо візка і голосно все "коментували".
Це тепер така у нас фішка - показувати пальчиком на все-все і супроводжувати запитальним звуковим сигналом :). Так, їдучи в тролейбусі, Ксеня разів 30, якщо не більше, гмикала і вказувала на сусіда по сидінню, а мамі доводилося коментувати: "у дідуся є окуляри".
Ще на прогулянці ми вподобали собі штовхати візок. Отак і виглядає, що йде собі дивакувата жіночка з порожнім візком...поки не стане видно за ним двох працьовитих гномів, які ще й періодично сваряться за "місце
Бо ж мої підкорювачки висоти не дають "розслабити булки" - тільки треба слідкувати, щоб одну хоч за ногу зловити вже на найвищих рівнях, поки інша тільки прокладає шлях нагору.
Зате на майданчиках є інша атракція - пісочниця!! Та-дам! Пісочний період оголошуємо відкритим. Правда поки що розкопки в повній амуніції (відерко, лопаточка, грабельки) проводились лише раз, бо ....та взагалі за вікном сніг сьогодні он цілий день :(. Ну але чесно зібраних у сусідів півкілограма піску в закочених джинсах ми контрабандою додому пронесли!
Багато у нас цього місяця було "вперше" - може, не таких грандіозних, як перші кроки, але без сумніву, значущих. По-перше, проявилась тенденція до "контакту": малята люблять, як раніше, пообніматися і притулитися (особливо, коли собі щось п'ють), але тепер вони можуть з охотою роздавати цьомки з таким смачним прицмакуванням і "аааа" :). Важливим є те, що вони тепер самі охоче йдуть на цей самий контакт одна із одною (це я не говорю про бійки...про них пізніше :D). Тепер можуть цьоматися і братися за ручки, щоб потанцювати. А ті їхні цьомки - вони і виглядають, і смакують так ніжно! Ну десь, як....таке немовляче маскарпоне з полуничкою :). Складають дзьобки і дотуляються, а ще - пахнуть :). Таке враження, що цілувальна активність якимось чином ще більше підсилює пахучість птахів. Що сказати.... любимо ми всі це діло :). "А я донька мамчина, мамчина, цілуватись навченааа!". І до речі, цілувальна кар'єра у нас розпочалась "не по дитячому": одного разу маленький хлопчик на майданчику взяв і несподівано поцьомав когось із доціків, здивувавши свою маму і мене :).
На жаль, "контакт" буває не лише приємним. І раніше мамі доводилось часом підскочити від того, що на емоціях хтось гризьнув на руку чи навіть за спину. Але тепер можна чекати цілком небезпечних кусальних атак. Буквально на днях Ксеня заплакала, показуючи на руцю. Ну я подумала, що десь чимось трошки притиснула: поцьомала її, заспокоїла....і аж ввечері придивилась до підпухлого червоного сліду явно від Ясикових зубів (самоукус виключений, бо у Ксені поки що два із зубчиків мало вилізли)!!! А щоб вже закрити поскоріше не надто приємну тему, прозвітую: малята вміють сваритися і ще й як! Варто побачити оці стиснені кулачки, вираз очей і гримасу миттєвої люті! Маленькі люди вимагають хліба, або маминого пояса, або просто чогось одночасно і не можуть це поділити. На диво, саме Яся виявляє особливу впертість, войовничість і натхнення до випробування маминих кордонів - вона, підсміхаючись, клацає вимикачами, вішається на шухляди і розгойдує картину над диваном.
Через малючий гнів мені часто страшнувато пропонувати їм щось новенько-приємне, бо ж потім можна мати цілу купу несподіванок :). Так, незважаючи на ризик залишитись ночувати в супермаркеті, я показала малятам машинки-візки. Але ж як їм це подобається! Садимо одну на червоний кар а-ля Формула-1, іншу - вгорі у кошик (штурман!) і так маневруємо між рядами, що не зовсім просто. З тою махіною та ще й двома пасажирами відчуваю себе водієм Бєлаза: інші уступають дорогу, але габарити часом заважають проїхати між гірками з вафельками.
А ще - вперше ми озброїлись горщиками. Наразі я і сама якось не дуже знаю, як почати набирати очки за новий навик, але вже двічі у нас (випадково, думаю) сталася маленька перемога в цьому контексті. Як мінімум, ми поки що не протестуємо проти нових елементів інтер'єру.
В плані їдження доціки знову зробили рокіровку: Ясик тепер ість з неохотою, а Ксеня наминає за обидві щоки. Але обидвоє люблять орудувати ложечкою, і, якщо пощастить, виделкою. Ксеня, що раніше частіше все ложкою вигортала на стіл і там робила вигадливі розписи, тепер дуже вміло кладе все до ротика. Натомість Яся, що перед тим досить гарно їла ложкою, "зіпсулася" і тепер тримає інструмент дороги дригом: так що все з неї випадає, поки доїде за призначенням. Мабуть, випробовує на практиці принцип "ковбасою до язика - так же смачніше!" із мультика "Простоквашино" :). Єдине, що залишилось незмінним - все так само Ясюня залишається більшою куцькою :D - і стілець, і підлога, і свіжовипрані штори, і одяг, а разом з тим і брови-волосся - все має бути в каші!.
Цього місяця ми географію не розширили кількісно, зате внесли якісні поправки: у свідомішому віці проїхали туди-назад до прабабусі, щоб в родинному колі (нарештіііі :), вперше після народження малят) відсвяткувати Великдень. Що не менш важливо, ми вживу змогти побачити курочок-півників-гусочок і навіть бичка (правда мама злукавила, що то корова :)). А ще знову побували на дачі у дідуся Ігора та бабусі Таї. Тепер це сприймалося геть по-іншому, бо ж і по травичці побігали, і в гойдалці на гілці яблуні погойдалися, і поспали на горищі. Їзду машиною, здається, мінімально освоїли і діти, і мама. Перші все ж більший відсоток часу спали (ура :)), а друга навчилася збирати дорожній набір із водички-сочків, печивок-родзинок. Наразі набір цей переважно їстівний, бо до ігор в дорозі ми ще не доросли.
До статистики дорослішання можна додати, що в Ксені нарешті теж є 10 зубчиків (тож тепер є ризик і для Ясі :)), геть приблизне вимірювання сантиметровою стрічкою дало 79 см для К і, здається, на 1 більше для Я. А наш словничок тепер вже можна офіційно відкрити, бо крім мама-тата-баба ми усвідомлено кажемо "гам-гам", показуючи на полицю з печивком, "дяяяяй", коли видираємо іграшку, а "да-да", коли згадуємо про гойдалки. Яся дуже кумедно - так гортанно і повільно - почала вимовляти "ля-ля", а Ксеньчику якось вийшло обізвати шкарпетки: "тапети", але то було лише раз і тому як невідтворюваний експеримент, виключається з офіційних документів :). Мишка "заговорила" з цікавим акцентом "пепепе", зате коник до кінчика хвоста наш, український, бо розтягнуто голосно ірже "ГггггггГГггг" у виконанні Ксені :).
А у мене як мами в декреті теж є вихвалялка - "відрядження" до Києва на 1 день відбулось. Поки там мама тисла руку Патонові (хехе), тут вдома тато і бабуся на пару виконували норматив по догляду за двома дзигами :) - пройшли іспит на "відмінно", мушу сказати. Так що вихвалялка вийшла комплексна і не лише моя.
