Якось собі не те що обіцяла, що не буду себе змушувати писати, коли нема натхнення, але вирішила, що не сильно переживатиму, коли дописи відхилятимуться від запланованої хронології. Проте коли читаю от минулорічні дописи, - кожен раз дякую собі за те, що таки сіла і поклацала трохи по клавіатурі. Стільки всього забувається!! Оперативна, а далі і довгострокова пам'ять справно підчищає спогади, архівує їх і зводить десь до якогось там яскравого відполірованого моменту, що вже, як то кажуть, дійсно "засів". А як же з усім решта? Це ж такий скарб! Пам'ятати, як Ясюня усміхається "в щічки", а за вушком кучеряться золотинки, як Ксеня тараторить якусь беліберду тоненьким голосочком, як вони попка до попки туляться на ящику під умивальником, щоб поімітувати чищення зубків.... Не хочу забувати! Але ж не можу запам'ятати!!! :(. Доводиться звертатися до перевіреного способу - покластися на периферійний пристрій. Роль такого відіграють оці "мамині хроніки" :). Мабуть, наступні роки вже не будуть такими насиченими всякими першостями чи відкриттями, але думається, що вистачить і там особливих моментів, які треба би зберегти.
Такий епічний вступ написався тому, що зараз смуга відчуття, що "все норм, діти ростуть, всі здорові". Ну з опери "як ваше нормально?". Шкода, що часом нападає такий режим прискореного перегляду, як у фільмі "пульт": тицьнув - і мигнув тиждень, знов тицьнув - а нам вже рік і сім... Треба б відкрити рятівний нотесик-шпаргалку і перевірити, чи дійсно так все одноманітно?
А нотесик каже, що геть все не так! Нотесик запевняє: "Агов, яка одноманітність!? Та ж це САМЕ ТОЙ місяць, коли ми вперше намагались підстрибнути на батуті, ліпили хробачків з кольорового тіста, випробовували пальчикові фарби, дивилися перші в житті мультики, з'їли по цілій мисочці картопельки з м'яском ложечками САМІ, рятувались від кліщів....". Та лише перелік займе купу рядків! Це чудесно :). Раптом повертається відчуття особливого, відчуття перегорнутих кльовезних сторінок. Ну, може, кліщі не надто кльовезні, але ми їх вчасно половили - і це не може не тішити :).
Ну, малечі дістався хіба йогурт, але вони тим сильно не переймалися. Птахи бігали серед високої (іноді таки до сташного високої, десь по плечі!) трави, перебираючи ноженятами і смішно трусячи памперсами в коротких шортиках. А ще "пощастило" зблизька роздивитися жаб, яких наловили в пляшку старші діти. І річку ми бачили, мабуть, перший раз - довго спостерігали з містка, як вона вигинається між камінчиками. До слова, їхалося теж дуже гарно - добре, що наші дітки належать до тих, "що сплять в дорозі" :). Поїздка вдалась за всіма параметрами. А мама ще й отримала бонус - знайшла в памперсі загублену раніше накладку до навушника :D.
Продовжуючи в порядку скорочення дистанції до дому, похвалюсь, що ми вже кілька разів їздили до бабусі-дідуся на дачу. Долаємо кавалок Стрийської траси вже геть впевнено: дітки сплять в автокріслах, поки мама з татом шукають по карті, яким же то дивом завело їх у Пустомитівські манівці :D. А якщо серйозно, то ми вже майже "доросла" автосім'я, а етап тренувань в очікуванні відпустки за 400 (чи 600?) км пройдено.
На дачі - краса! Зозульки трохи бігали якось навіть в трусиках... іноді батьки влаштовують такі ігрища :). Спершу трохи противились ноженятами по траві ходити - незвично, волого трохи і липнуть листочки до пальчиків. Але освоїлися швидко. І взагалі дача рулить, бо там багато сходів (а це ж наша маленька манія), є гойдалка (правда, лише одна, тоді гойдаємось тільки до першої серйозної бійки), по сусідству в гості приїжджає чорненький песик із гордовитою кличкою "Багіра"... Попередній раз навіть вдалось трошки прокачати моторні навички - відривати пальчиками червону смородину з гілочок. Якось та кислятина страшенно засмакувала дівчатам.... як і лимон - їли, кривились і просили ще.
Наступний за близькістю маршрут -до бабусі Ліди, через усе місто. Тепер гонорово прирулюємо під під'їзд і йдемо в гості. А в гостях у бабусі - як завжди, смачно. Плюс вона тільки заохочує самостійні спроби поїсти борщу, незважаючи на червоні плями на обрусі.
А ще бабуся має раритетну книжку про трьох ведмедів. Вона ще татова...хоча він її у свій час, кажуть, боявся :D. Яся і Ксеня проявляють чудеса хоробрості і геть нічого не бояться - надолужують за татка. І надолужують не тільки у перегляданні "ведмедів" - все що не втрафив зламати він, ми помаленьку "виправляємо". Так, позбулася кабінки велика металева вантажівка...
До слова, руйнівна сила працює на усіх рівнях, це ж так і дерев'яний стільчик ще дитинства бабусі Таї теж постраждав - відламали від нього кусок сидіння. Така, видно, дісталася нам "суперсила" - перевіряти усе на міцність. Я наївно вважала, що хоча б етап гризоти книжок минув.... аж періодично доводиться відбирати розмочену і пожовану чергову картонку. А якби не пильне наглядаюче око, то вже б і наші горщики потріскали, і годувальні столики б "дочасно почили".
Свого апогею наша нищ-сила досягла у день, коли нарешті приїхали поштою два омріяні толокари. Треба було бачити безмежне щастя в оченятах, коли доціки вкладали дупці на сидіння і нарешті могли робити "ббуууу"! Краще було не чути невтішного ридання та істерик, коли після 30 хв їзди в нас відламалось колесо і мамі довелось все добро (2 толокари + 2 зарьовані малюки + візок) волочити додому! Ще довго вони підходили до балконних дверей і виглядали, де ж то там захована машинка-інвалід.
Машинки, велосипеди, мотоцикли, скейти.....і знову машинки від мінатюрної модельки і до величезної бетономішалки - все, що має хоча б натяк на колеса, викликає у донечок непідробний захват. Особливо у Ясі. Варто заїхати на манданчик хоч одному "кару" - нас перестає в принципі цікавити все решта. Пасочки забуті в пісочниці, гірка і усі гойда-да разом із нею втрачають всяку привабливість.... Машинки!!! Бббууууу! Заворожено дивимось, настійно випрошуємо, простягаємо рученята і гірко ображаємось, коли мама пояснює, що це не наше, а ляліне. Не залишається іншого вибору, як привносити трохи колісності у наш дівчачий світ. Вже з'явився у нас перший самоскид. Поки що лише пластиковий і маленький :).
Якось непомітно перші позиції у чартах втратила тема їдження. Не скажу, що ми чемно поглинаємо все, що заплановано, проте в середньому непогано їмо. Поки що складно із самостійністю. Тут наразі все, як у приказці: "і хочеться, і колеться". Найгірший варіант, коли не дозволяють себе годувати, а самим не вдається ще донести їжу до дзьобів. Але і мама відноситься по-філософськи до брудних пальчиків, фіолетових брів (від сиру з чорницею) чи картоплі у волоссі. Трохи похитнувся тибетський спокій, коли обляпали кашею свіжовипрані-свіжовипрасувані штори, але загалом такі речі стали добрим тренажером з аутотренінгу :).
Добре виходить практикувати техніку захоплення на ягідках - пальчиками вибираємо черешеньки-полунички-смородину-сунички і з апетитом цямкаємо, попутно обмазуючи живіт, ноги, і все навколо - куди ж без цього? То не проблема, просто тепер після перекусу не миємо руки, а відразу в душ.
А загалом чим далі, тим краще малеча сама дає раду з картопелькою, сиром і навіть гречкою, бо ж останнє - то справжній хардкор! Справа майже завжди спочатку видається безнадійною, але потім якимось незбагненним чином виявляється, що і в тарілці небагато лишилось, і по підлозі наче не все розкидано...от і поїли.
І взагалі, "самостійність" - це наше поточне мотто. Їх самостійність, мамина незалежність :). Вже пробували вийти погуляти без візка і без ерго, а лише ніжками - оце відчуття правильного променаду! А ще мама тепер практикує попити каву з термогорняти вранці на майданчику, поки птахи колупаються в пісочку. Їх цікавості до цього заняття вистачає якраз настільки, щоб сісти на гойдалку, посьорбати кавку і подумати "ммм..я це люблю, і хай весь світ зачекає" :).
Важко собі уявити, що геть майже вчора дітки невпевнено ступали тротуарами, шпортались і все норовили впасти, що в першу їх прогулянку Стрийським парком вони просто завалювались назад через нахил... Тепер два шустряки і по сходах самі вміють (тримаючись, за поручні), і ганяють все швидше (що часом таки десь підкрадається думка - а раптом не дожену?!), як, належить, трохи друть колінцята і розбивають губу, а в тому самому Стрийському парку норовили тепер перелізти через паркан до лебедів :).
Доросла малеча :) - вічний оксиморон. Тим часом он Ясик вже й вина встиг хильнути, поки мама забалакалась за столом, і в словнику з'являються геть зрілі слова: "кава, чай, .... око" :D.
До слОва, про словА: донечки називають яблучко так, як це колись робила їх мама ("гени пальцем не розмажеш" :D) - "ябляблябля", часом задовільняючись короткою формою "яба". Схоже звучить і банан у Ксені - таке впевнене і вже пізнаване слово "дяба". Настала ера виключно двоскладових слів (тепер вже не конче з однаковими складами). Картопельку Ксеньчик обзиває "капа", на ягідки обоє кажуть "яя", а лопатка - щось на зразок "ляпа". Якось так аморфно просять дати їм ложечку, але дивом мама завжди здогадується... - є десь там звук "л", а виразні жести доповнюють картину. І взагалі, такий словниковий запас вже дозволяє вести світські бесіди - коли зустрілися із вуйком Ральфом, то довелось йому перекласти, що "this flower is beautiful" ("ця квіточка гарна"), бо доцік крутив долонькою в бік найзасохлішого штурпака в горщику і щиро протягував "на-на-наааа". Говорильну частину звіту не можна завершувати без смішинки: дітки майже на кожного вуйка з поголеною головою спішать казати "тата". Видно, цей елемент є визначальним. Татом назвали навіть пам'ятник Шевченкові в центрі :D.
Двічі за місяць пробували поміряти дітей, то якось раз намірялось близько 86см, а за тижні два - вже в околі 83см. Так що експеримент виявився неповторюваним і мама задовільнилася абстрактним "великі". Важимо близько 12 плюс-мінус півкіло ("плюс", як завжди, стосується Ясі, а "мінус" - Ксені). Додаткової дорослості личкам додали підстрижені гривки - можна сказати, наша перша міні-стрижка. Хоча то заголосно сказано. Ще Ясика вдалось більш-менш рівненько підрізати, а от коли дійшла черга до Ксені, то стильний лук з трирівневими сходами довелось довго потім рівняти, поки не вийшла грива а-ля Жанна д'Арк (за версією тата) або ж Буратіно з радянського фільма (версія мами).
Попри всі досягнення і самостійності, є у нас ще немало і таких мамино-немовлячих моментів. Це так солодко, дає відчуття певної стабільності і звиклості. Може, варто було би вже привчати птахів засинати і спати окремо, але наразі вони завжди під боком, а як мінімум вдень засинаємо під мамине мугикання. Я сміюся, що музика допомагає нам синхронізувати сон - як у фільмі "Початок" мелодія забезпечувала синхронне прокидання :). Часом здається що вже набридло, а коли день-два не заколишеш їх - починаєш сумувати за тим часом, коли ти був їм потрібний-потрібний і поруч-поруч. Часом бере ностальгія за теплим м'якусиком, який сопе і в такт рухається, лежачи в тебе на животі. В моменти особливо гострого скучання за цим я іноді беру великого вареника за руки-ноги, притягую до себе, викладаю собі на груди...і через 5 хвилин "кладу на місце", бо стає тяжко дихати :).
