Нині містична дата - 1 і 11. Три одинички - як пароль за замовчуванням, пропуск до нового етапу. Бо не за горами вже "да!" (два роки). Пам'ятаю, якими неосяжно далекими мені в дитинстві здавалися дорослі "колись" чи "через місяць" :), то тепер тільки тримайся за щось, щоб не знесло потоком.... Солодко усвідомлювати, що певною мірою я десь можу уявити собі їхні відчуття....пригадавши себе. Чи вони вміють вже відчути час, очікування, нетерпіння? Так виглядає, що відчувають і то гостро :), бо ж за тим чарівним "да" на них чекають ...."сипеди!!!".
Тут мама винна, каюсь. Якось проговорилась про те, що коли вони будуть великі і чемні, то бабуся їм купить велосипеди. Ця обмовка дуже швидко переросла у щоденну мантру, яку треба тепер повторювати впевненим голосом: "коли будете великі, коли вам буде два, і якщо будете дуже чемні, то куплять вам велосипеди". А оскільки слово не горобець, то мамі нічого не лишається, як все це озвучувати. Ще й користь яка-не-яка: тепер коли діти особливо вигадливі у своїй нечемності, то достатньо лише взяти в руки телефон і стурбованим голосом спитати: "ну що, розкажемо бабусі, що ви тут наробили?". Найпідліший шантаж тривалістю у місяць, що залишився :) - я готова до кинутих у мене капців.
А сьогодні мама проштрафилась. Погода чудесна, а мені все треба то цю дрібницю зробити, то ту.... догуздралась до обіду. Вже й спати скоро.... І так соромно стало! Негуляні мої імениннички. Щоб трохи загладити ситуацію, довелось організувати культурну програму. Під старі пісні Ріанни ми добряче набігались і натанцювалися - треба бачити, як охоче малЮчки повторюють рухи і верещать від захвату :).
А потім прийшла думка напекти мафинів ("мафу!!"). Вже звично птахи повилазили коло мене на табуретки і спостерігали за дійством, випробовуючи попутно все, що потрапить під допитливі долоньки. Не знаю всіх тонкощів виховання за Монтессорі, але занурювати пальчики у різні субстанції нам дуже подобається: цукор, рис, пшенична каша.... - все таке різне. Підгигочуючи, малі експериментаторки обмацували тонкі макаронки у лотку, паралельно слідкуючи за тим, як мама поруч просіює біле борошно крізь сито у велику миску. Мені здавалося, що я сама фізично відчуваю, як нашаровуються там у голівках нові враження - треба частіше таке влаштовувати!
Взагалі мафини ми любимо. Хоча безцукрову дієту наче офіційно ніхто ще не відміняв, але час від часу мені так хочеться почастувати їх смачненьким. Тож шматочок "дорослого" печива, того ж мафина, або ложечка меду дітлашні перепадає. Останній вони чомусь називають "Педом" та ще й іноді використовують ніжний аналог "П..едик" :D. Пам'ятаю, як вони вперше хором почали горланити це слово - а я довго здогадувалась, що це вони вимагають додати меду їм у сирок.
Вони тішать і дивують :). Так жадібно вбирають нове і вміло застосовують те, що десь давніше відклалось у голівках. Вони нещодавно самі, без жодного натяку з боку дорослих, почали складати вежу - і потім щиро раділи з того, що у них вийшло, вигукуючи "вея! вея!". Знають багатьох тваринок, пташок і комашок, від тата навчилися, що у кабанчика є "носьо", а від мами, що лисичка каже не інакше як "я лисичка, я сестричка не сиджу без діла". Достатньо один раз звернути увагу на те, що у намальованого дятла на голівці "червона шапочка" - і всі наступні рази першим ділом вони вигукують "шапа!". Та й побутові алгоритми потрохи доростають до автоматизму: якщо щось брудне, то треба його "понити" (помити) або "пати" (попрати), якщо загубилось - то треба пошукати неодмінно під диваном.
Завжди тішусь із того, як на будь-які мої розмови про те, що чогось там немає - мотоцикла чи, скажімо, сонечка в небі - Ксеня негайно і впевнено відповідає "Буде!". Альтернативний варіант боротьби із маминим "немає" - "капити" (купити). При чому, демонструючи всі провали у гендерному вихованні, малята впевнені, що купувати треба йти тільки до тьоті. Зате все "поляне" (поламане) має ремонтувати виключно дядя.
Іноді мене накриває з головою хвилею розчулення. То ж не соромно признаватися, що власні дітки видаються такими ідеальними? :) Мої щокасті пахучі дівчатка... Вони страшно верещать при спробі помити їм голову. Вони категорично відмовляються їсти щось інше, ніж лежить у дорослих тарілках, а тому у свої неповні два вже спробували лазанью і обожнюють спагеті. Вони люблять пізно ввечері перед сном трохи подуркувати, побігати із голою попою і нею ж собі всадитися на бильце дивана - а тато з мамою тільки давляться від сміху, споглядаючи на цих двох пухкеньких куріпочок на сідалі.
Вони вже усвідомлено і абсолютно віддано залазили по коліна у гори сухого листя та з азартом вимірювали глибину усіх доступних калюж. Вони прекрасні :) і видаються такими щасливими - а я радію і трошки заздрю. А ще намагаюся іноді випірнути із дорослих клопотів, які існують у голові, і віддатися безтурботній насолоді. Як от експромтом поїхати з ними двома без візка-ерго-запасних_памперсів-і_т_д тролейбусом у центр і тинятися там досхочу. Або побігати за м'ячиком в оновленому парку неподалік.
Як завжди, на десерт, лишила я і свою головну цьогомісячну (навіть цьоготижневу) гордість... [урочиста, інтригуюча пауза]... На Покрову ми всі разом підкорили найвищу вершину Львівської області - гору Пікуй! І хоча минулого року я вельми тішилась майже-здобутій Парашці.... це не порівняти із тим п'янким відчуттям, коли ти стоїш на самій вершині! І ти туди здобувся всупереч самому собі :). Не те що не вірячи в успіх такої експедиції, а навіть зі спокійним усвідомленням, що ми точно повернемося назад, коли стане надто важко, я була здивована нами :). Дорогою були моменти, коли я ладна була смикнути нашого тата за рукав і повернутися. Але якимось дивом вгамувавши замаруджених зозульок, ми з радістю переконалися, що обідній сон таки нас порятував - півтори години якраз вистачило до точки ікс. Отож команда із тата, мами та двох 14-кілограмових згорточків, успішно видерлась на 1408 метрів над рівнем моря. Ура :). Звичайно, спуск вже відбувався на хвилі ейфорії невимушено і весело...навіть попри те, що довелось продиратись з ерго крізь косодеревину [розповідаючи байки про кущики, що хапають за ніжки, бо хочуть такі гарні черевички, як у Ксені :)], в ритмі вальсу змінювати підгузники.... - все сприймалося як належить, бо ж we did it!!!
