вівторок, 1 травня 2012 р.

Дивовижі Поділля

Якось спало мені на гадку, що буваючи за межами України, я виявляюся набагато більш готовою до нових вражень. А як же Українські дива? Серед щоденної рутини завжди знаходиться "відмазка", наступний "понеділок" чи наступний "новий рік", щоб струсити із себе клопоти і просто кудись вирушити.

Скільки всього я ще не бачила! Кажуть, десь розквітають дикі нарциси і тюльпани, десь "фестивалять", попиваючи вино чи смакуючи закарпатський сир....Коли про це не думати - той не буде заздрісно :), але може не виявитись і стимулу!

Повернувшись з Англії, я мала твердий намір "витягнути" нас на вихідні, яких, благо, в нас навесні вистачає :). Гортаючи сторінки тур-операторів, я не могла визначитись, що ж більше мене приваблює - хотілося все і відразу! Зрештою, зупинили ми свій вибір на турі в Кам'янець-Подільський, Хотин та все поблизу. Скажу відразу - не прогадали! (далі можна не читати :) - жарт).

Розпочну із хвилинки реклами :) - дуже нам сподобалось подорожувати із фірмою "Час на мандри" (тиць сюди). Перші ж враження не підвели - коло автобуса нас чекали екскурсовод та керівник групи у вишиванках :). В дорозі я не могла позбутися подиву, адже екскурсія розпочалась від Личаківської вулиці і продовжувалась з невеличкими перервами аж до кінцевого пункту - а це, зауважте, 5 годин дороги! :) Недовгі паузи заповнювались музичним супроводом - і жодного "Владімірського централу" ;)... Одним словом, мандрували гарно і цікаво!

Виявляється, що у нас на Україні (зокрема, на Тернопільщині), що не поселення - то історія! Практично у кожному містечку є свої руїни замку, якась архітектурна цікавинка типу старого костелу (який, звісно ж, був задіяний, скажімо, під архів за часи СРСР :)) та добрий жмут легенд.

Вперше ми побували у Теребовлі - найстарішому населеному пункті Тернопільщини. У мене ця назва ще зі школи асоціювалася з іменем князя Василька. А оце серед купи інших "серйозних" історій (усі й не запам'ятаєш), дізналась, що цей самий Василько був знатним ловеласом :). Правда, Вікіпедія про це тихенько мовчить, але повідали нам таку собі українську версію Троянської війни. За словами екскурсовода, Василько закохався у дружину волинського князя Давида. Мабуть не обійшлося лише зітханнями, бо Василько із братами серйозно зчепилися з Давидом, а пізніше невдаху-залицяльника було осліплено! Отака драматична версія достовірного факту...

Віз нас автобус ще через багато не менш цікавих місць і міст - що зрештою, всі розповіді злилися у єдину казку. Може, варто було зосередитись і постаратись все запам'ятати, але як же гарно було розслабитись, їхати і слухати... Майже як у кіно :), причому не тільки 3D, а всі 4D (не будемо забувати, що то була ще й мандрівка у минуле ;)).

Коли нарешті прибули до Кривче, то сонце вже добряче підпікало. Здавалося, що то не квітень, а принаймні червень. Таке задоволення - вийти з автобуса після 5-годинної поїздки :), чого ще треба для щастя? (хіба морозива :)) А чекала нас прохолода печери і наш перший спелеологічний досвід! То трохи заголосно сказано (по-перше, я вже бувала у печері (соляна шахта Вєлічка коло Кракова), а по-друге, нас чекав зовсім простенький маршрут "для чайників"), але звучить все одно приємно :).
Отже, печера "Кришталева". Це одна із так званих карстових печер Тернопільського краю. Читаємо у Вікі: "Карст (рос. карст, англ. karst, нім. Karst m) — процес розчинення чи вилуговування гірських порід поверхневими чи підземними водами і формування специфічного (поверхневого та підземного) рельєфу." І дійсно, численні печери тут утворилися внаслідок вимивання порід підземними водами. Не знаю щодо усіх решти, але печера Кришталева своїм існуванням завдячує піддатливій природі гіпсу. Саме так, це гіпсова печера. Якщо спеціальним чином переробити цю породу, то одержимо справжнісінький медичний гіпс!


"Паспортні дані":

  • печера "Кришталева" розташована в с. Кривчому Борщівського району Тернопільської області
  • довжина – 23 км
  • середня ширина ходів – 2,0 м, середня висота — 2,7 м
  • відома з 1721 року
  • є практично сухою і є легкою для проходження.
  • впродовж року спостерігається стала температура (+10,6 °С).

Досліджувати печеру виявилось дійсно легко. Тільки варто було пильнувати голови та ноги: часом слизько, часом низько :). Один із гідів намагався вести екскурсію, що було непросто, адже нарід підтягувався поволі "вервечкою" - усі разом не завжди вміщалися у одній залі, тому деякі оповіді просто переказувались один одному, дещо змінюючись на шляху до "хвостової частини" групи :). Такий собі поломаний телефон: кумедно було було чути, як люди перегукуються: "тут десь є рука!" - "де рука?" - "яка рука?".... :) Насправді переповідалися здебільшого різні байки, а до справжньої історії печери можна віднести хіба той факт, що в свій час тут довго переховувались партизани, аж поки вхід не було підірвано НКВД-истами. Що ж до байок, то відома "історія про Наталю" - її можна прочитати в Інтернеті у різних варіаціях :). Якщо коротко, то колись у печері від ворогів сховалася групка дівчат. Потім вони не могли знайти дороги назад і лише одній із них, Наталі, показався господар печери. Він пообіцяв вивести дівчину, якщо та якийсь час йому допоможе. Невдовзі чи то "сімейний побут" набрид Наталі, чи захотілося побачити сонечко... Коли врешті дівчина зрозуміла, що господар печери не збирається виконувати обіцянку, взяла його важкий кам'яний меч і ...не втримавши його, відрубала лише руку свого "горе-чоловіка". Осьдечки вона і лишилася у печері (трошки треба докласти фантазію :)):

Звичайно, покалічений господар печери, покарав Наталку - перетворив її на кам'яну ящірку, яка також залишилась там навіки (голова ящірки на стелі печери):Отака історія :).

Також можна побачити чимало диковинних персонажів печери, як от буйвол (точніше, голова)чи жар-птиця

Тіні, чудернацькі вигини породи, кристали - все це створює чудовий плацдарм для уяви :). Мені от постійно здавалось, що ми знаходимось у печері із халви - так і кортіло відкусити шматочок :)...
А хіба не схоже?? Ось:
Якщо приглянутись ближче - можна побачити дивовижний орнамент, схожий на мазки грубим пензлем. Часом траплялись цілі картини....Ось таке ми знайшли сонечко:
Часом "підлога" під ногами нагадувала шкіру велетенського динозавра :) - покрита зубчиками, горбочками і заглибленнями. Трапились і вузенькі сходи, що привели нас до "каменя бажань".... найпафоснішого каменя із пишним бантом :) - залишалось зробити подумки замовлення на бажання і запхнути руку в отвір.
Цей маленький ритуал тут проходить щодня десятки (може, й сотні) разів, від чого полірована поверхня каменя виблискує, наче справжня коштовність :). Ми, до речі, пізніше знайшли ще одне схоже місце. А так, я бажань забагато не буває, то загадали ще по одненькому :).
Одним словом, виконали програму-максимум, навіть для порядності не забруднившись :). Настрій тільки покращився після того, як наші практично "модельні" розміри талій і животиків офіційно підтвердились після проходження найвужчого місця між двома каменями :).

На завершення розповіді про печеру "Кришталеву" - кілька знимок знайдених таки кристалів:

Наступний пункт призначення - славний Хотин!
Нині Хотинська фортеця часто слугує улюбленою декорацією для проведення різноманітних середньовічних та інших фестивалів, лицарських турнірів та реконструкцій битв. І це не дивно. Ще лише побачивши обриси веж на горизонті, хочеться трошки помріяти. Щось таки казкове є у мальовничих кам'яних обрисах мурів, що лягають темними тінями на води Дністра. Не даремно Хотинський замок було визнано у 2007 році одним із семи чудес України!

Екскурсія розпочинається із так званої нової фортеці. Нова вона, звичайно, лише відносно старої фортеці :). Мова йде про укріплення, які у 18 столітті були зведені турками для укріплення оборони замку, адже на той час вже почали використовуватись знаряддя далекого обстрілу. Могутнім кільцем неприступні стіни нової фортеці наче захищають ніжне серце - старий замок.
На останній знимці добре видно частину "сухого" рову - він ніколи не заповнювався водою, будучи і без того значною перешкодою для нападників. Всередину укріпленого кільця можна потрапити через одні із трьох воріт. Самі ж ворота (принаймні ті, якими увійшли ми :)) - це достатньо масивна споруда, що колись була споряджена підвісним дерев'яним мостом.

Із висоти воріт нової фортеці видно широку територію, оперезану мурами. Всередині є церква О. Невського: як і багато інших храмів, вона використовувалась у різний час по-різному, будучи мечеттю та знову повертаючись до християнських рук. Далі добре видно старий замок з його вежами і високими стінами мурів. Решта території зараз, в основному, просто вкрита трав'яним килимом, а от колись, коли тут стояло багатотисячне військо, то функціонувало ціле військове поселення - казарми, склади, тощо.



Якщо не вдаватись у деталі бурхливої історії фортеці (усю інформацію можна легко відшукати в глибинах Інтернету), то вона впродовж віків переходила з рук в руки. Незмінною залишалась стратегічна цінність Хотина - зручне розташування на березі Дністра давало переваги при обороні, а також дозволяло контролювати торгівельні потоки, що проходили по судноплавній на той час ріці.

Перші укріплення на кам'яному мисі Дністра поруч із селищем Хотин датуються ще 10 століттям. Засновниками у Вікі записані руські князі (:) все з екскурсії запам'ятати важко), а потім, з часом, замок потрошки змінювався, укріплювався, обносився ровами і валами, далі все добудовувалось, перебудовувалось і розширювалось... Тобто, за усіма правила жанру, кожні нові господарі фортеці удосконалювали її на свій лад і за вимогами часу.

Мені з екскурсії більше запам'яталися всякі цікавинки. Наприклад, виявилось, що Хотинська фортеця взагалі не має фундаменту! Громіздкі споруди розміщені прямісінько на скелі - така собі природня основа. Взагалі, первинна версія замку була досить-таки компактною - близько половини теперішньої старої частини.
Якщо уважніше роздивитись знимку, то видно своєрідні червонясті орнаменти на стінах - справа рук молдавських господарів фортеці. Такі традиційні узори прикрашають також стіни коменданського будинку (якщо я нічого не плутаю) і відрізняють раніші споруди від пізніших турецьких добудов.

Звичайно, перлиною екскурсії була стара фортеця. Вже віддаля вона приваблювала вежами і мальовничими обрисами зубчастих стін. Справжня середньовічна твердиня :) - маленька і горда!

Екскурсовод розказав нам одну байку (раніше то була одна із офіційних гіпотез, яка потім не підтвердилась, але не забулась в силу своєрідного батярського романтизму :)). Казав, що перекриття над ворітьми колись не було укріплене намертво - щоб, коли ворог вже ступить перші кроки на територію фортеці, то можна було його згори обливати окропом чи закидати камінням. Щоб зрозуміти конструкцію, треба пам'ятати про те, що в даному випадку ворота - це квадратна висока і масивна вежа:
Посередині замкового подвір'я розміщений колодязь, що мав забезпечити важливий стратегічний запас води під час можливої облоги. Якщо пригадати те, що фортеця стоїть на багатометровій скелі, то можна собі лише уявити глибину колодязя та кількість вкладеної праці, щоб крізь кам'яну товщу дістатись до води.
Кожна вежа має свою назву: ковальська (де невтомно поповнювали запаси зброї), комендатська (куди, на відміну решти веж, мав вихід лише його важливість комендант фортеці із власних покоїв) та на вигляд сумирна вежа смертників (саме з неї у води Дністра скидали в'язнів, приречених на страту)...
До речі, саме у найпузатішій із хотинських веж - ковальській (нижче на знимці) - нині розміщено експозицію знарядь тортур. Трохи не пасує така похмура роль цій симпатичній панянці :).
Незмінна церковця, яка здається, також носить назву О. Невського (може й прибріхую ;)), виглядає дещо нетутешньою - сліди колишнього перевтілення у мечеть :).
Одним словом, було що пороздивлятись, про що послухати...і де пофоткатись :).
Зрештою, ми мали вдосталь часу, щоб всюди побродити і навіть намилуватись розкішним Дністром: ми, діти Львова :). Ріка зараз, як і багато віків назад, неквапно котить свої води, а на їх поверхні гойдається стрільчаста тінь старого замку...
Ось так нас зустрів Хотин, залишивши незабутні (як це не банально) враження.

Далі, насичені емоціями та інформацією, ми під вечір добралися до Кам'янця-Подільського. Вже набридло і фоткатись, і роззиратись - ми просто ліниво прогулювались нічним містом, милувались кольоровим освітленням в центрі та їли морозиво :), відклавши нетерпіння на завтра...

Першим пунктом культурної програми дня номер два була екскурсія Кам'янцем-Подільським. Стара частина міста - порівняно невеличка, тому без труднощів можна було відвідати всі "місця ікс", зробивши широке коло.

Залишивши автобус ховатись в непевну тінь на так званому вірменському ринку...ми розпочали свою екскурсію із монастиря домініканців з храмом св. Миколая. Орден домініканців у свій час перебував під опікою відомої родини Потоцьких, які за власні кошти фактично відбудували костел після того, як його дерев'яний попередник згорів дотла. Над входом досі видно символіку домініканців - пес із факелом, а також герб родини Потоцьких.
Як і багато інших святинь, у часи турецького панування костел "привели до мусульманства" :) - зробили мечеть. Всередині досі зберігається дивовижної краси мембар з білого каменя - місце для виголошення проповідей - який, за словами нашого гіда, був створений в честь найулюбленішої (так приємно, що українські дружини завжди є найулюбленішими!:)) дружини султана Мухамеда IV.


Відразу від Домініканів можна перейти на Кам'янець-Подільську площу Ринок. Насправді назва виявляється досить умовною, адже типова структура ринкової площі міста маґдебурського права передбачає чотирикутник площі, оточений будинками. На жаль, тут ці будівлі були майже повністю зруйновані під час воєнний дій. Нині єдиним свідком тих часів залишилась самотня Ратуша XV століття, до речі, найстаріша на теренах України! Саму Ратушу докінчує багатоярусна дзвінниця із годинником, при чому кожен із цих ярусів збудований у своєму неповторному стилі.
Взагалі із назвами у Кам'янці можна заплутатись :): ринкова площа насправді зветься Польським ринком (а ратуша колись слугувала польським магістратом), неподалік - вже згаданий ринок вірменський поруч із цілим вірменським кварталом, ще є Руський ринок... Можна здогадатись про багатий національний "букет" міста. Кумедно, що посеред оцього самого Польського Ринку стоїть Вірменський колодязь :). Хоча води звідти не напитися, адже в свій час після значних зусиль і тривалої роботи виявилось, що вода тут непридатна до пиття - от і залишився такий собі пам'ятник марності людських зусиль:
Наступним пунктом нашої екскурсії став Кафедральний костел Святих Петра і Павла. Увага! :) Цей храм внесено до списку Сімох чудес Кам'янця-Подільського, тоді як саме місто входить до списку Семи чудес України (до речі. і список-то не єдиний)! ;) От така собі ієрархія - чудо із чудес!

На вході перед костелом Петра і Павла можна також роздивитись Тріумфальну арку, встановлену на честь приїзду польського короля.
Сам костел мені запам'ятався височенним мінаретом. Саме так.... храм також колись побував мечеттю (при чому головною соборною мечеттю!). Після повторного "навернення" мінарет увінчала статуя Матінки Божої (отака от іронія долі :)).

Далі за програмою - Троїцька церква. За словами нашого екскурсовода, архітектура цієї споруди є досить-таки рідкісною. І дійсно, повністю кам'яні стіни невеличкого храму виглядають незвично і дуже мальовничо водночас. Мені вони дещо нагадали стару церкву над озером у місті Тернополі.
Дуже цікаво було обійти округлі мури Троїцької церкви: над аркоподібними високими вікнами викладені маленькі мозаїки із зображеннями євхаристійної чаші, грецьких букв альфа та омега, тощо.
На жаль, важко було вмістити все це у об'єктив фотоапарата з огляду на мале подвір'я. До речі, коли під час нашої нічної прогулянки ми проходили повз стіни цього храму, нас страшенно вразила така картина: масивний хрест на кам'яній стіні відкидав дивну тінь, схожу на жінку із піднятими руками... Виглядало це містично і страшнувато водночас :).

Наступна "цікавинка" - будинок руського (тобто нарешті-то українського :)) магістрату із "дракончиком". Звичайно, що ця химера якраз в першу чергу приваблює погляд туриста, спраглого до видовищ :). Попри те вухо за інерцією вловлює слова екскурсовода про те, що
наявність власного будинку магістрату означала право на самоуправління руської общини. А дракончик - всього лише оздоблення для зливу води (прямісінько на вулицю!) :).

Вірменський костел св. Миколая (сприймалося мені на слух як "Ні
ґоли") довго служив окрасою міста, доки не був понівечений вибухівкою у ХХ столітті. Від чудової аркади із мережкоподібними решітками залишилась лише частинка...біля якої всім захотілося зазнимкуватися :). Навіть ці рештки змушують собою милуватись: так гарно пробиваються сонячні промінчики крізь металеві завитки :)!
Не менш цікаво було дізнатись, що дзвінниця нашої Львівської вірменської церкви виконана за зразком саме Кам'янець-Подільської дзвінниці вірменського костелу! До речі, вона виконувала також і оборонну функцію, про що свідчать невеличкі бастіоноподібні кутики верхівки :).
Останньою ми відвідали нинішню церкву св. Цосафата, а колишній так звану тринітарський костел. Стара назва вказує на Тринітарський чернечий орден, що займався викупленням невільників з полону. Саме тому бароковий архітектурний ансамбль включає в себе постаті невільників у кайданах..., але про це довелось повірити гіду - я так і не роздивилась кайданів, а підійти ближче не було як: у храмі якраз тривала Служба.

Нарешті, ми підійшли до "родзинки" - Кам'янець-Подільська фотеця! Вже на підходах до неї стало зрозумілим, чому всі з такими емоціями діляться спогадами про неї. Вигляд просто "бомбезний" :). (Написала і зрозуміла, наскільки це слово не пасує до романтичної картини, що тоді перед нами відкрилася). Здалеку весь ансамбль має казковий і трошки ніби й несправжній вигляд, як оті чарівні замки із фільмів Уолта Діснея :).
Ми ще й застали фестиваль "весільна фортеця", завдяки чому одна із веж замку була прибрана як наречений (із темним метеликом), а інша - як чарівна наречена (оперезана білою стрічкою). На цьому переваги фестивальної неділі фактично завершились :), адже на основну частину "весільної" програми ми не встигали, а в ранковий час метушня із приготуваннями та голосна музика заважали спокійно пофоткатись і почути бодай щось із екскурсійного супроводу. Але море позитивних емоцій, гарний сонячний день і чудовий замок - це універсальний рецепт гарного настрою :).
Кам'янець-Подільський замок стоїть на скелі, що майже повністю відділена від решти міста глибоким проваллям - це каньйон річки Смотрич, який, до речі, вважається навіть мальовничішим за знамениті Дністровські каньйони. В долині ріки, що нині вже фактично повністю висушена, тепер видніються будиночки. А вгорі, спершись на відвісну скелю стоять вежі фортеці.
Всередині кам'яного кільця фортеці було чим зайнятись :). Ми вервичкою видиралися на вежу, оминали один одного у вузьких проходах на мурах і старались не пропустити нічого цікавого.

На території замку є свій невеличкий музей, де, попри інші експонати, можна знайти десяток листів очевидців Голодомору - сумно читати ці рядки в такий чудовий день :(. Тут же поруч стає трохи смішно при вигляді карамельок під назвою "Ілліч". Така вже наша історія - повна суперечності і часом іронії.
Можна було також спуститись у підземелля, де виставлені манекени, вбрані у одяг різних епох. Наскільки моторошно виглядають ці постаті у напівтемряві, настільки кумедні води при світлі спалаху :).

Як і в Хотинському замку, тут також можна спуститись до колодязя коло брами. Масивний механізм потрібен для того, щоб витягнути воду із такої глибини...

Накінець - до порівняння
пара фото із ідентичною назвою "LOVE", але зовсім різною суттю :):Втомлені від вражень і спеки, ми ще мали достатньо часу, щоб повернутись до центру, попити холодного квасу в тіньку та відпочити... При виході із замку нас "відмітили" штампиками: "Квітка на камені".
Класно іноді побути "гуліверкою" :):
А це - Кам'янець-Подільський варіант екскурсійного "Чудо-поїзда" :):


День завершився круїзом по річці Дністер із оглядом знаменитих Товтрів. Насправді ми вже релаксували по повній :) - розглядали береги, жували банани і ховались від сонця, яке норовило "вкусити" то з одного, то з іншого боку під час маневрування корабля :).

Класнючі вийшли вихідні :)

2 коментарі:

Юрій Пирч, директор турфірми "Час на мандри" сказав...

Дуже приємно, що Вам сподобалося і дякую за гарний опис подорожі. :)
Чекаємо на наступних мандрівках. ;)

Olesya сказав...

Це Вам дякуємо за чудову нагоду :)