Люди та орбіти

Подумалося, що люди - ніби електрони, які мандрують своїми звичними маршрутами навколо якоїсь осі (ну чи ядра). Мабуть, грамотні фізики  знайшли б багато прогалин у моїх знаннях про електрони та їх орбіти....але така аналогія знайшлася. Отак ми крутимося, перебуваючи більшість часу в комфортному режимі збереження своєї енергії. Бо ступати слід-у-слід протореним шляхом не вимагає особливих зусиль, є звичним процесом, який, правду сказати, часто взагалі відбувається на автопілоті.

А щоб відключити цю автоматичну функцію чи перейти на новий рівень - така вже  нетривіальна річ вимагає вкладення, вимагає енергетичної жертви. Акумулюєш ото життєву прану, а потім візьми і віддай. За що? А за новий досвід. І за новий кут огляду. І взагалі ще невідомо, чи не це є сенсом нашого існування - шукати нових позицій, крутити свою дійсність перед очима як кубік рубіка і збирати якомога більше вражень.

Колекція вражень - чи не це є мірилом успішності нашого життя? Багатство спектру емоцій, різноманітність картинок у пам'яті чи нехай на зовнішньому пристрої.... Але щоб мандрувати орбітами чи рівнями - треба не боятись і не шкодувати віддати запас енергії. Перший крок - відчувається деяка спустошеність, бо освоюєш нові невідомі території, другий крок - приходить відчуття смаку новизни.

Новизна. Як наркотик... А може, все навпаки, і прагнення новизни - це свідчення нашої примітивності? Може вся мудрість якраз у тому, що осягати сенси без зайвих кроків убік?
Мабуть, треба покладатись на внутрішній компас, орієнтуючись на відчуття повноти. Коли востаннє я відчувала, що живу на 100%? Коли було чітке погодження з самим собою, що ти саме там, де треба і тоді, коли треба? У мене, певно, таке відчуття наступає, коли я таки долаю силу тяжіння і мені вдається відірватись у якийсь експромт. Сильне бажання полетіти в Едінбург чи Амстердам, рішення приєднатись до походу на Парашку із річними малятами в рюкзаках, або навіть буденна на перший погляд прогулянка в центр - але яка потребує цілого списку речей, готовності з годинку нести сплячі 13 кіло і всіх ризиків, пов'язаних із відходом від звичного режиму дня. Отакі речі заряджають і додають впевненості, що ти таки хоча б частково ще керуєш своїм життям. І варто лише захотіти....

А коли повз тебе пропливає невикористана можливість, чиясь несподівана пропозиція, запрошення від Всесвіту? Тоді почуваюся спустошеною і ображеною сама на себе. Почуваюся не головною дійовою особою, а частинкою декорацій. Якось сумно :(.