Його поважність Oxford

"An Education in Intoxication"

(лозунг старого студенського оксфордського пабу) 

"А чи була ти в Оксфорді?" - третє за частотою запитання від усіх, хто чує, що я буваю з візитами в Англії. Тому що перше, очевидно, про Лондон (ха! checked!), а вже наступне, як виявляється - про Кембридж :).

"Була!". Була, ще й не сама. Цієї весни ми з моєю улюбленою колегою поїхали подивитися на це легендарне містечко, сама назва якого вкидає у трепет науковця і спудея. Тут знімали вже не менш знаменитого "Гаррі Поттера", сюди звідусіль їдуть туристи помилуватися англійською готикою і підглянути у шпаринку, як же ж пропливає життя  таємничих і знаменитих оксфордських коледжів. Нас цікавили усі ці аспекти включно з фоткою на "тих сходах" із фільму :D. Пам'ятаю, була гарна погода - саме на замовлення у день народження Мар'янки, яка, мов метелик, пурхала поруч зі мною вуличками :).

 

Ще пам'ятаю, що день вийшов ненав'язливим і чудовим - ми находилися, позиркали із заздрістю на заквітчані внутрішні дворики коледжів.... від самого вигляду яких нападає бажання вчитися :D. Хотілося вляглися на траві із книжкою, або так знічев'я собі походжати арчастими коридорчиками.... або прокататися на ровері... Ех.

Мабуть, коли там дійсно живеш - то "притираєшся" до цієї краси і особливості - наступають всім знайомі будні. Але от я собі згадую, як сказав наш Остап, вперше виїхавши з дому (і з України) на тривалий час: "Якщо у мене поганий настрій, то я просто нагадую собі - я ж у Англії!!! І зразу стає класно!". Отак, мабуть, довгий час можна лікувати всякі депресивні приступи, живучи в Оксфорді.

"Я ж у Оксфорді, трясця його матері!" :D

Отакі думки огортали нас під час тієї прогулянки. Принаймні мене :). Весела дівчина коло мене щось постійно щебетала і ще й безперестанку примовляла "як же класно, коли тобі 25!!!". Мені залишалося подумки промовляти хіба що вище відокремлену матру :D. Але то все жарти. Яскравий день і такі ж спогади.

 

Тоді на омріяні сходи з "Гаррі Поттера" ми не потрапили, зате побували в старій бібліотеці, обійшли десятки коледжів, заглянули у церкву... гм....цікава у мене вийла черговість, ну але нехай..., побували у найзнаменитішому пабі тутешніх студентів "Turf Tavern" (його лозунг я привела вище, під заголовком допису :))...

 

Взагалі то не факт, що такий вже найулюбленіший/найстаріший - в Англії кожен поважаючий себе паб хизується своєю історією, старими дерев'яними перегородками, поїдженими якоюсь бідою за усі роки, купою назбираних кришечок-значків-склянок-стільців -іт.д., і батареєю "гостьових" і традиційних "локальних" напоїв... Але паб таки файнезний - мені сподобалося!

 ****

Сталося так, що моя зовсім не детальна, але захоплена оксфордська історія має ще захопливіше продовження. Несподівано вийшло, що слово-за-слово і сказав мені один колишній ковентрієць, а теперішній оксфордець: "приїжджай в гості". І я вирішила поїхати! А попутно ще й наобіцяла розказати семінар. Семінар в Оксфорді!! Тільки цей рядок вартий половини CV :D. Хіба не круто?



Думка про крутість зникла за тиждень перед семінаром, коли на її місце непрохано з'явилось переживання. Ну але діватись нікуди, буде семінар у групі експериментальної психології під керівництвом самого Робіна Данбара - гуру із дослідження соціальних груп і ще купи всякої всячини, з якої я пам'ятаю найкраще про "науку любові" :D.

Про семінар не буду - врешті все пройшло добре і не варте було тих переживань. І дискусія сподобалась, і питання ок... приємні люди :). Але ж який ще був бонус!! Данбар, як заслужений працівник (певно, що fellow) Університету Оксфорда, провів нас не просто коридорами їх коледжу Магдалени (Magdalen College), куди усім туристам можна зайти, але й у ті загадкові вузенькі дверцята під написом "Private". Ооооо, друзі, що там за тими дверцятами! :)
 

Їдальня для членів спільноти - це вже майже музей  - височенна стеля, портрети знаменитих осіб типу кардинала Вулзі, які певним боком були причетними до коледжу. Старі дерев'яні столи і такі характерні "бібліотечні" настільні лампи...хіба там можна їсти? :). І ми не їли.... на ланч повели нас у ще більш приватне місце - маленьку кімнатку, де обідає професура. Якраз був день мексиканської кухні - ще один шрих до опису мого повністю завороженого і фрустрованого стану. Їсти курча, шинку з мандаринами вперемішку та хрумкі ...тако мабуть... у Оксфорді!! Цей каламбур підсилили якісь такі, як виявилось, солодкі штуки, які ми собі наклали відразу у тарілку замість взяти на десерт :D. Повна еклектика!

Але це ще не все. Нас "добивали" повільно і витончено. Після ланчу ми піднялися такими вузесенькими і крутими кам'яними сходами до "святая святих" - місця відпочинку і кавування всіх "fellows". (від учора це слово в мене викликає благоговійну пошану і глибоку заздрість :)). Там оці самі поважні люди мають змогу попити кави, почитати газети перед каміном або ж чинно побалакати, сидячи у старезних антикварних кріслах у ніші коло вітражного вікна. Кругом томи енциклопедій та страшно мудрих книг, експонати на кшталт середньовічних вагів та оригінал медалі нобелівського лауреата. Ще є старовинний телефон, яким гіпотетично міг користуватися відомий вчений Шредінгер. ....Гудка не було :D... На таких старо-гламурних столичках викладені фотоальбоми "fellow-ів" та буклети із описом картин, оригінали яких можна роздивитися, просто піднявши голову. Одним словом -повний аут :). Це як опинитися у іншому вимірі - такі собі супер-люди у своєму середовищі....і ми...точніше я - туристка із фотоапаратом :).

 

Добре, що врешті все завершилось звичним "водінням кози" по пабах..... а то рівень мого захоплення і якогось затуманення водночас досяг критичної позначки :). Хіба можна стільки вражень увіпхати в один день!? А там, за півпінтою елю та ще й ароматного гарячого вина розумієш - врешті-решт всі ми однакові :).