Фініш і старт

З одного боку, це наша історія пологів... з іншого - про самі пологи не розповім  ані слова, бо просто нічого не пам"ятаю. Як то кажуть "шел, упал, очнулся - гипс". Так і в мене вийшло - черговий раз розплющивши очі 19 листопада 2015-го року, вже була мамою. Проте з іншого боку, для мене наші післяпологові напружені 2 тижні стали природнім продовженям пологів, точніше їх особливою варіацією. В їх результаті народилися не лише дві дівчинки-зозульки - за словами оточуючих, важкенькі і величенькі як на двійнят, і крихітні та тендітні на мій погляд. Тривалістю у два тижні (а може, довше) народжувалась у мені мама - в тому сенсі, щоя крапля за краплею щодня набиралась віри, що так є і тепер так буде завжди; народжувався татко у чоловікові - хоча, здається, у нього ця трансформація відбувалася набагато швидше :); народжувалися ми як оновлена сім'я.

Але спочатку хотілося б трошки порефлексувати на тему, так би мовити, допологову. Ця, четверта за рахунком, наша вагітність не була важкою у класичному розумінні. Були нюанси (це тепер вони мені здаються нюансами, а тоді - справжнісіньким "фсьо пропало, шеф" :)) на самих початках, а тоді вже - "як книжка пише".

 

Проте ця вагітність була мегаскладною у психологічному плані. Кожен день відраховувався, кожен тиждень, що минув, сприймався як маленька перемога. І хоч від самого початку була якась така віра, що "ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ" - як я  усім кажу, це моя теперішня мантра на усі випадки життя  - проте бували моменти, коли я собі казала "як має бути, так буде, від мене залежить зараз лише не хвилюватися і приймати все, що мені дається". Так день за днем ми просувалися через весну, парке літо і холодну осінь у напрямку до передбачуваної для нас лікарями дати ікс - 25 грудня 2015 року (саме католицьке Різдво!).

Хочеться пригадати перше планове УЗД у 12 тижнів - воно нам принесло звістку про наше подвійне очікування. Пам'ятаю, як лікар так буденно каже "ну Ви ж в курсі, що у Вас двоє діток", на що я підсміхуюсь і кажу "це  Ви так жартуєте?" :). Пізніше я все намагалась пригадати вираз обличчя чоловіка при цьому :). А ще ... коли ми йшли з обстеження додому через місцевий ринок, то якраз продавали трускавки, а одна тітонька припрошувала "купуйте, вони чисті, домашні, можна дітям давати". Ми з посмішками на вустах купили у неї тих ягід, які "можна давати дітям". Напевно, в ту мить я вперше відчула якесь дивне нове відчуття - що у мене є хтось (навіть кілька), хто потребує моєї опіки :).

Далі було ще чимало обстежень, аналізів і буденних обліково-вагітних дурниць. Кожне УЗД ми сприймали, як свято - ішли з надією ще раз побачити наших зозульок :). Не потрібно було ні фото, ані відео...просто черговий раз почути "у вас все добре, гарно ростуть... однаково... в нормі". На тижні, здається, 33 чи 34 сказали, що дітки величенькі, одна малеча прямо таки "повненька" :). Якщо на знимці з 12-го тижня видно щось подібне до двох квасольок поруч в стручку, то після 30 тижня можна роздивитися вже губки бантиком і щічки кожної з дівчаток. Одна і направду виглядала пампулястою. Після того ще пару тижнів у нас із чоловіком нашим
таємним посміхайком був вираз обличчя з надутими щічками :).

Загалом вагітність проходила спокійно і без зауважень, але моя готовність до всяких новин нагадувала стан стисненої пружинки. Нарешті минув і ТОЙ тиждень.... власне "the week", якого я страшенно боялась. І, на диво та на радість, все далі було гаразд! Ще від дня, коли ми дізналися про двійню, я почала просвіщатись на цю тему у мережі - тож знала, що подвійні пташки часто народжуються раніше, ну але якщо вже після 34 тижня...то це добре. Просила своїх сидіти в пузику до кінця листопада - а вже після цієї критичної цифри 34 хай вирішують самі, коли з'явитися. І дітки послухалися. Хоч всеодно не дуже очікувано, але "постукались" вони в неповні 35 - точніше у 34 тижні і 5 днів.

  

Ми з чоловіком якраз увечері переглянули чергову серію нашого вечірнього детективу, як майже на титрах я відчула "щось не те" - якось тягнуло не так, щось загалом було не як звично. Пішла до ванни, а там вже у нас почали відходити води - чистенька водичка тонким, але впевненим струменем. Пам'ятаю, що з одного боку була трохи шокована, що вже таке відбувається, з іншого боку - десь трохи рада, що очікування скінчилось, а ще - здивована з власної незворушності. Адже я стільки разів прокручувала всі наші минулі історії і завжди приходила до думки, що я завжди занадто панікую, що "от якби зараз - я би повелась по-іншому". І от настало це "зараз" і дійсно, я спокійна, як удав. Йду до пакетів з недоскладаними речима, даю вказівки чоловікові... Ще думалось, що скоріш за все просто полежу в патології з крапельницею, ще почекаю пару тижнів :).

На огляді у ПБ сказали, що то безсумнівно таки води і що почалось маленьке відкриття. Потім я вперше у житті відчула перейми - періодичне оперізування напруженим болем - і якось відчула себе дійсно жінкою, яка народжує. А поза тим вже писались списки медикаментів на операцію, заходили якісь лікарі, ставили якісь питання... Мені не вірилось, що це дійсно вже фініш, що за якісь дві години це станеться. А вже ось я лежу на столі під лампою, руки розведені у сторони - вставляють катетери, копошаться медсестри, намазують живіт чимось холодним. І ще мені дуже страшно. Наче вже й не вперше, але страшно так, що я вже не знаю, чи зуби цокотять від зимноти, чи від страху. Останній спогад - до лиця наближаться маска і щось там жартує поруч анестезіолог (Вони всі такі жартуни? Першого разу теж такий був :)).Вже потім виявилось, що під анестезією я розповіла лікарю все - і імена рідних.. і навіть назвала своїх донечок (хоча доти ми ще не дійшли до єдиного рішення стосовно імен, а вже потім якось було зрозуміло, що іншого варіанту немає :)).

Прокидаючись, я чую голос чоловіка "Олеся, Олеся..."- кличе він мене. А очі відкрити так важко... а сфокусувати картинку вагалі не виходить - обходжуся одним оком, щоб роздивитись, де я. І цей момент, коли чую, що наші доні величенькі - 2500 і 2250 (тепер чоловік сміється, що я перепитувалась про це разів з десять і кожен раз, почувши, однаково полегшено зітхала), що вони жваві і красиві, народилися з різницею в 1 хвилинку (в 2:34 "перша" - як їх потім і кликатимуть лікарі, а у 2:35 "друга") .... цей момент заспокоєння і умиротворення. Тим же одним функціональним оком намагаюсь роздивитись фото на телефоні - невже це МОЇ ДІТИ??

Думка про близькість рідних крихіток - хоча і таку далеку, розділенням аж в два поверхи! - допомагає мені по-діловому виконувати всі післяопераційні вказівки типу спочатку крутитись у ліжку, а тоді же й встати і самій пройтись. Ще за трошки везе мене наш новоспечений татко на кріслі-каталці вниз, у віддлення, де зберігають найдорожчі скарби - новонароджених найменших маляток. НЕВЖЕ ЦЕ МОЇ ДІТИ!??? :) А вони величенькі.... а вушка мої, а губки твої.... Пізніше чоловік згадував: "стоїть вона над тими дітьми, плаче...".

Наступний день згадую із холодком по плечах, бо після таких багатообіцяючих новин і подій раптом "у вас животики здуті", "покличемо хірурга із Орлика для консультації" і т.д. :(. Моторошне де-жа-вю...страшно і ще раз страшно. Не забуду вираз безпорадності на обличчі чоловіка. І раптом починає все боліти - шви, серце, голова. А поруч цілу добу плачуть чиїсь здорові немовлята і цямають циці... Пригадую стан емоційного затерпання після того - не хотілось ані читати, ані розмовляти, ані ..нічого. Найпростіше було просто перечікувати хвилинка за хвилинкою і робити буденні речі, а це у нашому випадку були снування коридорами (профілактика післяопераційних ускладнень і емоційних ям), сніданок-обід-вечеря і слідкування за грудьми, які почали "прокидатися". У палаті дівчата догодовували малят із пляшечок, а я собі говорила, що хотіла б, аби мої "висіли на грудях", як то стільки раз читала від бувалих мам на форумі. Добре, що анабіоз тривав лише добу - вже наступний ранок виявився красивим - білим-білим від першого цьогорічного снігу. "Михайло приїхав на білому коні" - і привіз нам першу добру новину. Цікаво було спостерігати сама за собою - я себе почувала як дозріла брунька навесні: звідкись взялись сили і бажання щось робити, з кимось побалакати і навіть посміятись. Скільки то треба для щастя :).

Ще за пару днів ми із чоловіком знову виписувались із пологового без згорточків, проте із надією в серці. На форумі дали мені пораду помолитися дев"ятницю до Юди-Тадея про допомогу у безпорадній ситуації... І тут дійсно почалося ДИВО - фактично кожного дня від початку молитовного ланцюжка ставалися приємні грандіозні несподіванки. Пам'ятаю, як я у понеділок вранці вирішила випити доброї кави - вперше за багато місяців...адже нам виразно дали зрозуміти, що моє молоко ще не скоро підійде малятам у кувезиках... а про спільне перебування наразі тільки можна мріяти. І тут ...не встигла я задмухати  стрітенську свічку, як дзвонить чоловік із Орлика і каже - "терміново готуй молочко - одна манюня готова!". В мене шок і приємна паніка...а ще - переживання з приводу клятої кави (ще й по мережі довелось поповзати, щоб довідатись півперіод виведеня :)). А тоді дорогоцінний згорток із термосом, де серед холодильних елементів перевозилась малюсінька баночка із якимись 30 мілілітрами молочка, поїхав у реанімацію - із обережністю та урочистістю, з якою перевозять хіба що серця для трансплантації :).

На другий день знову звістка - вже друга манюня готова...правда наразі лише до 5!!!!! мілілітрів (спробуйте відміряти цю мізерну кількість, аби зрозуміти!). На третій день мене застала новина, що можна лягати на Орлика у палату до малят. "Що означає до малят?" - думали ми, - "це, мабуть, можна відвідувати і цідити молочко!?".  Приїжджаємо у лікарню, а там серед палати вже стоїть маленький лоточок із найсолодший згорточком - привезли нашу "другу" манюню! :) Перші секунди розгубленості, коли ти не вмієш ні взяти, ні переодягти дитинку, а тобі кажуть ще й пробувати відразу прикласти до грудей...Але ми всього вчились у лічені секунди. Тато з мамою у прискореному ритмі проходили "бойове хрещення" із підгузками, годуваннями (на жаль, зондом) і  милувалися-милувалися-милувалися тим крихітним личком серед покривалець. Вночі спати, залишивши зозульку в лотку, я не могла - хотілося притиснутись до неї всіма кліточками тіла. Так і спали ми обнявшись :)...правда недовго, бо виявилось, що дітки вміють не лише безпробудно спати цілий день, але й невтішно плакати цілу ніч :).

Так день за днем Небо посилало нам добрі новини. Буквально за кілька днів привезли і другий згорточок. Знову безпорадність і шок - як то справитись з обома!? Перша ніч, після якої о 8 ранку я дзвонила нашому татові із питанням "ти коли приїдеш, чому так довго??" здавалась чимось жахливим - плакали обидвоє і одночасно, а ті мізерні мілілітри, яких вони так вимагали, ніяк не витискались із маленьких грудей. Аже тепер ці проблеми видаються розв'язуваними...і то часом паніка перемагає мамську (точніше татську...бо мамська у нас зовсім крихка) незворушність :).

Отака у нас вийшла історія про перші тижні нашого нового життя. Після неї розпочалась інша - з не меншими труднощами і плачами (усіх трьох дівчат - двох маленьких і їх великої мами), з думками "я нагірша мама в світі", але і з втіхою від можливості понюхати діток за шийкою і поцьомати у дрібну дупцю. Словом....звичайні (лише помножені на два...я б сказала ще із певним коефіцієнтом :)) батьківські будні новонароджених малих впертюшок-красунь.