Неоднозначні 13

У нас супер-вік: 13 місяців :). Число, як на мене, нічим не гірше від 12. І по-іншому теж класно звучить: 1 і 1. Зовсім великі мої маленькі зозульки. Стають чимраз самодостатнішими, все краще вміють донести нетямущим дорослим свої емоції: вказуємо пальчиком, голосно тараторимо, часом всім тілом вигинаємось так, щоб не було жодної двозначноті щодо того, чого хочемо. Ми вже чітко знаємо назви деяких предметів і на прохання "дай мамі м'ячик" лупимо долонькою по власне таки м'ячу, хоча часто в протилежному напрямку....а потім знову на прохання обидвоє з готовністю залазимо під ліжечко, щоб добути те, що туди закотили. Ми вже часом навіть можемо побавитися самі-самі: наприклад, тато кілька днів тому спостерігав, як він сказав, "вічний двигун...тривалістю у хвилин 15" :D - одна доця методично викладала дерев'яні фігурки з підлоги на диван, а інша так само методично їх знімала з дивану на підлогу.

Цікаво, коли вже етапи дорослішання не будуть так однозначно супроводжуються змінами в меню :). Наразі воно все синхронізовано: так в свій час спробували вівсянку (знайомилися із страшним звіром на ймення "глютен"  :)), рибку, а ось річний вік ознаменувався вступом до молочного клубу :). Тепер малята іноді п'ють розведене молоко (Ксеня часом гидливо кривиться і відмовляється пити :() і вже смакували манкою. Треба сказати, що вікові віхи птахів відзначаються і новими маминими вміннями, бо манку попередній раз я варила ще на уроках трудового в школі. Ну але гугл не підведе, тож чітко відмірявши 8 чайних ложечок на шклянку води+молока, я зуміла зварганити щось досить пристойне, ще й бананчика надусила виделкою туди. І хоча наш тато казав, що з бананом "любе-голубе" буде смакувати :D, але я собою все одно трохи запишалася.

Досить довгий час доціки нагадували мені двох грайливих диназавИрів. Я сідала на підлогу, розводила руки і кликала їх, а вони одна перед другою спішили до мене: на чотирьох, ще й з прискоком (ну чи як називається такий фінт, коли біжиш повзком, умудряючись ще й час від часу піднімати дві передні руки вгору і з голосним ГУПом опускатись знов на четвереньки). Тепер це вже скоріше ведмедики чи ведмедИЧки, бо підповізаючи на відстань моєї витягнутої руки, кожна береться за самі кінчики простягнутих пальців і відразу встає, а тоді решту відстані долає смішними переступаннями. Кроками це назвати поки що ранувато, та й хода виходить теж наразі ведмедяча, особливо у Ясика :) - те саме "хиті-хиті" її фірмове, тільки в динаміці. Воно проступає у всьому: у танці, у вираженні радості зустрічі чи коли в ротика потрапляє щось смачненьке... Хиті-хиті... Мій Ясик :). ...А от якби вони вміли вже читати, то на таке асиметричне замилування Ксеньчик відразу ж би ревниво відреагував. Може, зарилась би лобом мені в живіт, як звично? Мій Ксеньчик :).

Власне, Ксеня таки якось сама навіть перемнулась з ноги на ногу, зробивши два мікрокроки - достатньо для розчулення батьків і приуроченого допису у мамському щоденнику, але наразі до пересування на двох виглядає ще далеко. Хоча інші просторові виміри доня ефективно освоює (Яся хіба обережно може "перевірити" розвідані сестричкою території): тепер повзком досліджувати площину підлоги їй замало, тож із завидною енергією штурмує барикади. Саме Ксеньчик невтомно розсуває складені на купу валізи, проштовхує в шпару ногу чи голову - і так прокладає шлях до маминих володінь (кухні). Саме вона, як тільки десь відчуває виступ чи опору (байдуже, чи це моє коліно, чи коробка, чи сплячий Ясик...) - тут же закидає лапку, видирається вище і вище... вже зуміла вилізти на розкладений диван (злазити ногами вниз ми поки лише вчимося), а ось тепер всього кілька секунд їй займає, аби сісти верхи на одну з валіз-бар'єрів! Страшно тепер лишати їх навіть на трошки, бо ж з тієї валізи шлях лише носом до підлоги! Все далі і все вище пробирається наш маленький безстрашний "руфер". Отак поки що навколо мене і в ареалі квартири, а за кілька років освоюватиме геть інші горизонти. Ех. :).

Взагалі кажучи, останні кілька тижнів стало із малючками якось геть непросто - вони вередливі, до останньої "поділки" на своїх батарейках захищають право не засинати, видають щось вже зовсім схоже на вимогливе "ДАЙ" (безпомилково про це свідчить і вираз обличчя - з широко розкритими очками, піднятими бровами і наставленими всіма кількома зубками в невимовлениму "Ну дай, дай-дай-дай, нарешті вже!")... Нові самостійності даються нелегко: здавалося б "Вау! Хоче сама орудувати ложкою!" - і дійсно часом виходить навіть нагребти щось з тарілки і занести до рота (свого чи будь-чийого поблизу...дітки щедрі :)). Але як же мамі треба себе пересилювати, щоб не просто якомога швидше нагодувати пару дзьобів, а дозволити довго колупатись в захололій каші або вигрібати овочі на стіл чи підлогу. Часом ще треба закрити очі на втирання йогурту в обличчя (може, це й корисно, хтозна :)), розминання харчу в долоньці із противним чавкотом .... Треба давати діткам трохи свободи пізнання, навіть ціною довшого прибирання і миття. Ознаки дорослішання - вони ж такі...наче й не очевидні, наче щось пробує-пробує... А потім бац - і розумієш, що донечки вже геть добре п'ють з горняток і значно менше виливають на себе. Хоча збирати калюжі поки ще доводиться.

Крім усього, в нас якраз "розквіт" епохи нищення. В позиченому (хай і старому) столі вигризли виїмку, "позрізали" гострі виступи дерев'яних кубиків-фігурок, розмочили кутики нової пірамідки із картонних коробок, геть вже понадкушували картонних звірів (оленю роги давно з'їли, а тепер ось і лисичка лишилась без вух :(). Важко вигадати гру, щоб виходило не валяти, а будувати, чи не розкидати, а  збирати. Знаю, знаю, що вік такий. А ще ми такі :). Гризучі і досліджуючі. Ще трохи доведеться мамі почекати і помріяти про те, як колись ми разом сядемо за якесь рукоділля або уважно слухатимемо довгу і добру казку. От і картки Домана теж, так виглядає, поки що не мають впливу на моїх птахів. Часом хіба пробують вгадувати, де там та бджола чи метелик, хочааааа, нещодавно Ксеня так влучно знайшла  власне другорядну комашку на ілюстрації.... Можливо, принаймні відрізнити метелика від ведмедика зможемо :D.

Отакі в нас "хлібні крихти" назбирались за 13-й місяць. Чекаю нових вмінь і нових "челенджів", пов'язаних із цим. Трохи боюсь і де з чим не знаю, як впоратись. Як познімати наші загородження та спокійно випустити пташок "в світ", коли нас так вабить пожувати все брудне? Як познайомити доціків із простором всієї квартири, якщо лиш відкрий дорогу до шафок - як вони обидвоє залазять з ногами в нижню шухляду чи повисають на ручці дверки (а це ще не дійшло до притискань пальчиків чи вигрібань вмісту!)? Як ми зможемо виходити гуляти, коли захочеться обом новоходячим топати, а за вікном часом така незручна львівська зима? Як? Як? Як? Дуже сподіваюсь, що ці "Як"-и Як-ось вирішаться самі собою :).

Хвилина слабкості

Ще не закінчила черговий допис про успіхи і мімімішності, про те, як мене тішать мої діти.... Аж тут настала якась така емоційно чорна смуга...може, вузька смужка, але дуже чорна. Якось відчуваю, що не залишилось внутрішнього палива, терпіння і просто витримки. Як колись на перших порах, знову іноді захлинаюся від відчуття неперервності і бездонності оцих ідентичних буднів. Але справа не в буденності і ритмічності - помічаю, що зриваюся тоді, коли мені власне не вдається слідувати моєму наміченому плану. Зварила свіжу зупку - от дітки поїдять "нашої їжі", вони люблять таке... - а ні, півкімнати в зупі, мої штани геть мокрі, у волоссі у всіх шматки броколі. Знаю, що нам конче поспати двічі на день - хай ті сміхотворні півгодини, але так треба. Вкладаю.....півгодини, вкладаю сорок хвилин, годину. Вже в горлі стали всі по колу проспівані і промугикані мільйонний раз пісні - народні і колисанки, батярські і повстанські, колядки і сучасні.... А діти не сплять! Вони крутяться, бавляться, піднімають дупці, сідають одна на одну, будять одна одну, пхають пальчики мені в очі, смикають за волосся, намагаються гризти сережки.... Цей список воістину безкінечний! А моє мамське терпіння вже на дні. Як дати собі раду? З повторюваністю і розпорядком можна змиритись, але він існує, як виявляється, лише в моїй голові. Може, проблема саме в тому і треба просто "попуститися"? Але коли я просто видихуюсь, махаю рукою і перестаю старатись - тоді в першу мить здається, що все ок (от як зараз, коли я не знайшла кращого виходу емоціям, ніж виписатись, перше добре виплакавшись, звісно - а діти радо повиповзали із покривал, ... наче бавляться), але потім відбувається "зсув по усіх пунктах". Не поспали - марудимо кілька годин, не поїли вчасно, то потім не встигаємо з"їсти свої всіма приписами приписані 5 порцій на день, і так все зв'язано, все одне-за-одним.

Отакі думки в голові, хочеться закрити вуха руками, не чути нікого - навіть їх, найрідніших. Народжується почуття провини і сорому. Звинувачую себе в егоїзмі і часом просто не реагую вже ні на що - слухаю крик і не реагую, не рухаюсь, просто тонУУуу! Це крайня точка?
Подивишся в ці заплакані оченята, і біжиш обіймати. Вони повисають з обох боків, вони вже геть роздратовані, а я в цю мить - пуста. Механічно гойдаю, гладжу по голівці, а десь всередині капля за каплею тільки назбирується чергова порція енергії, щоб знову відчувати тепло. Я собі вчергове нагадую, яка я щаслива, який виграла джекпот, як довго я цього чекала. Ще кілька разів і автотерапія подіє.

Хочеться вина і гіркого шоколаду. І тиші. Я вже наперед шкодую за все це - і думки, і допис, і слабкість - за зараз і за всі наступні рази. Як я стомилась, якось наче вже й забагато в моїх думках зараз мене :(. Буду виправлятись, бо я мама.

UPD: Дописую годину потому. Все гаразд :). Діти таки поснули на свої законні 30 хв - а їх вистачило на супер-терапію, яка включає чорний шоколад, каву з корицею і жовтий лак для нігтів (завжди хотіла спробувати, і ось вперше напуцькалась). Йдемо їсти :), the show is going on.

Рік, повний щастя

 

5 днів тому ми святкували наш перший офіційний день народження. Рівно рік і 5 днів тому наші життя перевернулись і наразі ще не досягли якоїсь стаціонарної точки. Можливо, секрет у тому, що її просто не існує? Взагалі цих секретів - потрошку розгаданих і нових, що вигулькують, як гриби - стало якось надто багато :). Найбільший з усіх - звідки вичаклувалося таке диво, точніше два, точніше дві....дві доні. Чоловік стверджує, що всьому початок він, а я і не сперечаюся, хоча маю внутрішнє відчуття, що початку не існує взагалі - вони просто завжди існували і чекали, поки ми станемо готові. Ну або Хтось чекав, щоб їх нам подарувати. Бо ж якби не ці 5 років чекання, то ми б не загострились у ньому  настільки, що у нас як пари - недосконалої з нашими досі відчутними непритертостями - відбувається синергетичне злиття, коли йдеться про малят. Буквально півгодини тому я черговий раз відчувала цей резонанс. Наш татко вклався збоку у ліжку біля нас (засинаючих і співаючої), а тоді низьким тихим голосом надав моєму глибини - почав підспівувати колискові, які вже теж вивчив напам'ять :). Які б у нас не бували суперечки і різні погляди на речі, але ми перетворюємося на одну страшенно ефективну, треба сказати, істоту, коли треба подбати про дрібних птахів. Я дякую Всесвіту за 12 місяців дивовижного перетворення, за подивування із власних ресурсів, за захват моїм чоловіком і нашим татом. Дякую за те, що в якусь мить тоді для мене відкрився такий кредит довіри, якого я б ніколи нічим не змогла заслужити. Я стала надпотрібною - і це, як моя нова суперсила, часом викликає незручності, але чітко вписує мене у якусь глобальну систему координат, дає мені місце у світі і продовжує життя. Бо ж поки ми потрібні комусь - ми не старіємо, так? А ті таки трохи помітні зморшки під очима.... от тепер я точно знаю, що це, як деревні кільця є мітками років, - свідчення пережитого ВАЖЛИВОГО. Це недоспані ночі, хвилювання через високу температуру чи розбиту губку, чи нетерпляче очікування нового навику, і багато всього іншого, що врешті тонкою павутинкою лягає  на шкіру і залишається там, як природне ритуальне тату - посвячення у касту батьків :). Тепер і мамині зморшки мені здаються такими безцінними - то ж "плата" за турботу про нас!

Тяжко було всістись за цей допис - так відповідально завершувати цілий рік маминих хронік :). Кожного разу, коли думала про те, що ж тут писатиму - завжди планувалось щось інше. Бо ж треба і традиційно похвалитися досягненнями, і побажати чогось особливого моїм іменинницям, а ще, мабуть, видати якийсь супер лайфхак або ж невмирущу сентенцію наприкінці. Це ж таки рік! Але от сіла і пишу просто те, що вистукують пальці по клавіатурі (а це такий кайф - просто мати змогу понаписувати дурниць, поки всі мирно сплять! :)).

Лайфхаку не знаю, сентенція не народжується... Залишається найголовніше - мої дітки. Одна мирно посапує поруч, а інша - коло тата в сусідній кімнаті  (принцип "розділяй і владарюй" і тут дієвий, якщо хочеться поспати :)). Обидві такі неймовірні, бо кожного разу дивують і кожного разу розчулюють тим, наскільки простим і близьким буває велике щастя.

Я забагато пишу про себе, а треба ж про Ясю і Ксеню.... Може, це тому, що, як колись казала моя Христя, ми - мами - тривалий час відчуваємо невіддільність від цих клубочків. А, може, просто тому, що я їх так чекала, так чекала. І навіть якщо тепер часом моя незворушність розсипається і я можу навіть строго їх повичитувати (як добре, що вони поки що того не дуже розуміють :) - надіюсь, з часом я таки знайду свої правильні методи) - вже за якусь мить я знову згадую про те, як же я їх довго чекала! Хай буде забагато "я"....просто раптом від наповненості мене стало більше - дуже багато :).

На днях відчула, що проситься якась рима. Як доречно - це ж, мабуть, народиться гарний вірш-привітання? Е ні. Такі справи не виходять на замовлення, бо інакше стають пласкими. Оце я уявляла собі їх у найсолодші моменти, коли двозубо посміхаються, або гладять долонькою під час засинання, або, або.... - а писалися не веселі вітання, а знову піднімався вихор емоцій і невіри, що вони в мене таки є! Вони в мене є. Мої діти :).

Так довго я чекала щастя,
з надією дивилась в очі небу.
А всі кругом казали: має бути
лиш так, як треба, десь комусь там треба...
Вже кілька осеней змочив
меланхолійний сірий дощ,
в Парижі, Лондоні і Відні
сліди моїх лишилися підошв...
І днів вертівсь калейдоскоп,
проте старалась жити лиш одним
ловила щастя "за хвоста",
жила...і carpe diem з ним!
 
Аж ось коли здалось мені,
що "дзен" пізнала я -
змінилось все і канула в Лету
набута (само)впевненість моя.
Хитнулись терези, і доля
мені всміхнулась. Де там, підморгнула!
Аж два серденька під своїм
я зачудовано почула!
І враз усе: мій план і ритм,
мій carpe й diem разом з ним -
зіщулилося в мікро-піксель
в порівнянні з таким .... ОЦИМ.
Спочатку ніжне тріпотіння,
а далі все чіткіший рух,
а потім - оченята сірі,
дві пари руць, і на голівках пух.
 
Що було далі, геть не пригадаю
тих місяців, тих днів й ночей.
Як, виявляється, непросто
вирощувати нас, людей.
Як, виявляється, предивно,
спостерігати, як сплелись
в маленькій насінинці риси
тієї квітки, що зійде колись.
Як, виявляється, преповно
може пливти життя ріка.
Здається часом: таємниця
буття тепер така близька.
Безкомпромісна надпотрібність -
то часто ноша є важка,
але яка ще більша радість
буває в світі, ніж така?
Достатньо твій зловити погляд -
і дві усмішки мерехтять,
лиш варто простягнути руки
 - в обійми пташки вже летять.
 
Ось промайнула ціла вічність,
чи може просто мить мого життя,
за ці дванадцять місяців
безмірно долі вдячна я.
Бо я брехати тут не стану,
я зовсім інша, але геть та сама
не знаю я секрету щастя,
але щаслива я, я - мама.

******************************************
Щоб знов не занурюватись надто глибоко у себе - досить вже таки про мене :) - розкажу про те, які мої зозульки тепер вправні розумнички. Вони вже безпомилково розуміють різницю між "На" і "Дай", хоча друге часто виконують дуже неохоче :). Десь минулого тижня Ясюня по черзі принесла всі два десятки кубиків бабусі, а ще якось подала мені шапочку - конкретно ту, на яку я вказувала. Власне доня здивувала тим, що принесла ту шапку геть здалеку, хоча і невпевнено кружляла навколо неї досить довго. А ще обидвоє все частіше знаходять на личках і мордочках очка, носик і ротик. І стоїмо :) - вже самі, "без рук", часом навіть займаючись паралельно чимось іншим. Ксеньчик вже з кінця минулого місяця все досконаліше балансує - іноді однією рукою навіть п'є із пляшечки! А от Ясюник лише починає освоювати техніку прямостояння. На днях, а може й буквально нині вперше відпустилась секунд на 5.

 

Доціки вміють робити "буц-баранчик" (часом так, що в голові дзвенить :)), Ксеня при бажанні може помахати рукою "привіт" (вперше це зробила - та ще й на замовлення, коли гостював наш далекий хресний :)), а Ясюнині фірмові похитування трансформувались майже у танець - щоразу реагує на "Танцювала риба з раком" :D.

 

Виявилося, що мої такі різні близнятка насправді часом люблять помінятися місцями. Ясик у нас знатний їдун - широко і довірливо відкриває ротика, коли мама підносить ложку. У Ксені це все діло тільки під настрій, а щось нове спершу треба легенько злизати з кінчика ложечки і вже тоді вирішувати  "бути чи не бути". Так от часом все геть навпаки, в сенсі що манюньчик-неїдунчик раптом починає налягати на кашку, а щокастик-наминастик криком кричить і дратівливо вибиває ложку. Так що треба тримати ніс за вітром і ніколи не розслаблятися :). От так раз хотіла пожаліти нашого тата і віддала йому на ніч спокійнішу Ясюню - а вона саме тоді до ранку  так фестивалила...! Як правило ніжна і мирна дитина перетворилась на істеричного крикуна....як то кажуть, " в три часа ночи". Та й взагалі останнім часом більше "мамчитись" почала Ксеня. А вона ж раніше від надміру обіймів виривалася із виглядом, ніби у неї ще купа справ, а тут телячі ніжності бач.

Отака проза :).  Хоча перемішана з лірикою, точніше щедро намішана на ніжності. Бо як не зворушуватись, коли два ведмедики на своїх чотирьох лапках стрімголов несуться у відкриті обійми :). Навіть мої улюблені штори, заляпані йогуртом і бурячками, навіть розмазана по чолі  каша, навіть багатократне перемивання попок (наче у мене не дві дитини, а чотири або й шість - тільки відпущу чистою, і знов треба мити!), навіть мільйонне відганяння наших домашніх гризунів від диванних билець ...ніщо не заважає почуватись щасливими :).

Ну і нарешті мама задоволена сама собою, бо таки спромоглась організувати свято. Довго думала, як же всіх намістити -  і чи варто? Переглядали всі можливі пінтерести, шукала свій формат... Зрештою, святкували ми у два дні - спершу був фуршет із елементами культурної програми, а потім родинні посиділки. Надихала і підтримувала, як завжди, моя сестричка - вона навіть знайшла час зробити веселу гірлянду, повирізати декори і взагалі повислуховувати мої невпевнені поплакування в трубку :).

   

Вийшло у нас таке собі зозульчасте свято - бо ж в центрі уваги не хто інший, як дві маленькі мамині зозульки :). Жучки-сонечка посідали на рами картин, на бильця і вимикачі, додали святковості кольорові гірлянди, під стелею розквітли пухнасті барвисті квіти, а стіл прикрасили тематичні "топери" - все це з'являлося дуже поступово, у п'ятихвилинки спокою, викликаючи страшне зацікавлення і приковуючи погляди двох пар очей, ну і, звісно, у тихі години сну :).

В день свята на гостей чекали дві зозульки - одягнені у сарафанчики із жучачими крильцями. Хочеться вірити, що наш нехитрий антураж створив правильний - кольоровий і  легкий - настрій. Поза тим гості мали можливість подивитись відеоряд, який мама задумала і помалу почала готувати десь навесні - бо ж кожен безцінний кадр, який доводилося відсіювати, відчувався ще потім довго фантомним болем :).

Всі трохи бавились, старші діти гасали від кімнати до кімнати, а вкінці відбулося урочисте запалювання (в три руки) 24 свічок на торті - по одній за кожен місяць кожної зозульки - і їх не менш урочисте задування (в багато ротів).

А потім був просто таки ідеальний родинний день - вже без хвилювань і списків. Дідусь черговий раз хвалився своїм дівчачим царством; тітка Настя чаклувала-а-а, надуваючи хмару повітряних бульбашок; бабусі розібрали по руках внучок.... Несподівано задумка із грою-малювалкою трохи трансформувалась - і в результаті малювальної естафети вийшов такий собі психоделічний колективний етюд :). І знову ж таки - торт! Цього разу - бабусин, та ще й з маленькими двома феєрверками (треба було бачити здивовані оченята іменинниць :D).

Навіть не знаю, чим завершити цей радісний сумбур :). Хочу побажати своїм доням доброї долі. Щоб вони не боялись йти вперед, відкривати двері і десь навіть виходити за рамки. Хай випробовують цей світ на міцність і будуть сміливі...бо, як казав Багряний, а я підгледіла у нашої тітки Насті в статусі (хехе) - тільки сміливі мають щастя. ЩАСТЯ вам, зозульки. З новим вашим роком!
 

Невеличкий вийшов вінегрет: Ліна, Лариса і Олеся

Як любить казати мій шеф, "якщо я дізнався із семінару хоч щось нове - цей семінар був недаремний  і я задоволений". Мабуть, десь так можна сказати і про будь-який інший досвід: цінність його така суб'єктивна і вимірюється виключно тим, чи став конкретно ти на якусь краплю багатшим чи щасливішим. І якщо взагалі глобально думати - то в принципі все, що ми зустрічаємо чи маємо у житті вимірюється геть таким самим мірилом. І після цього речення треба дуже постаратись, щоб зараз мене не занесло в якісь рефлексування надто глибоко :). Бо ж останнім часом погода, необхідність "намотувати кола" надворі (бо тільки так погоджуються поспати мої дітки), музика, об яку я десь "зашпортувалась" у власній стрічці соцмереж ну і просто осіння класично самозанурна пора..... - все це кличе пофілософствувати і покопирсатись в своїй голові. І взагалі, скажу я вам, треба визнати, що особа я таки часто меланхолійна і занудна. А недавно ще й виявила, що скучила за смутком :). Занадто багато щастя теж недобре. Та й щастя - така досить таки банальна штука у сенсі, як от хтось десь сказав: щасливі всі однаково, а нещасливі кожен- по-своєму. Якась профілактична крапля смутку потрібна для зустрічі із глибинним собою....Ну от - власне класично я знов згубила свою нитку допису :).

А хотіла я написати про те, що вчора таки стала на дещицю багатшою. Ну насамперед це був рідкісний випадок, коли мене відпустили в вільне плавання - без особливої практичної потреби, просто відпочити :)....ну я сильно просилася. А побували ми на вечорі поезії Ліни Костенко, присвяченому її 86 дню народження. І зайве говорити про те, що то моя улюблена поетеса. І власне я про інше: відкрила для себе абсолютно новий жанр співаної поезії. Тобто і раніше чула пісня на відомі слова віршів, але якось специфіка жанру пропливала повз мене. Вчора фактично більшість часу кілька виконавців "співали Ліну Костенко" і я ловила себе на думці, що одні і ті ж слова звучать геть по-різному у різній інтерпретації та й взагалі покладені на музику.  Факт перший - виявилось, що музика може спотворити навіть геніальні рядки О_О. Факт другий - виявилось, що навіть геніальні рядки стають ще геніальнішими в симбіозі з музикою :).

Моє особисте маленьке відкриття - Лариса Бережан.Довгокоса доцент Чернівецького університету і здається навіть голова чогось пафосного типу Союзу українок... вона почала виступ без надриву і претензії на сакральність, а просто вдарила по клавішах фортепіано і заспівала чистим, таким дзвінко-молодим голосом. Як гарно підмітила моя мама - це звучало, наче маленькі бісеринки відскакують від поверхні. А вірші....вони просто наповнювали повітря у залі :).

Вкінці виступу я виявила, що крім регалій не запам"ятала точно імені виконавиці....але його величність гугл допоміг. Молодець Лариса Бережан :). І я знайшла кілька мр3 ;).

Я дуже тяжко Вами відболіла

Наші 1+1 та їх 11

Ось і знов мамині новини, ще не встигнувши опублікуватись, безнадійно застаріли :). Зуби лізуть один за одним, всякі мімішності кожного тижня інші... Тільки хотіла написати про те, як Ксеня собі винайшла нову смішну гримаску, як вже цей період минув :). Не встигаю і я за своїми горошками - кожного дня доводиться звикати ... вже й звиклося до самого процесу звикання :D. А взагалі я так відчуваю, що сама теж поступово "виросла" з випробуваного способу ведення хронік, коли місяць я колекціоную здобутки чи моменти, а потім їх описую тут. Поки назбираю хлібних крихт, то відчуття себе як мами і відчуття своїх маляток геть інші. Тож, мабуть, є сенс вдатися до "потоку свідомості" і просто записати те, як пригадується цей місяць....

А останній тижні зозульки і надалі вдосконалюються у пересуванні, стоянні і випробовуванні бар'єрів - як в сенсі маминих барикад, що не випускають з кімнати, так і в сенсі батьківського терпіння :). Тепер важко навіть визначити, який у нашій сімейці спосіб спання: то ми опиняємось під ранок знову всі четверо вже на дивані ...ще вужчому за колишнє ліжко у спальні, то серед ночі тато з мамою обмінюються крикулями, то доводиться просинатись, лежачи на бильці, щоб не примнути крила двом птахам поруч...  Чи то ще "зубний" період - бо хочеться вірити, що тимчасовими є таки і соплі, і плачі, - чи просто етап такий треба пережити. Хто його знає :). Але зубенята таки з'являються одне за одним: цього разу Ксеня випередила із першим верхнім - ту лопаточку вже певний час дуже добре видно, та й бублики стали поїдатись значно ефективніше :D. На сьогодні обидва ротики озброєні парою верхніх зубчиків: десь тільки крайчик, а десь вже цілком робочий інструмент, яким ми вміємо філігранно обкусувати яблуко так, що воно стає в крапочку, точніше, "в ямочку" :D. Спробував би хто - і не зміг би!

Пробую навчити своїх малЮчок азів немовлячої премудрості: показати "1" (аж раптом пригодиться за місяць, щоб подивувати дорослих :D), реагувати  на "Дай" і "На" (наразі тільки друге сприймається як належне - коли навколо одні "На" і світ прекрасний :)), знайти носик у лося чи очка у мами (чомусь коли питаєш про це...типу "А де в мами очко?", то малята синхронно повертають голови в бік дверей....ніби ті очка от-от увійдуть і привітно кліпнуть :D)... Коли вмільйонне мені набридає цей святий мамин обов'язок, як і вчергове будувати вежу, щоб її поваляли....дуже вчасно дзвонить тьотя Христя і по-філософськи може спитати: "а чи дійсно це настільки потрібно"...ну  маючи на увазі не На-Дай, а загалом усі ці "галочки".  І сидиш, думаєш...а дійсно - що ж їм насправді потрібно!? Так виглядає, що достатньо, аби мама перебувала з ними по один бік від рукотворних барикад: тоді з нас можна малювати «Утро в сосновом лесу».... ведмедиця грайливо покусує ведмежат за щічки, лапою скидає їх з себе, а вони видряпуються назад їй на живіт..... Або можна корчити гримаси - тоді перші разів...15 ... дівчатка дружньо регочуть :). Словом, потрібна увага - безкоштовна і найдорожча. У цьому вони такі, як кожна інша людинка на цій планеті - бо кожен (і старий, і малий) прагне краплі тепла, потребування і любові :).

Поза тим не можна сказати, що нічого нового на нашому немовлячому фронті не відбуваться - здобутків цілий стос :):

* і далі смішно кажемо "тако-тако-тако"...яке іноді звучить, як "така-така-така";
* при згадуванні тата обидві чітко заглядаємо у дверний отвір, звідки він щовечора з'являється;
* вже вміємо гортати сторінки книги (видираємо з маминих рук, гриземо, сідаємо на книжку...і все на купу - тож культурне читання зараз не вдається :));
* освоїли майже ідеально пінцетне захоплення гранатового зернятка великим і вказівним пальчиками - це виглядає настільки мило, що мама готова згодовувати їм нараз півграната! :)
* вже обидві майже без допомоги п'ємо з горнят (ну обливання ніхто не відміняв, бо не вміємо ще брати-класти назад, а часом просто забагато ентузіазму)
... і ще багато-багато пунктів - буденних, щоденних і невимовно визначних :).

Цього місяця, зовсім нещодавно, на Покрови (14-го жовтня), ми майже взяли першу найсправжнісіньку вершину! Практично дійшли ми всі четверо, дружньою сім'єю, на гору Парашку. Підйом був непростим, але не через найсолодші близько-10-кг в кожному ерго. Виявилось, що фізичний потенціал у батьків ще гей-гей, а от психологічно мама кілька разів починала здаватись, при цьому страшно сварячись сама з собою подумки. Хижо було підніматись круто вгору по слизькому опалому листю впереміш з багнюкою і ..снігом. Не варто казати, що спуск тим самим шляхом був ще складнішим. Проте ми це зробили! Здолали основну висоту, вийшли практично на хребет (звідки, як виявилось, до офіційної вершини було близько 20 хв ходу, що в порівнянні з 3 годинами підйому вже геть мало), поїли морожених чорниць з куща, торкнулись першого в цьому сезоні снігу, закусили це добро канапками і запили смачним м'ятним чаюєм (тут ми з татом трохи "згрішили" і дали вмочити дзьоби у горнятка і доцікам, спробувати солодкого чаю...так вже жаль було не поділитись духмяним напоєм). Одним словом, перші 1100+ метрів над рівнем моря на життєвому шляху двох малих жуків ми здолали разом. Сподіваюсь, наступного разу таки доведеться поставити прапорець десь на знаковому місці, а не просто майже-на..... А взагалі, найголовнішого ми досягнули - познайомились з Карпатами, і, сподіваюсь, заразили вірусом любові до гір :). Ще якийсь час ми готові нести своїх малят на руках, а далі - сподіваюся, що зможемо супроводжувати їх у більш самостійних походах і у всяких сенсах. Наразі вони показали себе справжніми туристами - солодко спали більшість часу і не втрачали оптимізму навіть тоді, коли мама переконувала (сама себе?): "це у нас такі розваги, це роз-ва-ги" - отримуючи у відповідь довірливий погляд 4-х очей (одна пара - Ксенина -  з-під шапки, а інша - на шапці у вигляді білочки) :D.

До речі, у цьому поході наш дідусь заробив звання слінгодідуся...чи точніше навіть ергодідуся! :) Пасувало йому рожеве білченятко у кишеньці...от тільки напросто було зручно вмостити малечу на дідусевому пузі :D. А загалом так виглядало, що дідівська гордість була трохи потішена нашою вилазкою і здобуттям першого "тисячника" :), шкодував тільки, що не вдалося зробити фото на вершині з малими внучатами.

 

Загалом я маю відчуття, що ми дійсно стаємо дорослішими - з'являються перші сигнали про те, що - на тій ..іншій...планеті :) - мене розуміють, що є початки взаємодії. І це страшенно тішить! Так непросто робити щось багато-багато разів, живлячись лише думкою про те, що це потрібно і корисно. Не можу дочекатись, коли ми подолаємо "валяльний" період і нарешті почнемо разом щось будувати із кубиків, якими я вже зараз ґрунтовно запаслася :)....Хоча, між нами.... я вже наперед сумую за цими двозубими посмішками ....але то великий секрет.

Перша кругла дата - нам 10 місяців!

Таки коло діток час набуває геть дивних властивостей: то завмирає, заморозивши реальність на кілька миттєвостей, коли милуєшся сплячими гномиками; то місяці раптом починаються бавитись у спринт - і раптом циферки на нашому персональному календарі миготять, як на кулку грального автомату.....бррррржик і вже нам 10! Як 10.....та ж тільки недавно було...4 чи що. З іншого боку, ми тепер так швидко "ставимо галочки", що диву даєшся - як те все вмістилось всього-навсього у 30 днів!? Якраз вчора читала книжку "Тато в декреті" (не знаю, як інші мами, а я "впізнавала" у цьому татусеві саму себе :D), де постійно робиться наголос на двоїстості відчуттів  у декреті. Так ось ще одна двоїстість - у сприйнятті часу. Кажуть, що швидко ростуть чужі діти :)... а чому тоді мої так блискавично із двох малих гусеничок раптом вже перетворились на всюдисущих жучків (отака... цікавська біологія вийшла :D), яких тепер вже треба часом шукати по хаті?

Накочується легкий ...навіть контроверсійно приємний.... смуток від того, що стільки наших "вперше" уже минули: вже і слова, і зуби сприймаються як належне, вже не дивуєшся ні переворотам, ні й більш складним акробатичним викрутасам. Звичайно, що буде їх ще багато,тих "вперше", але чи будуть вони такі ж солодкі? Хай скажуть батьки старших діток, а я трошки так світло посумую. Ну і напишу про деякі з наших перших "вдруге" (ото викрутилась нє? :D)!

Вже вдруге ми живемо восени. Щоправда, минулу осінь малята провели під наглядом лікарів, а ми - у тривожному напруженні. Тепер я очікую на свою віднедавна улюблену золоту пору, коли немає спеки, але й не холодно надто, коли трошки дощить "ін а Львів вей", але не набридає мокрота, коли хочеться глінтвейну і походити серед жовтого листя :). Я часом собі мрію про те, що в якусь із осеней ми будемо збирати з дівчатами каштани і сухе листя, щоб разом щось вигадувати з того... А поки з насолодою прямуємо "пішака" в центр чи намотуємо круги районом - тепло вбрані і розрум'янені. Навіть довелось в ургентному порядку зшити якісь примітивні рукавички з старої фліски...бо ж лапки мерзнуть, а до магазинів зимовий товар ще навіть не завезли! Таки так, осінь тепер для мене відчувається дуже особливо :), а вже ось 10-й місяць як усі свої "особливо" хочеться розділити з найдорожчими людинками. Це, певно, один із видів егоїзму - чекати, що твої діти будуть любити те, що й ти. То й нехай - хай люблять літо або зиму, або подорожі, ну чи домашній затишок...хай люблять. Любити - так важливо, це як світитися, як світити. Коли людина наповнена любов'ю до всього навколо, то вона дуже близька до секрету щастя. А ще любити людей. Мрію прищепити донечкам любов за замовчуванням, щоб стрічали людей з радістю, щоб надихались ними і заряджались.... ну а "за замовчуванням" - тому що вірю, що це має бути фоном. Звісно, люди - то такі складні і часом геть огидні створіння, які той фон люблять попсувати...таке у всіх рано чи пізно, на жаль, буває. Буде і в моїх діток, звичайно - тоді вже хай реагують, але зустрічати таки треба з любов'ю. До чого я це все понаписувала і яке то має відношення до маминих хронік? Не знаю :), але чомусь все частіше виникає враження, що взагалі все в моєму житті без залишку тепер стосується і мамівства. Ну то хай лишається..не буду витирати.

Тим часом хочеться хвалитись нашими досягненнями і просто ...хвалитись :). Вийде, правда в порядку антихронологічному :D. От зовсім недавно ми таки побували на львівському Форумі видавців. Ну як побували..... пробіглись рядами на проспекті Свободи, прикупили кілька листівок. Але атмосферу принаймні здалека занюхали. Крім того, ми утрьох відвідали презентацію вищезгаданої книги, послухали про татівський досвід декрету, питання позадавали, одним словом, пофорумилися як могли.

Ще до супер-грандіозних подій відношу захист кандидатської нашої хресної - і ми там були мед-пиво пили, в парку гуляли, в мами в кабінеті гамали кашку, і взагалі, нарешті показались у повному складі на роботі в мами і тата.

 

А оскільки захист в хресної був не простий, а міжнародний, то ще й познайомились із французькими гостями. Так цікаво було спостерігати геть незвичне відношення їх до дітей :). І серед українських менів є такі, що тануть коло маленьких діток...але більшість обмежується якоюсь привітною фразою і взагалі..."мужики нє танцуют" :D. А от гості із Нансі виказували відразу купу уваги до дітей, щось балакали до малят по-хвранцузьки, навіть намагалися погладити, торкнутись (це якось застало мене зненацька), та взяти на руки. Був там один тато нашого доброго друга, який англійською не спілкувався зовсім. Відповідно, він багато жестикулював, щось там балакав по-своєму і намагався зобразити  емоції на обличчі.....то, пам'ятаю, він хвилин 5 щось мені розказував явно про моїх дівчат - це все супроводжувалось усмішками, радісними вигуками і т.д. :)

А ще, також вже вдруге, ми вибралися в гості до прабабусі в село. Найсмішніше, що мені запам'яталося з того візиту - це те, як Яся сахалася від виноградних грон :D: дітки знайомилися з квіточками, котиками, листочками... а коли дійшла черга до винограду, то Яся спершу просто таки здригалась кожен раз, коли хтось торкався грона рукою, а потім починала дико верещати. Думаю, що то був навіть не так страх, як якась така ...огида :) - точно так я б реагувала, якби мені намагались покласти в руку волохату гусінь :D. Вже трошки звикнувши, Ясик реагував не так бурхливо, але торкнутися цього "чогось" і далі відмовлялася навідріз. Ксеня натомість "непокобелимо" все перемацала, дерла листя і взагалі не відчувала жодного дискомфорту :).

Як не смішно, але в нашої бабусі, що живе на іншому кінці міста ми власне побували в гостях вперше. А вона вже так чекала....припасла цілий міх забавок, влаштувала генеральне прибирання. Тож ми грунтовно побавились, неплановано там поїли, поспали - виконали всю програму-максимум :).

Особистих досягнень зозулькам не бракує: Ксеня вміє робити тосі-тосі ^_^. А ще в минулому дописі я хвалилася, що самі сідають - тепер це вже геть інший рівень, ми повзаємо! Почала Ксеня. А поки Яся намагалась теж якимось чином посунутись і від невміння та образи голосно репетувала, її сестричка освоювала техніку швидкісного повзання.

 

Ті перші невмілі спроби підтягнути животик та ніжки дуже швидко переросли у правильну стійку на четвереньках і впевнене пересування галопом :). Швидке "тук-тук-тук" по ламінату - і вже манюня коло дверей спальні, "ляп-ляп-ляп" долоньками - і вона вже знов намагається прорватись на кухню. "Прорватися", до речі, у прямому сенсі, бо довелось набудувати барикади - стільці, ящики, мішки з гарбузами та інші габаритні речі тепер перекривають доступ в коридор (до взуття, яке таке...смачне) та в кухню (де нас неймовірно манить візок...точніше його брудні колеса). Тепер, коли вже і Яся таки освоїла техніку повзання (вперше була підловлена 13-го вересня :)), доцьки цілий день тим і займаються, що злагоджено, пліч-о-пліч штурмують перепони і намагаються, як я сміюсь, "хакнути маму", вишуковуючи дірки та слабкі місця у захисті. І це їм періодично вдається: то десь посунуть подушку і вже задоволене Ксеньчине личко заглядаю з-під столу, то намагаються перелізти через верх, ризикуючи гепнутись носом до підлоги. І взагалі...питання гуль і "бабахів" тепер пріоритетне. Розетки "замуровані", кути диванних билець обмотані, діти загороджені.... вигляд хати ще той! І дві прекрасні бранки в облозі :D.

 

Ну і щодо бранок.... тепер нашим двом "орлицям" часом доводиться посидіти у клітці. Позичили ми ліжечко! Мабуть, у всіх теперішніх дорослих є дитяче фото "з-за грат", коли тримаєшся долоньками за прутики, а між ними стирчить носик і пара очей заглядає. Тепер і у наших майже така є :).

 

Все почалось із того, що ми все більше відчували брак місця на нашому спільному ліжку - два чи три рази я в прямому сенсі з'їжджала попою на підлогу. Закінчилось - ямою в матраці під нашим татом О_О - так виглядає, що вилежав, сплючи на одному боці весь цей час. Тож ми задумались про доставляння ліжечка збоку. Звичайно, про окремий сон я навіть не думала. Привезли ліжечко, скрутили.....а воно зайняло геть весь простір від ліжка і до вікна, практично загородивши доступ до тумб та дзеркала :(. Довелось таки винести ліжечко .... Так ми з малятами переїхали спати у вітальню. Тепер наш тато розкошує сам на широкому ліжку (ну як розкошує.....шукає вночі місця, де немає ями :D) в спальні, я сплю на розкладеному дивані, а птахи...дуже часто зі мною :). Ввечері кладемо їх вже сплячими у ліжечко (тепер просто страшно вже їх залишати спати необгородженими, бо прокидаючись, вони першою справою встають), а вночі я по одному їх забираю до себе. Буває, правда, що так і спимо окремо цілу ніч, коли не будимось.... але наразі мені то важко - так сумую за теплими пахучими малятами коло себе. Часом сплячих забираю :)...погрітись у всіх сенсах. Рано ще мамі спати окремо! А пташки теж засинати не хочуть там - вдень ми і далі вкладаємось на підлозі, заколисуючись на животику або під бочком, з пісенькою.... В ці моменти я відчуваю себе такою потрібною і так хочу продовжити їх дуууууже ще надовго. Коли заколисування надто затягується, то, звісно, починаю дратуватися.... але загалом процес засинання вкупці є приємним і потрібним усім нам.

Вище я написала, що дітки після пробудження відразу встають - і таки встають. Одночасно із повзанням вони почали спинатись на ноги, тримаючись за все, що потрапляється під їх маленькі лапки: мамина нога, ніжка стола, стілець і т.д. Стало трохи страшно, стало більше мікропадінь...але, зрештою, не довелось над ними стояти безвідривно, бо обидві якось зразу навчилися сідати на попу.

 

Змінилися наші вподобання у їжі....точніше наразі мені важко зрозуміти до кінця, що ж саме їм подобається чи не подобається. Наче "на ура" йшла кашка з гарбузом, а вже он половину не доїли, ще нещодавно улюбленим був бурячок...а вже часом його бойкотуємо. Наразі безвідмовно до вподоби усяка кисломолочка - сирок, йогурт...ряжанку от спробували :). Трохи незручно рідким кефірчиком годувати з їх мікроложечок, а пити (я так розумію щось, відмінне від води) вони наразі відмовляються. Хоча - ВИХВАЛЯЛКА :) - пташата майже освоїли горнятка! Особливо класно це виходить у Ксеньчика. Бере лапками за дві ручечки, вмокає дзьоба у водичку, а знизу шкробає своїми двома зубчиками :) - так зі шкряботом і п'є. Ясик поки що більше вимагає, щоб їй зручненько подали, потримали, а птах вже собі там зволить побулькати трошки.

Так що один гномик добре їсть, інший - добре п'є :D. Хоча  то не зовсім так - буває, що добре гамає якраз Ксеньчик, а Яся заботує. Але ось це таке взаємодоповнення спостерігаю всюди: одна любить ерго (Яся), інша - возиться у візку (Ксеня); донедавна навіть хиталися у різних напрямках: Ясик вбоки (це її фірмове "хиті-хиті"), а Ксеньчик вперед-назад ("гойда-да").

 

Хоча...ще раз напишу, що це не зовсім так, тобто вже не зовсім так - все так швидко змінюється. Тепер вони часто гуртуються в одну команду. Люблю спостерігати, коли вони мене разом наздоганяють :) - на обличчях непідробне захоплення, ляпають обидвоє долоньками - чимскоріш, поки двері мама не встигла зачинити! Вже згадувала і про спільний штурм барикад - теж тепер застосовується техніка "подвійного удару"...хоча буває, що одна другій топчеться мало не по голові. Вони - наче два маленькі магніти - всюди на купі, всюди разом, товчуться на одному дециметрі квадратному :).

 

 

Бавитись - тільки тією самою іграшкою, що й сестричка; триматися - тільки за те бильце, що й інша; а якщо мама взяла в ерго сестру - огооооо, які починються невдоволення! Мамі доводиться часом вигадувати щось геть "непристойне", аби попити свою каву гарячою :D, як от закласти обох в два ерго одночасно - на спину і на живіт. Тяжкуваті, але такі рідні майже 20 кг :). Ну хоча б освоїла одягання ерго на спину....часом придається.

Дев'ять місяців минули у мирному дослідженні світу, а на десятому почався етап руйнівних експериментів. Однозначно, що більше десяти років носити одну піжаму мамі геть негоже - тому відірвана лямка врятувала від такої ганьби :D. А непрохану ностальгію за улюбленими пабами Ковентрі діти в прямому сенсі погризли - одну раритетну підставку під пиво мама врятувала, зате іншу - "як мавпа газету"...ну всі в курсі :). А ще килим у вітальні....трохи задовгий - тому його методично ...поремо....ну і дорогою пробуємо з'їсти докази (кілька разів ми витягали шнурка з ротика за сам кінчик.....хтозна, що знайдемо наступного разу у памперсі О_О). Малі винищувачі.

Треба закінчувати допис, бо маю ще стільки справ на той кавалок вільного часу, поки доцьки сплять - поснули прямо на вулиці, поки мама втікала від дощу. Наостанок напишу, що ми теж підвищили свій батьківський левел цього місяця - пережили високу температуру і соплі. Тяжко було вже таких великих скруцьків змушувати витирати носика, коли вони цього НУ ГЕТЬ НЕ ХОЧУТЬ, МАМО! А температуру в околі 39 довелось Ясику збивати парацетамолом, на який ймовірно, вилізла якась алергія....(надіюсь, що то переростеться). Але оскільки ці всі прикрощі сталися через те, що лізуть верхні зубки, то ми стійко все перечекали. Правда, зубчиків поки що так і нема :D - надіюсь, не буде другого раунду і вони якось вже спокійно собі вилізуть. А наразі ми чудово обходимось нижньою парою -запросто самі з'їдаємо півбанана, дольку грушки чи яблука :).

Д.С. На цьому етапі мамі вже супер-непросто зробити пристойні фото - малята такі швидкі, що більшість фото - розмитий слід, як той, що лишається після літака :). Прощавайте, наші домашні фотосесії :(((((, .....привіт відео :D.

9-місячні громадяни світу :)

Тільки знайшлася вільна хвилинка, коли малята вже сопуть у чотири дірочки, щоб вчергове заповнити мамині хроніки, як відразу зіткнулась з маленькою проблемою. Ні, не у тому, що нічого не пригадується - якраз навпаки, перед очима блимає відразу купа кадрів і образів. Тільки й лови, щоб описати :). Проблема власне геть протилежна - настільки все калейдоскопічно пригадується, що навіть не знаю, як назвати допис.Чомусь в першу чергу "випливає" на внутрішній оглядовий екранчик пам'яті такий по-дорослому спокійний і усвідомлений погляд моєї Ксені. Мама їй вказує на ложечку і вдесяте питається: "що, точно вже не хочеш? Чи ти задумалася?"...а вона, мабуть, думає: "Ну начебто я випадково отак вже хвилин п'ять сиджу із показово закритим ротиком і ще й часом стараюсь вибити ложку з маминих рук!". При цьому ті сині оченята так твердо дивляться просто у вічі, що не знайдеш навіть тіні посмішки... Коли ж мама нарешті здається і оголошує про завершення "гамгаму" словом "молодець!" (а це у нас в принципі не залежить від кількості з'їдженого....адже я в першу чергу намагаюсь навчити себе, що треба поважати бажання діток і покладатись на їх внутрішні сигнали, в тому числі про голод-ситість...бла-бла-бла), тоді можна і подарувати чарівну двозубу посмішку :).

Якщо починати звітувати про досягнення...то теж назбиралось трохи. Мабуть, найбільше "вперше" у нас зараз відбувається в гастрономічному вимірі :). Так само з апетитом хом'ячимо овочі, тепер заїдамо все це добро кашками, освоїли йогурт та сирок, а буквально вчора стали м'ясоїдами. Ксеня, що часом відмовляється доїдати порцію, вчора з нетерплячими гмиканнями смакувала наразі делікатні дози мнЯска с неделікатною порцією бульбочки :D. Ясик, як звичайно чемний хомка, в основному все гарно виїдає, часто не проти допомогти сестричці, а нещодавно намагалась злопати навіть шмат килима :D - я застукала її у момент, коли вона щосили висмикувала шнурки з нього і напихала ними ротика.

 

Малята тепер обідають, другий раз обідають і третій раз обідають підвечіркують в своїх індивідуальних годувальних кріселках. Столики ми ще не освоїли за призначенням - бо наразі ложками хіба бавимось, тарілку норовимо перекинути, а в горнятку пускаємо бульки - але вже із задоволенням при першій же можливості розмазуємо по них свою "нямнямку"...і не тільки по столиках.... Прямо пропорційно до рідкості чи сипкості страви зростає радіус "червоної зони" (при цьому "червоної" в прямому сенсі, бо ми часто ласуємо бурячками): якщо кукурудзянка зручно прилипає до ложки, то гречку чи, ще гірше, зупку можна потім визбирувати в килимі, у волоссі мами, на животиках і в памперсах їдунів, в кошику під кріслом...словом, всюди.

Завершуючи годувальну тему, треба зазначити, що інтерес до батьківських тарілок не згасає. Правда в міру того, як дорослої цікавої їжі в меню птахів стає більше, то вимагальних істерик вже значно менше. Продовжуємо виконувати елементи педприкорму, даючи спробувати чогось нового в дзьоба. Тим більше, що ігнорувати цей благально-випрошувальний погляд оченят просто неможливо :).

Без перебільшення найбільшим досягненням останніх днів стало те, що нарешті доцьки навчилися самі сідати. Бо сидіти вже вміємо майже місяць, а самостійно сідати довший час не виходило. Аж тут два дні тому прямо в момент, коли тато на замовлення бабусі :) знімав відео на телефон, Ксеня спритно собі вмостилася з  положення лежачи :). А за пару днів Ясюня теж "закрила це питання" :).

 

...Дописую на кілька днів пізніше і от в нас вже інше "найголовніше" досягнення :) - Ксеньчик навчилася повзати! Правда якихось регулярних рухів не прослідковується, але вона підятгує черевце на ручках і якось місить ногами так, що врешті пересувається вперед. Ясик далі задкує :). І взагалі...треба дописи писати якомога оперативніше, інакше "найголовніших" досягнень назбирається ціла течка :D.

Цього разу серед наших "вперше" фіксуємо також вихід на концерт. При цьому за вхід гроші брали лише з малюків, тож я коло них була кимось на зразок супроводжуючої особи :). Слухали народні духові інструменти у виконанні Ігора Мацелюха - такі спеціальні концерти для найменших вже якийсь час організовує  у Львові Олена Лендєл та її M-Dates. Тоді, незважаючи на невеликий львівський дощик, у клубі "Лис Микита" назбиралось чимало дрібних меломанів від кількамісячних малюків і до старших дошкільнят. Мої донечки, розкривши рота і завмерши, слухали музику і коментарі виконавця, сидячи на великому м'якому пуфі :), а наша сестричка Ксеня-старша ще й пішла у танок!





Музичні "вперше" доповнились перегляданням кліпа "Пташечка" Vivienne Mort вдома в навушниках. Цей дивний девайс спочатку було страшнувато одягати на голову, але коли полились звуки, то ми змирилися :). Слухали по черзі...нам сподобалось :).

Ще ми побували на дитячому святі - малювалки в парку, які організовувала наша вигадниця тітка Христя (впевнена, що її блогозвіт ще з'явиться ось тутечки). Сором сказати, але цього разу ми не виконали малювальної програми-мінімуму. Зате мама мала змогу потеревенити із гостями, яких не нудить від дитячих тем, Яся солодко і без жодних застережень виспалась прямо в епіцентрі усього дійства на капі, навіть наш тато встиг на роздачу смачної кукурудзи. Словом, свято вдалось. Малювати будемо наступного разу, коли це буде цікаво і доцікам :). Приємно було навіть просто спостерігати за іншими, трошки старшими, учасниками. Вони розмальовували камінці і дерева в парку, свої личка і картонний будиночок, ваяли якісь пінні кольорові шедеври і взагалі відривалися на повну котушку :).

 

 

А взагалі....тепер наша мобільна супер-команда часом робить виїзди "до міста" :) - там зустрічаємось із тіткою Христею та двоюрідними сестричками,  влаштовуємо променади площею Ринок, а мама часом навіть робить спроби гонорово випити кави за столиком. Останнє, правда, наразі виглядає не зовсім по-панськи, щоб і мізинчик собі відставити, і спертися зручненько на стільці... Поки примостимося, поки візочка притулимо, а вже і стілець перекинувся (бо повішений на спинку рюкзак явно затяжкий для тендітної меблІ). Подадуть каву, то і принцесам треба "пий-пий" вийняти..і пляшечки притримати, і вуста промокнути :D. В результаті мама вкінці швидко заливає в себе зимну каву, збирає вже знуджене і зрьоване дівоцтво, забуває мобільний на столику, вертається за мобільним.... Одним словом, екстрім ще той!

Найкращим ліком від істерик і надалі є тепла ванна. Саджаємо вже двох одночасно у ванночку, додаємо запарених травичок (малята при цьому здивовано вдихають запах і з задоволенням ...хоча, в принципі, як і завжди...посмоктують свої рушнички для купання). Безвідмовний засіб заспокоєння і джерело невимовної втіхи - там плюскаємось, регочемось і соваємо дупцями по слизькому дні ванни (тато мусить сидіти і притримувати мавпенят, щоб не шубовснули у воду!). Отакі веселі у нас, як правило, завершення буднів. Після купання їмо і засинаємо :).

Ще додам,. як завжди, краплю доморощеної мамської філософії :). Останнім часом часто думаю про те, яке ж то неймовірне чудо - що з однієї малесенької клітинки, меншої за укол голки, потім виросла ціла людинка: з всіма ручками-ніжками, з повним ротом потенціальних зубів, з вже закладеними початковими уміннями хапатись за маму чи сямати цицю, з такими мікроскопічними шовковими пушинками геть по всьому тілку! Останнім феноменом (пушинками) я милувалась не далі як дві години тому, тримаючи сплячу доцю в ерго і розглядаючи зблизька її носика. Навіть там, на тому кирпатику, золотяться манюсінькі пушинки :), ще й не всі ідентичні.Як сніжинки - здається, що це білі цятки, а коли придивитись, то кожна неповторна - так і тут, одненька золотинка нагнулась більше, інша пригорнулась до сусідньої... На самому лише кінчику носика цілий світ :). Треба було би бути вдячним щомиті за свою ідеальністьі  складність - як же нас класно придумали!

Ну і нарешті напишу думку, яку я скромно вважаю просто геніальною: це ж у свої 9 місяців мої пташенята стали вже довше жителями цього, зовнішнього, світу, ніж пузожителями :). Офіційне "громадянство", можна сказати, одержано! Так і запишемо в темі :).

Жубаті Шацькі жабки :)

Ще не прийшов черговий  "місячний" день народження (місячний день - теж трохи оксиморон :)), але відчуття чергової сходинки вже присутнє тижні так з два....відколи повернулись з Шацьку. Дітлашня привезла 2.5 зуби на двох, вміння сидіти і повний ігнор до звичних мамських "трюків", якими я собі полегшувала життя :).

Щоб відразу зробити найголовніші зарубки: 24 червня ми (точніше наш тато) намацали перші "пилочки" у Ясика - відразу дві внизу! Сталось це під час "обіднього гвавту", що став помаленьку типовим для цьогорічної відпустки. Якось так їхали з тим, що випробували деякі овочі, а повернулись із прямо таки хижим апетитом і готовністю з'їдати цілу тарелю овочів :). А я ще хвилювалась за прикорм і харчовий інтерес! Вчергове переконуюсь, що мої страхи часто такі марні і дурні :). Наш кум вже жартує, що дитячий плач викликає у нього самого апетит - так звик, що малята починали вимагати їжі під час спільних обідів :).

Після повернення до Львова ми вже цілком впевнено освоїли і кашки (гречку, рис і кукурудзянку), тому топчемо майже дорослі порції і при цьому ще й уважно стежимо щоб мама ритмічно і швидко оперувала ложечкою :D. І за всіма правилами жанру, кожне нове вміння чи етап передбачає появу нових засобів-пристроїв-ґаджетів... Так, зміни у нашому раціоні ознаменувались появою стільця для годування (чекаємо ще на другий), активним використанням позиченої в мами мультиварки (там і яблучка печемо, і особливо улюблені бурячки на пару готуємо), юзанням слинявчиків і т.д. До слова про бурячки.... із ними наразі не зрівняється ніщо, навіть фруктовий мікс із персиків+яблук+бананів :D - коли вперше мама запропонувала цю смакоту, ми якось так майже розчаровано і геть недовірливо кривились і підозріливо плямкали губами. Може, справа ще й у консистенції, бо ж ми відразу звиклі до шматочків, а не "малявочного" однорідного пюре, а тут фрукти самі по собі утворили однорідну субстанцію, з якої негайно почав стібатись наш тато...поки не спробував :) (то ж нямка!).

Інше суперське вміння нарешті визволило нас із домашнього ув'язнення: як тільки ми твердо почали сидіти, як мама озброїлась візком-тростиною і нарешті-нарешті-нарешті самостійно, без жодної сторонньої (навіть дуже рідної) допомоги вибралась з під'їзду! Не передати це відчуття свободи і потенціалу, коли можна тролейбусом проїхатись в центр, вийти повалятись на капі десь на стадіоні чи просто вискочити по сметану. Одну принцесу саджаємо в ерго, іншу - у тростину і гайда! Кордони розсунуті, замкИ відімкнені, дівчата готові гуляти :).

І, як завжди, на фоні наших мега-новин ще назбирався міх невеликих спостережень та мімішок :). Невдовзі по своїх повних 7-ми місяцях Ясюньчик вперше майже на замовлення сказала "де-де-де та-та-та" :) - і відтоді любить погорланити вранці, прокинувшись :). Поки не прийде усвідомлення, що "йолки-палки, а де сніданок!?", доцік самовіддано щось розповідає...може переказує своє малючі сни? :) Ксеня теж часом калякає, але то якось у них відбувається по черзі - одночасно дві майже ніколи не балакають. Певно, навчені не перебивати одна другу :D. Цей час від прокидання і до голодних плачів надалі залишається моїм улюбленим - ще сонні, але вже усміхнені оченята, запах діток, лопотіння і смикання руцями за волосся (хоча це я намагаюсь "строгим голосом" контролювати :))...

Засинання - теж класний процес (якщо швидкий, звісно ....гггг). ПОдобається, як засинаюча пташка любить своєю руцею щось перебирати або якщо дати їй свою руку - то так обережно ніби гладити. Вона меганіжно торкається своєю мікро-лапкою до моєї долоні, наче метелик сідає :). Подумалось, що так хочеться когось торкатись на піку закоханості до обожнюваної людини: здається що ніколи не наситишся. Так обожнювально вміють торкатись мої донечки - і від того почуваю себе такою значущою і любленою, що переповнююсь сенсом, щастям і любов'ю :).

В Шацьку ми освоїли ще одну стихію - водну. Жодного плачу, навіть тоді, коли вода була далекою від гарячої (ну, скажімо, мені зайти у неї було дуже непросто). Спочатку широко розкриті оченята,  а тоді перші реготушки, коли мама і тато з птахами на руках підстрибували у воді, піднімали хмару бризок і з швидкістю розкручували першокупальниць. Спочатку я трохи побоювалась, що малюки можуть злякатися, тому ми занурювались у сорочечках, пошитих спеціально для такої оказії, але потім стало зрозуміло, що ніякі допоміжні засоби не потрібні, а дівчата себе почувають дуже добре у воді :).

Вже вдома ми винайшли новий безвідмовний спосіб заспокоїти малих плакс - посадити їх удвох в ванночку і дозволити плюскатись :). До речі, саме у такий момент, коли малята насолоджувались водними процедурами, я вперше побачила, як Ксеня розмішила Ясю аж до реготу: вона якось так смішно пффффкала, створюючи бризки і сама радісно сміючись. А Ясик кожного разу заливалась дзвінким реготом :). Мокрій мені залишалося лише приєднатись до цього розсміяного дуету :).

АПД: Саме нині у Ксені нарешті прорізався другий зубчик внизу! Ура, тепер в кожної по парі :). Мої жубаті жабенята.