Неоднозначні 13

У нас супер-вік: 13 місяців :). Число, як на мене, нічим не гірше від 12. І по-іншому теж класно звучить: 1 і 1. Зовсім великі мої маленькі зозульки. Стають чимраз самодостатнішими, все краще вміють донести нетямущим дорослим свої емоції: вказуємо пальчиком, голосно тараторимо, часом всім тілом вигинаємось так, щоб не було жодної двозначноті щодо того, чого хочемо. Ми вже чітко знаємо назви деяких предметів і на прохання "дай мамі м'ячик" лупимо долонькою по власне таки м'ячу, хоча часто в протилежному напрямку....а потім знову на прохання обидвоє з готовністю залазимо під ліжечко, щоб добути те, що туди закотили. Ми вже часом навіть можемо побавитися самі-самі: наприклад, тато кілька днів тому спостерігав, як він сказав, "вічний двигун...тривалістю у хвилин 15" :D - одна доця методично викладала дерев'яні фігурки з підлоги на диван, а інша так само методично їх знімала з дивану на підлогу.

Цікаво, коли вже етапи дорослішання не будуть так однозначно супроводжуються змінами в меню :). Наразі воно все синхронізовано: так в свій час спробували вівсянку (знайомилися із страшним звіром на ймення "глютен"  :)), рибку, а ось річний вік ознаменувався вступом до молочного клубу :). Тепер малята іноді п'ють розведене молоко (Ксеня часом гидливо кривиться і відмовляється пити :() і вже смакували манкою. Треба сказати, що вікові віхи птахів відзначаються і новими маминими вміннями, бо манку попередній раз я варила ще на уроках трудового в школі. Ну але гугл не підведе, тож чітко відмірявши 8 чайних ложечок на шклянку води+молока, я зуміла зварганити щось досить пристойне, ще й бананчика надусила виделкою туди. І хоча наш тато казав, що з бананом "любе-голубе" буде смакувати :D, але я собою все одно трохи запишалася.

Досить довгий час доціки нагадували мені двох грайливих диназавИрів. Я сідала на підлогу, розводила руки і кликала їх, а вони одна перед другою спішили до мене: на чотирьох, ще й з прискоком (ну чи як називається такий фінт, коли біжиш повзком, умудряючись ще й час від часу піднімати дві передні руки вгору і з голосним ГУПом опускатись знов на четвереньки). Тепер це вже скоріше ведмедики чи ведмедИЧки, бо підповізаючи на відстань моєї витягнутої руки, кожна береться за самі кінчики простягнутих пальців і відразу встає, а тоді решту відстані долає смішними переступаннями. Кроками це назвати поки що ранувато, та й хода виходить теж наразі ведмедяча, особливо у Ясика :) - те саме "хиті-хиті" її фірмове, тільки в динаміці. Воно проступає у всьому: у танці, у вираженні радості зустрічі чи коли в ротика потрапляє щось смачненьке... Хиті-хиті... Мій Ясик :). ...А от якби вони вміли вже читати, то на таке асиметричне замилування Ксеньчик відразу ж би ревниво відреагував. Може, зарилась би лобом мені в живіт, як звично? Мій Ксеньчик :).

Власне, Ксеня таки якось сама навіть перемнулась з ноги на ногу, зробивши два мікрокроки - достатньо для розчулення батьків і приуроченого допису у мамському щоденнику, але наразі до пересування на двох виглядає ще далеко. Хоча інші просторові виміри доня ефективно освоює (Яся хіба обережно може "перевірити" розвідані сестричкою території): тепер повзком досліджувати площину підлоги їй замало, тож із завидною енергією штурмує барикади. Саме Ксеньчик невтомно розсуває складені на купу валізи, проштовхує в шпару ногу чи голову - і так прокладає шлях до маминих володінь (кухні). Саме вона, як тільки десь відчуває виступ чи опору (байдуже, чи це моє коліно, чи коробка, чи сплячий Ясик...) - тут же закидає лапку, видирається вище і вище... вже зуміла вилізти на розкладений диван (злазити ногами вниз ми поки лише вчимося), а ось тепер всього кілька секунд їй займає, аби сісти верхи на одну з валіз-бар'єрів! Страшно тепер лишати їх навіть на трошки, бо ж з тієї валізи шлях лише носом до підлоги! Все далі і все вище пробирається наш маленький безстрашний "руфер". Отак поки що навколо мене і в ареалі квартири, а за кілька років освоюватиме геть інші горизонти. Ех. :).

Взагалі кажучи, останні кілька тижнів стало із малючками якось геть непросто - вони вередливі, до останньої "поділки" на своїх батарейках захищають право не засинати, видають щось вже зовсім схоже на вимогливе "ДАЙ" (безпомилково про це свідчить і вираз обличчя - з широко розкритими очками, піднятими бровами і наставленими всіма кількома зубками в невимовлениму "Ну дай, дай-дай-дай, нарешті вже!")... Нові самостійності даються нелегко: здавалося б "Вау! Хоче сама орудувати ложкою!" - і дійсно часом виходить навіть нагребти щось з тарілки і занести до рота (свого чи будь-чийого поблизу...дітки щедрі :)). Але як же мамі треба себе пересилювати, щоб не просто якомога швидше нагодувати пару дзьобів, а дозволити довго колупатись в захололій каші або вигрібати овочі на стіл чи підлогу. Часом ще треба закрити очі на втирання йогурту в обличчя (може, це й корисно, хтозна :)), розминання харчу в долоньці із противним чавкотом .... Треба давати діткам трохи свободи пізнання, навіть ціною довшого прибирання і миття. Ознаки дорослішання - вони ж такі...наче й не очевидні, наче щось пробує-пробує... А потім бац - і розумієш, що донечки вже геть добре п'ють з горняток і значно менше виливають на себе. Хоча збирати калюжі поки ще доводиться.

Крім усього, в нас якраз "розквіт" епохи нищення. В позиченому (хай і старому) столі вигризли виїмку, "позрізали" гострі виступи дерев'яних кубиків-фігурок, розмочили кутики нової пірамідки із картонних коробок, геть вже понадкушували картонних звірів (оленю роги давно з'їли, а тепер ось і лисичка лишилась без вух :(). Важко вигадати гру, щоб виходило не валяти, а будувати, чи не розкидати, а  збирати. Знаю, знаю, що вік такий. А ще ми такі :). Гризучі і досліджуючі. Ще трохи доведеться мамі почекати і помріяти про те, як колись ми разом сядемо за якесь рукоділля або уважно слухатимемо довгу і добру казку. От і картки Домана теж, так виглядає, поки що не мають впливу на моїх птахів. Часом хіба пробують вгадувати, де там та бджола чи метелик, хочааааа, нещодавно Ксеня так влучно знайшла  власне другорядну комашку на ілюстрації.... Можливо, принаймні відрізнити метелика від ведмедика зможемо :D.

Отакі в нас "хлібні крихти" назбирались за 13-й місяць. Чекаю нових вмінь і нових "челенджів", пов'язаних із цим. Трохи боюсь і де з чим не знаю, як впоратись. Як познімати наші загородження та спокійно випустити пташок "в світ", коли нас так вабить пожувати все брудне? Як познайомити доціків із простором всієї квартири, якщо лиш відкрий дорогу до шафок - як вони обидвоє залазять з ногами в нижню шухляду чи повисають на ручці дверки (а це ще не дійшло до притискань пальчиків чи вигрібань вмісту!)? Як ми зможемо виходити гуляти, коли захочеться обом новоходячим топати, а за вікном часом така незручна львівська зима? Як? Як? Як? Дуже сподіваюсь, що ці "Як"-и Як-ось вирішаться самі собою :).