суботу, 3 грудня 2016 р.

Рік, повний щастя

 

5 днів тому ми святкували наш перший офіційний день народження. Рівно рік і 5 днів тому наші життя перевернулись і наразі ще не досягли якоїсь стаціонарної точки. Можливо, секрет у тому, що її просто не існує? Взагалі цих секретів - потрошку розгаданих і нових, що вигулькують, як гриби - стало якось надто багато :). Найбільший з усіх - звідки вичаклувалося таке диво, точніше два, точніше дві....дві доні. Чоловік стверджує, що всьому початок він, а я і не сперечаюся, хоча маю внутрішнє відчуття, що початку не існує взагалі - вони просто завжди існували і чекали, поки ми станемо готові. Ну або Хтось чекав, щоб їх нам подарувати. Бо ж якби не ці 5 років чекання, то ми б не загострились у ньому  настільки, що у нас як пари - недосконалої з нашими досі відчутними непритертостями - відбувається синергетичне злиття, коли йдеться про малят. Буквально півгодини тому я черговий раз відчувала цей резонанс. Наш татко вклався збоку у ліжку біля нас (засинаючих і співаючої), а тоді низьким тихим голосом надав моєму глибини - почав підспівувати колискові, які вже теж вивчив напам'ять :). Які б у нас не бували суперечки і різні погляди на речі, але ми перетворюємося на одну страшенно ефективну, треба сказати, істоту, коли треба подбати про дрібних птахів. Я дякую Всесвіту за 12 місяців дивовижного перетворення, за подивування із власних ресурсів, за захват моїм чоловіком і нашим татом. Дякую за те, що в якусь мить тоді для мене відкрився такий кредит довіри, якого я б ніколи нічим не змогла заслужити. Я стала надпотрібною - і це, як моя нова суперсила, часом викликає незручності, але чітко вписує мене у якусь глобальну систему координат, дає мені місце у світі і продовжує життя. Бо ж поки ми потрібні комусь - ми не старіємо, так? А ті таки трохи помітні зморшки під очима.... от тепер я точно знаю, що це, як деревні кільця є мітками років, - свідчення пережитого ВАЖЛИВОГО. Це недоспані ночі, хвилювання через високу температуру чи розбиту губку, чи нетерпляче очікування нового навику, і багато всього іншого, що врешті тонкою павутинкою лягає  на шкіру і залишається там, як природне ритуальне тату - посвячення у касту батьків :). Тепер і мамині зморшки мені здаються такими безцінними - то ж "плата" за турботу про нас!


Тяжко було всістись за цей допис - так відповідально завершувати цілий рік маминих хронік :). Кожного разу, коли думала про те, що ж тут писатиму - завжди планувалось щось інше. Бо ж треба і традиційно похвалитися досягненнями, і побажати чогось особливого моїм іменинницям, а ще, мабуть, видати якийсь супер лайфхак або ж невмирущу сентенцію наприкінці. Це ж таки рік! Але от сіла і пишу просто те, що вистукують пальці по клавіатурі (а це такий кайф - просто мати змогу понаписувати дурниць, поки всі мирно сплять! :)).

Лайфхаку не знаю, сентенція не народжується... Залишається найголовніше - мої дітки. Одна мирно посапує поруч, а інша - коло тата в сусідній кімнаті  (принцип "розділяй і владарюй" і тут дієвий, якщо хочеться поспати :)). Обидві такі неймовірні, бо кожного разу дивують і кожного разу розчулюють тим, наскільки простим і близьким буває велике щастя.

Я забагато пишу про себе, а треба ж про Ясю і Ксеню.... Може, це тому, що, як колись казала моя Христя, ми - мами - тривалий час відчуваємо невіддільність від цих клубочків. А, може, просто тому, що я їх так чекала, так чекала. І навіть якщо тепер часом моя незворушність розсипається і я можу навіть строго їх повичитувати (як добре, що вони поки що того не дуже розуміють :) - надіюсь, з часом я таки знайду свої правильні методи) - вже за якусь мить я знову згадую про те, як же я їх довго чекала! Хай буде забагато "я"....просто раптом від наповненості мене стало більше - дуже багато :).


На днях відчула, що проситься якась рима. Як доречно - це ж, мабуть, народиться гарний вірш-привітання? Е ні. Такі справи не виходять на замовлення, бо інакше стають пласкими. Оце я уявляла собі їх у найсолодші моменти, коли двозубо посміхаються, або гладять долонькою під час засинання, або, або.... - а писалися не веселі вітання, а знову піднімався вихор емоцій і невіри, що вони в мене таки є! Вони в мене є. Мої діти :).

Так довго я чекала щастя,
з надією дивилась в очі небу.
А всі кругом казали: має бути
лиш так, як треба, десь комусь там треба...
Вже кілька осеней змочив
меланхолійний сірий дощ,
в Парижі, Лондоні і Відні
сліди моїх лишилися підошв...
І днів вертівсь калейдоскоп,
проте старалась жити лиш одним
ловила щастя "за хвоста",
жила...і carpe diem з ним!
 

Аж ось коли здалось мені,
що "дзен" пізнала я -
змінилось все і канула в Лету
набута (само)впевненість моя.
Хитнулись терези, і доля
мені всміхнулась. Де там, підморгнула!
Аж два серденька під своїм
я зачудовано почула!
І враз усе: мій план і ритм,
мій carpe й diem разом з ним -
зіщулилося в мікро-піксель
в порівнянні з таким .... ОЦИМ.
Спочатку ніжне тріпотіння,
а далі все чіткіший рух,
а потім - оченята сірі,
дві пари руць, і на голівках пух.
 

Що було далі, геть не пригадаю
тих місяців, тих днів й ночей.
Як, виявляється, непросто
вирощувати нас, людей.
Як, виявляється, предивно,
спостерігати, як сплелись
в маленькій насінинці риси
тієї квітки, що зійде колись.
Як, виявляється, преповно
може пливти життя ріка.
Здається часом: таємниця
буття тепер така близька.
Безкомпромісна надпотрібність -
то часто ноша є важка,
але яка ще більша радість
буває в світі, ніж така?
Достатньо твій зловити погляд -
і дві усмішки мерехтять,
лиш варто простягнути руки
 - в обійми пташки вже летять.
 

Ось промайнула ціла вічність,
чи може просто мить мого життя,
за ці дванадцять місяців
безмірно долі вдячна я.
Бо я брехати тут не стану,
я зовсім інша, але геть та сама
не знаю я секрету щастя,
але щаслива я, я - мама.


******************************************
Щоб знов не занурюватись надто глибоко у себе - досить вже таки про мене :) - розкажу про те, які мої зозульки тепер вправні розумнички. Вони вже безпомилково розуміють різницю між "На" і "Дай", хоча друге часто виконують дуже неохоче :). Десь минулого тижня Ясюня по черзі принесла всі два десятки кубиків бабусі, а ще якось подала мені шапочку - конкретно ту, на яку я вказувала. Власне доня здивувала тим, що принесла ту шапку геть здалеку, хоча і невпевнено кружляла навколо неї досить довго. А ще обидвоє все частіше знаходять на личках і мордочках очка, носик і ротик. І стоїмо :) - вже самі, "без рук", часом навіть займаючись паралельно чимось іншим. Ксеньчик вже з кінця минулого місяця все досконаліше балансує - іноді однією рукою навіть п'є із пляшечки! А от Ясюник лише починає освоювати техніку прямостояння. На днях, а може й буквально нині вперше відпустилась секунд на 5.

 

Доціки вміють робити "буц-баранчик" (часом так, що в голові дзвенить :)), Ксеня при бажанні може помахати рукою "привіт" (вперше це зробила - та ще й на замовлення, коли гостював наш далекий хресний :)), а Ясюнині фірмові похитування трансформувались майже у танець - щоразу реагує на "Танцювала риба з раком" :D.

 

Виявилося, що мої такі різні близнятка насправді часом люблять помінятися місцями. Ясик у нас знатний їдун - широко і довірливо відкриває ротика, коли мама підносить ложку. У Ксені це все діло тільки під настрій, а щось нове спершу треба легенько злизати з кінчика ложечки і вже тоді вирішувати  "бути чи не бути". Так от часом все геть навпаки, в сенсі що манюньчик-неїдунчик раптом починає налягати на кашку, а щокастик-наминастик криком кричить і дратівливо вибиває ложку. Так що треба тримати ніс за вітром і ніколи не розслаблятися :). От так раз хотіла пожаліти нашого тата і віддала йому на ніч спокійнішу Ясюню - а вона саме тоді до ранку  так фестивалила...! Як правило ніжна і мирна дитина перетворилась на істеричного крикуна....як то кажуть, " в три часа ночи". Та й взагалі останнім часом більше "мамчитись" почала Ксеня. А вона ж раніше від надміру обіймів виривалася із виглядом, ніби у неї ще купа справ, а тут телячі ніжності бач.

Отака проза :).  Хоча перемішана з лірикою, точніше щедро намішана на ніжності. Бо як не зворушуватись, коли два ведмедики на своїх чотирьох лапках стрімголов несуться у відкриті обійми :). Навіть мої улюблені штори, заляпані йогуртом і бурячками, навіть розмазана по чолі  каша, навіть багатократне перемивання попок (наче у мене не дві дитини, а чотири або й шість - тільки відпущу чистою, і знов треба мити!), навіть мільйонне відганяння наших домашніх гризунів від диванних билець ...ніщо не заважає почуватись щасливими :).


Ну і нарешті мама задоволена сама собою, бо таки спромоглась організувати свято. Довго думала, як же всіх намістити -  і чи варто? Переглядали всі можливі пінтерести, шукала свій формат... Зрештою, святкували ми у два дні - спершу був фуршет із елементами культурної програми, а потім родинні посиділки. Надихала і підтримувала, як завжди, моя сестричка - вона навіть знайшла час зробити веселу гірлянду, повирізати декори і взагалі повислуховувати мої невпевнені поплакування в трубку :).


Вийшло у нас таке собі зозульчасте свято - бо ж в центрі уваги не хто інший, як дві маленькі мамині зозульки :). Жучки-сонечка посідали на рами картин, на бильця і вимикачі, додали святковості кольорові гірлянди, під стелею розквітли пухнасті барвисті квіти, а стіл прикрасили тематичні "топери" - все це з'являлося дуже поступово, у п'ятихвилинки спокою, викликаючи страшне зацікавлення і приковуючи погляди двох пар очей, ну і, звісно, у тихі години сну :).

В день свята на гостей чекали дві зозульки - одягнені у сарафанчики із жучачими крильцями. Хочеться вірити, що наш нехитрий антураж створив правильний - кольоровий і  легкий - настрій. Поза тим гості мали можливість подивитись відеоряд, який мама задумала і помалу почала готувати десь навесні - бо ж кожен безцінний кадр, який доводилося відсіювати, відчувався ще потім довго фантомним болем :).

Всі трохи бавились, старші діти гасали від кімнати до кімнати, а вкінці відбулося урочисте запалювання (в три руки) 24 свічок на торті - по одній за кожен місяць кожної зозульки - і їх не менш урочисте задування (в багато ротів).


А потім був просто таки ідеальний родинний день - вже без хвилювань і списків. Дідусь черговий раз хвалився своїм дівчачим царством; тітка Настя чаклувала-а-а, надуваючи хмару повітряних бульбашок; бабусі розібрали по руках внучок.... Несподівано задумка із грою-малювалкою трохи трансформувалась - і в результаті малювальної естафети вийшов такий собі психоделічний колективний етюд :). І знову ж таки - торт! Цього разу - бабусин, та ще й з маленькими двома феєрверками (треба було бачити здивовані оченята іменинниць :D).


Навіть не знаю, чим завершити цей радісний сумбур :). Хочу побажати своїм доням доброї долі. Щоб вони не боялись йти вперед, відкривати двері і десь навіть виходити за рамки. Хай випробовують цей світ на міцність і будуть сміливі...бо, як казав Багряний, а я підгледіла у нашої тітки Насті в статусі (хехе) - тільки сміливі мають щастя. ЩАСТЯ вам, зозульки. З новим вашим роком!
 

1 коментар:

Unknown сказав...

І як тобі це вдається? Кожного разу твій допис доводить мене до рясних сліз)) Ти великий молодець і чудова мама! Хай наші зозульки справді сміливо і відважно відкривають цей світ... думаю вони нас ще не раз здивують :)