Хлібні крихти

Маю дивне відчуття:

* з одного боку, враження безчасовості і безпросторовості, наче мій життєвий континуум тепер ізольований від всесвіту, наче кожен однаковий, розграфлений на обов'язкові "to do" день триватиме вічно....

* з іншого боку - постійно боюся, що ті особливі моменти, про які начебто і нема що багато писати, але які такі неймовірні - що вони дуже скоро минуться.

Отак, затиснута між двома діаметрально протилежними страхами, я намагаюся зафоткати-зазняти, записати-зафіксувати все-все, що тішить чи викликає зачудування.  І така тактика трохи заспокоює - перший страх вона гамує тим, що демонструє "зарубки" в часі і дає відчуття руху. Це як їхати в поїзді і через вікно бачити все поле і поле....аж поки перестане відчуватись сам рух, а тоді раптом вигулькує і "втікає" назад дерево, повертаючи усвідомлення руху. Інший страх теж дещо відступає - бо залишаються хлібні крихти, за якими я планую мандрувати своїми найдрібнішими спогадами. На жаль, мені стандартно бракує дисциплінованості і методичності для ведення якихось постійних рубрик ... але старатимусь :).

От кілька днів тому мала зненацька  страшенний наплив розчулення, розглядаючи крихітні рученята доці. Малесенькі, але такі досконало окреслені пальчики і вже витончені обриси нігтиків - колись ця руця буде виводити перші літери, або малювати пальчиковими фарбами, або тримати іншу руку. А ще пізніше на один із пальчиків якийсь щасливчик одягне красиву обручку :), а потім .... Стільки всього доведеться відчути цій маленькій рученьці. А поки що вона - моя маленька їжача лапка :), така солодко-липка (як любить це описувати одна знайома мама), наче дрібна присосочка, призначена, аби міцніше триматись за теплу маму :). Люблю...