Неоднозначні 13

У нас супер-вік: 13 місяців :). Число, як на мене, нічим не гірше від 12. І по-іншому теж класно звучить: 1 і 1. Зовсім великі мої маленькі зозульки. Стають чимраз самодостатнішими, все краще вміють донести нетямущим дорослим свої емоції: вказуємо пальчиком, голосно тараторимо, часом всім тілом вигинаємось так, щоб не було жодної двозначноті щодо того, чого хочемо. Ми вже чітко знаємо назви деяких предметів і на прохання "дай мамі м'ячик" лупимо долонькою по власне таки м'ячу, хоча часто в протилежному напрямку....а потім знову на прохання обидвоє з готовністю залазимо під ліжечко, щоб добути те, що туди закотили. Ми вже часом навіть можемо побавитися самі-самі: наприклад, тато кілька днів тому спостерігав, як він сказав, "вічний двигун...тривалістю у хвилин 15" :D - одна доця методично викладала дерев'яні фігурки з підлоги на диван, а інша так само методично їх знімала з дивану на підлогу.

Цікаво, коли вже етапи дорослішання не будуть так однозначно супроводжуються змінами в меню :). Наразі воно все синхронізовано: так в свій час спробували вівсянку (знайомилися із страшним звіром на ймення "глютен"  :)), рибку, а ось річний вік ознаменувався вступом до молочного клубу :). Тепер малята іноді п'ють розведене молоко (Ксеня часом гидливо кривиться і відмовляється пити :() і вже смакували манкою. Треба сказати, що вікові віхи птахів відзначаються і новими маминими вміннями, бо манку попередній раз я варила ще на уроках трудового в школі. Ну але гугл не підведе, тож чітко відмірявши 8 чайних ложечок на шклянку води+молока, я зуміла зварганити щось досить пристойне, ще й бананчика надусила виделкою туди. І хоча наш тато казав, що з бананом "любе-голубе" буде смакувати :D, але я собою все одно трохи запишалася.

Досить довгий час доціки нагадували мені двох грайливих диназавИрів. Я сідала на підлогу, розводила руки і кликала їх, а вони одна перед другою спішили до мене: на чотирьох, ще й з прискоком (ну чи як називається такий фінт, коли біжиш повзком, умудряючись ще й час від часу піднімати дві передні руки вгору і з голосним ГУПом опускатись знов на четвереньки). Тепер це вже скоріше ведмедики чи ведмедИЧки, бо підповізаючи на відстань моєї витягнутої руки, кожна береться за самі кінчики простягнутих пальців і відразу встає, а тоді решту відстані долає смішними переступаннями. Кроками це назвати поки що ранувато, та й хода виходить теж наразі ведмедяча, особливо у Ясика :) - те саме "хиті-хиті" її фірмове, тільки в динаміці. Воно проступає у всьому: у танці, у вираженні радості зустрічі чи коли в ротика потрапляє щось смачненьке... Хиті-хиті... Мій Ясик :). ...А от якби вони вміли вже читати, то на таке асиметричне замилування Ксеньчик відразу ж би ревниво відреагував. Може, зарилась би лобом мені в живіт, як звично? Мій Ксеньчик :).

Власне, Ксеня таки якось сама навіть перемнулась з ноги на ногу, зробивши два мікрокроки - достатньо для розчулення батьків і приуроченого допису у мамському щоденнику, але наразі до пересування на двох виглядає ще далеко. Хоча інші просторові виміри доня ефективно освоює (Яся хіба обережно може "перевірити" розвідані сестричкою території): тепер повзком досліджувати площину підлоги їй замало, тож із завидною енергією штурмує барикади. Саме Ксеньчик невтомно розсуває складені на купу валізи, проштовхує в шпару ногу чи голову - і так прокладає шлях до маминих володінь (кухні). Саме вона, як тільки десь відчуває виступ чи опору (байдуже, чи це моє коліно, чи коробка, чи сплячий Ясик...) - тут же закидає лапку, видирається вище і вище... вже зуміла вилізти на розкладений диван (злазити ногами вниз ми поки лише вчимося), а ось тепер всього кілька секунд їй займає, аби сісти верхи на одну з валіз-бар'єрів! Страшно тепер лишати їх навіть на трошки, бо ж з тієї валізи шлях лише носом до підлоги! Все далі і все вище пробирається наш маленький безстрашний "руфер". Отак поки що навколо мене і в ареалі квартири, а за кілька років освоюватиме геть інші горизонти. Ех. :).

Взагалі кажучи, останні кілька тижнів стало із малючками якось геть непросто - вони вередливі, до останньої "поділки" на своїх батарейках захищають право не засинати, видають щось вже зовсім схоже на вимогливе "ДАЙ" (безпомилково про це свідчить і вираз обличчя - з широко розкритими очками, піднятими бровами і наставленими всіма кількома зубками в невимовлениму "Ну дай, дай-дай-дай, нарешті вже!")... Нові самостійності даються нелегко: здавалося б "Вау! Хоче сама орудувати ложкою!" - і дійсно часом виходить навіть нагребти щось з тарілки і занести до рота (свого чи будь-чийого поблизу...дітки щедрі :)). Але як же мамі треба себе пересилювати, щоб не просто якомога швидше нагодувати пару дзьобів, а дозволити довго колупатись в захололій каші або вигрібати овочі на стіл чи підлогу. Часом ще треба закрити очі на втирання йогурту в обличчя (може, це й корисно, хтозна :)), розминання харчу в долоньці із противним чавкотом .... Треба давати діткам трохи свободи пізнання, навіть ціною довшого прибирання і миття. Ознаки дорослішання - вони ж такі...наче й не очевидні, наче щось пробує-пробує... А потім бац - і розумієш, що донечки вже геть добре п'ють з горняток і значно менше виливають на себе. Хоча збирати калюжі поки ще доводиться.

Крім усього, в нас якраз "розквіт" епохи нищення. В позиченому (хай і старому) столі вигризли виїмку, "позрізали" гострі виступи дерев'яних кубиків-фігурок, розмочили кутики нової пірамідки із картонних коробок, геть вже понадкушували картонних звірів (оленю роги давно з'їли, а тепер ось і лисичка лишилась без вух :(). Важко вигадати гру, щоб виходило не валяти, а будувати, чи не розкидати, а  збирати. Знаю, знаю, що вік такий. А ще ми такі :). Гризучі і досліджуючі. Ще трохи доведеться мамі почекати і помріяти про те, як колись ми разом сядемо за якесь рукоділля або уважно слухатимемо довгу і добру казку. От і картки Домана теж, так виглядає, поки що не мають впливу на моїх птахів. Часом хіба пробують вгадувати, де там та бджола чи метелик, хочааааа, нещодавно Ксеня так влучно знайшла  власне другорядну комашку на ілюстрації.... Можливо, принаймні відрізнити метелика від ведмедика зможемо :D.

Отакі в нас "хлібні крихти" назбирались за 13-й місяць. Чекаю нових вмінь і нових "челенджів", пов'язаних із цим. Трохи боюсь і де з чим не знаю, як впоратись. Як познімати наші загородження та спокійно випустити пташок "в світ", коли нас так вабить пожувати все брудне? Як познайомити доціків із простором всієї квартири, якщо лиш відкрий дорогу до шафок - як вони обидвоє залазять з ногами в нижню шухляду чи повисають на ручці дверки (а це ще не дійшло до притискань пальчиків чи вигрібань вмісту!)? Як ми зможемо виходити гуляти, коли захочеться обом новоходячим топати, а за вікном часом така незручна львівська зима? Як? Як? Як? Дуже сподіваюсь, що ці "Як"-и Як-ось вирішаться самі собою :).

Хвилина слабкості

Ще не закінчила черговий допис про успіхи і мімімішності, про те, як мене тішать мої діти.... Аж тут настала якась така емоційно чорна смуга...може, вузька смужка, але дуже чорна. Якось відчуваю, що не залишилось внутрішнього палива, терпіння і просто витримки. Як колись на перших порах, знову іноді захлинаюся від відчуття неперервності і бездонності оцих ідентичних буднів. Але справа не в буденності і ритмічності - помічаю, що зриваюся тоді, коли мені власне не вдається слідувати моєму наміченому плану. Зварила свіжу зупку - от дітки поїдять "нашої їжі", вони люблять таке... - а ні, півкімнати в зупі, мої штани геть мокрі, у волоссі у всіх шматки броколі. Знаю, що нам конче поспати двічі на день - хай ті сміхотворні півгодини, але так треба. Вкладаю.....півгодини, вкладаю сорок хвилин, годину. Вже в горлі стали всі по колу проспівані і промугикані мільйонний раз пісні - народні і колисанки, батярські і повстанські, колядки і сучасні.... А діти не сплять! Вони крутяться, бавляться, піднімають дупці, сідають одна на одну, будять одна одну, пхають пальчики мені в очі, смикають за волосся, намагаються гризти сережки.... Цей список воістину безкінечний! А моє мамське терпіння вже на дні. Як дати собі раду? З повторюваністю і розпорядком можна змиритись, але він існує, як виявляється, лише в моїй голові. Може, проблема саме в тому і треба просто "попуститися"? Але коли я просто видихуюсь, махаю рукою і перестаю старатись - тоді в першу мить здається, що все ок (от як зараз, коли я не знайшла кращого виходу емоціям, ніж виписатись, перше добре виплакавшись, звісно - а діти радо повиповзали із покривал, ... наче бавляться), але потім відбувається "зсув по усіх пунктах". Не поспали - марудимо кілька годин, не поїли вчасно, то потім не встигаємо з"їсти свої всіма приписами приписані 5 порцій на день, і так все зв'язано, все одне-за-одним.

Отакі думки в голові, хочеться закрити вуха руками, не чути нікого - навіть їх, найрідніших. Народжується почуття провини і сорому. Звинувачую себе в егоїзмі і часом просто не реагую вже ні на що - слухаю крик і не реагую, не рухаюсь, просто тонУУуу! Це крайня точка?
Подивишся в ці заплакані оченята, і біжиш обіймати. Вони повисають з обох боків, вони вже геть роздратовані, а я в цю мить - пуста. Механічно гойдаю, гладжу по голівці, а десь всередині капля за каплею тільки назбирується чергова порція енергії, щоб знову відчувати тепло. Я собі вчергове нагадую, яка я щаслива, який виграла джекпот, як довго я цього чекала. Ще кілька разів і автотерапія подіє.

Хочеться вина і гіркого шоколаду. І тиші. Я вже наперед шкодую за все це - і думки, і допис, і слабкість - за зараз і за всі наступні рази. Як я стомилась, якось наче вже й забагато в моїх думках зараз мене :(. Буду виправлятись, бо я мама.

UPD: Дописую годину потому. Все гаразд :). Діти таки поснули на свої законні 30 хв - а їх вистачило на супер-терапію, яка включає чорний шоколад, каву з корицею і жовтий лак для нігтів (завжди хотіла спробувати, і ось вперше напуцькалась). Йдемо їсти :), the show is going on.

Рік, повний щастя

 

5 днів тому ми святкували наш перший офіційний день народження. Рівно рік і 5 днів тому наші життя перевернулись і наразі ще не досягли якоїсь стаціонарної точки. Можливо, секрет у тому, що її просто не існує? Взагалі цих секретів - потрошку розгаданих і нових, що вигулькують, як гриби - стало якось надто багато :). Найбільший з усіх - звідки вичаклувалося таке диво, точніше два, точніше дві....дві доні. Чоловік стверджує, що всьому початок він, а я і не сперечаюся, хоча маю внутрішнє відчуття, що початку не існує взагалі - вони просто завжди існували і чекали, поки ми станемо готові. Ну або Хтось чекав, щоб їх нам подарувати. Бо ж якби не ці 5 років чекання, то ми б не загострились у ньому  настільки, що у нас як пари - недосконалої з нашими досі відчутними непритертостями - відбувається синергетичне злиття, коли йдеться про малят. Буквально півгодини тому я черговий раз відчувала цей резонанс. Наш татко вклався збоку у ліжку біля нас (засинаючих і співаючої), а тоді низьким тихим голосом надав моєму глибини - почав підспівувати колискові, які вже теж вивчив напам'ять :). Які б у нас не бували суперечки і різні погляди на речі, але ми перетворюємося на одну страшенно ефективну, треба сказати, істоту, коли треба подбати про дрібних птахів. Я дякую Всесвіту за 12 місяців дивовижного перетворення, за подивування із власних ресурсів, за захват моїм чоловіком і нашим татом. Дякую за те, що в якусь мить тоді для мене відкрився такий кредит довіри, якого я б ніколи нічим не змогла заслужити. Я стала надпотрібною - і це, як моя нова суперсила, часом викликає незручності, але чітко вписує мене у якусь глобальну систему координат, дає мені місце у світі і продовжує життя. Бо ж поки ми потрібні комусь - ми не старіємо, так? А ті таки трохи помітні зморшки під очима.... от тепер я точно знаю, що це, як деревні кільця є мітками років, - свідчення пережитого ВАЖЛИВОГО. Це недоспані ночі, хвилювання через високу температуру чи розбиту губку, чи нетерпляче очікування нового навику, і багато всього іншого, що врешті тонкою павутинкою лягає  на шкіру і залишається там, як природне ритуальне тату - посвячення у касту батьків :). Тепер і мамині зморшки мені здаються такими безцінними - то ж "плата" за турботу про нас!

Тяжко було всістись за цей допис - так відповідально завершувати цілий рік маминих хронік :). Кожного разу, коли думала про те, що ж тут писатиму - завжди планувалось щось інше. Бо ж треба і традиційно похвалитися досягненнями, і побажати чогось особливого моїм іменинницям, а ще, мабуть, видати якийсь супер лайфхак або ж невмирущу сентенцію наприкінці. Це ж таки рік! Але от сіла і пишу просто те, що вистукують пальці по клавіатурі (а це такий кайф - просто мати змогу понаписувати дурниць, поки всі мирно сплять! :)).

Лайфхаку не знаю, сентенція не народжується... Залишається найголовніше - мої дітки. Одна мирно посапує поруч, а інша - коло тата в сусідній кімнаті  (принцип "розділяй і владарюй" і тут дієвий, якщо хочеться поспати :)). Обидві такі неймовірні, бо кожного разу дивують і кожного разу розчулюють тим, наскільки простим і близьким буває велике щастя.

Я забагато пишу про себе, а треба ж про Ясю і Ксеню.... Може, це тому, що, як колись казала моя Христя, ми - мами - тривалий час відчуваємо невіддільність від цих клубочків. А, може, просто тому, що я їх так чекала, так чекала. І навіть якщо тепер часом моя незворушність розсипається і я можу навіть строго їх повичитувати (як добре, що вони поки що того не дуже розуміють :) - надіюсь, з часом я таки знайду свої правильні методи) - вже за якусь мить я знову згадую про те, як же я їх довго чекала! Хай буде забагато "я"....просто раптом від наповненості мене стало більше - дуже багато :).

На днях відчула, що проситься якась рима. Як доречно - це ж, мабуть, народиться гарний вірш-привітання? Е ні. Такі справи не виходять на замовлення, бо інакше стають пласкими. Оце я уявляла собі їх у найсолодші моменти, коли двозубо посміхаються, або гладять долонькою під час засинання, або, або.... - а писалися не веселі вітання, а знову піднімався вихор емоцій і невіри, що вони в мене таки є! Вони в мене є. Мої діти :).

Так довго я чекала щастя,
з надією дивилась в очі небу.
А всі кругом казали: має бути
лиш так, як треба, десь комусь там треба...
Вже кілька осеней змочив
меланхолійний сірий дощ,
в Парижі, Лондоні і Відні
сліди моїх лишилися підошв...
І днів вертівсь калейдоскоп,
проте старалась жити лиш одним
ловила щастя "за хвоста",
жила...і carpe diem з ним!
 
Аж ось коли здалось мені,
що "дзен" пізнала я -
змінилось все і канула в Лету
набута (само)впевненість моя.
Хитнулись терези, і доля
мені всміхнулась. Де там, підморгнула!
Аж два серденька під своїм
я зачудовано почула!
І враз усе: мій план і ритм,
мій carpe й diem разом з ним -
зіщулилося в мікро-піксель
в порівнянні з таким .... ОЦИМ.
Спочатку ніжне тріпотіння,
а далі все чіткіший рух,
а потім - оченята сірі,
дві пари руць, і на голівках пух.
 
Що було далі, геть не пригадаю
тих місяців, тих днів й ночей.
Як, виявляється, непросто
вирощувати нас, людей.
Як, виявляється, предивно,
спостерігати, як сплелись
в маленькій насінинці риси
тієї квітки, що зійде колись.
Як, виявляється, преповно
може пливти життя ріка.
Здається часом: таємниця
буття тепер така близька.
Безкомпромісна надпотрібність -
то часто ноша є важка,
але яка ще більша радість
буває в світі, ніж така?
Достатньо твій зловити погляд -
і дві усмішки мерехтять,
лиш варто простягнути руки
 - в обійми пташки вже летять.
 
Ось промайнула ціла вічність,
чи може просто мить мого життя,
за ці дванадцять місяців
безмірно долі вдячна я.
Бо я брехати тут не стану,
я зовсім інша, але геть та сама
не знаю я секрету щастя,
але щаслива я, я - мама.

******************************************
Щоб знов не занурюватись надто глибоко у себе - досить вже таки про мене :) - розкажу про те, які мої зозульки тепер вправні розумнички. Вони вже безпомилково розуміють різницю між "На" і "Дай", хоча друге часто виконують дуже неохоче :). Десь минулого тижня Ясюня по черзі принесла всі два десятки кубиків бабусі, а ще якось подала мені шапочку - конкретно ту, на яку я вказувала. Власне доня здивувала тим, що принесла ту шапку геть здалеку, хоча і невпевнено кружляла навколо неї досить довго. А ще обидвоє все частіше знаходять на личках і мордочках очка, носик і ротик. І стоїмо :) - вже самі, "без рук", часом навіть займаючись паралельно чимось іншим. Ксеньчик вже з кінця минулого місяця все досконаліше балансує - іноді однією рукою навіть п'є із пляшечки! А от Ясюник лише починає освоювати техніку прямостояння. На днях, а може й буквально нині вперше відпустилась секунд на 5.

 

Доціки вміють робити "буц-баранчик" (часом так, що в голові дзвенить :)), Ксеня при бажанні може помахати рукою "привіт" (вперше це зробила - та ще й на замовлення, коли гостював наш далекий хресний :)), а Ясюнині фірмові похитування трансформувались майже у танець - щоразу реагує на "Танцювала риба з раком" :D.

 

Виявилося, що мої такі різні близнятка насправді часом люблять помінятися місцями. Ясик у нас знатний їдун - широко і довірливо відкриває ротика, коли мама підносить ложку. У Ксені це все діло тільки під настрій, а щось нове спершу треба легенько злизати з кінчика ложечки і вже тоді вирішувати  "бути чи не бути". Так от часом все геть навпаки, в сенсі що манюньчик-неїдунчик раптом починає налягати на кашку, а щокастик-наминастик криком кричить і дратівливо вибиває ложку. Так що треба тримати ніс за вітром і ніколи не розслаблятися :). От так раз хотіла пожаліти нашого тата і віддала йому на ніч спокійнішу Ясюню - а вона саме тоді до ранку  так фестивалила...! Як правило ніжна і мирна дитина перетворилась на істеричного крикуна....як то кажуть, " в три часа ночи". Та й взагалі останнім часом більше "мамчитись" почала Ксеня. А вона ж раніше від надміру обіймів виривалася із виглядом, ніби у неї ще купа справ, а тут телячі ніжності бач.

Отака проза :).  Хоча перемішана з лірикою, точніше щедро намішана на ніжності. Бо як не зворушуватись, коли два ведмедики на своїх чотирьох лапках стрімголов несуться у відкриті обійми :). Навіть мої улюблені штори, заляпані йогуртом і бурячками, навіть розмазана по чолі  каша, навіть багатократне перемивання попок (наче у мене не дві дитини, а чотири або й шість - тільки відпущу чистою, і знов треба мити!), навіть мільйонне відганяння наших домашніх гризунів від диванних билець ...ніщо не заважає почуватись щасливими :).

Ну і нарешті мама задоволена сама собою, бо таки спромоглась організувати свято. Довго думала, як же всіх намістити -  і чи варто? Переглядали всі можливі пінтерести, шукала свій формат... Зрештою, святкували ми у два дні - спершу був фуршет із елементами культурної програми, а потім родинні посиділки. Надихала і підтримувала, як завжди, моя сестричка - вона навіть знайшла час зробити веселу гірлянду, повирізати декори і взагалі повислуховувати мої невпевнені поплакування в трубку :).

   

Вийшло у нас таке собі зозульчасте свято - бо ж в центрі уваги не хто інший, як дві маленькі мамині зозульки :). Жучки-сонечка посідали на рами картин, на бильця і вимикачі, додали святковості кольорові гірлянди, під стелею розквітли пухнасті барвисті квіти, а стіл прикрасили тематичні "топери" - все це з'являлося дуже поступово, у п'ятихвилинки спокою, викликаючи страшне зацікавлення і приковуючи погляди двох пар очей, ну і, звісно, у тихі години сну :).

В день свята на гостей чекали дві зозульки - одягнені у сарафанчики із жучачими крильцями. Хочеться вірити, що наш нехитрий антураж створив правильний - кольоровий і  легкий - настрій. Поза тим гості мали можливість подивитись відеоряд, який мама задумала і помалу почала готувати десь навесні - бо ж кожен безцінний кадр, який доводилося відсіювати, відчувався ще потім довго фантомним болем :).

Всі трохи бавились, старші діти гасали від кімнати до кімнати, а вкінці відбулося урочисте запалювання (в три руки) 24 свічок на торті - по одній за кожен місяць кожної зозульки - і їх не менш урочисте задування (в багато ротів).

А потім був просто таки ідеальний родинний день - вже без хвилювань і списків. Дідусь черговий раз хвалився своїм дівчачим царством; тітка Настя чаклувала-а-а, надуваючи хмару повітряних бульбашок; бабусі розібрали по руках внучок.... Несподівано задумка із грою-малювалкою трохи трансформувалась - і в результаті малювальної естафети вийшов такий собі психоделічний колективний етюд :). І знову ж таки - торт! Цього разу - бабусин, та ще й з маленькими двома феєрверками (треба було бачити здивовані оченята іменинниць :D).

Навіть не знаю, чим завершити цей радісний сумбур :). Хочу побажати своїм доням доброї долі. Щоб вони не боялись йти вперед, відкривати двері і десь навіть виходити за рамки. Хай випробовують цей світ на міцність і будуть сміливі...бо, як казав Багряний, а я підгледіла у нашої тітки Насті в статусі (хехе) - тільки сміливі мають щастя. ЩАСТЯ вам, зозульки. З новим вашим роком!