Синдром свят

Відома річ - у свята стається найбільше самогубств. ....Ото вже початок допису :D...
Наче вже "стопіццот" разів обговорено і переговорено тему свят на форумах, у чатах і т.д. А все одно,  добігає календар свій цикл - і знов по звичному колу ми починаємо депресувати, готуватися і обговорювати, що ті свята таке і з чим їх... перетравити :). Ось і вчора, в день приготування Святої Вечері, після допису у блозі, що обговорював деякі доведені до крайнощів наші святкові звичності, піднялась звична жіноча ФБ-суперечка. І погоджуватись доводилось з тими, хто казав: "лягти кістьми заради традиційних 12 страв, не маючи вже жодного задоволення від свята - то останнє діло". І правими були ті, хто стверджував, що "без ритуалів, повторюваних обрядів, без мусової неприємної суєти чи без посту те свято стає просто звичним ще одним днем". І я там теж була, мед-пиво... трохи дискутувала :). Бо ж в кожному, ймовірно, часом борються різні прагнення: і хотілося б, з одного боку, бути паростком від прадідівського дерева, зберегти щось традиційне, в колективному пориву відчувати те саме, що й люди, що жили тут задовго до нас (я так собі думаю), вчергове робити звичні рухи в очікуванні  традиційного свята. З іншого боку, внутрішній космополітичний бунтар часом цілком резонно зауважує, що суть Різдва то не в тому, щоб померзнути під церквою 2 години, думаючи при цьому лише про свої ноги чи ніс, чи не в тому, щоб напхатися суто 12-ма вишуканими святечними наїдками, а вже час відкинути луску пережитків, зосередившись на внутрішньому. А ще з іншого боку, дійсно хочеться вміти мати свято кожен день, і кожен день робити святом. Чому треба конче чекати на пампух до Різдва, коли його ТАК хочеться вже і зараз? Чому фарбувати відрослі кінчики треба напередодні свят, щоб гарно виглядати і на люди не встидно вийти? Та ж таке свято можна робити собі щодня! Такі міркування ще більш недоречними роблять ці часом такі надмірні передсвяткові зусилля.

І все-таки, думалось мені, як же я люблю традиційне і конче аби повторюване Різдво! І такі смачні мені вареники з капустою і "півником" (часничок з олією - одна з наших традиційних страв, що завжди готується разом з "курочкою" - цибуля з олійкою). І так вже чекається того збіговиська рідних, яких не вміщає вже жодна хата - шум, брак спальних місць..... весела колядка, купа навколородинних пліток, проскурка з медом з рук бабусі.... Такий вибуховий мікс  певних незручностей, які стають веселішими на фоні приємностей. Таки має бути той "піст" - у широкому сенсі - щоб і кутя солодшою була, і Різдво таким очікуваним.

З народженням малят останні кілька родинних свят довелось пропустити. З одного боку, це ж вперше я себе змогла відчути господинею, що й на Паску посвятила кошика :)! З іншого боку, все одно святкувалося наче половинкою душі - бо друга десь там була, коло всіх. І думалось про те, що за якийсь рік і наші пташки зможуть долучитись до звичної традиції, і з часом будуть теж асоціювати собі Різдво із часом десь нескладною, але такою класною багатоголосою колядкою і нарядними вишиванками, останніми клопотами на кухні, де кожен має якесь завдання, а ще - зі спалюванням Дідуха в ніч на 8-ме, коли усі вбираються у старі свої речі, давно здані в бабусин архів :). 

Цього Різдва до останнього моменту думалось, що таки вдасться нам зібратися з усіма, але так склалось, що Святу Вечерю мали вдома. Ще пощастило, що наша бабуся приїхала в повній бойовій готовності з не менш повними торбами вареників-вушок.... Але спершу зірваний "Різдвяний план" особисто мене вкинув у глибоке розчарування: так образливо було, що знов ми опинилися десь окремо, так сильно знов заскучалося за всіма. А зрештою,  концепція свята, яке ми маємо робити самі своїми руками, діє. Правда, вже не встиглося зготувати власну кутю, але вийшло набратися доброго гумору, нашити вишивані стрічки на сарафанчики доціків, довести до пуття паперовий вертеп (щоб можна було показати історію і поколядувати)... Геть нетрадиційною і смішною виявилась у нас 12-та страва: вирішила я побалувати нас бельгійським пивом, на яке давненько поглядала. І отак цеглинка до цеглинки - побудувалось щось таке дуже приємне і святкове :). А завершальним акордом стала телефонна коляда, яку, як у нас знають, я завжди "замовляю" поспівати: десь там, на засніженій Тернопільщині, за святковим столом, порядку 20-ти голосів весело заводили "три свічі восковіііі...." спеціально для мене - і я розуміла, що нікуди те свято не поділось.

Отак перестрибнувши від загального до конкретного (то дедуктивний метод у філософії, чи навпаки? :)), знову органічно повертаюсь до загального: як би там не було, а без свята ніяк. І без того, що щодня, яке ми собі творимо маленькими приємностями (от вже свято смакування бельгійського пива точно можна собі влаштовувати частіше, ніж раз в рік :D). І без того, що ми успадкували від предків і, надіюсь, передамо дітям - хай приходить зі своїми особливостями, часом незручними моментами, але так окрилює і перезапускає на новий рік. Бо свята - то привід вчергове задуматись над тим самим, над вічним, над насущним, зробити перерву в щоденному бігу, перезарядитись. Зі святАми нас усіх!