МИ....дощиТЬ

Просто, щоб зафіксувати одну  неймовірних митей....

Сидять вони у кріселках, повернутих до вікна, тому що ми дивимось на дощ :). Яся сама попросилась. Я нагріла нам гречки, що цього разу особливо густо пахла маслом, нарізала кілька скибочок твердого сиру і ввімкнула музику - альбом лише із композицій, де "першу скрипку" виконує саксофон.

Сидять, їдять, час від часу коментують "кап-кап" і "имить" (гримить, буває :)).... А мені так добре - годувального кріселка на мене не вистачило, то просто стоячи, собі сперлася спиною до відкоса і разом з тарілкою танцюю під музику. Саксофон самовіддано виплітає навколо нас музичний кокон, а майже нечутний вже тепер дощ штрихує вікна. Не хочеться відволіктись навіть на якесь там фото, бо занадто гарно :).

Один із улюблених віршів Ліни Костенко - про дощ, правда трохи більш меланхолійний і печальний варіант :). Бо зараз мене заливає, власне, відчуттям теперішнього моменту. Жодних шкодувань, нічого зайвого :).

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! 

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих. 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.