Сімейка Адамс летить на Кіпр :)

Давненько мене не тягнуло щось строчити, але мушу розповісти про нашу першу спробу повним сімейним складом помандрувати влітку кудись далі, ніж звичний Шацьк. Кілька місяців нагадувань піти виробити документи, кілограмчник переконувань, кілька діб вишукування рейсів-квартир-маршутів....і ось прийнято рішення – ми летимо у Ларнаку, на ....барабани.... Кіпр! :)

Звучав мені той К-і-п-р спершу як щось, що до мене не має стосунку. Не вірилось, що ми таки купили квитки. А ближче до поїздки, коли вже не було на коли відкладати оте «якось треба сісти і почитати», щось пішла гуглити. Лівосторонній рух. В серпні – розпал спеки (Що!? І це з моєю сонячною алергією??). Розетки інакші (але у мене залишився перехідник після поїздок у Англію, і – о диво – він якраз і потрібен :)). Місця народження і тусівки давньогрецьких богів та бог-есс. Must see, must taste, must go…. Все в голові «на полички» я так і не розклала, зате уявіть, як «розпух» список закладок :D. Ага-ага, а потім виявилося, що з вайфаєм там тугувато!

Запаслася я максимальними захистами від сонця. Як порядна уродженка часів СРСР, прикупила паличку сухенької салямі :). Знайшла цілий пляжний тент розміром з моїх піввітальні – ну а що.....як у пісні «а коли багато страху – полетить і черепаха», а сонця мама Олеся таки дуже боїться вже років 10+ :). Наробила вежу канапок у дорогу, а ще до тієї вежі - малий візочок того, що треба буде доїсти, бо лишати нема змісту, а викинути шкода :D.... і зруштою, годинці о 5 ранку, рушили ми машиною до Києва. Там наша «шкода» чекатиме нас аж два тижні. До слова, у такому дизельному варіанті виходить, що пальне в два боки плюс стоянка – вигідніше, ніж два залізничні квитки туди-і-назад (бо за дітей до 6, в принципі, можна не купувати – от тільки доведеться не-знати-як розміщатись на спальних місцях). Я так злегка ...ну ок, сильно....  хвилювалась за те, як наші малята витримають сім годин дороги,  озброїлася смаколиками і перекусами, закупила кілька маленьких книжечок, набрала якихось картинок для розглядання.... Але, зрештою, дітлахи успішно проспали більшість часу, адже все-таки виїхали майже вночі.

Частина розповіді під міткою «переліт» для нас відбувалась, як то типово для американських комедій – послідовність якихось нестиковок, на які смішно дивитись збоку, але трохи таки трафляє розгрібати у реальності :). Ми приїхали в аеропорт добряче наперед. Повні години з чотири – то був той буферний час, який, на щастя, в дорозі не знадобився. Нам не біда – бо ж пам’ятаємо, що набрали з собою їдла, яке треба спокійно доїсти. А ще ж на літачки побігати подивитись через вікно («Мама, цому там ніцого не змінюється?» - бо йшла третя година, а літаки стояли у тій же конфігурації :)). А як смішно – до реготу – дивитись на пропливаючі валізи, які по черзі зникають у отворі! Вийшло навіть трохи полазити на драбинках у кімнаті матері та дитини. Словом, чекання-чекання. 

 

Перший «затик» - ми були, ймовірно, першими, хто прибув з квитками на Ларнаку, проте якось так вийшло, що в чергу на реєстрацію стали майже останніми. В результаті посадили нас трошки окремо – маму «з двома причепиками» втрьох відразу в першому ряду, коло входу, а тата – аж посередині літака. Добре, що ніхто не розскандалився і тихенько сам сидів, поки мама сестричку вела в туалет :). А ще виявилось, що на отих трьох сидіннях - єдиних у всьому літаку – нема як покласти свої сумки попереду себе під сидіння. Така дурниця....але мама малих дітей зрозуміє, як часто треба зазирати в сумку, бо терміново просять чи канапочку, чи олівчики, чи подушечку.... І все на купу зразу не витягнеш, і наперед невідомо, в якому порядку все це треба. До речі про олівці – я спеціально везла їх цілу коробку разом із пачкою розмальовок, щоб було чим зайнятись у три години польоту. А тут такі підходимо до своїх місць, а до них столиків нема О_О....ну бо ж начебто мають кріпитися до крісел попереду. Благо, що до мене дійшло не надто пізно, що наші столики хитро ховаються в підлокітниках :).

Але повернемося до посадки. Коли ми з доціками вже чемно пройшли «рамку» та провели багаж через «телевізор», раптом почався якийсь незрозумілий рух навколо нашого тата. Він витягнув ноут, пояснив, що пляшка під воду є порожня....і тут таки втямив, що його просять вийняти «холодну зброю» - маленький мультитул, подарований кумом О_О. Забув наш мандрівник, що таке не можна брати в ручний багаж. Звичайно, вмовляння і пояснення нічого не дали. Варіантів було два. Можна купувати ще один зареєстрований багаж (бо ми ж свої валізи вже здали) – на хвилиночку, 70 євриків за «багаж» із маленьким мультитулом!? Або ....якийсь не дуже зрозумілий шлях із збереженням вилученого після подачі відповідної заяви бла-бла. Шкода було класного мультитула, тож подибав наш татко писати заяву кудись, а ми залишились посередині між оглядом багажу і перевіркою документів. І тут, у найбільш відповідний момент, як завжди.....мій Ясик починає проситися у певне місце :). Біжимо швиденько в чергу на контроль, і нарешті ....а ні, чемна тьотя каже, що не може випустити мене «за кордон» без дозволу від «батька дітей». Я пояснюю, що той недалеко, готова залишити у заставу всі речі, поки збігаємо в туалет (він поруч, але вже за будкою). Ні, нема права. Згрібаю паспорти, речі і дітей – біжимо назад, «в Україну». Кажуть, що то означатиме, що всі огляди треба буде проходити повторно :D. А така «ну добре», а подумки «йдіть всі в попу» - і ми вертаємось. Сходили в туалет, вдруге зняла ремінь-витягла ноут-поскладала все у пуделка..... Гаразд, йдемо. Тато вже з нами – написав ту писульку, хоч виявилося, що такі речі існують лише віртуально, ніхто не це не практикує і т.д. Залишив свій мультитул десь на рецепції і схрестив пальці, що він до нашого повернення «не дістане ноги» :).

За тими всіма маневрами ми підтягнулись до нашого гейту рівно тоді, коли вже оголошували завершення посадки, і нам махали такі руками «сюди, сюди!». Ну я ж писала, що в черзі ми були майже останніми :D. Але все добре, що добре завершується.

А наша мадрівка лише почалась! Виявилось, що «розмочують» свої паспорти та здійснюють  перший політ літаком не лише птахи, а й їх татко! Не знаю як він, а ми гарно все роздивилися в «ілюмінатор». Хмарки схожі трошки на вату, а трошки на морозиво. Або на сніг. А ще доці не вірили, що ми кудись летимо – все питали, чого ми не рухаємось :). А поки наш літак начебто завис над клубками вати, малята завзято вправлялися у коронному номері під назвою «розірви мамі мозок – повторюй мільйон разів», запитуючи «мама, а де море?».

Коли оголосили, що будемо сідати, за вікном вже була чорна ніч. Саме так я і люблю. Ну ... приземлятися люблю – коли міста і містечка внизу перетворюються на розсипи кольорових мерехтливих світлячків. Я часом собі уявляю, що то інопланетний мегаполіс, а ми зависли над ним у зорельоті :D. Або ж видається, що зазираю через круглий отвір у печеру скарбів :). Словом, ми разом із всіма пасажирами поприлипали до вікон :). А десь на задньому фоні пульсували знаки питання: «Вони дійсно оголосили, що температура в Ларнаці 28?? І це вночі?».

В результаті мого передпоїздкового дослідження я знала, що до нашої квартири ми мали б без проблем доїхати звичайним міським автобусом – бо ж аеропорт знаходиться майже що у самому місті (літаки звично пролітають над головою купальщиків на пляжі). На практиці виявилось, що схема маршрутів – це просто таки варіант випадкового блукання та ще й із можливістю перетинати власну траекторію! А графіки маршрутів - то взагалі винесення мозку. Додайте лівосторонній рух, і задача добирання стає нетривіальною. Треба було брати таксі, сказали собі ми :D. Але не здавались і таки сіли на потрібний автобус. Довелось ще лише маленький разок про це пошкодувати, поки чудо-транспорт, вчергове петляючи (то їдучи в напрямку нашого будинку, то у зворотньому) врешті на якийсь час «залип» у корку на головній набережній. 

І оскільки емоцій навколо автобусів було чимало, то скажу ще два слова про них – то якась кіпріотська версія львівських маршруток :). Наші хоча б не вселяють марних сподівань, особливо декларуючи розклад руху. Натомість тут на сайті, на зупинках розписано розклад руху на весь день. А їздять вже як вийде. «И это минус». Проте тут є квиточки! «И эээто плюс». Ми начебто придумали лайфхак: придбали місячні абонементи, щоб сідати куди нам треба без обмежень і остраху помилитися, щоб з малючками вільно переміщуватись по місту.... Надіюсь, не викинули даремно 80 євро за два квитки, адже знайти правильну зупинку, маршрут і ще й сісти та поїхати – то справжній челендж! Назви зупинок на сайті відрізняються від тих, що на дошці. А водії ламаною англійською пояснюють: «we call it ɕɧɓɜɁɒ….» О_О – і перетину між цими всіма інфомаціями просто нуль. Найцікавіше, що при всій цій плутанині часто є так, що в обидва боки на автобус треба сідати на одній і тій же зупинці – вони просто роблять якусь петлю і потім кожен їде, куди треба. Уявіть собі, скільки разів тим водіям доводиться відповідати на питання бідних туристів і пояснювати, що «треба почекати наступного автобусу.... так-так, саме з таким же номером.....але наступного..... цей ні, не підходить » :D.

Квартира, знайдена через Airbnb, виявилась недорогою, ала доволі пристойною.  Господиня залишила все необхідне – не лише білизну і рушники, а й мило, чисті кухонні губки та миючі засоби.... Все виглядало не надто новим, не надто просторим, але цілком придатним для ночування та сієстування на короткий час. Насамперед вразило те, яка стояла неможлива духота в квартирі, коли ми увійшли!! Трошки гальмування і виривання волосся через зламаний кондиціонер – і виявилось, що .... «люди, а для кого стоять ці маленькі вимикачі!?» :D. Як і в Британії, тут розетки можна вимикати і вмикати. Тож коли все понатискали, то все і запрацювало. Тєхніка в руках дікаря :D.

Ми відразу вирішили, що вставати старатимемося якнайраніше, щоб безболісно ходити на пляж до обіду, а тоді – ще раз ближче до вечора. Перший день пішли на розвідку. Пішки. Якщо б йшли вдвох, без дітей – то хвилин за 10 можна вже починати забіг на глибину (то таки забіг – бо мілина досить велика :). Ідеально з дітьми!). А так традиційні плачі, бо хтось комусь не ту дав ручку, пару істерик (відлуння «terrible two», маю надію).... доплентались, мабуть, за хвилин 20. Зате всі пальми дорогою були наші – і роздивились, і помацали, і «мама, сфотогйафуй мене» :). 

 

І нарешті.....а міський пляж геть непоганий. Всі найнеобхідніші «вигоди» є: безкоштовно і чистесенько. Пісок дещо темніший на вигляд, але пісок він і в Африці пісок :). Для замків годиться. І нарешті......друзі......яке ж там море! Тепле, чисте, ТЕПЛЕ! Я, що від певного віку більше люблю «подавити на масу» десь у доброму затінку з книжкою – я була просто у захопленні. Заходити легко, приємно. Егегей!!! Для дітей це не море, а прямо океан щастя :). Солена вода тримає, нарукавники помагають,  до-о-обре.... Так накупалися в перший же раз, що вже й ніколи було в пісочку порпатись :D. 

 

А потім була сієста. Ото вже дійсно недаремно придумали тут ту штуку О_О. Я, знову таки, як порядна галицька кобіта, лишила домочадців під кондиціонером, а сама почвалала в супермаркет, щоб закупити провіант. Уявіть собі, що дорогою зустріла лише одну (!) людину надворі. Добре, що до Lidl було недалеко....., бо мені почало видаватися, що я чую запашок смаженої шиночки і при чому від власних ніг :). Зате зрештою закупилась: якийсь коров’ячо-козячо-овечий сир, грецький йогурт (тут, у злегка-ніби-Греції, він не називався грецьким, так само як колись у Болгарії ми не зустрічали болгарських перців :)), «super saving» морозиво (такий собі ...ящичок за неповні два єврики), ну і далі за списком. «Вишенькою на торті», як любить казати моя сестричка, цього разу стала баночка лічі. Знаю, то не є щось таке місцеве, ще й не свіже, а в банці, але мої жуки такого ще не пробували, а тут ще й якась акція, а то ж таке «зло» :). Ще думала, може взяти коробку з екзотичними "колючими грушами" - cactus pear - покрутила в руках, але взяти не наважилась (за що жорстоко поплатилась кількома манюсінькими, але болючими колючками в долоні).

Словом, загалом все добре. Сієстуємо. Святкуємо перший день на Середземному морі. Осьо збираємо пасочки у торбу на пляж – діти хочуть таки виліпити замок. А я надіюсь почитати щось на килимку – хоч трошки тюленячого щастя я заслужила? ;D

П.С. Замок не зліпили, мама не почитала, зате знову відкисли у воді до бабчення пальців :D. 

Чекаємо завтра!