Топ-топ і повне Па! :)

 

Ото вчергове думаю - чи не пора "заокруглитись" наразі з щомісячними звітами...а тоді раптом настає чергове суперщось, чим так конче треба поділитись із собою майбутньою :). Як же можна завершити мамині хроніки, якщо за останню тридцятку днів мої дівчатка знов кардинально поміняли вимірність свого простору - вже й не знаю, яку вісь сюди приписати :), але ми топаємо, чуєте? Перші несміливі крочки "без рук" почала робити Яся. Спершу її хресний разом з татом щось там переконливо свідчили, що точно-точно бачили це....дещо згодом я на власні очі спостерігала аж три впевнені кроки вперед, а тоді все частіше і частіше доцік із таким загадковим виглядом і затаєною посмішкою сміливо пускався і вперевалочку долав кілька...навіть не метрів :D. А тепер ось ми перетнули чергову місячну відмітку, і вже навіть нікого не дивує те, з якою швидкістю пташок перетинає кімнату, розвертається навстоячки і робить ще одне коло! "Хиті-хиті" - і отак хитаючись, незмінно щасливо посміхаючись, дріботить малеча. Ручки зігнуті в ліктях і припідняті - таке собі маленьке курчатко-ведмежатко, наш коханий новий вид топотуна :).

Ксеня продемонструвала "топ-топ" десь напередодні Різдва. Якось ввечері, коли саме відчинились двері і зайшов наш тато, активність малят раптом різко підскочила...чи то від радості бачити знов свого "тятятя", чи то десь так і раптово все відбувається... Але вдалось навіть зазняти на відео ту кумедну картину, як вони одночасно топають, буцаються лобиками так, що аж присідають - знов встають, сміються..... Одним словом, свято життя у всій красі :)!

Якось само собою виходить, що без жодного зусилля над собою тепер часто пригадується велика істина: "життя чудесне" :). Дивишся на ці зубики, на ці голі дупці у ванні, на ці пухнасті чубчики після сну.... Ось воно - щастя!

А взагалі не треба пафосу. А якщо зовсім вже "взагалі", то часом стає щасливо і від несподіваних речей. Бо ж то таки трохи смішно, коли ти спершу тішишся тиші ("бавляться собі самі!"), потім зауважуєш плямкаючий звук, йдеш на нього...і застаєш декого посеред розмотаного рулона...ну так, класика жанру... туалетного паперу. І той дехто з такий непідробним захопленням і головне - апетитом! - відриває мікроскопічні шматочки паперу та з насолодою напихає ними рота. Подивишся - і самому хочеться попробувати на смак :D.

Або ще геть непафосна річ....аж якось незручно писати. Коли котрась малюся раптом починає так сильно-сильно плакати, образившись на маму, яка  щось там проігнорувала, чи на сестричку, яка щось відібрала....то я відчуваю дивну комбінацію емоцій: з одного боку, хочеться пригорнути бідолашне пташеня, поцьомати, погладити по голівці, а з іншого боку, це так якось кумедно виглядає - таке всесвітнє горе і настільки однозначно воно написано на тому малому личку! А потім відчуваєш себе винним за ту мить замилування дитячою образою, спішиш запевнити: "мама тут, мама все вирішить". А губка закопилена, а носик вже почервонів, і сльози так відразу котяться горохом... додайте ще два нижні зубчики і отой погляд такий докірливий... І знов недоречна думка: "Це ж така моя, така вся ...справжня дитинка! Яка вона мила, яка смішна. Яка я щаслива :)". Товстошкіра мама. Залюблений бегемот :D.


І таки, попри все залюблення, для звіту треба конче пригадати цьогомісячні відчаї і жахи безрозкладного мамування. Якихось два тижні був період, коли здавалось "все, це капці!". Доціки не вкладались вдень спати, по півтори години доводилось з ними товктися. Нічого не встигалось, все дратувало..... Аж поки не підказали мудрі досвідчені мами: "не пливи проти течії!". Навіщо ж так вперто вкладати спати, коли їм явно цього не хочеться? Здається, це рішення лежить геть не те, що на поверхні, воно в повітрі перед носом. А ні. Поки хтось не озвучить чи не напише, то очевидне виявляється страшною премудрістю. Поневіряння наших вкладань закінчились миттєво тоді, коли я не підганяла дітей під звичний розклад, а постаралась "розвідати" їх новий режим. Тепер ми лягаємо спати вдень лиш один раз, але засинаємо за 5 хвилин і спимо 1.5 години. Друзі, це краса! І часу спання не стало більше (може, трошки менше), але все спокійно, без нервів і "ура" - знову передбачувано! Не вмію поки що мамувати без розкладу :). Головне час від часу його апдейтити.

Можна ще зафіксувати ряд "досягнень" з розряду, що майже завжди вже виходить нам гарно злізти з дивану чи іншого підвищення. "Попою вперед"...-і  головне, щоб ніжкою намацати підлогу. Та що там казати, Ксеня вже давно освоює висоти - оце знов довелось удосконалювати наші барикади, бо вчергове зловила малу екстремалку верхи на валізі. А бар'єри навіть у найновішому варіанті все ж часом поступаються впертим атакам - час від часу малята прослизають, відсувають, ну чи у зворотньому порядку. Зрештою, я вже теж не просто морально готова "випустити їх з периметра", але чекаю цього. От приїдуть ще замовлені у китайців захисти на меблі - і повний вперед!

Ну а на кінець залишила я найголовнішу вихвалялку. Видається мені, що ми вже можемо будувати майже повноцінний діалог! І нехай поки що теми для "розмов" обмежені та, скажемо так,  досить екзотичні, але який це кайф - раптом зрозуміти, що ці маленькі гномики, хай вже не нерухомі голубці, але все ж маленькі нерозумні створіння....що вони насправді такі мудрагелики і прекрасно можуть тебе зрозуміти! Вони тепер на вимогу вміють повторити свої деякі "слова". Наприклад, коли вже їм стає дуже нудно у візку та ерго на вулиці, можна почати по черзі перераховувати родину: фаворит "татата" чи "тятятя", "бабаба", часом "мамама".... і все спочатку. Там же надворі ми тепер довго розглядаємо песиків, і, до речі, вже самі рученятками можемо мамі звернути увагу на зграю ворон в небі. А як детально вміємо обговорювати все в кімнаті!

Типовий діалог:

Мама: "Де в нас на-на-наааа?" (це у нас так все красиве називається, але в останній місяць найчастіше ялинкова гірлянда, ялиночка та інші святкові декори)
Птах: "Ма!" [показує на гірлянду]
Мама: "Нема світла? Мама не включила? Мама включить ввечері! А де у нас ялиночка?"
Птах: [показує на вікно, де на підвіконні наша ялинкова композиція]
Мама: "А де у нас сніговичок?"
Птах: [показує на картинку, де досі висів іграшковий сніговичок]
...
Мама: "А де сидить жаба?"
Птах: [показує на комод, на якому є зволожувач у вигляді жаби] 
...
Мама: "А де метелик? Як метелик літає"
Птах: [приносить метелика, показує ручками, як літає метелик]
...

 А ще віднедавна у нас є універсальне слово, яке спершу була "Па", а тепер, здається, трансформувалось у "Ма". Максим сміється, що воно означає "ніштяк" :D, бо так озвучують появу в полі зору чогось нового або просто чогось гарного (власне всі вище згадані " на-на-нааа" сюди входять).

Крім того,
* Ми чітко знаємо, що "шапа" одягається на голову, навіть якщо мама так називає пакет або відерко :D.

 

* Ми слухняно простягаємо по черзі рученята, щоб одягти кофтинку, перекладаючи пляшечку з руки в руку.

* Ми даємо "буц-баранчик"  і "п'ять", а ще все частіше погоджуємось махати "привіт" чи "папа" (особливо тішимось на вулиці, коли махаємо одна до одної).

* Якось бавилися корівкою і я вирішила попросити принести ще одну, яка лежала далеко... Просила "коровку" довго, і нарешті Ксеня погодилась і принесла..коробку! Отак, треба чіткіше формулювати вимоги! :)

* Якщо у пляшечці закінчується  кефірчик - ми говоримо "ма" ("нема").

Одним словом, з донечками поступово стає все цікавіше спілкуватись :). А ще вони в захопленні одна від одної. Хоча часто відбирають одна в одної іграшки, або навіть сніданок (це такий рекетир у нас Ясик - недаремно вже важча на півкіло!), але вранці так посміхаються при зустрічі, регочуть і плюскаються разом у ванні, бавляться хованки за шторою і разом наввипередки на вимогу залазять під ліжко, щоб дістати м'яча. Якось я застукала їх в куточку, де Ксеня пхала Ясі в ротик дерев'яну забавку, а та з таким голосним "ба!" її випльовувала - і все це нестримно їх веселило :)....як і мене :D.

Отак і живемо - поплачемо, заспокоїмося, порегочемо. А ще потанцюємо, подуріємо, пошукаємо разом пупчики у всіх,  від надміру емоцій часом вкусимо маму (це Ясик), похлопаємо ту ж маму по щоках (це Ксеньчик)....часом потрапимо їй в око пальцем або підскочимо, голівкою підбивши підборіддя (півгодини нормально не могла говорити через надкушений з двох боків язик).... солодко посапимо-поспимо....От як зараз :).Піду ось виконувати свій щовечірній ритуал - вимкнути нарешті ноут, почистити зуби, подякувати Всесвіту за НИХ, понюхати маківку і заснути на цілих 2 години, якщо пощастить :).

Синдром свят

Відома річ - у свята стається найбільше самогубств. ....Ото вже початок допису :D...
Наче вже "стопіццот" разів обговорено і переговорено тему свят на форумах, у чатах і т.д. А все одно,  добігає календар свій цикл - і знов по звичному колу ми починаємо депресувати, готуватися і обговорювати, що ті свята таке і з чим їх... перетравити :). Ось і вчора, в день приготування Святої Вечері, після допису у блозі, що обговорював деякі доведені до крайнощів наші святкові звичності, піднялась звична жіноча ФБ-суперечка. І погоджуватись доводилось з тими, хто казав: "лягти кістьми заради традиційних 12 страв, не маючи вже жодного задоволення від свята - то останнє діло". І правими були ті, хто стверджував, що "без ритуалів, повторюваних обрядів, без мусової неприємної суєти чи без посту те свято стає просто звичним ще одним днем". І я там теж була, мед-пиво... трохи дискутувала :). Бо ж в кожному, ймовірно, часом борються різні прагнення: і хотілося б, з одного боку, бути паростком від прадідівського дерева, зберегти щось традиційне, в колективному пориву відчувати те саме, що й люди, що жили тут задовго до нас (я так собі думаю), вчергове робити звичні рухи в очікуванні  традиційного свята. З іншого боку, внутрішній космополітичний бунтар часом цілком резонно зауважує, що суть Різдва то не в тому, щоб померзнути під церквою 2 години, думаючи при цьому лише про свої ноги чи ніс, чи не в тому, щоб напхатися суто 12-ма вишуканими святечними наїдками, а вже час відкинути луску пережитків, зосередившись на внутрішньому. А ще з іншого боку, дійсно хочеться вміти мати свято кожен день, і кожен день робити святом. Чому треба конче чекати на пампух до Різдва, коли його ТАК хочеться вже і зараз? Чому фарбувати відрослі кінчики треба напередодні свят, щоб гарно виглядати і на люди не встидно вийти? Та ж таке свято можна робити собі щодня! Такі міркування ще більш недоречними роблять ці часом такі надмірні передсвяткові зусилля.

І все-таки, думалось мені, як же я люблю традиційне і конче аби повторюване Різдво! І такі смачні мені вареники з капустою і "півником" (часничок з олією - одна з наших традиційних страв, що завжди готується разом з "курочкою" - цибуля з олійкою). І так вже чекається того збіговиська рідних, яких не вміщає вже жодна хата - шум, брак спальних місць..... весела колядка, купа навколородинних пліток, проскурка з медом з рук бабусі.... Такий вибуховий мікс  певних незручностей, які стають веселішими на фоні приємностей. Таки має бути той "піст" - у широкому сенсі - щоб і кутя солодшою була, і Різдво таким очікуваним.

З народженням малят останні кілька родинних свят довелось пропустити. З одного боку, це ж вперше я себе змогла відчути господинею, що й на Паску посвятила кошика :)! З іншого боку, все одно святкувалося наче половинкою душі - бо друга десь там була, коло всіх. І думалось про те, що за якийсь рік і наші пташки зможуть долучитись до звичної традиції, і з часом будуть теж асоціювати собі Різдво із часом десь нескладною, але такою класною багатоголосою колядкою і нарядними вишиванками, останніми клопотами на кухні, де кожен має якесь завдання, а ще - зі спалюванням Дідуха в ніч на 8-ме, коли усі вбираються у старі свої речі, давно здані в бабусин архів :). 

Цього Різдва до останнього моменту думалось, що таки вдасться нам зібратися з усіма, але так склалось, що Святу Вечерю мали вдома. Ще пощастило, що наша бабуся приїхала в повній бойовій готовності з не менш повними торбами вареників-вушок.... Але спершу зірваний "Різдвяний план" особисто мене вкинув у глибоке розчарування: так образливо було, що знов ми опинилися десь окремо, так сильно знов заскучалося за всіма. А зрештою,  концепція свята, яке ми маємо робити самі своїми руками, діє. Правда, вже не встиглося зготувати власну кутю, але вийшло набратися доброго гумору, нашити вишивані стрічки на сарафанчики доціків, довести до пуття паперовий вертеп (щоб можна було показати історію і поколядувати)... Геть нетрадиційною і смішною виявилась у нас 12-та страва: вирішила я побалувати нас бельгійським пивом, на яке давненько поглядала. І отак цеглинка до цеглинки - побудувалось щось таке дуже приємне і святкове :). А завершальним акордом стала телефонна коляда, яку, як у нас знають, я завжди "замовляю" поспівати: десь там, на засніженій Тернопільщині, за святковим столом, порядку 20-ти голосів весело заводили "три свічі восковіііі...." спеціально для мене - і я розуміла, що нікуди те свято не поділось.

Отак перестрибнувши від загального до конкретного (то дедуктивний метод у філософії, чи навпаки? :)), знову органічно повертаюсь до загального: як би там не було, а без свята ніяк. І без того, що щодня, яке ми собі творимо маленькими приємностями (от вже свято смакування бельгійського пива точно можна собі влаштовувати частіше, ніж раз в рік :D). І без того, що ми успадкували від предків і, надіюсь, передамо дітям - хай приходить зі своїми особливостями, часом незручними моментами, але так окрилює і перезапускає на новий рік. Бо свята - то привід вчергове задуматись над тим самим, над вічним, над насущним, зробити перерву в щоденному бігу, перезарядитись. Зі святАми нас усіх!

Неоднозначні 13

У нас супер-вік: 13 місяців :). Число, як на мене, нічим не гірше від 12. І по-іншому теж класно звучить: 1 і 1. Зовсім великі мої маленькі зозульки. Стають чимраз самодостатнішими, все краще вміють донести нетямущим дорослим свої емоції: вказуємо пальчиком, голосно тараторимо, часом всім тілом вигинаємось так, щоб не було жодної двозначноті щодо того, чого хочемо. Ми вже чітко знаємо назви деяких предметів і на прохання "дай мамі м'ячик" лупимо долонькою по власне таки м'ячу, хоча часто в протилежному напрямку....а потім знову на прохання обидвоє з готовністю залазимо під ліжечко, щоб добути те, що туди закотили. Ми вже часом навіть можемо побавитися самі-самі: наприклад, тато кілька днів тому спостерігав, як він сказав, "вічний двигун...тривалістю у хвилин 15" :D - одна доця методично викладала дерев'яні фігурки з підлоги на диван, а інша так само методично їх знімала з дивану на підлогу.

Цікаво, коли вже етапи дорослішання не будуть так однозначно супроводжуються змінами в меню :). Наразі воно все синхронізовано: так в свій час спробували вівсянку (знайомилися із страшним звіром на ймення "глютен"  :)), рибку, а ось річний вік ознаменувався вступом до молочного клубу :). Тепер малята іноді п'ють розведене молоко (Ксеня часом гидливо кривиться і відмовляється пити :() і вже смакували манкою. Треба сказати, що вікові віхи птахів відзначаються і новими маминими вміннями, бо манку попередній раз я варила ще на уроках трудового в школі. Ну але гугл не підведе, тож чітко відмірявши 8 чайних ложечок на шклянку води+молока, я зуміла зварганити щось досить пристойне, ще й бананчика надусила виделкою туди. І хоча наш тато казав, що з бананом "любе-голубе" буде смакувати :D, але я собою все одно трохи запишалася.

Досить довгий час доціки нагадували мені двох грайливих диназавИрів. Я сідала на підлогу, розводила руки і кликала їх, а вони одна перед другою спішили до мене: на чотирьох, ще й з прискоком (ну чи як називається такий фінт, коли біжиш повзком, умудряючись ще й час від часу піднімати дві передні руки вгору і з голосним ГУПом опускатись знов на четвереньки). Тепер це вже скоріше ведмедики чи ведмедИЧки, бо підповізаючи на відстань моєї витягнутої руки, кожна береться за самі кінчики простягнутих пальців і відразу встає, а тоді решту відстані долає смішними переступаннями. Кроками це назвати поки що ранувато, та й хода виходить теж наразі ведмедяча, особливо у Ясика :) - те саме "хиті-хиті" її фірмове, тільки в динаміці. Воно проступає у всьому: у танці, у вираженні радості зустрічі чи коли в ротика потрапляє щось смачненьке... Хиті-хиті... Мій Ясик :). ...А от якби вони вміли вже читати, то на таке асиметричне замилування Ксеньчик відразу ж би ревниво відреагував. Може, зарилась би лобом мені в живіт, як звично? Мій Ксеньчик :).

Власне, Ксеня таки якось сама навіть перемнулась з ноги на ногу, зробивши два мікрокроки - достатньо для розчулення батьків і приуроченого допису у мамському щоденнику, але наразі до пересування на двох виглядає ще далеко. Хоча інші просторові виміри доня ефективно освоює (Яся хіба обережно може "перевірити" розвідані сестричкою території): тепер повзком досліджувати площину підлоги їй замало, тож із завидною енергією штурмує барикади. Саме Ксеньчик невтомно розсуває складені на купу валізи, проштовхує в шпару ногу чи голову - і так прокладає шлях до маминих володінь (кухні). Саме вона, як тільки десь відчуває виступ чи опору (байдуже, чи це моє коліно, чи коробка, чи сплячий Ясик...) - тут же закидає лапку, видирається вище і вище... вже зуміла вилізти на розкладений диван (злазити ногами вниз ми поки лише вчимося), а ось тепер всього кілька секунд їй займає, аби сісти верхи на одну з валіз-бар'єрів! Страшно тепер лишати їх навіть на трошки, бо ж з тієї валізи шлях лише носом до підлоги! Все далі і все вище пробирається наш маленький безстрашний "руфер". Отак поки що навколо мене і в ареалі квартири, а за кілька років освоюватиме геть інші горизонти. Ех. :).

Взагалі кажучи, останні кілька тижнів стало із малючками якось геть непросто - вони вередливі, до останньої "поділки" на своїх батарейках захищають право не засинати, видають щось вже зовсім схоже на вимогливе "ДАЙ" (безпомилково про це свідчить і вираз обличчя - з широко розкритими очками, піднятими бровами і наставленими всіма кількома зубками в невимовлениму "Ну дай, дай-дай-дай, нарешті вже!")... Нові самостійності даються нелегко: здавалося б "Вау! Хоче сама орудувати ложкою!" - і дійсно часом виходить навіть нагребти щось з тарілки і занести до рота (свого чи будь-чийого поблизу...дітки щедрі :)). Але як же мамі треба себе пересилювати, щоб не просто якомога швидше нагодувати пару дзьобів, а дозволити довго колупатись в захололій каші або вигрібати овочі на стіл чи підлогу. Часом ще треба закрити очі на втирання йогурту в обличчя (може, це й корисно, хтозна :)), розминання харчу в долоньці із противним чавкотом .... Треба давати діткам трохи свободи пізнання, навіть ціною довшого прибирання і миття. Ознаки дорослішання - вони ж такі...наче й не очевидні, наче щось пробує-пробує... А потім бац - і розумієш, що донечки вже геть добре п'ють з горняток і значно менше виливають на себе. Хоча збирати калюжі поки ще доводиться.

Крім усього, в нас якраз "розквіт" епохи нищення. В позиченому (хай і старому) столі вигризли виїмку, "позрізали" гострі виступи дерев'яних кубиків-фігурок, розмочили кутики нової пірамідки із картонних коробок, геть вже понадкушували картонних звірів (оленю роги давно з'їли, а тепер ось і лисичка лишилась без вух :(). Важко вигадати гру, щоб виходило не валяти, а будувати, чи не розкидати, а  збирати. Знаю, знаю, що вік такий. А ще ми такі :). Гризучі і досліджуючі. Ще трохи доведеться мамі почекати і помріяти про те, як колись ми разом сядемо за якесь рукоділля або уважно слухатимемо довгу і добру казку. От і картки Домана теж, так виглядає, поки що не мають впливу на моїх птахів. Часом хіба пробують вгадувати, де там та бджола чи метелик, хочааааа, нещодавно Ксеня так влучно знайшла  власне другорядну комашку на ілюстрації.... Можливо, принаймні відрізнити метелика від ведмедика зможемо :D.

Отакі в нас "хлібні крихти" назбирались за 13-й місяць. Чекаю нових вмінь і нових "челенджів", пов'язаних із цим. Трохи боюсь і де з чим не знаю, як впоратись. Як познімати наші загородження та спокійно випустити пташок "в світ", коли нас так вабить пожувати все брудне? Як познайомити доціків із простором всієї квартири, якщо лиш відкрий дорогу до шафок - як вони обидвоє залазять з ногами в нижню шухляду чи повисають на ручці дверки (а це ще не дійшло до притискань пальчиків чи вигрібань вмісту!)? Як ми зможемо виходити гуляти, коли захочеться обом новоходячим топати, а за вікном часом така незручна львівська зима? Як? Як? Як? Дуже сподіваюсь, що ці "Як"-и Як-ось вирішаться самі собою :).

Хвилина слабкості

Ще не закінчила черговий допис про успіхи і мімімішності, про те, як мене тішать мої діти.... Аж тут настала якась така емоційно чорна смуга...може, вузька смужка, але дуже чорна. Якось відчуваю, що не залишилось внутрішнього палива, терпіння і просто витримки. Як колись на перших порах, знову іноді захлинаюся від відчуття неперервності і бездонності оцих ідентичних буднів. Але справа не в буденності і ритмічності - помічаю, що зриваюся тоді, коли мені власне не вдається слідувати моєму наміченому плану. Зварила свіжу зупку - от дітки поїдять "нашої їжі", вони люблять таке... - а ні, півкімнати в зупі, мої штани геть мокрі, у волоссі у всіх шматки броколі. Знаю, що нам конче поспати двічі на день - хай ті сміхотворні півгодини, але так треба. Вкладаю.....півгодини, вкладаю сорок хвилин, годину. Вже в горлі стали всі по колу проспівані і промугикані мільйонний раз пісні - народні і колисанки, батярські і повстанські, колядки і сучасні.... А діти не сплять! Вони крутяться, бавляться, піднімають дупці, сідають одна на одну, будять одна одну, пхають пальчики мені в очі, смикають за волосся, намагаються гризти сережки.... Цей список воістину безкінечний! А моє мамське терпіння вже на дні. Як дати собі раду? З повторюваністю і розпорядком можна змиритись, але він існує, як виявляється, лише в моїй голові. Може, проблема саме в тому і треба просто "попуститися"? Але коли я просто видихуюсь, махаю рукою і перестаю старатись - тоді в першу мить здається, що все ок (от як зараз, коли я не знайшла кращого виходу емоціям, ніж виписатись, перше добре виплакавшись, звісно - а діти радо повиповзали із покривал, ... наче бавляться), але потім відбувається "зсув по усіх пунктах". Не поспали - марудимо кілька годин, не поїли вчасно, то потім не встигаємо з"їсти свої всіма приписами приписані 5 порцій на день, і так все зв'язано, все одне-за-одним.

Отакі думки в голові, хочеться закрити вуха руками, не чути нікого - навіть їх, найрідніших. Народжується почуття провини і сорому. Звинувачую себе в егоїзмі і часом просто не реагую вже ні на що - слухаю крик і не реагую, не рухаюсь, просто тонУУуу! Це крайня точка?
Подивишся в ці заплакані оченята, і біжиш обіймати. Вони повисають з обох боків, вони вже геть роздратовані, а я в цю мить - пуста. Механічно гойдаю, гладжу по голівці, а десь всередині капля за каплею тільки назбирується чергова порція енергії, щоб знову відчувати тепло. Я собі вчергове нагадую, яка я щаслива, який виграла джекпот, як довго я цього чекала. Ще кілька разів і автотерапія подіє.

Хочеться вина і гіркого шоколаду. І тиші. Я вже наперед шкодую за все це - і думки, і допис, і слабкість - за зараз і за всі наступні рази. Як я стомилась, якось наче вже й забагато в моїх думках зараз мене :(. Буду виправлятись, бо я мама.

UPD: Дописую годину потому. Все гаразд :). Діти таки поснули на свої законні 30 хв - а їх вистачило на супер-терапію, яка включає чорний шоколад, каву з корицею і жовтий лак для нігтів (завжди хотіла спробувати, і ось вперше напуцькалась). Йдемо їсти :), the show is going on.

Рік, повний щастя

 

5 днів тому ми святкували наш перший офіційний день народження. Рівно рік і 5 днів тому наші життя перевернулись і наразі ще не досягли якоїсь стаціонарної точки. Можливо, секрет у тому, що її просто не існує? Взагалі цих секретів - потрошку розгаданих і нових, що вигулькують, як гриби - стало якось надто багато :). Найбільший з усіх - звідки вичаклувалося таке диво, точніше два, точніше дві....дві доні. Чоловік стверджує, що всьому початок він, а я і не сперечаюся, хоча маю внутрішнє відчуття, що початку не існує взагалі - вони просто завжди існували і чекали, поки ми станемо готові. Ну або Хтось чекав, щоб їх нам подарувати. Бо ж якби не ці 5 років чекання, то ми б не загострились у ньому  настільки, що у нас як пари - недосконалої з нашими досі відчутними непритертостями - відбувається синергетичне злиття, коли йдеться про малят. Буквально півгодини тому я черговий раз відчувала цей резонанс. Наш татко вклався збоку у ліжку біля нас (засинаючих і співаючої), а тоді низьким тихим голосом надав моєму глибини - почав підспівувати колискові, які вже теж вивчив напам'ять :). Які б у нас не бували суперечки і різні погляди на речі, але ми перетворюємося на одну страшенно ефективну, треба сказати, істоту, коли треба подбати про дрібних птахів. Я дякую Всесвіту за 12 місяців дивовижного перетворення, за подивування із власних ресурсів, за захват моїм чоловіком і нашим татом. Дякую за те, що в якусь мить тоді для мене відкрився такий кредит довіри, якого я б ніколи нічим не змогла заслужити. Я стала надпотрібною - і це, як моя нова суперсила, часом викликає незручності, але чітко вписує мене у якусь глобальну систему координат, дає мені місце у світі і продовжує життя. Бо ж поки ми потрібні комусь - ми не старіємо, так? А ті таки трохи помітні зморшки під очима.... от тепер я точно знаю, що це, як деревні кільця є мітками років, - свідчення пережитого ВАЖЛИВОГО. Це недоспані ночі, хвилювання через високу температуру чи розбиту губку, чи нетерпляче очікування нового навику, і багато всього іншого, що врешті тонкою павутинкою лягає  на шкіру і залишається там, як природне ритуальне тату - посвячення у касту батьків :). Тепер і мамині зморшки мені здаються такими безцінними - то ж "плата" за турботу про нас!

Тяжко було всістись за цей допис - так відповідально завершувати цілий рік маминих хронік :). Кожного разу, коли думала про те, що ж тут писатиму - завжди планувалось щось інше. Бо ж треба і традиційно похвалитися досягненнями, і побажати чогось особливого моїм іменинницям, а ще, мабуть, видати якийсь супер лайфхак або ж невмирущу сентенцію наприкінці. Це ж таки рік! Але от сіла і пишу просто те, що вистукують пальці по клавіатурі (а це такий кайф - просто мати змогу понаписувати дурниць, поки всі мирно сплять! :)).

Лайфхаку не знаю, сентенція не народжується... Залишається найголовніше - мої дітки. Одна мирно посапує поруч, а інша - коло тата в сусідній кімнаті  (принцип "розділяй і владарюй" і тут дієвий, якщо хочеться поспати :)). Обидві такі неймовірні, бо кожного разу дивують і кожного разу розчулюють тим, наскільки простим і близьким буває велике щастя.

Я забагато пишу про себе, а треба ж про Ясю і Ксеню.... Може, це тому, що, як колись казала моя Христя, ми - мами - тривалий час відчуваємо невіддільність від цих клубочків. А, може, просто тому, що я їх так чекала, так чекала. І навіть якщо тепер часом моя незворушність розсипається і я можу навіть строго їх повичитувати (як добре, що вони поки що того не дуже розуміють :) - надіюсь, з часом я таки знайду свої правильні методи) - вже за якусь мить я знову згадую про те, як же я їх довго чекала! Хай буде забагато "я"....просто раптом від наповненості мене стало більше - дуже багато :).

На днях відчула, що проситься якась рима. Як доречно - це ж, мабуть, народиться гарний вірш-привітання? Е ні. Такі справи не виходять на замовлення, бо інакше стають пласкими. Оце я уявляла собі їх у найсолодші моменти, коли двозубо посміхаються, або гладять долонькою під час засинання, або, або.... - а писалися не веселі вітання, а знову піднімався вихор емоцій і невіри, що вони в мене таки є! Вони в мене є. Мої діти :).

Так довго я чекала щастя,
з надією дивилась в очі небу.
А всі кругом казали: має бути
лиш так, як треба, десь комусь там треба...
Вже кілька осеней змочив
меланхолійний сірий дощ,
в Парижі, Лондоні і Відні
сліди моїх лишилися підошв...
І днів вертівсь калейдоскоп,
проте старалась жити лиш одним
ловила щастя "за хвоста",
жила...і carpe diem з ним!
 
Аж ось коли здалось мені,
що "дзен" пізнала я -
змінилось все і канула в Лету
набута (само)впевненість моя.
Хитнулись терези, і доля
мені всміхнулась. Де там, підморгнула!
Аж два серденька під своїм
я зачудовано почула!
І враз усе: мій план і ритм,
мій carpe й diem разом з ним -
зіщулилося в мікро-піксель
в порівнянні з таким .... ОЦИМ.
Спочатку ніжне тріпотіння,
а далі все чіткіший рух,
а потім - оченята сірі,
дві пари руць, і на голівках пух.
 
Що було далі, геть не пригадаю
тих місяців, тих днів й ночей.
Як, виявляється, непросто
вирощувати нас, людей.
Як, виявляється, предивно,
спостерігати, як сплелись
в маленькій насінинці риси
тієї квітки, що зійде колись.
Як, виявляється, преповно
може пливти життя ріка.
Здається часом: таємниця
буття тепер така близька.
Безкомпромісна надпотрібність -
то часто ноша є важка,
але яка ще більша радість
буває в світі, ніж така?
Достатньо твій зловити погляд -
і дві усмішки мерехтять,
лиш варто простягнути руки
 - в обійми пташки вже летять.
 
Ось промайнула ціла вічність,
чи може просто мить мого життя,
за ці дванадцять місяців
безмірно долі вдячна я.
Бо я брехати тут не стану,
я зовсім інша, але геть та сама
не знаю я секрету щастя,
але щаслива я, я - мама.

******************************************
Щоб знов не занурюватись надто глибоко у себе - досить вже таки про мене :) - розкажу про те, які мої зозульки тепер вправні розумнички. Вони вже безпомилково розуміють різницю між "На" і "Дай", хоча друге часто виконують дуже неохоче :). Десь минулого тижня Ясюня по черзі принесла всі два десятки кубиків бабусі, а ще якось подала мені шапочку - конкретно ту, на яку я вказувала. Власне доня здивувала тим, що принесла ту шапку геть здалеку, хоча і невпевнено кружляла навколо неї досить довго. А ще обидвоє все частіше знаходять на личках і мордочках очка, носик і ротик. І стоїмо :) - вже самі, "без рук", часом навіть займаючись паралельно чимось іншим. Ксеньчик вже з кінця минулого місяця все досконаліше балансує - іноді однією рукою навіть п'є із пляшечки! А от Ясюник лише починає освоювати техніку прямостояння. На днях, а може й буквально нині вперше відпустилась секунд на 5.

 

Доціки вміють робити "буц-баранчик" (часом так, що в голові дзвенить :)), Ксеня при бажанні може помахати рукою "привіт" (вперше це зробила - та ще й на замовлення, коли гостював наш далекий хресний :)), а Ясюнині фірмові похитування трансформувались майже у танець - щоразу реагує на "Танцювала риба з раком" :D.

 

Виявилося, що мої такі різні близнятка насправді часом люблять помінятися місцями. Ясик у нас знатний їдун - широко і довірливо відкриває ротика, коли мама підносить ложку. У Ксені це все діло тільки під настрій, а щось нове спершу треба легенько злизати з кінчика ложечки і вже тоді вирішувати  "бути чи не бути". Так от часом все геть навпаки, в сенсі що манюньчик-неїдунчик раптом починає налягати на кашку, а щокастик-наминастик криком кричить і дратівливо вибиває ложку. Так що треба тримати ніс за вітром і ніколи не розслаблятися :). От так раз хотіла пожаліти нашого тата і віддала йому на ніч спокійнішу Ясюню - а вона саме тоді до ранку  так фестивалила...! Як правило ніжна і мирна дитина перетворилась на істеричного крикуна....як то кажуть, " в три часа ночи". Та й взагалі останнім часом більше "мамчитись" почала Ксеня. А вона ж раніше від надміру обіймів виривалася із виглядом, ніби у неї ще купа справ, а тут телячі ніжності бач.

Отака проза :).  Хоча перемішана з лірикою, точніше щедро намішана на ніжності. Бо як не зворушуватись, коли два ведмедики на своїх чотирьох лапках стрімголов несуться у відкриті обійми :). Навіть мої улюблені штори, заляпані йогуртом і бурячками, навіть розмазана по чолі  каша, навіть багатократне перемивання попок (наче у мене не дві дитини, а чотири або й шість - тільки відпущу чистою, і знов треба мити!), навіть мільйонне відганяння наших домашніх гризунів від диванних билець ...ніщо не заважає почуватись щасливими :).

Ну і нарешті мама задоволена сама собою, бо таки спромоглась організувати свято. Довго думала, як же всіх намістити -  і чи варто? Переглядали всі можливі пінтерести, шукала свій формат... Зрештою, святкували ми у два дні - спершу був фуршет із елементами культурної програми, а потім родинні посиділки. Надихала і підтримувала, як завжди, моя сестричка - вона навіть знайшла час зробити веселу гірлянду, повирізати декори і взагалі повислуховувати мої невпевнені поплакування в трубку :).

   

Вийшло у нас таке собі зозульчасте свято - бо ж в центрі уваги не хто інший, як дві маленькі мамині зозульки :). Жучки-сонечка посідали на рами картин, на бильця і вимикачі, додали святковості кольорові гірлянди, під стелею розквітли пухнасті барвисті квіти, а стіл прикрасили тематичні "топери" - все це з'являлося дуже поступово, у п'ятихвилинки спокою, викликаючи страшне зацікавлення і приковуючи погляди двох пар очей, ну і, звісно, у тихі години сну :).

В день свята на гостей чекали дві зозульки - одягнені у сарафанчики із жучачими крильцями. Хочеться вірити, що наш нехитрий антураж створив правильний - кольоровий і  легкий - настрій. Поза тим гості мали можливість подивитись відеоряд, який мама задумала і помалу почала готувати десь навесні - бо ж кожен безцінний кадр, який доводилося відсіювати, відчувався ще потім довго фантомним болем :).

Всі трохи бавились, старші діти гасали від кімнати до кімнати, а вкінці відбулося урочисте запалювання (в три руки) 24 свічок на торті - по одній за кожен місяць кожної зозульки - і їх не менш урочисте задування (в багато ротів).

А потім був просто таки ідеальний родинний день - вже без хвилювань і списків. Дідусь черговий раз хвалився своїм дівчачим царством; тітка Настя чаклувала-а-а, надуваючи хмару повітряних бульбашок; бабусі розібрали по руках внучок.... Несподівано задумка із грою-малювалкою трохи трансформувалась - і в результаті малювальної естафети вийшов такий собі психоделічний колективний етюд :). І знову ж таки - торт! Цього разу - бабусин, та ще й з маленькими двома феєрверками (треба було бачити здивовані оченята іменинниць :D).

Навіть не знаю, чим завершити цей радісний сумбур :). Хочу побажати своїм доням доброї долі. Щоб вони не боялись йти вперед, відкривати двері і десь навіть виходити за рамки. Хай випробовують цей світ на міцність і будуть сміливі...бо, як казав Багряний, а я підгледіла у нашої тітки Насті в статусі (хехе) - тільки сміливі мають щастя. ЩАСТЯ вам, зозульки. З новим вашим роком!
 

Невеличкий вийшов вінегрет: Ліна, Лариса і Олеся

Як любить казати мій шеф, "якщо я дізнався із семінару хоч щось нове - цей семінар був недаремний  і я задоволений". Мабуть, десь так можна сказати і про будь-який інший досвід: цінність його така суб'єктивна і вимірюється виключно тим, чи став конкретно ти на якусь краплю багатшим чи щасливішим. І якщо взагалі глобально думати - то в принципі все, що ми зустрічаємо чи маємо у житті вимірюється геть таким самим мірилом. І після цього речення треба дуже постаратись, щоб зараз мене не занесло в якісь рефлексування надто глибоко :). Бо ж останнім часом погода, необхідність "намотувати кола" надворі (бо тільки так погоджуються поспати мої дітки), музика, об яку я десь "зашпортувалась" у власній стрічці соцмереж ну і просто осіння класично самозанурна пора..... - все це кличе пофілософствувати і покопирсатись в своїй голові. І взагалі, скажу я вам, треба визнати, що особа я таки часто меланхолійна і занудна. А недавно ще й виявила, що скучила за смутком :). Занадто багато щастя теж недобре. Та й щастя - така досить таки банальна штука у сенсі, як от хтось десь сказав: щасливі всі однаково, а нещасливі кожен- по-своєму. Якась профілактична крапля смутку потрібна для зустрічі із глибинним собою....Ну от - власне класично я знов згубила свою нитку допису :).

А хотіла я написати про те, що вчора таки стала на дещицю багатшою. Ну насамперед це був рідкісний випадок, коли мене відпустили в вільне плавання - без особливої практичної потреби, просто відпочити :)....ну я сильно просилася. А побували ми на вечорі поезії Ліни Костенко, присвяченому її 86 дню народження. І зайве говорити про те, що то моя улюблена поетеса. І власне я про інше: відкрила для себе абсолютно новий жанр співаної поезії. Тобто і раніше чула пісня на відомі слова віршів, але якось специфіка жанру пропливала повз мене. Вчора фактично більшість часу кілька виконавців "співали Ліну Костенко" і я ловила себе на думці, що одні і ті ж слова звучать геть по-різному у різній інтерпретації та й взагалі покладені на музику.  Факт перший - виявилось, що музика може спотворити навіть геніальні рядки О_О. Факт другий - виявилось, що навіть геніальні рядки стають ще геніальнішими в симбіозі з музикою :).

Моє особисте маленьке відкриття - Лариса Бережан.Довгокоса доцент Чернівецького університету і здається навіть голова чогось пафосного типу Союзу українок... вона почала виступ без надриву і претензії на сакральність, а просто вдарила по клавішах фортепіано і заспівала чистим, таким дзвінко-молодим голосом. Як гарно підмітила моя мама - це звучало, наче маленькі бісеринки відскакують від поверхні. А вірші....вони просто наповнювали повітря у залі :).

Вкінці виступу я виявила, що крім регалій не запам"ятала точно імені виконавиці....але його величність гугл допоміг. Молодець Лариса Бережан :). І я знайшла кілька мр3 ;).

Я дуже тяжко Вами відболіла

Наші 1+1 та їх 11

Ось і знов мамині новини, ще не встигнувши опублікуватись, безнадійно застаріли :). Зуби лізуть один за одним, всякі мімішності кожного тижня інші... Тільки хотіла написати про те, як Ксеня собі винайшла нову смішну гримаску, як вже цей період минув :). Не встигаю і я за своїми горошками - кожного дня доводиться звикати ... вже й звиклося до самого процесу звикання :D. А взагалі я так відчуваю, що сама теж поступово "виросла" з випробуваного способу ведення хронік, коли місяць я колекціоную здобутки чи моменти, а потім їх описую тут. Поки назбираю хлібних крихт, то відчуття себе як мами і відчуття своїх маляток геть інші. Тож, мабуть, є сенс вдатися до "потоку свідомості" і просто записати те, як пригадується цей місяць....

А останній тижні зозульки і надалі вдосконалюються у пересуванні, стоянні і випробовуванні бар'єрів - як в сенсі маминих барикад, що не випускають з кімнати, так і в сенсі батьківського терпіння :). Тепер важко навіть визначити, який у нашій сімейці спосіб спання: то ми опиняємось під ранок знову всі четверо вже на дивані ...ще вужчому за колишнє ліжко у спальні, то серед ночі тато з мамою обмінюються крикулями, то доводиться просинатись, лежачи на бильці, щоб не примнути крила двом птахам поруч...  Чи то ще "зубний" період - бо хочеться вірити, що тимчасовими є таки і соплі, і плачі, - чи просто етап такий треба пережити. Хто його знає :). Але зубенята таки з'являються одне за одним: цього разу Ксеня випередила із першим верхнім - ту лопаточку вже певний час дуже добре видно, та й бублики стали поїдатись значно ефективніше :D. На сьогодні обидва ротики озброєні парою верхніх зубчиків: десь тільки крайчик, а десь вже цілком робочий інструмент, яким ми вміємо філігранно обкусувати яблуко так, що воно стає в крапочку, точніше, "в ямочку" :D. Спробував би хто - і не зміг би!

Пробую навчити своїх малЮчок азів немовлячої премудрості: показати "1" (аж раптом пригодиться за місяць, щоб подивувати дорослих :D), реагувати  на "Дай" і "На" (наразі тільки друге сприймається як належне - коли навколо одні "На" і світ прекрасний :)), знайти носик у лося чи очка у мами (чомусь коли питаєш про це...типу "А де в мами очко?", то малята синхронно повертають голови в бік дверей....ніби ті очка от-от увійдуть і привітно кліпнуть :D)... Коли вмільйонне мені набридає цей святий мамин обов'язок, як і вчергове будувати вежу, щоб її поваляли....дуже вчасно дзвонить тьотя Христя і по-філософськи може спитати: "а чи дійсно це настільки потрібно"...ну  маючи на увазі не На-Дай, а загалом усі ці "галочки".  І сидиш, думаєш...а дійсно - що ж їм насправді потрібно!? Так виглядає, що достатньо, аби мама перебувала з ними по один бік від рукотворних барикад: тоді з нас можна малювати «Утро в сосновом лесу».... ведмедиця грайливо покусує ведмежат за щічки, лапою скидає їх з себе, а вони видряпуються назад їй на живіт..... Або можна корчити гримаси - тоді перші разів...15 ... дівчатка дружньо регочуть :). Словом, потрібна увага - безкоштовна і найдорожча. У цьому вони такі, як кожна інша людинка на цій планеті - бо кожен (і старий, і малий) прагне краплі тепла, потребування і любові :).

Поза тим не можна сказати, що нічого нового на нашому немовлячому фронті не відбуваться - здобутків цілий стос :):

* і далі смішно кажемо "тако-тако-тако"...яке іноді звучить, як "така-така-така";
* при згадуванні тата обидві чітко заглядаємо у дверний отвір, звідки він щовечора з'являється;
* вже вміємо гортати сторінки книги (видираємо з маминих рук, гриземо, сідаємо на книжку...і все на купу - тож культурне читання зараз не вдається :));
* освоїли майже ідеально пінцетне захоплення гранатового зернятка великим і вказівним пальчиками - це виглядає настільки мило, що мама готова згодовувати їм нараз півграната! :)
* вже обидві майже без допомоги п'ємо з горнят (ну обливання ніхто не відміняв, бо не вміємо ще брати-класти назад, а часом просто забагато ентузіазму)
... і ще багато-багато пунктів - буденних, щоденних і невимовно визначних :).

Цього місяця, зовсім нещодавно, на Покрови (14-го жовтня), ми майже взяли першу найсправжнісіньку вершину! Практично дійшли ми всі четверо, дружньою сім'єю, на гору Парашку. Підйом був непростим, але не через найсолодші близько-10-кг в кожному ерго. Виявилось, що фізичний потенціал у батьків ще гей-гей, а от психологічно мама кілька разів починала здаватись, при цьому страшно сварячись сама з собою подумки. Хижо було підніматись круто вгору по слизькому опалому листю впереміш з багнюкою і ..снігом. Не варто казати, що спуск тим самим шляхом був ще складнішим. Проте ми це зробили! Здолали основну висоту, вийшли практично на хребет (звідки, як виявилось, до офіційної вершини було близько 20 хв ходу, що в порівнянні з 3 годинами підйому вже геть мало), поїли морожених чорниць з куща, торкнулись першого в цьому сезоні снігу, закусили це добро канапками і запили смачним м'ятним чаюєм (тут ми з татом трохи "згрішили" і дали вмочити дзьоби у горнятка і доцікам, спробувати солодкого чаю...так вже жаль було не поділитись духмяним напоєм). Одним словом, перші 1100+ метрів над рівнем моря на життєвому шляху двох малих жуків ми здолали разом. Сподіваюсь, наступного разу таки доведеться поставити прапорець десь на знаковому місці, а не просто майже-на..... А взагалі, найголовнішого ми досягнули - познайомились з Карпатами, і, сподіваюсь, заразили вірусом любові до гір :). Ще якийсь час ми готові нести своїх малят на руках, а далі - сподіваюся, що зможемо супроводжувати їх у більш самостійних походах і у всяких сенсах. Наразі вони показали себе справжніми туристами - солодко спали більшість часу і не втрачали оптимізму навіть тоді, коли мама переконувала (сама себе?): "це у нас такі розваги, це роз-ва-ги" - отримуючи у відповідь довірливий погляд 4-х очей (одна пара - Ксенина -  з-під шапки, а інша - на шапці у вигляді білочки) :D.

До речі, у цьому поході наш дідусь заробив звання слінгодідуся...чи точніше навіть ергодідуся! :) Пасувало йому рожеве білченятко у кишеньці...от тільки напросто було зручно вмостити малечу на дідусевому пузі :D. А загалом так виглядало, що дідівська гордість була трохи потішена нашою вилазкою і здобуттям першого "тисячника" :), шкодував тільки, що не вдалося зробити фото на вершині з малими внучатами.

 

Загалом я маю відчуття, що ми дійсно стаємо дорослішими - з'являються перші сигнали про те, що - на тій ..іншій...планеті :) - мене розуміють, що є початки взаємодії. І це страшенно тішить! Так непросто робити щось багато-багато разів, живлячись лише думкою про те, що це потрібно і корисно. Не можу дочекатись, коли ми подолаємо "валяльний" період і нарешті почнемо разом щось будувати із кубиків, якими я вже зараз ґрунтовно запаслася :)....Хоча, між нами.... я вже наперед сумую за цими двозубими посмішками ....але то великий секрет.