У мушлі

Останнім часом мене переслідує якийсь страх - страх роздумувати над усім, що відбувається в моїй Україні, страх це все перечитувати... З одного боку, неможливо залишатися осторонь, а з іншого боку треба собі признатися у ганебному бажанні нічого не чути і не бачити. Переглядаю, в основному, заголовки новин, які змінюються занадто швидко.

Відчуття тупого болю тримає вже четвертий місяць. ...Болю, наче від душевних синців. Відбуваються речі, які не вкладаються у  шаблони, які розривають мозок і залишають лише  бажання сховатися або ж все кинути і кудись бігти, щось робити. Але куди? Що робити? Найгірше те, що шок лише поглиблюється - спочатку треба було осягнути побиття студентів, тоді - пережити огидний цинізм влади, тоді - просто-таки померти разом із тими молодими людьми, яким ще жити і жити...., а тоді після короткої перерви - спостерігати, як хворі люди намагаються неприкрито ввести свої порядки і довести своє верховенство та ще й наймерзеннішим способом - пересваривши нас використавши наші бОлі і проблеми....

Тому хочеться заховатись у мушлю, не дати гострим колючкам ранити серце. Тому не пишуться вірші.... Хоча я вже знаю, що поезія дійсно виливається у момент найбільших емоцій, але не тоді, коли вони ллються за край. Коли ЗАНАДТО - тоді все німіє. Ніщо не виливається назовні і нічого не хочеться впускати досередини. Іноді черговий раз послідовність кліків виводить на якийсь непомітний ролик на ютуб, який називається просто "Спогад" і викладений туди татом 19-річного хлопця із Небесної Сотні... Тоді щось змушує ще раз і ще раз передивлятися, як його син десь у недавно загубленому минулому безтурботно розучує танцювальні рухи під музику: обличчя добре не видно, але постать дихає енергією молодості. І знову ступор...

Часом спресовані емоції починають викривляти сприйняття світу навколо. Хіба то нормально - дивитися на дітей, які ганяють м'яча на траві і безтурботно перегукуються між собою з їх такою чіткою британською вимовою, і в цей час питатися себе: "чому їх чекає спокійне розмірене життя, в той час як майбутнє маленьких українців таке невизначене?". І викликає внутрішній супротив самовпевнений вигляд якогось незнайомого англійця, який буденно розмірковує про те, що Шотландія не наважиться стати незалежною: "хоч вони нам не дуже потрібні, без нас не виживуть" - і чомусь наринають емоції, і хочеться когось захищати, хоча...мабуть, навіть не зовсім і Шотландію. Тепер кожен вияв несправедливості викликає болюче обурення.

А на вулиці вже так пахне весною. Коликоликоликоли настане наша весна?