тисячу разів переконуюсь у своїй неспроможності бути регулярною, періодичною і постійною :). І хоча я не математична функція, але такі риси часом страшне, як корисні... Проте я стихійна, емоційна, іноді апатична, а іноді - захоплена. З тим і доводиться жити. Ех....Куди мені до майстра списків і планувань :).
Будемо вважати, що короткий вступ є достатнім "екскюз" через те, що наобіцяла розповідати про всі прочитані книжки, а тоді сиджу і мовчу "в тряпочку". Насправді хочеться ділитися, як правило, тим, що сподобалось - плюс потрібен "писальний" настрій. От настрій з'явився і я вирішила розказати про кілька книжок, які із задоволенням - та великим здивуванням із самої себе у певних місцях - прочитала ще минулого (позаминулого!?) місяця. На фоні подій в Україні потягнуло на щось історичне, утверджуюче і патріотичне :). Вийшов непоганий історичний міні-набір.
Отже, спочатку я перечитала
"Тараса Бульбу" М. Гоголя... Правда, читала в українському перекладі... Знаю, що у свій час сам письменник був проти перекладів на українську, не вважаючи нашу мову повноцінною - і цей факт читання саме українською викликав у мене якесь таке особливе дитяче задоволення, що називається "а візьму і все одно зроблю"
:). Ну а ще мені дуже подобались вислови на кшталт
"...шаровари широкі, як Чорне море..." - смачно так звучить! Органічно читалося про козаків, які щиро батярували на Січі та потім самовіддано йшли у наступ. Кожне слово викликало асоціації із Майданом і моїм улюбленим віднедавна
козаком Гаврилюком :). Читала із відчуттям гордості за український дух хай хоч і вигаданих персонажів - впевнена, що незнаних, але таких справжніх українських героїв є ціле військо. А особливо переконуюсь у цьому з початку 2014 року. Кожна історія життя ангелів із Небесної Сотні, кожна розповідь наших найкращих чоловіків (як правило, молодесеньких - але від того не менше ЧОЛОВІКІВ), що не боялись йти під кулі - усе це вселяє тверду віру у нас, в українців. Але це вже не зовсім про "Тараса Бульбу"
:).
Наступною у моєму історичному зібранні стала одна із книг
Адріана Кащенка - "У запалі боротьби". Знову про козаків
:). А ще там було про любов - і знову до польської панночки, і знову фатальна. Попри інше згадується про наступ козаків на польський тоді Львів - а читати про рідне місто трошки нагадує відчуття, коли по телебаченню раптом помітиш когось знайомого у кадрі
:).
Далі була супер-книжка
Є. Наконечного "Украдене ім'я: чому русини стали українцями". Вже зовсім історична, але написана легко і цікаво. Звичайно, найприємнішим моментом було акцентування на давній історії Русі-України, виокремлення нас як початково окремої і самостійної нації - у цьому я ніколи не мала сумніву, але не завадить почитати ще й аргументацію історика
:). Корисно було б прочитати цю книгу росіянам, які всіх переконують не лише у однаковості України і Росії, а ще й у старшості російського "брата". А мені корисно було ще один раз відчути, як же нашій нації потрібне самовизначення - як повітря, як вода...
Іноді за перипетіями реального життя видається, що у своїх лінійці пріоритетів сучасні люди давно поміняли позиції місцями. Складається часом враження, що головними лозунгами у модерному світі є зручність і комфорт. Наприклад, коли кілька тижнів тому у Едінбурзі я спиталась продавчиню - як вона гадає, чи проголосує Шотландія за незалежність на вересневому референдумі - вона відповіла, що мабуть ні, бо економічно вигідно залишатись у складі Великобританії. Яось сумно мені було чути ці слова... Можливо, я занадто мало знаю про саму Шотландію і занадто її романтизую перш за все завдяки фільмам (чого варте лише "
Хоробре серце"!!)... Мені завжди здавалось, що шотландці чимось схожі на українців - так само вперто боролись за незалежність, так само мають свого "старшого брата" за парканом. Навіть туристична прогулянка Едінбургом допомогла відчути шонталдську особливу ідентичність. І тут - "економічний комфорт"
:(.
Так от, я щаслива від того, що ще раз і ще раз переконуюсь, що українці не зреклися свого прагнення бути українцями, що в Одесі, Донецьку і Львові - вони всюди гордо співають гімн України, тримають прапор і відповідають "Героям Слава". І тим більше приємно було читати, що так було завжди. Нечувано складну річ довелося сприйняти нашому народу, а саме - відректися від споконвічного імені заради того, щоб ні у кого не було сумнівів у нашій окремішності
(щоб нікому не спало навіть на думку сплутати русинів і росіян, Русь і Россию). А найбільше мене вразив той факт, що хоч західним регіонам було все ще зручно називатися русинами в той час, як східна і центральна Русь втратила своє ім'я, - вони добровільно пішли на цей важкий крок і довели, що єдність є найважливішою. І особливо нині треба пам'ятати такі речі. Я тішусь, що на відміну від деяких шотландців, мої друзі кажуть "я готовий пожити економніше, але прямуючи у краще майбутнє". Слава Україні
:).
Понаписувала багато і все не зовсім по темі допису
:). Нехай....Завершу ще згадкою про одну книгу - яку я таки не дочитала (мабуть, легка набута форма тимчасової алергії на історичність!?
:)).
"Українська Дивізія «Галичина»" - спогади
Гайке Вольф-Дітріха - уродженого німця, який був відряджений до української дивізії начальником штабу. Тут особливо цікавими для мене стали спостереження іноземця щодо специфіки українців. Якщо чесно, то я легко вгадувала риси, які дійсно нам дуже характерні
:). наведу кілька улюблених уривків:
"...Про масу українського вояцтва можна подати такий
психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне
ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так
реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй
фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності
базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у
протилежність до росіянина – спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм
яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя,
яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити,
чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та
закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над
розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують
ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам.
З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб
знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він
здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану,
ненависть..."
Наступний фрагменті...тут не впевнена щодо пояснення любові до підперізування :D, але я таки побачила нашу таку дрібну часом впертість у тому небажанні носити німецькі підтяжки, яка проявляється вкупі з такою наївною "хитруватістю", що змушувала красти ремені :).
"...Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії.
Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до
поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт
справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок,
що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування
вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий
Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку.
Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на
одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і
контролюють почуття голоду..."
А хіба не впізнаємо себе у цому?:
"...Усі свята в Дивізії прикрашували музичні виступи
українців. Їхній талант до музики й любов до пісні давали хвилини повні
насолоди..."
Черговий уривок нагадує мені "батьківський день" у літньому таборі, коли мама привозила великі пакети з печивом, цукерками. А ще - приїзд бабусі з дідусем із села
:) - цілий багажник смачного добра!
"...Великим недоліком вишкільного табору «Гайделяґер» було те,
що він був відкритий і розташований недалеко від Галичини. Кожної неділі до
табору сунулася справжня «мандрівка народів». Це були друзі й рідні, які
приїздили відвідувати добровольців. Вони привозили з собою неймовірну кількість
харчів і горілки. Прийняття і частування набирали небачених розмірів. Пізніша
заборона цивільним особам вступу до табору малощо допомогла, бо вояки
зустрічали відвідувачів на станції в Дембіці або у сусідніх лісах...."
Ось такі ми є - зі своїми гарними і не дуже рисами, але хочеться вірити, що на загал ми залишаємося СПРАВЖНІМИ.
"...Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою
релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя
всієї нації тісно пов'язані з землею – матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на
якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний.
Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії.
Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі.
Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь
будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради,
або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для
українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст
висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився
нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня
неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець
дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним
умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився
певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку,
його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його
недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний,
але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські
відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий..."
