Мої ґулі та успіхи на шляху природнього батьківства

Не один раз мені приходило на думку, що в мене перфектно виходить теоретизувати, а от практика часом дає набивати добрі гулі. На довгому шляху до зустрічі з нашими дітками я назбирала купу інформації  у плані жіночого здоров'я та вагітності - нюанси, традиційні та контр-теорії, тонкощі - з часом я сформувала досить вагому базу, ставши чимось на зразок доморощеного експерта. Дуже шкода, що у наших реаліях не достатньо мати один фах у житті: робиш ремонт, то треба розбиратись у штукатурках та вміти змонтувати душову кабінку (або хоча б проконтролювати), хочеш мати дачу - починай самоосвіту в сфері садоводства, плануєш маля - треба бути підкованим у медичних питаннях, тощо. І з цим усім часто забувається те, що теорія і практика - то таки досить два різні маршрути, якими треба йти паралельно. Мабуть, найвідчутніше цей нюанс "виліз" у плані виховання і доглядання малюків. Як у тому анекдоті - "я завжди була супер-мамою...поки не народилися мої дітки" :).

Так от, паралельно із штудіюванням "вагітної літератури" я нахапалась достатньо інформації про так зване природнє батьківство. Не раз я собі подумки казала "от на ЇЇ місці я би.....більше носила дитинку на руках, годувала до шести років грудьми, застосувала б всі техніки розвитку всіх вмінь, тощо". І це при тому, що цілеспрямовано питання виховання дітей я не досліджувала, маючи певний забобон (боялась заглиблюватись у тему, поки не народилися наші зозульки....до слова, тепер стало ніколи :)). Не останню роль зіграв улюблений форум "Дівочі посиденьки", де є критична кількість матусь-дамусь, що знають всі секрети слінгоносіння, особливості здорового харчування, нюанси грудного вигодовування, висаджування від народження, особливості вакцинації і т.д. Читаючи відповідні теми, я собі сформувала образ ідеальної мами, який із приємністю приміряла на гіпотетичну маму-себе. Паралельно відповідну теоретичну базу отримали всі, хто в майбутньому мав брати активну участь у батьківстві - тобто, на щастя, лише чоловік :).

Так от, чекало мене велике розчарування на шляху практики. Не знаю, як би то воно було з однією дитиною, але з моїми близнятками спочатку навіть у теорії довелось визнати, що не бути мені виключно слінгомамою, навряд чи встигатиму практикуватиму висаджування і взагалі ще невідомо, чого чекати після кесарського в плані "теплового ланцюжка", ГВ, і так далі. До народження дівчаток було страшно і тривожно (як же воно буде?), та водночас я і далі не готова була розлучитись із своїм плащем мами-супергероя, якому все це все одно вдасться, на відміну від усіх інших. Здавалося, що всі труднощі є перебільшеними і досить прикласти злегка більше зусиль і все вийде. Воно так і є....в теорії :), хоча я щиро вірю, що тверда самоціль та сила волі спроможні на все.

Пам'ятаю, як педіатр у пологовому вписала у список пляшечки і суміш, бо дітки відразу потрапили на виходжування через нюанси із здоров'ям. Я заявила, що готова вже і зараз сама їх годувати як мінімум із шприца, а не пляшечки....зі сльозами на очах питалась, чи конче треба ту суміш - бо ж скоро буде молоко. Визнаю, що не маю тієї рішучої твердості, яку часом  треба проявити і відстояти таки свою позицію. Але тут вже на власному досвіді я відчула, що таке отой страх за власних дітей, які чомусь не "те" і не "те"...і взагалі будуть ще їх дообстежувати і стоїть питання про госпіталізацію :(. Мабуть, немає гіршого за необхідність знаходити компроміс між тим, що кажуть лікарі (чи інші експерти) та власними думками - адже на кону вже не просто ти, а найдорожче і найбеззахисніше! Чому ніхто не писав, наскільки це важко!? Навіть у питаннях планування вагітності набагато легше відстояти власну позицію, адже все-таки ще не стало такою реальною-реальністю оте інше, найдорожче життя.

Отже, про ґулі.... Найбільшою поразкою стало грудне вигодовування. Не вдаючись у всі деталі (адже в глибині душі таки думаю, що десь недостаралась, недо-, недо-), констатую факт, що у наші 4.5 місяці ми є на змішаному вигодовуванні, при чому, мабуть, в найбезглуздішій його формі - коли їмо грудне молоко також із пляшечки :(. Скільки це вартувало сліз, істерик та плачів - не варто і згадувати. І хоча на даний момент я вже змирилась із станом справ, проте досі коли хтось пробує зазнимкувати моїх малят із пляшечками - відчуваю пекучий сором. Не позбулася і великого жалю - за тими моментами близькості і рідності, які дає смоктання циці, з отією умиротворено покладеною долонькою, з поглядом очі-в-очі.... Жалію і заздрю, коли бачу малят із мамами у цьому неперевершеному тандемі. Незабутні моменти. А у нас же був і такий, коли в перші дні перебування із дітками, в розпачі через їх плач, я якось чудом спромоглась прикласти обох одночасно - попри незручність пози і біль у спині, мені здавалось, що я трісну від гордощів. Пізніші намагання повторити цей трюк часто увінчувались черговим плачем дітей і мами, депресією і фіолетовінням роздратованих крихіток. Адже коли їх мама, мокра від напруження і нервів, нарешті визнавала поразку і вилазила з-під гори подушок і згорнутих покривал, то не мала запасу молочка, аби нагодувати діток. І зараз, коли треба методично зціджувати молоко в середньому 5-6 годин в добу, коли згідно графіку немає і двох годин поспіль, аби поспати - і тепер я не сприймаю за похвалу, коли кажуть "то мама-герой". Бо мама-герой таки навчилась би разом із малятами їсти цицю. Я не герой, але я просто мама.... бо стараюсь. Я стараюсь не пропустити цідження і навіть коли там геть нічого вже не крапає - то "працюю", нехай і просто заради того, щоб була стимуляція на майбутнє. Іноді просипаю будильник (точніше просто не пам'ятаємо, як його вимкнула) - тоді трохи відсипаюсь і пробачаю собі цей ненавмисний відхід від режиму. Тобто в пункті "успішне ГВ до ен років"... провалились ми за усіма параметрами, але принаймні частково (наразі на 50%) отримуємо мамине молочко.

Порівняно із ГВ, решту "провалів" сприймались вже геть не так болісно - проте таки відчутно. Навіть не намагались реалізувати висаджування - друзі, я скидаю капелюха перед мамами, яким це вдалось :). Перші місяці кожен наш рух мав бути оптимізованим, аби вкластись у графік - нагодувати-перебрати-поколисати-... Лише після 3-х місяців почав з'являтись вільний час за рахунок того, що я краще пізнала своїх малят, їх вподобання і режим - тож виробила серію "лайфхаків" для полегшення наших буднів. Тепер і нігті можу нафарбувати (раніше траплялося, що недострижені три нігті на одній руці "носилися" цілий тиждень :) ), і борщ зварити ( і дуже вчасно - бо повиїдали вже всі заморозки, зроблені за часів вагітності), і пару фоток обробити, аби похвалитись у соцмережі :). Зокрема, моїми ліками від депресії стали короткі прибиральні рейди в квартирі - бо від вигляді товстого шару пилюки, перевертів коробок-пелюшок-іграшок і обкапаної молоком підлоги починало нудити і здавалось, що я десь глибоко в ...сутінковій зоні :D. Нехай просто протертий клапоть підлоги метр-на-метр  - якщо це піднімає настрій, то може слугувати чудовою терапією :). хоча, знову ж таки, при цьому іноді за собою спостерігаю почуття вини - бо не витрачаю ці 15 хвилин на діток. Не знаю, наскільки це нормально :).

В лави одноразових-підгузконосців ми також  вступили, хоча в глибині душі я плекаю надію все ще спробувати перейти на багаторазові підгузки...зокрема вже 2-й місяць чекаю доставки перших наших "бета-версій" з алі-експресу. Тим часом використовуємо памперси-дади-бейбідріми, що горою складені за столом - бо ж виявилося, що нині в якості подарунку гості часто воліють купити пачку підгузок. І мушу визнати, що то дуже практично :), бо інакше доведеться потім кудись прилаштовувати надцять брязкалець, якими діти так і не бавились або шкодувати, що так і не одягли жодного разу "оті симпатичні штанята". Мовчу вже про пустушки (маємо подарованих і нерозпакованих (хоч тут ми не піддались спокусі :)) кілька упаковок).

Окремо ще мушу визнати, що ношу на руках своїх малят набагато менше, ніж би хотілось. Коли ще плаче одненьке - то можна підколисати. Натомість якщо "завелися" обидві, то використовую всі наявні засоби - співаємо, танцюємо, показуємо пантоміми, гойдаємо возика, і т.д. - але не беру на ручки ні одну. А все тому, що не можу вибрати - як візьму одну, то шкодую іншу :(. Сподіваюсь, що мені вдається компенсувати брак "рук" обіймами і цьомами в кожну мить, коли це можна зробити. Мої дітки не "ручні", проте зацьомані у всі місця :).

Щоб не писати лише про одні "ґулі", розповім про наші маленькі успіхи. Добре що вони таки є - хай не дуже значущі, але приємні і надихаючі. В першу чергу це наш спільний сон :). Мабуть, то і в список "успіхів" не варто зараховувати - бо ж суцільна приємність! Що тут казати, ми самі вже не можемо заснути без цих маленьких сопунчиків під боком. Якщо чоловік переживає, чи не привчаться потім дітки засинати виключно у когось на грудях...то я вже реально бачу, що засинаю набагато гірше, коли не відчуваю тепло і вагу маленького  розм'яклого від сну тільця :).

Але попри інші дрібнички на кшталт не користування вологими серветками і натомість обмивання рожевих попок під краном чистою водичкою.... найвагомішим вважаю наше буквально вчорашнє досягнення - слінгопрогулянка! Поки було холодно, ми возилися у візочку - там і конверти на овчині, і не треба спеціального одягу. Проте як тільки весна постукала у наші вікна, ми з чоловіком реалізували давно обдумуваний план і вибрались аж до центру міста (для мене вперше за півроку !!! :)), примотавши зозульок двома шарфами. Скільки то булч (та і є!) гордості, хоча дещо таки треба удосконалити, зокрема наші намотки.

А взагалі кажучи... чому це взагалі написався такий пост? Мабуть, тому, що це дійсно щось, що накипіло і що обдумувалось не один раз. Хочеться сказати усім майбутнім мамам-теоретикам, щоб вони розуміли, що таки не існує нічого чорно-білого - життя вносить свої відтінки, і не варто бути надто категоричним. Це стосується і тих мам, яким вже вдалося набагато більше - треба розуміти, що кожна ситуація має свої нюанси, а кожна історія пишеться іншим пером. Проте дуже важливо не зайти надто далеко й у самопрощенні :) - маю на увазі, що можна почати попускати вже все підряд, "махнувши рукою" на поради і теорію. Десь має бути та золота серединка, стоячи на якій можна зробити і повісити собі на стіну сертифікат "я дозволяю бути собі недосконалою" (винахід моєї сестрички :)), проте докладати максимум зусиль, аби не опускати планку і робити все якомога краще (хоча це і так аксіома для люблячих мам, хіба ні? :). Ну і найголовніша, як на мене, теза природнього батьківства - це таки глибоко і щиро, бездонно і захоплено просто любити своїх солодульок :), і в моменти жалю за чимось тепер не зовсім досяжним нагадувати собі, що для всього іншого є все життя, а дітки бувають малими лише один раз. А ще пам'ятати, наскільки віддано і беззастережно ці маленькі люди покладаються на нас - їхніх мам і татів :).