Хвилина слабкості

Ще не закінчила черговий допис про успіхи і мімімішності, про те, як мене тішать мої діти.... Аж тут настала якась така емоційно чорна смуга...може, вузька смужка, але дуже чорна. Якось відчуваю, що не залишилось внутрішнього палива, терпіння і просто витримки. Як колись на перших порах, знову іноді захлинаюся від відчуття неперервності і бездонності оцих ідентичних буднів. Але справа не в буденності і ритмічності - помічаю, що зриваюся тоді, коли мені власне не вдається слідувати моєму наміченому плану. Зварила свіжу зупку - от дітки поїдять "нашої їжі", вони люблять таке... - а ні, півкімнати в зупі, мої штани геть мокрі, у волоссі у всіх шматки броколі. Знаю, що нам конче поспати двічі на день - хай ті сміхотворні півгодини, але так треба. Вкладаю.....півгодини, вкладаю сорок хвилин, годину. Вже в горлі стали всі по колу проспівані і промугикані мільйонний раз пісні - народні і колисанки, батярські і повстанські, колядки і сучасні.... А діти не сплять! Вони крутяться, бавляться, піднімають дупці, сідають одна на одну, будять одна одну, пхають пальчики мені в очі, смикають за волосся, намагаються гризти сережки.... Цей список воістину безкінечний! А моє мамське терпіння вже на дні. Як дати собі раду? З повторюваністю і розпорядком можна змиритись, але він існує, як виявляється, лише в моїй голові. Може, проблема саме в тому і треба просто "попуститися"? Але коли я просто видихуюсь, махаю рукою і перестаю старатись - тоді в першу мить здається, що все ок (от як зараз, коли я не знайшла кращого виходу емоціям, ніж виписатись, перше добре виплакавшись, звісно - а діти радо повиповзали із покривал, ... наче бавляться), але потім відбувається "зсув по усіх пунктах". Не поспали - марудимо кілька годин, не поїли вчасно, то потім не встигаємо з"їсти свої всіма приписами приписані 5 порцій на день, і так все зв'язано, все одне-за-одним.

Отакі думки в голові, хочеться закрити вуха руками, не чути нікого - навіть їх, найрідніших. Народжується почуття провини і сорому. Звинувачую себе в егоїзмі і часом просто не реагую вже ні на що - слухаю крик і не реагую, не рухаюсь, просто тонУУуу! Це крайня точка?
Подивишся в ці заплакані оченята, і біжиш обіймати. Вони повисають з обох боків, вони вже геть роздратовані, а я в цю мить - пуста. Механічно гойдаю, гладжу по голівці, а десь всередині капля за каплею тільки назбирується чергова порція енергії, щоб знову відчувати тепло. Я собі вчергове нагадую, яка я щаслива, який виграла джекпот, як довго я цього чекала. Ще кілька разів і автотерапія подіє.

Хочеться вина і гіркого шоколаду. І тиші. Я вже наперед шкодую за все це - і думки, і допис, і слабкість - за зараз і за всі наступні рази. Як я стомилась, якось наче вже й забагато в моїх думках зараз мене :(. Буду виправлятись, бо я мама.

UPD: Дописую годину потому. Все гаразд :). Діти таки поснули на свої законні 30 хв - а їх вистачило на супер-терапію, яка включає чорний шоколад, каву з корицею і жовтий лак для нігтів (завжди хотіла спробувати, і ось вперше напуцькалась). Йдемо їсти :), the show is going on.