Безпека понад усе: з досвіду мами

Разом із дорослішанням діток, батьки стикаються все з новими і новими завданнями. Як організувати простір для повзання? Як почати годувати ложечкою? Коли час чистити зубки? І так далі, мабуть, до безкінечності...бо ж не виключено, що я отак років через 25 (скільки то там мені буде....гггг) полізу гуглити щось про "правильне" виховання внуків :). Одним із таких челенджів є питання безпеки, коли малі дослідники вже мають достатній набір умінь та заряд сил (а бажання ніколи не бракує), щоб почати активно досліджувати простір навколо. Кожен підходить до питання по-своєму, хоча є, так виглядає, скінченна кількість рішень - вибирай, що пасує. Ми от від моменту, коли перша донечка зуміла пересунутись на метр, і до часу перших топ-топів, обрали  ...гм...бар'єрний метод :D. Точніше, ми до нього плавно прийшли, коли спершу обкладали наших рачкувальниць подушками, потім цього стало замало - пішли в хід коробки, табуретки, а згодом бар'єри стали взагалі фундаментальними: важкі валізи, комод, диван. Можливо, варто було не обмежувати простір від самого початку - тоді інтерес до нового задовільнявся б поступово. Проте мені видавалось, що за ними двома впильнувати буде важко, бо треба буде спостерігати безвідривно. А хотілось часом і відволіктись на прочитання електронної пошти чи горня чаю :).

Ще одним аргументом за те, щоб обмежити простір повзання однією безпечною кімнатою (власне не маленьким порожнім манежем, а повноцінною вітальнею з диваном та столом), було те, що наш гуляльний візок стояв у коридорі, а стиль semi-open space не передбачав дверей. Не хотілось мені, що весь бруд був не тільки на колінах, а й на долоньках, звідки перекочовував в рот. Плюс наші птахи виявляли особливо гостру цікавість власне до найбрудніших речей: коліс візка, взуття, тощо. Звичайно, не один раз мені таки доводилось відривати декого від облизування коліс.... проте хочеться вірити, що це допустимий мінімум.

Крок 1: закриті розетки
Коли дівчатка нарешті почали частіше пересуватися вертикально, ніж на чотирьох, я всерйоз задумалась про убезпечення решти квартири та виходу їх "у світ". Спершу постало питання розеток. Скільки всяких варіантів я перебрала: і з замочками-примочками, і шалено дорогі, і бюджетні. Зрештою дійшла до висновку, що абсолютно достатнім варіантом є найпростіші, ще "совкові" заглушки. Як треба витягнути котрусь - без важеля не обійтись, зате і малечі це не під силу.

 

Ми також використовували і лайфхак із кришечками від мінеральної води "Моршинська". Саме для цієї марки їх виготовляють такими не просто циліндричними, а з грубшою ніби шапочкою. Тому коли заштовхати таку кришечку у євро-розетку, то вийняти її стає не тривіально. Взагалі мені це вдається зробити тільки нігтями. Тож використання описаного методу дозволяє вбити двох зайців - закриває розетки від штрикання у них виделками-дротиками та є нагадуванням вчасно підстригати малечі нігті :D.

 

Крок 2: небезпечні речі - нагору!
Далі постало питання шаф. Наступним кроком стало те, що роблять усі батьки малих шибеників (і не тільки вдома, а й коли приходять в гості :D) - піднімання небезпечних речей на недоступну висоту. Весь скляний посуд перекочував у верхні шафки, гостре-крихке-ще якесь-небезпечне теж треба було позабирати знизу.

Крок 3: фіксація дверцят-шухляд дідівськими методами
Коли діток двоє, то крім ризику ревізії вмісту, суттєво зростає ризик придавлення пальчиків. Бо ж одна береться за один бік дверки, інша - за інший, ну і там вже хто сильніше штовхне. В мене досі мурашки бігають по спині, коли донечки починають бавитись дверима... Така ж штука і з шухлядами - одна дитина теж може притиснути пальчик, проте це менш ймовірно і, скоріше за все, не так травматично.

Вже не перше покоління батьків використовує підручні засоби для того, щоб закрити доступ у шафи та шухлядки. Якщо тип меблевих ручок дозволяє, то найпростіший спосіб - зв'язати їх попарно.

Ще одна хитрість, що передається з покоління в покоління: заштопорювання шухляд планкою (теж вимагає певного виду ручок).

Ну і нарешті, якщо дверки шафи гарно прилягають одна до одної, можна просто взагалі відкрутити тимчасово ручку - якщо нема за що зачепитись маленьким пальчикам, то не буде як і залізти всередину. Плюс таким чином нема як повиснути на ручках, ламаючи завіси :D.

Крок 4: придбання сучасних засобів
Коли меблі такі, що нема ніяк змоги їх убезпечити вище переліченими способами, то треба придивитись до сучасних дитячих замочків. Є кутові і прямі, спеціалізовані для унітазу чи холодильника, для шаф-купе та ще яких різних. Вони самі по собі не дуже дорогі, проте набігає трохи сума, коли їх треба зо два десятки. Я замовила спочатку найпростіші на Аліекспрес.

Вирішила, що навіть китайці не зіпсують таку примітивну штуку :), але ... помилилась. Можливо, таки я кріпила їх не завжди за призначенням (на кут також), а ймовірно, ще й неякісний пластик... Факт у тому, що два замки зламались ще до кінця другого дня після їх інсталяції. Я не враховую того, що кілька просто почали відліпятись від поверхні (вони кріпляться на пінистий двосторонній скотч) або ж сама закривка відпадала чомусь від липучки. У двох тріс сам пластиковий ремінчик, який власне стримує дверки від відкривання :(. Ну де наші не пропадали....я так-сяк пофіксала замки (виглядає не надто гламурно тепер, але то ж тимчасово :)), але вирішила замовити ще кілька більш надійних - на заміну.

 

Ось наступні вийшли чуть дорожчими, але виглядають набагато надійнішими. І ремінь не пластиковий, а такий наче тканинний, і сам замок виглядає більш обіцяючим.Тому з нашого досвіду рекомендую взяти трошки дорожчі, хоча достатньо вибрати з найдешевших :).

Крок 5: схема інсталяції
Ну і ще кілька слів про те, як я обирала місця прикріплення замків. Аби і все враховано, і економно :). Щоб шухляди, ще раніше зафіксовані планкою, не просто відкривалися всі разом, а взагалі не відкривались, достатньо закрити найвищу (див. фото вище). Схема "защіпання" комоду - на фото. Нижню шухляду я обов'язково хотіла трохи зафіксувати, щоб не було можливості звідти все вийняти і сісти в неї - так і не зламається :). Другу дверку причепила до другої знизу шухляди. Решту дві залишила, як було: найвищу не відкриють поки що, а в передостанній поскладала все, що можна вигортати. З'єднавши шухляди із дверцятами, я домоглась того, що усі вони відкриваються лише дуже трошки. Тобто достатньо поскладати туди недрібні речі - і нічого не можна витягнути. Проблема притискання пальців наче не зовсім вирішена, але коли нема як щось витягати - дуже скоро інтерес дослідників згасає.

А взагалі перед тим, як кріпити замочки, варто кілька днів поспостерігати за дитиною: як правило, є ключові кілька місць, куди їй дуже захочеться залізти. З них і почати (бо пізніше не виключено, що все решта теж буде досліджуватись ретельно).  Додам, що усі куплені девайси не є багаторазовими: віддерти їх для повторного використання практично неможливо, бо псується той пінистий скотч. Ну хіба що окремо купити якийсь на заміну.

Що стосується силіконових накладок на кути - нам вони якось не знадобилися, принаймні наразі у наші рік і 4. Дерев'яні бильця дивану ми замотували у тканину, але це були протигризотні заходи - берегли не дітей від меблів, а меблі від дітей :D.


Наразі все :). Крім усього, мені тепер доводиться всі крісла висаджувати на столи-комоди, годувальні кріселка тримати складеними, а на тумбу покласти важку валізу - у нас почався етап верхолазіння! :D

Дульки в тапках

Цей місяць, 4-й у 2-му році,  пройшов під знаком гуляння :). Із приходом весни, як завжди, душа струшує з себе зимове заціпеніння, хочеться нових горизонтів, пофарбувати волосся (вже зробила), помити вікна (ще не встигла) і взагалі - рухатися, змінюватися. Коли "енергії повні баки", то і звершення не змушують на себе чекати.

Ще недавно переживалося, як же то колись буде, коли почнуть дітки ходити, а як же то вони ходити будуть надворі!? А ось вже куплені перші черевички, ось їх і "вигуляли", вже і беркицьнулись перший, другий та десятий раз... Якось помалу наші нудні зимові перебування на вулиці (то і словом "гуляти" не назвеш - аби лиш трохи направду перебути на свіжому повітрі) прикрасилися весняними ритуалами: погодувати пташок-качечок, погойдатися на гойдалці, потопати ноженятами...



Із початком вуличних топ-топів ми з птахами розвідуємо дитячі майданчики в близькому околі до нашого дому. Якось коли ти сам по собі дорослий, біжиш на роботу чи просто кудись, то не помічаєш лавочок, гойдалок і решти дитячого реманенту. І раптом проявляється оцей новий шар (layer) реальності. Помалу з'являється розуміння системи майданчикових особливостей. Трошки далі, коло вулиці Хімічної, є один, що хоч біля дороги (мінус), зате там є широкі гойдалки (плюс). Прямо під вікнами нашого будинку майданчик огороджений по периметру (плююююс), але до обіду там майже немає сонця (мінус :(). Коло озера із качечками (вже плюс) завжди багато діток з мамами (часом - мінус, часом плюс): приклад старших діток, які видираються на драбинки і гірки надихає моїх зефірок пробувати і себе у верхолазінні, зате іноді попадаються класні мами чи не менш класні бабусі, аби покалякати :). Ще один - теж біля зупинки транспорту (:(), дуже компактний і зроблений так, що моїм ще поки важко самим вийти за межі (:)) - там багато всяких прибамбасів, але деякі гойдалки такі тугі, що мамі треба спочатку трохи підкачати м'язи, щоб з ними справитися. Нарешті, коло наших бабусів-дідусів є взагалі майже-сучасний плацдарм для кіндерів. "Майже", бо почали робили якісно, з штучним покриттям грунту, різними тренажерами і гойдалками, але, як то часто буває, все лишили на півдорозі....вже і "вітер" вкрав частину настилу, і гойдалку хтось поламав. Так от, попри все, цей є номером один у погану погоду із болотАми (плюс), хоча не обгороджений повністю і стоїть геть близько до смітників, куди дітлахи постійно топчуть стежки, щоб подивитись то на песиків, то на ворон (міііінус). І так далі. От які багатопараметричні задачі вирішує мама, щоб просто піти погуляти :).

Поза тим мої дівчатка стають все більш пухнастими, а я мрію про кучерики :). Видається, що так буде, недаремно ж у Ясі часом загортається пасемко над вушком? Ті хвилясті павутинки такі розчулююче тоненькі навпроти сонця і так гарно пахнуть :). А Ксеню я називаю панком, бо її малючий пух смішно викладається у бунтарський хаєр сторчком :D,  після сну особливо. Хоча після сну - то окремий випадок.... Ото випорпуються доціки з-під покривал, такі смішні, з великими ще сонними оченятами, розбурхані, як два гномики Сопуни. Волосинки-павутинки тоді стирчать у всі боки - вже такі досить довгі, тож ще й похитуються в такт рухам.

Із важливостей останнього часу треба відмітити мамину лінь. Все частіше не готую дітям окремий харч, а сподіваюся, що наїдяться з наших тарілок. І вони таки більш охоче їдять з нами за столом, та ще й якщо на колінах у мами-тата. Тепер, правда, і під нашим столом доводиться вигрібати розсипи гречки чи рису :). Їмо всі разом м'яско, зготоване на всіх, наминаємо з особливом азартом картоплю і яйка. Часом випадає їм і трохи недитячих речей типу вузької смужечки відбивної в ручку, ще й вприкуску до улюблених квашених огірків (хоча сезон на них ми вже категорично закриваємо (!!!), бо інакше зима від нас не піде :)).

Я потроху користаю зі скарбнички маминої мудрості (вона також хоститься в Інтернеті :)) і вдало використовую маленькі хитрощі, щоб трохи зайняти моїх непосид. Таки правда, що чистити цибулю маленькими пальчиками, а потім ще й дрібнити цибулиння на мікро-фрагменти - це справа на добрих півгодини! А квасольку чи горішки порозкладати у мисочки? Теж потребує зосередженості :). І так коротаємо час.

 

Я вже писала, що стала лінивою... А якщо врахувати, що самозаглиблено бавитися з дітьми мені таки найчастіше просто нудно (гра у 100%-му її втіленні у нас відбувається за участі бабусі - от вона вже вміє розважити внучок :)), то доводиться еволюціонувати до нових видів розваг із підручними засобами.

 

Мама любить лежати і з закритими очима декламувати завчені вірші з книжечок, або тримати руки з розчепіреними пальцями, на які населяються трубочки від бігудів. Ще вона намагається пити каву, здалеку підказуючи, що ще "треба он принести сумочку, скласти туди кубики і защепити на замочок". Хоча скажу по секрету, ті всі мамині вивертони часто розбиваються вдрузки, бо малеча чітко знає, чого вона хоче. Хоче дуже сильно і прямо вже!!!!! З іншого боку, маленькі людинки абсолютно чітко все розуміють. Настав той цікавий період, коли я трохи зловживаю їх готовністю допомогти, щоб попросити принести пачку підгузок, подати ложечку чи навіть ввімкнути світло. При цьому мені пригадується оригінальний пульт у мультику з Флінстонами, де треба було натиснути кнопку, а з коробочки вилітала маленька пташка, яка власне дзьобом і перемикала канали на телевізорі :D. У мене таких пташок аж дві!

"Все вони розуміють". Так. А ще прекрасно вміють показати, чого їм хочеться чи не хочеться. Так, Ксеня тепер іноді просто таки вимагає одягнути їй, скажімо, платтячко (та ще й не тільки їй, треба конче і сестричці, яка покірно зі всім погоджується :)). Вже оце від неповних півтора роки проявляється натура дамусіків: любимо переодягатися і красуватись у чомусь новому :).

 

А ще десь тиждень-півтора тому навчилися малята заперечно хитати головою. І хто його знає, що вони там мають на увазі, але частенько це виглядає дуже влучним. "Будеш ще кашку?" - "нііі". "Сідаємо у візок?" - "нііі". З тими нехочухами доводиться ретельно продумувати питання, бо "мити попу" ми "нііі", але й "ходити з брудною попою" ми "нііі" :).

Загалом місячна статистика така: у Ясі 10 зубів, у Ксені - 7 чекаємо решти....(тому-то добрий тиждень ми знову сопляли-кашляли і лякали вночі батьків високою температурою). З таким зубатим арсеналом не залишилось вибору, як купити малятам їх перші справжні щіточки, бо доти ми робили "чистю-чистю" силіконовими насадками на пальці.

 

Ще до підсумку треба написати що якось зненацька доціки почали озвучувати багатьох тваринок: корівка в нас дуже правильно каже "МММмммм" (це так із закритим ротом :)), овечка "бебе", курочка "кококо", ведмедик "буууу", індик белькоче язиком, а качечка з жабкою наразі однаково викрикують "каа-каа". Ну ультразвукові котики і "гаааав" - цим вже навіть нікого не здивуєш. А ось невербальний арсенал, в якому раніше були лише рибки із безмовним "па-па-па", поповнився черепахою "хитають головами з боку в бік", сопучим  їжачком і крабом (це вони наразі тільки намагаються показати клешні пальчиками). На закуску ще маємо слона, який піднімає хобота (рука вгору) і трубить "ту-туууу!".

Проте всі ці безумовні досягнення блякнуть поруч із тим, що (!урочисто!) 16 березня 2017 року донечки самі підбігли і поцьомали тата після роботи! Там-пам-пам! :) Тато розтанув і офіційно визнав, що це його вразило, зворушило і взагалі залишило в приємному ауті. Казав, що ці цьомки за важливістю знаходяться десь геть близько за значущістю до перших кроків малят :).

Ще розповім про своє свіже відкриття. Почну з ліричного відступу....Я і раніше підозрювала, що мені передався по маминій лінії ген "синдрому подушки" (коли диванні подушки мусять лежати саме на  певних місцях і певним чином :)), тепер ця підозра набуває рис чіткої впевненості. А ще в парі із ним передалась "шпилька в попу" по суботах - яка не дає пробайдикувати першу половину уікенду без вагомої причини. Недаремно я так люблю прибирати, особливо наодинці, особливо під музику: кращого релаксу (динамічної медитації) для мене і не придумаєш. І недаремно таким психологічним полегшенням ставав кожен помитий метр підлоги в перші місяці нашого батьківства, коли часу якось бракувало геть на все. Привіт, я Олеся і я порядко-псих :D. Так от, власне, відкриття полягає у тому, що, як виявляється, я шалено люблю іграшки на зразок пірамідки чи пасочок, які всі ен штук так класно зазіповуються, склавшись одна в одну. Який же цей кайф, коли емоційну насолоду можна отримати щоразу, коли черговий раз килим у дитячій стає прибраним! І вимагає це всього-навсього скласти пірамідку чи пасочки..... Ідеальна іграшка у розкладеному вигляді створює враження безмежного хаосу - стільки всяких дрібнот під ногами, а в складеному займає мінімум місця :).

Ну і щоб назва допису була доречною, треба розказати про наші дуркування на вихідних. Лежали ми з татом отак собі в неділю на килимі, спостерігали за птасями. А вони такі дівчатка-дівчатка: вже і манірні трошки, і оченята вміють опускати, і з-під вій зиркати. Дріботять геть впевнено в рожевих яскравих тапках. Ясюня має свій особливий маршрут: з кутка в куток кімнати, від розетки і до розетки. Продефілює в один бік, розвернеться, посміхнеться, покліпає, і назад. Я коментую: "топ-топ-топ", а на повороті "Дулька в тапках!" (вона чекає цих слів), тоді знов "топ-топ-топ-топ-топ", "Дулька в тапках!" :D.

"Проміжний"

Ще зовсім не 19-те число місяця, зарубка не поставлена, але витягую з чернеток початок нового допису, доповнюю - і вже зараз хочу його відправити Всесвіту, такий собі message-in-the-bottle. А то от майже минув якийсь найдовший в історії понеділок....Гумовий і безкінечний, він з мене витягнув всі енергетичні соки. Тому, коли з роботи прийшов наш тато -  я відпросилась в іншу кімнату, щоб побути за дверима, самій. А коли зачинила ті самі двері, то взялася ось писати собі листи :). Незрозумілий зараз стан мене як мами і мене як окремої Олесі. Тому і допис буде незрозумілий і мозаїчний.


Про птахів:


Таке враження, що я зійшла зі звичного маршруту і прямую незнайомим треком: невідомо, куди поверну вже за 5 хвилин. Поведінка малят стає непередбачуваною: то Ясик  раптом відкрутив лялі голову, то на прохання позбирати сміттячко (розквантоване на манюсінькі часточки серветкове лялькове платтячко), вона це виконала....а просто потім скинула все мені в ранішню каву :).

Або наш "хіт сезону" - гуляння! Непередбачуване - це вже геть не те слово у цьому контексті. Якось уявлялось мені, як я - мама-квочка - буду йти,  за мною шнурочком мої курчатка, як будемо чемно гойдатися на гойдалках, годувати пташок,  давати мамі ручку. А вже перший "вихід у відкритий космос" показав, наскільки сміхотворними є такі очікування. Одне пташеня чемно чимчикує поруч, тримаючись за руку, а інше - ніяк не дасть потримати за дрібну долоньку, падає кожні два кроки, намагається видертись на кожну зустрічну лавочку і взагалі....Думаю, навіть не треба уточнювати, хто є хто :)


Сьогодні я у свій блокнот записала, що здійснилася нарешті одна з моїй мамських мрій - полежати-порелаксувати в обіймах лялі. Реалізувалася ця мрія, звісно, у версії "дві лялі". І в тому якраз вся суть! Спробуй но полежи з "лялею", коли її...двоє... Маленькі наче поміщаються, але ніяк не попадають в одну фазу: коли одненьке тулитися налаштоване, то друге якраз зовсім навпаки. А чим старші, то вже й не викладеш їх так до себе на живіт (за це, мабуть, в певній мірі треба подякувати ...хехе :), а то був би такий "пивний" бжух, що цілу ясельну групу можна розмістити, то переймалася б геть іншим :D). Аж ось настав момент істини!! Та-дам!! Головне тут - підібрати правильний момент, коли малята "притульні". Це у нас стається, коли вони щось попивають собі помалу - тоді й полащитись люблять. От я їх і вклала - а притримувала за ніжки, щоб не скотилися. Як же це класно!!! Це отак інші мами собі валяються з своїми  клубочками? Це як найнеймовірніше у світі спа-релакс-нірвана.... Туляться два чубки, спітнілі вже від пиття. Довго принюхувалася, щоб зрозуміти, чим вони мені пахнуть....Мабуть, такою молодою, але вже пишною літньою травою. І оце вперше за багато місяців мені просто ЗАХОТІЛОСЯ поспівати :), без вкладання-заколисування, а просто так. Отакий був момент. Моментище! ....І до слова, аж тепер я абсолютно "непокобелімо" їх двох і перенести можу. Бо тих крихких манюнь боялася якось взяти, притиснути не так, потім вже наче і заважко стало.... А тепер я просто згрібаю при потребі ці 2х11,5+ кілограм і несу, куди мені треба. Собі при тому нагадую маму-вовчицю, яка транспортує своїх вовченят за шкварку.

Про Олесю: 

А я часом отак погортаю свої записи і раптом подумаю: це щось записано вже рік тому, вау! І ще так виглядає, що власне рік тому у мене було якось більше часу, чи що. І з фетру щось там шила, читала трохи (ну це, правда, ночами :)). Мабуть, зараз напав весняний авітаміноз, бо переважно тільки мрію дотягнути до вечора і витягнути ноги....а година 22:30 на мобілці - це вже для мене однозначний сигнал, що пора "мити зуби і в ліжко". Не вистачає ввечері тепер заряду на подвиги. А ще я зауважила, що коли випадає можливість побути наодинці із собою (рідкооо :)), то часто слайдами миготять спогади з відряджень. Мабуть, саме вони найбільше асоціюються мені з моєю самістю, коли я відчувала себе абсолютно вільною від відповідальності, могла насолоджуватись довгими прогулянками (найчастіше переходами дім-робота чи у зворотньому напрямку, але все ж) з фоновою музикою в навушниках.... Скучила за собою. Хоча ніколи в житті не хотіла б назад! Десь от недавно прочитала, що хтось писав про перманентне інтуїтивне прагнення повернутись у свій колишній стан після народження дітей. І цей "хтось" переконував, що це навіть гріховно - так самолюбно хотіти навести СВІЙ порядок, всупереч новим обставинам. Може й так. Зрештою, по-старому вже точно ніколи не буде :). Певно, як зараз мрію про самотню прогулянку і заглиблення у думки, так потім ті думки будуть стабільно літати навколо двох курносиків, кучериків над вушками і солодких посмішок. Людина вічно хоче чогось, чого не має. Знову втік від мене дзен.