Свидовець і ми

Вже встиглося забутися дещо із нашої чудесної і такої очікуваної пригоди, але переглядаю фотографії...а ще й шматки відео....і знову повертаюся у той стан карпатської нірвани :). Було б добре щось зафіксувати - була би міточка, за якою завжди б ховався яскравий спогад....Розкажу, як ходили ми у серпні цього року на Свидовець :).

.... Піти у гори з наметами хоча б на пару днів - про це я мріяла останні 2 робочі роки. Згадувався Пікуй і шквал емоцій, які ще довго змушували посміхатись :). Хотілося знову в гори - туди, де немає дедлайнів, де хоча й треба дотримуватися чіткого похідницького розкладу (ну так.....чіткого, але гнучкого ...як для нас, дамусіків ;)), але нестандартний розпорядок тільки додає драйву.

• проснулась.... за тоненькою стіною намету урізнобій дзеленькають дзвониками кози чи вівці....


• одним оком треба заглянути у маленьке люстерко - бо ж львівська панянка мусить "тримати марку".... заспане обличчя синюватого (чи зеленкуватого чи оранжевого....) відтінку під тон тента в наметі :D


• спочатку витягуєш надвір ноги - зимнувато! :)


• уже, як правило, неподалік тюкає сокира - наші невтомні хлопаки готують дрова на ватру...буде кава :)


• вилазиш для того, аби бездарно потупцяти коло трудяг, набрати роси на черевики і напитися ранкового запашного повітря...


• невдовзі над акуратно складеною пірамідкою із дрів вже похитується менашка... коли ж вона починає тоненько "співати", то це знак, що вода закипіла!


• кава зі згущеним молокоооооом :)


• ранішня каша з м'яском (коли воно так ще смакує, як не із запахом диму (не тим, що ідентичний натурльному :D)?), трошки релаксу та ще трошки смаколиків - і скоро Йосип закомандує "готовність нуль" :)


• починаємо складати намети та пакувати наплечники - рухи стають швидкими та зваженими: бандана на голову; де потенційно може натерти п'ятку - там кусок пластира; смоктульки розіпхані по кишенях; дощовик напохваті.... 


• ну, вперед!

Пригода розпочалась на Львівському вокзалі.... а моя особиста іще й раніше - коли вже коло обумовленого місця "під дашком" я пригадала, що забула зубну щітку. І хоча мої брудні 32-оє, може, сильно й не дисонували б із карпатською багнюкою під ногами... вирушати у 4-денний похід без щітки було внутрішньо некомфортно. І благо, що окрім пупер-щіток по 30-40 грн у аптеці, знайшлася опція у "все по 1" :) - до понеділка вистачить!

Далі весело збуджені і навантажені, ми зайняли наші бокові плацкартні місця у поїзді до Тячева. Все-таки то є особлива приємність - їхати більшою компанією, тішитися від передчуття класного відпочинку, жартувати і смакувати білоруський бальзам "Чародей" із присмаком чорносливу (за це "дякую" друзям із Білорусії....хоча пляшечка витрималась на нашій поличці роки так з 3-4)  ;).

У Тячеві якийсь вуйко відразу нас "запеленгував" і набив до свого мінібуса вперемішку із наплечниками - ще довелось трохи проїхати до смт. Дубове.

У цьому місці планувалося попланувати :D, тобто було кілька варіантів маршруту, які належало узгодити. Місцеві вуйки з йойками запевняли, що на Красний Грунь йти не дуже.....хоча й на Апецьку дертися таким навантаженим, і таки вже не сильно юним (про це свідчили їхні погляди :) та ще й обтяженим дівчатами (як я елегатно підкреслила, що вище йшлося, власне, не про нашу юність :D) доведеться довгенько. В результаті Остап довго буркотів через те, що Красний Грунь не увійшов до маршруту - жартував, що після підкорення цієї вершини прибуває втричі більше чоловічої сили :).

Протягом першого дня звично мали набрати основну висоту. Підйом на Апецьку проходив досить бадьоро, незважаючи на вантаж. По дорозі вдалося навіть добряче наїстися ожини :).

До обіду йшлося відносно радісно, а потім захват трошки вщух, коли побачили майже вертикальний підйом О_О. Враження крутизни підсилювалося через погоду - гаряче сонце заливало промінням усе навколо, нагрівало потилиці і обпікало щоки....тяжко йти у спеку. Але йти треба! Тож малюсінькими кроками тупцяємо вгору. Вже тоді на схилі думається, що треба б якось зберегти оце відчуття крутизни підйому до моменту, коли переглядатимемо фото - адже, як правило, там все виглядає позірно рівненьким :).

Під час такого підйому найбільша "засада" полягає в оманливості гори - вже здається, що лишилось 2 метри до вершини, а за черговим виступом відкривається ще шмат підйому. Зате як гарно потім полежати на вершині! Не менше, ніж з почуттям виконаного обов'язку! :D Можна повалятися від радощів у траві, роззутися і трохи подуркувати :). Дорогою їдуть ягідники і щось агойкають до нас -  а ми весело їх махаємо руками.  А один місцевий парубок взагалі екстремалом виявився - по тому самому підйому (із теперішнього ракурсу вже спуску) з розгону полетів на мотоциклі вниз! Було таке враження, що він просто пропав за краєм землі :).

....Але потрошечки треба знову йти. Гріє сонце і не менше гріє думка, що ота "висота першого дня" тепер подолана - буде значно легше! Ділимось між собою додатковим вантажем - іноді треба допомагати товаришу, тим більше, що вантаж неабиякий - шоколад і пиво!! І такі "матрасні" приколи у нас трапляються :D.

Хребтом йдеться добре .....добре думається і ще постійно хочеться співати :). Вітер то штовхає в спину, ніби підганяючи, то холодить щоку. Стежка в'ється попереду між зеленкувато-сивих трав, що виглядають звабливо м'якими і блискучими. Приємно бачити наплечники друзів попереду....вони нагадують таких кольоровх жуків, що кудись прямують шнурочком :). А сам собі видаєшся чимось подібним на корабель пустелі - вага на плечах, трошки незвична рівновага і власні ноги, які так вперто ступають вперед і видаються згори такими стрункими у великих гірських трекерах :D. А ще у такі миті меті часто думається про Землю як великий красивий організм - все у ньому до ладу, все має своє призначення, могутні дерева у його масштабі є просто шерстинками на тілі, а степові трави - м'якеньким пухом.... а ми - то просто комашки, яким наразі дозволили тут погосподарювати... І стає так вдячно-вдячно, що той велетень не стріпне плечима, щоб струснути нас (часом таких поганців) у якусь безмірність всесвіту.... Ось що означає - трошечки довше побути із самою собою :). Ми зовсім забули - як це, коли думки виплітають одна одну і вже думається про якісь вищі матерії та філософію буття :). Хіба це приходить перед екраном компютера? Ніколи! Лише подалі від доріг і клавіш, лише коли йдеш гірським хребтом можна потішитись химеріями власної фантазії :).

Ще одна із приємностей походу - перший нічліг. Мріється про той такий жданий казан над вогнем і відчуття затишку в колі його світла. ....Вже сутеніло і навіть напрошувався дощик (який потім таки почався і вже супроводжував нас майже до самого кінця), а хлопці ще не визначились із місцем для наметів: щоб і водичка була, і дрова, і щоб не сильно здувало вітром. Нарешті було прийнято рішення отаборитися коло шопи - будиночка вівчарів та ягідників. Згори ця хатка виглядала казковою і привітною, а зблизька вже можна було побачити витоптану вівцями ділянку серед дерев'яних лабіринтів-загонів та  почути своєрідний запах :).

Наші хлопці, як завжди, вправно облаштували нам максимально комфортну ночівлю та вечерю при вогнищі :). Проте від цього вечора Карпати вирішили випробовувати нас на стійкість - вже зранку пробудилися під рівномірний (судячи із звуку - затяжний) стукіт крапель по тентах. Складатись у таких умовах означало нести вологі речі та головне - намети, тому вирішили перечекати. Фактично до вечора наша команда їжаків у тумані намагалась не впасти духом, у чому відчутно допомагали домашні смаколики від Остапової мами, кілька літрів гарячого чаю на ніс і порція дуркування :).

 

 

 

Врешті увечері, вловивши момент "між дощем" ми, можна сказати, перескочили на сусіднього горба. Там зустріли місцевого діда-вівчаря із його вірними помічниками :). Окрім кількох дорослих собак молочного кольору було й двійко маленьких братиків-щенят, які спершу від нас смішно втікали, але коли набралися сміливості, то діловито взялися гризти Іванового наплечника :). Дід такою цікавою говіркою (наприклад, "Йо" - то "Так" :)) розповів, що вже з квітня місяця тут пасе вівці, а тому має змогу побалакати хіба із рідкісними заїжджими, що по сир приходить... Так тішився, коли по мобільному зміг (його вже давно розрядився) поговорити з жінкою, що десь там унизу в селі кілька місяців сама порядкує на господарці :).

Місце другої ночівлі усім сподобалось - це не п'ятачок між бур'янів, а широченна полонина, джерельце і чудовий "панорамний" пурпуровий захід сонця :). Значно веселіше розкладати намети, коли не підганяє дощ - можна і повчитися! Адже наші хлопаки знають, як вибирати гарне місце, щоб дівчатам не тиснуло в боки або щоб попа в ямку не провалювалась :D. Для цього треба зробити одну нехитру операцію - уважно все оглянути, вибрати рівненький пляц, а тоді ще й перевірити остаточно, покатулявшись там на повен зріст на цераті. Отакий майстер-клас вийшов :).

 

 

Другий вечір став найромантичнішим - не стомлені коротким переходом, в доброму гуморі (ще й після не менш доброго іспанського червоного винця - "спеціально для дівчат" - від Олега!), ми повечеряли, а тоді посідали навколо вогнища - вперемішку із розвішеними шкарпетками,  металевими мисками і нанизаними на дротика шматочками єдиного знайденого білого гриба ...і гомоніли собі до ночі. А потім кожен вийняв налобного ліхтарика - і "карпатські міньйони" взялися співаааааааааати. Особливо запам'ятався соло-виступ Йосипа із піснею про наркоманів на городі :D.

Вранці нас підняв потужний хоровий дзеленькіт - знайомий дідо пригнав свою отару..... Крізь отвір у намері де не глянь було видно, як полониною розсипалися патлаті вівці, щосилу баламкаючи та нескромно бекаючи :D. Одна із цих панянок навіть наважилась пообгризати Остапового гриба. А пізніше їм на допомогу прибігли ще й кози - от за цими хитрими пройдами  тільки гляди! Очима, подібними на гудзички, швиденько пеленгує все, що погано лежить - а тоді спробуй дожени! А прудкі які.....Я довгенько намагалась сфотографувати кізоньку із червоною "сережкою" на рогах.... А потім довелось відкласти апаратуру, бо одна із них зубами вхопила пакет із лимоном і, розуміючи, що коїть злочин, давай навпростець від наметів, тріпочучи на вітрі краєм пакета! :) І сміх і гріх. Особливо потішив Іван, коли несподівано почав бігти за злодюгою, кричучи: "Ловіть козу, бо.....їй від целофану може стати зле!".... Якось з горем пополам ми забігли із кількох боків і налякали тварину - вона мекнула, впустивши здобич :). Лимон, звичайно, не врятували, але коза відбулась легким переляком і...мабуть....жалем за смаколиком.

 

  

Так... насправді оце лише тоді почались наші випробування погодою. "Не достатньо вам полонинної романтики - оце вам хребтова негода!!" :) Не встигли зібрати речі і почати підніматися - як довелося лізти за дощовиками....які вже далі і не ховали. По коліна мокрі і брудні, майже повністю загорнені в кольорові цератки, ми ішли наміченим курсом вже "по приборах" :D. Коротенькі зупинки, аби вкинути за щоку горішки - енергетичний заряд, і далі протистояти вітрюгану, який почуває себе повноцінним господарем на хребті. Але ми вперті :).

 

Ми навіть випадково взяли вершину, яку збиралися траверсувати :) - що означає наполегливість! Після випадково подоланої Темпи почали все частіше траплятися дивакуваті назви вершин: Трояска, Усть-Турбат, Ґеришаска, Догяска, Унаряска... Відчувалося, що ці Карпати таки дещо інші - інші люди, із цікавою незрозумілою мовою давним-давно дали назви вершинам у вервичці, яку ми нині долаємо. ...Приємно про такі речі поміркувати у дорозі.

Ще однією особливістю походу стали озера - по обидва боку здалеку бачили ми кілька штук. Коло одного - льодовикового походження - навіть Остап просився на пам'ять зазнимкуватися. А ще одне миловидне озерце споглядали вже у останніх променях сонця. Але перед тим, як дійти до нього, ми здійснили наш найекстремальніший спуск не те що цього походу, а, мабуть, кількох сезонів :). З огляду на те, що час ішов до вечора, а ми далі простували самісіньким хребтом - у пошуках води, дрів та прихистку від вітру довелось досить сильно втратити висоту на крутезному спуску. Як у реаліті-шоу із виживання, довелось намацувати кінчиками пальців камені, що стирчали з болотяного схилу, щоб не ковзнути разом із наплечником вниз. Можна було дорогою хапатися за гілки гірської вільхи - і так малосимпатичної та покрученої, а у цьому місці ще голої та вигладженої долонями :). Як Остап бурмотів ще за дві години до спуску, "Олег буде сваритися"... І таки непросто проробити усі ці трюки із великими рюкзаками та ще й після дощу. Олегу довелось мало чи не найважче - давалась взнаки травма ноги. Проте врешті-решт всі відносно успішно - В'ячеслав трохи подерся і страшно вимазався :) - спустилися на стежку, що якраз попри озеро вела у бік лісу. Якщо чесно, мені ця пригода найбільше сподобалась - навіть приємно було відчувати адреналін від ризикованого спуску. Така собі гостренька приправа до хотьби.

Останній день розпочався із розганяння вже тепер корів (вони все примірялися пожувати якщо не чиїсь штани, то церату) - яких гостей ми тільки не мали у цьому поході! А далі, окрім тепер вже екстремального (може навіть і в більшій мірі) підйому назад на хребет, цей день запам'ятався тим, що ми вийшли до Драгобрату, який досі я бачила лише засніженим :). Було відчуття, що зустріла далекого родича - ми навіть зробили маленьку фотосесію із крісельним підйомником :).

Далі спуск і традиційна гонитва до вокзалу. Ще хтось там намагався кинути ідею про "розвести вогонь і зварити каші", але особисто мені вистачило переодягнутися на маленькому вокзальчику і "відколотись", опершись на каремат :D - а це однозначна ознака успішного походу і вдалого активного відпочинку :D.

Отак, наповнені враженнями та з приємністю від переодягнених чистих шкарпеток на трохи постираних ногах, ми чекали нашого потяга. А я собі в умі прокручувала калейдоскоп останніх днів і номінувала цей похід як найбільш різноманітний за враженнями - адже ми відчули не лише  повний спектр погоди, але й наїлися різних видів ягід - ожини, чорниці, кам'янки, "поспілкувались" ближче із вівцям, козами, коровами і вівчарськими собаками, насолодилися адреналіном (наїлися страху!? :)), попили пива НА ВЕРШИНІ та ще й з ШОКОЛАДОМ :D.... чого тільки не було. Well done!