Перші місяці материнства

Почну із нашого останнього "животатого" фото, що за сумісництвом є одним із перших фото сім'ї Максима і Насті :):

Вирішила, що варто змусити себе сісти за фіксацію найсвіжіших вражень від наших перших місяців в ролі батьків. Кажуть, то все дуже швидко забувається...Поки що не віриться :). Не віриться в принципі, що щось колись зміниться - і не буде безкінечних чергувань годувань-пеленань-носінь, як не віриться, що це можливо забути...ба, ще й колись скучати за цим. Хоча якщо вибрати тих півгодинки, коли малята сплять (умовно - бо то одна, то інша піднімає уві сні лапку, крехкоче і всіляко норовить розбудитися :)), зробити теплого чаю і просто зупинитися...то десь в грудях починає розливатись тепло :). Тугою карамеллю те тепло заливає всі тривоги і втому, перед очима стоять тільки ті маленькі личка і оченята, які вже навчились розглядати твоє обличчя.

Тим не менше, моя впевненість щодо того, що "от я то буду" тепер здається смішною. Пригадую, як розумувала про різні типи мам - що одні нічого не встигають і вічно невиспані, але є такі, що і в басейн, і культурне життя бла-бла-бла. Якщо і існує така класифікація, то я точно у тому кінці розподілу, де погрупувалися вічно стомлені і зазомбовані матусі :D. І невеликої "відмазки" на кшталт "та то ж двоє!" особисто мені не вистачає - очікувала більшого сама від себе... Проте це так гарно вже описала моя Христя у своїй книзі десь у розділі про "найгіршу маму в світі".
Класика жанру? :)

Оскільки додому ми потрапили лише наприкінці нашого 1-го місяця, то він настільки плавно перетік у 2-й, що ми й незчулися. Наш дідусь Ігор навіть перепитався "то два, не три?" :D. Час і дійсно так швидко спливає...і водночас страшенно повільно, адже весь день вкладається у один шаблон, і "той самий фільм" доводиться переглядати кожні 24 години. Саме так, тепер поділ на дні та ночі виявився достатньо умовним - графік є графік, тож чи то 14 година, чи 2, у нас завдання витягнути солодких зозульок із покривал (а це я люблю найбільше - їхні пахучі заспані личка....хочеться їх зацьомати :). Добре, що і так треба будити, тож не гріх побудити і цьомами....), поробити мінімальну зарядку ручками і ніжками, погодувати, в перерві перевіривши "багажник" на предмет цінної бандерольки (а в плані милування вмістом памперсів ми, мабуть, переплюнемо усіх інших мам і татів - такі овації викликає у нас кожен "подарунок" :D), закутати і заколисати. Щось робимо разом із татом, щось розподіляємо: на жаль, не виходить у нас годуватися цицею, тому доводиться молочко добувати важкою мамською працею, а тато за той час присипляє пташок.

Взагалі без нашого тата ... ну, можливо, призвичаїлися б, але все було б значно сумніше. Він у нас мозковий центр і стратег у плані побудови графіків, планування (та й реалізації....бо наш візочок-всюдихід на двох пасажирів вимагає особливої фізпідготовки :)) прогулянок, контролювання мами :D і так далі. А так наша злагоджена команда намагається втиснути куди більше часу у добу. Бувають "проколи"... адже недосипу і зомбо-стану ніхто не відміняв. Тепер зі сміхом пригадуємо, як ще у лікарні я намагалася розбудити нашого тата о п'ятій ночі - у відповідь на штурханці і красномовний жест "вже п'ята" (показала йому п'ять пальців) я отримала бадьоре поплескування по долоні типу "даю п'ять!". Із серії "батьки-зомбаки" потрапляють усі історії, коли я замість молочка набирала для діток свій чай, а натомість попивала їхнє молочко..., або випадок, коли серед ночі ми раптом усвідомлюємо, що обидвоє не спимо, що робити в цю мить точно не пам"ятаємо і навіть не можемо пригадати, хто кого розбудив. Раз було, що Максим мені повідомив, що годує малу, а згодом ..хвилин за десять... я усвідомила, що обидві пташки разом зі мною :D - кого ж він там годує!?

Є речі, які не хочеться запам'ятовувати... -  як от постійне відчуття, що життя десь біжить тепер поза тобою, а ти знаходишся у якійсь бульбашці, що пливе поза простором і часом. Або те, з якою виразністю тепер усвідомлюється вся теорія черг, яку я вивчала на роботі: тепер, як ніколи, розумію принцип побудови пріоитетів завдань і їх виконання :): у вільні півгодинки щоразу доводиться вирішувати, що зараз нагальніше  перепочити, помити голову, чи поїсти...а ще ж є купа інших завдань, які постійно відкладають "на потім". Виразно спливає у пам'яті, як казав мій кум, що "діти дуже ефективно відучують від перфекціонізму" :). І дійсно, зачіски стають швидко-робними, зуби чистяться майже паралельно із миттям рук, а ще виявляється, що одяг сам розгладжується вже в шафі, якщо його просто поскладати, не прасуючи :D. Хоча доводиться визнати, що відсутність звичної порядку і чистоти може виявитись раптом дуже важливим фактором погіршення настрою або суперечок. І знову потрібно шукати рівновагу.

Зозульки встигли вже парканадцять разів пововтузитисьі  заспокоїтись, одна зрештою заснула у слінгу на грудях (так-так, стали ми слінгобатьками із подачі сестрички :) - слінгошарф стає іноді вирішальним аргументом у боротьбі з плачем)...а я все тут розписую просвої жалІ. Досить. Спробую заплющити очі і виявити, що ж переш спливає у пам'яті , коли думаю про перші два місяці життя наших донечок:

* якою маленькою здалась колисочка із манюнею, яка чекала на нас у палаті в лікарні, поки її сестричка ще була в реанімації і яким дорогоцінним був той ледь-за-2-кг-мовий згорточок

* перші ночі із Ксенькою: на лікарняному ліжку вона була тим зігрівальним елементиком, до якогось хотілось горнутися і горнутися...а ше постійно вмикати світло, що перевірити, як вона спить і ще раз подивитись на те крихітне личко

* солодкі щічки Ясі - на маленькому личку вони видавалися такими пухкенькими, що моя доня виглядала, наче заспаний хом'ячок....а як смачно було покуськати ті щічки :) (вже зараз, коли голівка підросла, вони не виглядають такими ..."видатними"...а так шкода :))

* внутрішнє здивування від того, що Яся таки дещо інша - звикання до другої зозульки і спочатку навіть відчуття провини за те, що досі більше любленим і цьоманим було інше личко

* супер-важкі кілька годин із двома заплаканими ластівками, коли наш тато черговий раз поїхав  з лікарні додому по речі - і як в результаті мені САМІЙ вдалось їх прикласти одночасно до грудей (адже пізніше це виявилось непосильною задачею :(); у незручній позі, із затерплою спиною і шаленою гордістю я застигла так на 45 хвилин, аби похвалитися нашому татові!

* відчуття трепету від того, наскільки ті малята від тебе залежні і як тобі довіряють - особливо це у мене посилювалось під час переодягання чи купання, коли воно голеньке лежить із широко розплющеними оченятами, а тоненькими ручками неусвідомлено намагається обійняти або ж зачепитись за щось - за твій ніс, губу чи волосся...

 

* умиротворення у моменти, коли хтось сопе на грудях в слінгу, примотаний міцно-міцно і тепло-тепло

* зворушливий пушок на голівках - іноді окремі пушинки загортаються від шапочки  і стирчать, наче у маленького курчатка :)

* їхні смішні гримаси...особливо в перші тижні життя - оті здивовано-глузливі посмішки, губи трубочкою, а часом зовсім дивакуваті міни :)

* перші прикладанні до грудей - це неймовірне відчуття гармонії, коли маленька ляля так з'єднана із тобою...я вдячна хоча б за те, що мала трошечки тих моментів

* і ще багато-багато :)

Зараз наші дівчатка вже "справжні дітки" в сенсі що пальчики із тоненьких і якихось дорослих на вигляд стали більш пухкими, з'явилися перші складочки на ніжках. Ми майже вевнено тримаємо голівки...коли того хочемо, звісно :)...при випасанні коней, левів, слонів і іншої живності  (це у нас такі іграшки на столику сидять рядочком :)). Вже давно вміємо водити очима за брякальцем і невідривно щось розглядати .... а ще любимо колисанки Росави і дитячі версію ACDC :D (що із щирим захватом виявив наш тато). Ми перетнули позначку у 3 кілограми, з якими, як правило, народжуються малята, додали по 10 сантиметрів зросту. І ще тепер у кожної зозульки є пара чудових хресних батьків і небесний "офіційний" заступник: 10 січня 2016 року відбулася перша наша імпреза - хрестини із класним тортиком від тітки Наталі, креативними посміхайками від тітки Христі, фотками від тітки Насті.... і купою подарунків та шоколаду (який, як вдоволено констатує наш тато, весь дістанетьс йому одному :D). Нещодавно ми навіть мали перше "вперше", що було таким і для діток і для нас, батьків, - студійна фотосесія!

Отакий вийшов звітик :)...суміш найсолодшого і стомливого - мабуть, за класичним рецептом батьківства.

Фініш і старт

З одного боку, це наша історія пологів... з іншого - про самі пологи не розповім  ані слова, бо просто нічого не пам"ятаю. Як то кажуть "шел, упал, очнулся - гипс". Так і в мене вийшло - черговий раз розплющивши очі 19 листопада 2015-го року, вже була мамою. Проте з іншого боку, для мене наші післяпологові напружені 2 тижні стали природнім продовженям пологів, точніше їх особливою варіацією. В їх результаті народилися не лише дві дівчинки-зозульки - за словами оточуючих, важкенькі і величенькі як на двійнят, і крихітні та тендітні на мій погляд. Тривалістю у два тижні (а може, довше) народжувалась у мені мама - в тому сенсі, щоя крапля за краплею щодня набиралась віри, що так є і тепер так буде завжди; народжувався татко у чоловікові - хоча, здається, у нього ця трансформація відбувалася набагато швидше :); народжувалися ми як оновлена сім'я.

Але спочатку хотілося б трошки порефлексувати на тему, так би мовити, допологову. Ця, четверта за рахунком, наша вагітність не була важкою у класичному розумінні. Були нюанси (це тепер вони мені здаються нюансами, а тоді - справжнісіньким "фсьо пропало, шеф" :)) на самих початках, а тоді вже - "як книжка пише".

 

Проте ця вагітність була мегаскладною у психологічному плані. Кожен день відраховувався, кожен тиждень, що минув, сприймався як маленька перемога. І хоч від самого початку була якась така віра, що "ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ" - як я  усім кажу, це моя теперішня мантра на усі випадки життя  - проте бували моменти, коли я собі казала "як має бути, так буде, від мене залежить зараз лише не хвилюватися і приймати все, що мені дається". Так день за днем ми просувалися через весну, парке літо і холодну осінь у напрямку до передбачуваної для нас лікарями дати ікс - 25 грудня 2015 року (саме католицьке Різдво!).

Хочеться пригадати перше планове УЗД у 12 тижнів - воно нам принесло звістку про наше подвійне очікування. Пам'ятаю, як лікар так буденно каже "ну Ви ж в курсі, що у Вас двоє діток", на що я підсміхуюсь і кажу "це  Ви так жартуєте?" :). Пізніше я все намагалась пригадати вираз обличчя чоловіка при цьому :). А ще ... коли ми йшли з обстеження додому через місцевий ринок, то якраз продавали трускавки, а одна тітонька припрошувала "купуйте, вони чисті, домашні, можна дітям давати". Ми з посмішками на вустах купили у неї тих ягід, які "можна давати дітям". Напевно, в ту мить я вперше відчула якесь дивне нове відчуття - що у мене є хтось (навіть кілька), хто потребує моєї опіки :).

Далі було ще чимало обстежень, аналізів і буденних обліково-вагітних дурниць. Кожне УЗД ми сприймали, як свято - ішли з надією ще раз побачити наших зозульок :). Не потрібно було ні фото, ані відео...просто черговий раз почути "у вас все добре, гарно ростуть... однаково... в нормі". На тижні, здається, 33 чи 34 сказали, що дітки величенькі, одна малеча прямо таки "повненька" :). Якщо на знимці з 12-го тижня видно щось подібне до двох квасольок поруч в стручку, то після 30 тижня можна роздивитися вже губки бантиком і щічки кожної з дівчаток. Одна і направду виглядала пампулястою. Після того ще пару тижнів у нас із чоловіком нашим
таємним посміхайком був вираз обличчя з надутими щічками :).

Загалом вагітність проходила спокійно і без зауважень, але моя готовність до всяких новин нагадувала стан стисненої пружинки. Нарешті минув і ТОЙ тиждень.... власне "the week", якого я страшенно боялась. І, на диво та на радість, все далі було гаразд! Ще від дня, коли ми дізналися про двійню, я почала просвіщатись на цю тему у мережі - тож знала, що подвійні пташки часто народжуються раніше, ну але якщо вже після 34 тижня...то це добре. Просила своїх сидіти в пузику до кінця листопада - а вже після цієї критичної цифри 34 хай вирішують самі, коли з'явитися. І дітки послухалися. Хоч всеодно не дуже очікувано, але "постукались" вони в неповні 35 - точніше у 34 тижні і 5 днів.

  

Ми з чоловіком якраз увечері переглянули чергову серію нашого вечірнього детективу, як майже на титрах я відчула "щось не те" - якось тягнуло не так, щось загалом було не як звично. Пішла до ванни, а там вже у нас почали відходити води - чистенька водичка тонким, але впевненим струменем. Пам'ятаю, що з одного боку була трохи шокована, що вже таке відбувається, з іншого боку - десь трохи рада, що очікування скінчилось, а ще - здивована з власної незворушності. Адже я стільки разів прокручувала всі наші минулі історії і завжди приходила до думки, що я завжди занадто панікую, що "от якби зараз - я би повелась по-іншому". І от настало це "зараз" і дійсно, я спокійна, як удав. Йду до пакетів з недоскладаними речима, даю вказівки чоловікові... Ще думалось, що скоріш за все просто полежу в патології з крапельницею, ще почекаю пару тижнів :).

На огляді у ПБ сказали, що то безсумнівно таки води і що почалось маленьке відкриття. Потім я вперше у житті відчула перейми - періодичне оперізування напруженим болем - і якось відчула себе дійсно жінкою, яка народжує. А поза тим вже писались списки медикаментів на операцію, заходили якісь лікарі, ставили якісь питання... Мені не вірилось, що це дійсно вже фініш, що за якісь дві години це станеться. А вже ось я лежу на столі під лампою, руки розведені у сторони - вставляють катетери, копошаться медсестри, намазують живіт чимось холодним. І ще мені дуже страшно. Наче вже й не вперше, але страшно так, що я вже не знаю, чи зуби цокотять від зимноти, чи від страху. Останній спогад - до лиця наближаться маска і щось там жартує поруч анестезіолог (Вони всі такі жартуни? Першого разу теж такий був :)).Вже потім виявилось, що під анестезією я розповіла лікарю все - і імена рідних.. і навіть назвала своїх донечок (хоча доти ми ще не дійшли до єдиного рішення стосовно імен, а вже потім якось було зрозуміло, що іншого варіанту немає :)).

Прокидаючись, я чую голос чоловіка "Олеся, Олеся..."- кличе він мене. А очі відкрити так важко... а сфокусувати картинку вагалі не виходить - обходжуся одним оком, щоб роздивитись, де я. І цей момент, коли чую, що наші доні величенькі - 2500 і 2250 (тепер чоловік сміється, що я перепитувалась про це разів з десять і кожен раз, почувши, однаково полегшено зітхала), що вони жваві і красиві, народилися з різницею в 1 хвилинку (в 2:34 "перша" - як їх потім і кликатимуть лікарі, а у 2:35 "друга") .... цей момент заспокоєння і умиротворення. Тим же одним функціональним оком намагаюсь роздивитись фото на телефоні - невже це МОЇ ДІТИ??

Думка про близькість рідних крихіток - хоча і таку далеку, розділенням аж в два поверхи! - допомагає мені по-діловому виконувати всі післяопераційні вказівки типу спочатку крутитись у ліжку, а тоді же й встати і самій пройтись. Ще за трошки везе мене наш новоспечений татко на кріслі-каталці вниз, у віддлення, де зберігають найдорожчі скарби - новонароджених найменших маляток. НЕВЖЕ ЦЕ МОЇ ДІТИ!??? :) А вони величенькі.... а вушка мої, а губки твої.... Пізніше чоловік згадував: "стоїть вона над тими дітьми, плаче...".

Наступний день згадую із холодком по плечах, бо після таких багатообіцяючих новин і подій раптом "у вас животики здуті", "покличемо хірурга із Орлика для консультації" і т.д. :(. Моторошне де-жа-вю...страшно і ще раз страшно. Не забуду вираз безпорадності на обличчі чоловіка. І раптом починає все боліти - шви, серце, голова. А поруч цілу добу плачуть чиїсь здорові немовлята і цямають циці... Пригадую стан емоційного затерпання після того - не хотілось ані читати, ані розмовляти, ані ..нічого. Найпростіше було просто перечікувати хвилинка за хвилинкою і робити буденні речі, а це у нашому випадку були снування коридорами (профілактика післяопераційних ускладнень і емоційних ям), сніданок-обід-вечеря і слідкування за грудьми, які почали "прокидатися". У палаті дівчата догодовували малят із пляшечок, а я собі говорила, що хотіла б, аби мої "висіли на грудях", як то стільки раз читала від бувалих мам на форумі. Добре, що анабіоз тривав лише добу - вже наступний ранок виявився красивим - білим-білим від першого цьогорічного снігу. "Михайло приїхав на білому коні" - і привіз нам першу добру новину. Цікаво було спостерігати сама за собою - я себе почувала як дозріла брунька навесні: звідкись взялись сили і бажання щось робити, з кимось побалакати і навіть посміятись. Скільки то треба для щастя :).

Ще за пару днів ми із чоловіком знову виписувались із пологового без згорточків, проте із надією в серці. На форумі дали мені пораду помолитися дев"ятницю до Юди-Тадея про допомогу у безпорадній ситуації... І тут дійсно почалося ДИВО - фактично кожного дня від початку молитовного ланцюжка ставалися приємні грандіозні несподіванки. Пам'ятаю, як я у понеділок вранці вирішила випити доброї кави - вперше за багато місяців...адже нам виразно дали зрозуміти, що моє молоко ще не скоро підійде малятам у кувезиках... а про спільне перебування наразі тільки можна мріяти. І тут ...не встигла я задмухати  стрітенську свічку, як дзвонить чоловік із Орлика і каже - "терміново готуй молочко - одна манюня готова!". В мене шок і приємна паніка...а ще - переживання з приводу клятої кави (ще й по мережі довелось поповзати, щоб довідатись півперіод виведеня :)). А тоді дорогоцінний згорток із термосом, де серед холодильних елементів перевозилась малюсінька баночка із якимись 30 мілілітрами молочка, поїхав у реанімацію - із обережністю та урочистістю, з якою перевозять хіба що серця для трансплантації :).

На другий день знову звістка - вже друга манюня готова...правда наразі лише до 5!!!!! мілілітрів (спробуйте відміряти цю мізерну кількість, аби зрозуміти!). На третій день мене застала новина, що можна лягати на Орлика у палату до малят. "Що означає до малят?" - думали ми, - "це, мабуть, можна відвідувати і цідити молочко!?".  Приїжджаємо у лікарню, а там серед палати вже стоїть маленький лоточок із найсолодший згорточком - привезли нашу "другу" манюню! :) Перші секунди розгубленості, коли ти не вмієш ні взяти, ні переодягти дитинку, а тобі кажуть ще й пробувати відразу прикласти до грудей...Але ми всього вчились у лічені секунди. Тато з мамою у прискореному ритмі проходили "бойове хрещення" із підгузками, годуваннями (на жаль, зондом) і  милувалися-милувалися-милувалися тим крихітним личком серед покривалець. Вночі спати, залишивши зозульку в лотку, я не могла - хотілося притиснутись до неї всіма кліточками тіла. Так і спали ми обнявшись :)...правда недовго, бо виявилось, що дітки вміють не лише безпробудно спати цілий день, але й невтішно плакати цілу ніч :).

Так день за днем Небо посилало нам добрі новини. Буквально за кілька днів привезли і другий згорточок. Знову безпорадність і шок - як то справитись з обома!? Перша ніч, після якої о 8 ранку я дзвонила нашому татові із питанням "ти коли приїдеш, чому так довго??" здавалась чимось жахливим - плакали обидвоє і одночасно, а ті мізерні мілілітри, яких вони так вимагали, ніяк не витискались із маленьких грудей. Аже тепер ці проблеми видаються розв'язуваними...і то часом паніка перемагає мамську (точніше татську...бо мамська у нас зовсім крихка) незворушність :).

Отака у нас вийшла історія про перші тижні нашого нового життя. Після неї розпочалась інша - з не меншими труднощами і плачами (усіх трьох дівчат - двох маленьких і їх великої мами), з думками "я нагірша мама в світі", але і з втіхою від можливості понюхати діток за шийкою і поцьомати у дрібну дупцю. Словом....звичайні (лише помножені на два...я б сказала ще із певним коефіцієнтом :)) батьківські будні новонароджених малих впертюшок-красунь.

Лист 10. Наші булочки

10 листопада 2015 р.

Мало хто зрозуміє, з яким страхом і трепетом чекала я, поки мине 32, 33, а тоді їх замінить 34 тиждень. І ось серединка 34-го :) - збираємось на чергове УЗД-обстеження! Треба зізнатись, що ті часті УЗД, прописані для випадку з двійнею, - то як щомісячне "фуф" для мене і можливість переконатись, що у малят все гаразд. Просто заради цієї цікавості я б не ходила так часто...але "раз треба - то треба" :), а я і рада. Особливо цікаво стало на більших термінах - на екрані можна вже роздивитись обриси личок: губки батиком, оченята, носик.... А скільки захвату цього разу викликали пукенькі щічки! :) Так добре можна було роздивитись кожну із  красунь :) - а наш тато бурмотів задоволено під ніс, що вони обидвоє подібні на нього :D.

Тепер ми трошечки відрізняємось - справа сидить меньшенька (2100 г), а зліва ота наша гикуся набрала вже більше 2500 г! Я сміюся, що сидять у печі і печіться дві солодкі "булочки" - щокасті і симатичні :). Ще б попеклися вони з місяць, щоб мати силу голосно покрикувати (подивимось, скільки часу ці звуик будуть мені найкращою музикою :D), цямкати молочко і досліджувати новий для них світ. Просила доціків мінімум до 34 досидіти - послухались....тепер гладькаю і вмовляю ще на 4 тижні :).

Виростайте, мої солодкі булочки!

Лист 9. Спілкуємось активно!

27 жовтня 2015

Давно нічого не писала...Маю відчуття згрупованості перед стрибком - чекаю, прислухаюсь і готуюсь до зустрічі. Ще трішки зарано - пішов 32 тиждень, але це знаковий і тривожний час для нас. Кожна зміна лякає - замало рухаються зозульки, забагато, чи так по-різному... Все лякає. Хоча скільки приємності саме зараз від спостерігання хвильок по животику! Наче підводні човники пропливають з одного боку пузика в інший :).

Дуже помітна різниця між пташками - справа у нас майже цілодобово можуть відбуватися "фестивалі", натомість зліва пузайчика треба терпеливо впрошувати хоч трошки поспілкуватися...і може десь в глибині ворухнеться ліниво щось кругленьке - і то ще треба встигнути прикласти долоню, бо і не почуєш :). Як же можна бути такими різними? :)
Ще одна відмінність - зліва ми часто гикаємо :), що відчувається як ритмічна пульсація.....і якій мама дуже тішиться, теж приписуючи її до методів "контакту" із тихенькою "лівою" зозулькою.

Все частіше думається про те, як будуть виглядати наші дівчатка, чи будемо ми знати, котра із них лежала з якого боку і чи впізнаємо ті ж риси характеру, які зараз так проявляються :). Сняться сни, в яких вибираю лашки і шкарпеточки....тоді як справжні вже попрані, попрасовані і чекають свого часу в пакетах :).

Такий приємний і тривожний час! Іноді я намагаюсь собі його зафіксувати в пам'яті, бо здається, що прийде мить, коли сумуватиму за ним неймовірно...але вже без страху і тривоги, просто із солодкою ностальгією. Великий круглий животик не дає виспатись, але робить мене саму уособленням чекання і ходячою обіцянкою :) - що щастя вже так близенько, що скоро зможу поцьомкати паленькі п'яточки і понюхати складочки шийки :), а оченята будуть найрідніші у світі!

Лист 8. Спостереження, яке не хочу забути :)

Все планувала це записати.... а саме зафіксувати відчуття зворушення і мовчазної посмішки кожного разу, коли стягую с пузика широку гумку "вагітних" штанів: тоді з'являється не якась моя частина тіла, а таке кругле волохате звірятко :). Адже останніми місяцями у цьому місці ми вкрилися густим світлим пушком - і він так смішно виглядає, коли стирчить маленькими антенками. Волохата смішна домівка двох мишок :).

Виплітаємо маленькі приємнички :)

Вирішила спробувати себе у в'язанні...ну як спробувати - принаймні пригадати, що нас вчили у школі на уроках праці. Виявилось, це з розряду такого, що мені пасує - результат видно "на ходу" :). Ну це за умови, що плести щось маленьке :).

В'язання для чайників, відеоуроки на ютуб, пошук "як починати", "як закінчити"..... і ось я пробую.... :). Не сподівалася, що процес виявиться настільки релаксуючим і приємним, а ту приємність можна ще й примножити - коли готувати для когось.Напевне, моя похресниця так не тішилась тим креньким мітенкам, які їй приволокла сяюча від задоволення хресна :D. Сказати правду, там дійсно нічого надзвичайного не було - просто багато невидимого задоволення і тепла :).

А ось вже майже готова наступна приємничка (ну я так сподіваюсь) - тепленький пуловерчик для глиняного горняти моєї подруги і куми .... докладу томик віршів про любов і щастя - чим не осінній тематичний подарунок на день народження? :)

 

Лист 7. Наш татко

Вчора, як виявилося, було свято тата... Я щороку намагаюсь запам'ятати, коли ж воно і чомусь щоразу дивуюсь :). А це ж так важливо - пригадати і потішитися, що в нас є наші татки...сильні, надійні, всезнаючі і часом такі смішно-незграбні, особливо з доньками :). Вчора вперше отримав свого цьома і наш майбутній тато. Із безмежною надією, що відтепер цей день запишеться у наш сімейний щорічник, я наразі від імені наших зозульок дякую йому за те, який він є. Можна багато писати....але вистачить кількох мазочків, щоб змалювати ніжний і турботливий портрет :).

* Наш тато "відпрацьовує" додатковим екранчиком кожного разу, коли ми йдемо зустрічатись із малятами на УЗД обстеженні - мені не обов'язково мати змогу бачити безпосередньо....всі почуття відображаються на рідному обличчі - зворушення, подивування, розчулення. А ще я сміялася, що маю цілу 3Д-виставу, лежачи на кушетці, бо можу спостерігати, слухати, та ще й відчувати потиски руки в такт маленьким серденькам :).

* Наш тато нещодавно вперше спробував себе компотоварінні! Примовляючи про безумовну користь цілющого напою, від потім кілька днів ненав'язливо цікавився, чи п'ємо ми його компотик і як він нам смакував :).

* Наш тато тепер не виходить з дому без того, аби забезпечити нас цьомами на весь день - один мені і по одному кожній із пташок - прямо в пузика, якраз там, де приблизно вони лежать у гніздечку - справа цьом і зліва цьом!

* Наш тато вечорами кладе теплу долоню на животик і чекає солодких копнячків, при цьому сварячись на мене, коли я намагаюсь спровокувати дрібноту порухатись, натискаючи легенько пальцями :). А коли я прошу побалакати до пузика - він, мабуть, не знаходить слів, бо просто низьким басом гудить прямо в пупця :D. А ще наш тато любить притулитис до найбільш округлої тепер частини мого великого тіла носом і просити, щоб туцьнули його саме туди :).

* Наш тато нам зненацька любить принести жменю чищених горішків :) - корисно ж!

* Наш тато завжди розділяє з нами не тільки тривоги і жалі - особливо, коли мучить печія і не дає заснути - а й добросовісно бере участь у "лікувальних процедурах", поїдаючи гарбузове насіння :D.

* Наш тато вночі не спить так само, як ми - чує, як встаємо по надцять разів, як перевертаємось з боку на бік чи часом просто сідаємо і дивимось у темне вікно. Тоді схвильований голос питає "Дукі, у вас все добре?" :).

Список можна продовжувати....і я сподіваюсь, що ми матимемо багацько років всі разом, об насолоджуватись зворушливою чоловічою ніжністю нашого татка! :)